Вітаїстичні мотиви лірики Павла Филиповича

Павло Филипович. Критика. Вітаїстичні мотиви лірики Павла Филиповича

УДК 82.06

Інна Родіонова
м. Миколаїв

У статті досліджується ідея відродження людяності в поезіях першої книги Павла Филиповича «Земля і вітер». Встановлено, що гуманістичний пафос у поетичних текстах письменника реа­лізувався вітаїстичними символами: «любов», «радість», «сонце», «творчість». Вони відіграють роль стилетворчих домінант, які формують стильову манеру поета.

Ключові слова: «неокласика», індивідуальна творча манера, стиль, стилетвірна домінанта.

INNA RODIONOVA
Mykolaiv

VITAL THEMES OF PAVLO FYLYPOVYCH'S LYRICISM

The idea of revival of humanity in the poetry of the first book of Pavlo Phylypovych Earth and Wind is observed in the article. It is determined, that the humanistic pathos in the writer's poetical text is incarnated with help of vivid symbols: «love», «joy», «sun», «creative work». They play the role of stylistic dominants, which form the author's stylistic manner.

Key words: «neoclassic», individual creative manner, style, style-forming dominamt.

ИННА РОДИОНОВА
г. Николаев

ВИТАИСТИЧЕСКИЕ МОТИВЫ ЛИРИКИ ПАВЛА ФИЛИПОВИЧА

В статье исследуется идея возрождения человечности в поэзии первой книги Павла Филипови- ча «Земля и ветер». Доказано, что гуманистический пафос поэтических текстов писателя реали­зовался благодаря витаистическим символам: «любовь», «радость», «солнце», «творчество». Они служат стилетворческими доминантами, которые формируют стилевую манеру поэта.

Ключевые слова: «неоклассика», индивидуальная творческая манера, стиль, стилетворче­ская доминанта.

Поява на літературному обрії 20-х років ХХ століття українських «неокласиків» була своєрідною реакцією на знецінення людсько­го життя, нівеляцію людської душі. Власне, гуманізм визначив спрямованість їх поетич­ного пошуку. У спогадах Юрія Клена зазначе­но: ««мета поета 一 дати те сильне, потужне слово, що, подібно Орфеєвому співу, вміло б зачаровувати і звіра і камінь. Це […] висока недосяжна ціль, яку повинен собі ставити по­ет: діяти на людські серця так, щоб з камінних вони ставали живими» [5, 35]. Серед усіх куль­турних цінностей гуманізм, мабуть, найважче було зберігати, особливо у ХХ столітті, позна­ченому двома протилежно спрямованими тен­денціями: «піднесенням цінності людського життя й небаченим падінням його вартос­ті» [4, 16]. На сучасному етапі особливо актуа­льною є потреба збереження в людині одвіч­них цінностей життя 一 краси і добра. З огляду на численні здобутки П. Филиповича для укра­їнської літератури та водночас на малодосліджуваність його творчої спадщини, метою да­ної розвідки ставимо виявлення вітаїстичної ідеї відродження людськості та засобів її реа­лізації в поезіях першої книги автора «Земля і вітер» (1922 р.).

В інтерпретації П. Филиповича «єдиним заповітом», «єдиною волею» є людяність, адже «людяність — єдиний шлях історичного про­гресу», - зазначає Н. Костенко. В його поезії тільки людське «серце» - «мов маленький бу­динок / На неосяжній холодній землі» [13, 99], воно «чуле» [13, 73] і «мовчки літопис свій пи­ше» [13, 131]. Таке «спокійно-чуле» забарвлен­ня поетичної палітри зумовлено авторською концепцією життєстверджуючого гуманізму. Ядром поезії Павла Филиповича є любовна лірика. На думку Н. Костенко, «почуття любові й виступає у П. Филиповича як та надихаюча, відроджуюча сила, що може врятувати людсь­ке серце від зубожіння» [13, 25]. За приклад правлять рядки поезії «Коли летять як сиві зграї.»

І я уже не маю сили
Тебе забути, відійти.
Я чую тільки голос милий,
Я бачу світ, бо в світі - ти [13, 66].

Не випадково епіграфом до вірша поет узяв рядки П. Тичини «Як страшно!... Людське серце до краю обідніло». Суб'єктно-особистісні переживання приводять ліричного героя до усвідомлення кохання як внутрішньої пот­реби, тому образ коханої не ідеалізований, а створений досить реалістично. Цьому сприяє й той чинник, що майже всі відверті одкро­вення поета мають реального адресата - дру­жину Марію Михалюк.

З-поміж суто інтимних поезій виділяється «Коли почую твій співучий голос», сила якої в естетичній емоції. Сині волошки і колос серед поля, і пташки, - усе це радісно тремтить, гой­дається і співає, коли забринить усміх коха­ної. Природолюбний гедонізм завжди був сут­тєвим чинником світобачення П. Филиповича; краса природи заворожувала його довер­шеністю, абсолютною гармонією, дарувала душевний спокій і поетичну наснагу. Достат­ньо переглянути заголовки поезій П. Филиповича зі збірки «Земля і простір» («Дивись, ди­вись, безмежні перелоги.», «Заклинаю вітер і хмари», «Не сонце - п'яна шинкарка», «Слава весняній траві...» і т. д.), щоб переконатися: їх пронизує освітленість, одухотвореність, ясність, звеличення світла. Звідси й відчуття ліричним героєм майже екзистенційної насо­лоди від «злиття» і «злагоди» (Е. Соловей) з природою та всесвітом. Вочевидь за будь-яких обставин невід'ємний від поета-«неокласика» захват осяйним дивом життя.

В інтимній ліриці поет використовував культурологічні мотиви, зокрема, в сонеті «Саломея». Образ Саломеї (доньки Іродіади, за бажанням якої було вбито Іоанна Хрестителя) відіграє найрізноманітніші функції в «поетич­ному космосі» та художньому світі «неокла­сиків», конкретизується ідейною перспекти­вою кожного твору. Так, П. Филиповича захо­пив біблійний образ як втілення еротичного начала у концепції Краси, - пристрасної, «ураганної», всеохоплюючої і руйнівної. У нього Саломея - сліпа («Сліпа жаго, неперемо­жна вродо!» [13, 71]), тому що не розуміє зна­чення речей, і через те здатна «спопелить життя народу». Тож маємо вираження амбі­валентної природи краси - зовнішньо довер­шеної і внутрішньо потворної, що цілком від­повідало естетичній програмі «неокласиків», наріжним каменем якої було осмислення кра­си як певного духовного абсолюту.

У творчості П. Филиповича домінує «со­лярний» мотив. Його філософія - аполлонська, що досить подібна до вчень піфагорійців, а також першого радянського «сонцепоклон­ника» - Павла Тичини. Наприклад, у раннього П. Тичини: «Я сонцеприхильник, /я вогне­поклонник. / Ненавиджу темне життєве бо­лото, / я в душу таємне ловлю сонце злото» або у П. Филиповича: «Було ти любе і ясне, / Було байдуже і жорстоке, / Промінням бавило мене / І спекою кололо кроки. / Тебе любив, те­бе люблю, / Ненависть заховавши разом…»[13, 63]. Цей концепт «сонцепоклоніння» сво­їм походженням завдячує давній українській традиції, за якою українська людина почува­ється частиною цілості і схильною до «пер­вісної доброти» (за О. Кульчицьким).

Відома річ, племена, з яких складався укра­їнський етнос, що пізніше сформувався в націю, репрезентантами троїстого астрального вогню, а також своїми предками вважали «Сонце, Зорю і Місяць» [2, 111]. У всіх слов'ян зберігся культ Сонця, який ототожнювався з культом християнського бога Хорса. Як зауважив О. Потебня, «...усі сонячні свята (Різдво, Благовіщення, Світле Воскресіння) ознаменовані грою сон­ця» (курсив мій - І. Р.)[11, 534]. Очевидно, тому в стародавніх пам'ятках сонце зображе­но у вигляді кола, а його рух символізується спущенням з гори запаленого колеса. Читаю­чи трактат Г. Сковороди «Кільце», в якому сказано: «…колесо есть образ, закрьівающій внутрь себя безконечное колесо вечности, и есть будто персть, прильнувшая к ней: «Дух жизни бяше в колесах» [10, 278], переконує­мося в багатозначності цього образу. Його дослідженню як символу присвятила низку праць румунська дослідниця М. Ласло-Куцюк. Зокрема, аналізуючи символ сонця у Г. Сково­роди, авторка переконливо довела космогоні­чне значення сонця, од вітальної дії якого за­лежить життя всесвіту. Продовжуючи давню традицію національної тяглості, П. Филипович писав:

Єдине сонце для землі горить,
І всі колись з'єднаються в просторі -
Людина, звір, і квітка, і блакить [13, 49]

Інші поезії П. Филиповича різних років, в яких простежено образ сонця, засвідчили архетипну модель, що асоціюється зі справжнім світлом і репрезентує онтологічний стан пе­реваги життєствердних сил світла над руйнів­ними силами тьми. Для об'єктивізації карти­ни поетичного космосу П. Филиповича треба додати: в поодиноких випадках його сонце постає «байдужим» і «жорстоким», таким чи­ном, поет «пластично відтворює рельєф світу […] складними, але чистими штрихами малює поетичний образ як вияв особистого настрою, викликаного незбагненними крутими пово­ротами нелегкої життєвої дороги» [3, 249].

Суттєву роль для екзогезії ідейного зміс­ту поезії П. Филиповича має жовтий (золо­тий) колір, що з часів античності «сприймався […] як світлоносність, як застигле сонячне світло..» [1,106]. Сполучивши блакитний та золотий кольори в один символ єдності, поет зробив суттєвий кольоровий акцент: висло­вив сподівання на національне відродження України:

Знову небо в озерах синіє,
Біла вишня у небі цвіте.
Ясне сонце, всевладна надіє,
Хай настане життя золоте [13, 103].

Зовнішня кольорова ознака символу жов­то-блакитної барви створює відповідний на­стрій внутрішньої гармонії, поєднує особис­тий та громадський плани. Голубий і золотий (синій і жовтий), сполучаючись із відповід­ним семантичним рядом, набувають не лише естетичного, а й політичного осмислення.

Міфопоетична інтерпретація Місяця, як і міфу про створення світу, представляє синтез різних космогоній. Місяць здавна асоціювали зі смертю і відродженням, з долею і пророку­ванням. Із появою християнства місяць пов'я­зували з богом, що зробив «ніч спокійнішою для людей і неспокійною для Чорнобога» [8, 58]. М. Еліаде стверджує, що місяць пока­зує людині її справжній стан; тобто до певної міри людина дивиться на нього і знаходить у його житті себе. Тема «місяця» у художній спадщині П. Филиповича зумовлена захоплен­ням космогонією того літературного середо­вища, в якому жив і розвивався поет. Як за­уважує Л. Темченко, «краса місячної зоряної ночі - одна з провідних тем у творчості поета- «неокласика» [12, 122]. Загалом цей образ у нього тісно пов'язаний з українською націо­нальною традицією і, подібно П. Тичині, «відіграє роль алегорії певних суспільних або інтимних ситуацій» [6, 40]: («сміється мі­сяць», «місяць гостонько», «радіє місяць», «місяць срібний»).

Одним із прикметних прийомів, власти­вих поетиці П. Филиповича, є відтворення внутрішнього психологічного стану людини через пластичний образ людської ходи, руху. Життєвий рух утілюється також міфологемою «коня», котрий, відповідно до національ­ної традиції, символізує пошук, порив у дале­чінь, передає складні життєві явища і стани («Він тікав, і дививсь, / І на чорнім коні Лено­ру / Без упину мчав у степах» [13, 49], «Земля підо мною чи кінь? / Я мчу по степах, по селах, / Нагнусь, а трава шумить…» [13, 62]. Обидва вірші нагадують мотиви балад відомих роман­тиків (Г.-А. Бюргера та А. Міцкевича). У поезії «Він тікав, і дививсь, і знову» кінь символізу­вав сутінки хтонічного світу, у вірші «Не смуги золото-сизі» співвідносився з рятівним нача­лом, символізував аристократизм і лицарсь­кість людської душі. У всій цій динаміці й рухові відчутний вплив ідей А. Бергсона, Г. Зіммеля та В. Віндельбанда (життя як нескін­ченний динамічний потік). Водночас потреба руху, мандрівки, емоцій - все це характерні ознаки поетики П. Филиповича, що нагадують літературний стиль Г. Сковороди, який в одній зі своїх парабол символічно узагальнює: «Жизнь наша въдь путь непрерывный» [9, 119].

Традиційним із погляду світової поезії, як наголошує Е. Соловей, стало усвідомлення життя як долі, призначення, талану. Тому не випадково поезія П. Филиповича «Закликав червень чарівну теплінь» містить філософсь­ке узагальнення: людина смертна, та безсмертні її діяння, її творчість. Поет вірить у безсмертя, звертаючись до молодшого поко­ління, залишає свій заповіт: «Смерть не мине, і ти загинеш сам, / Та безліч раз зійдуть твої творіння» [13, 105]. Така культурософська тенденція - акцент на моральності мистецт­ва - типологічна для «неокласиків», слушно зауважила С. Павличко: «поет є носієм вищого знання і покликаний його передати» [7, 11].

Як видно, у своїй першій поетичній збірці Павло Филипович прагнув створити гармоній­ний світ у єдності всього сущого, а ідея гуманіз­му була для нього першоосновою людського життя, що в тексті реалізувалася вітаїстичними символами «любов», «радість», «сонце», «твор­чість». Оскільки символ залишається відкритим для реінтерпретації, то дослідження у цьому річищі завжди будуть актуальними.

Список використаних джерел

  1. Бычков В. В. Византийская эстетика: Теоретичес­кие проблемы / В. Бычков. — М., 1987. — 199 с.
  2. Братко-Кутинський О. Феномен України / О. Бра- тко-Кутинський. — К. : Газета «Вечірній Київ», Укр. акад. ориг. ідей, 1996. — 301 с.
  3. Геник-Березовська З. Грані культур. Бароко. Ро­мантизм. Модернізм. / Г.Сиваченко (пер. з чеськ.) ; М. Коцюбинська, Г. Сиваченко (упор. та прим.) ; М. Коцюбинська (вступ. ст.) ; Київ. сло­в'ян. ун-т., Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАНУ. — К. : Гелікон, 2000. — 368 с.
  4. Життя етносу: соціокультурні нариси: Навч. пос. / Б. В. Попов, В. О. Ігнатов, М. Т. Степико та ін. ; Міжнар. фонд «Відродження» — К. : Либідь, 1997. — 240 с.
  5. Київські неокласики / Упор. В. Агеєва. — К. : Факт, 2003. — 352 с. (Сер. «Укр. Мемуари»).
  6. Ласло-Куцюк М. Шукання форми: Нариси з украї­нської літератури ХХ століття / М. Ласло- Куцюк. — Бухарест : Критеріон, 1980. — 327 с.
  7. Орест М. Держава слова. Вірші та переклади (Упорядник та автор передмови С. Павличко, ред. М. Москаленко) / М. Орест. — К. : Основи, 1995. — 543 с.
  8. Плачинда С. Міфи і легенди давньої України / С. Плачинда. — К. : Спалах ЛТД, 1997. — 175 с.
  9. Сковорода Г. Повне зібрання творів : у 2-х т. / Г. Сковорода. — К. : Наукова думка, 1973. — Т. 2. — 576 с.
  10. Сковорода Г. Твори в 2-х т. — К. : АН УРСР, 1961. — Т. 1. — 635 с.
  11. Слово и миф. — М. : Правда, 1989. — 243 с.
  12. Темченко Л. Український неокласицизм 20-х рр. ХХ ст.: генезис, естетика, поетика: дис. . канд. філолог. наук: 10.01.01 — українська літерату­ра. — Дніпропетровськ, 1997. — 167 с.
  13. Филипович П. Поезії / П. Филипович. — К. : Ра­дянський письменник, 1989. — 196 с.

Стаття надійшла до редколегії 11.02.2016


Читати також