16.02.2014

Григорій Сковорода

Жанр байки у творчості Григорія Сковороди

І. В. Іваньо

Створення першої на Україні збірки «Басни Харьковские» - збірки, якою Григорій Сковорода вивів байку на шлях самостійного розвитку, є знаменним фактом, що виявляв нові тенденції в українській літературі, нові потреби розвитку жанрів.

Водночас «Басни Харьковские» - складне явище в творчості Сковороди, яке відбиває суперечливість розвитку письменника-філософа. То ж не дивно, що вони продовжують привертати увагу дослідників і часом приводять до висновків не лише різних, а й протилежних. Ось, наприклад, два дослідження, присвячені розвиткові байки в українській літературі XVIІ-XVIII ст.: стаття А.М. Ніженець «Характер розвитку байки в українській літературі XVII-XVIII ст.» і книжка В.І. Крекотня «Байки в українській літературі XVII-XVIII ст.». А.М. Ніженець, власне, підсумовує думки тих дослідників, які твердили, що на Україні до Сковороди не існувало сталої, виразної байкарської традиції і початок розвиткові цього жанру поклав Сковорода своїми «Баснями Харьковскими». Ідейне та художнє багатство байок Сковороди розглядалося як явище зовсім нове. Такий погляд панував у літературознавстві тривалий час. Спираючись на висловлювання Г. Лессінга, В. Бєлінського, О. Потебні, А.М. Ніженець визначає основні властивості байки як жанру і твердить, шо в українській літературі XVII-XVIII ст. ставлення до байки як до певного окремого жанру ще не викристалізувалося, що «сковородинськими байками розпочинається розвиток цього жанру в українській літературі».

Зовсім інакше ставить і висвітлює цю проблему В.І. Крекотень. Дослідивши риторики та поетики XVII-XVIII ст., він зумів довести, що ці книги містили досить чітко розроблене вчення про байку: про характер вимислу в ній, її персонажів, нарешті, про її структуру. Опубліковані В.І. Крекотнем тексти, переконливо свідчать, що байка на Україні побутувала в теоретично узаконених формах протягом XVII-XVIII ст. Зокрема широко використовував байку як різновид прикладів у своїх проповідях Антоній Радивиловський; часто наводилися зразки байок у численних курсах риторик і поетик. Нарешті, в XVIII ст. на Україні у списках був поширений перекладний збірник Лодовіко Гвіччіардіні «Забавные часы», в якому, серед оповідань різних жанрів, виявлено понад ЗО байок. Висновок В.І. Крекотня про те, що роль байки в українському письменстві того періоду, зокрема у розвитку світських елементів літератури, була помітною і вагомою, є цілком справедливим.

Очевидно, що історично вірну оцінку розвиткові жанру не можна дати, виходячи лише з загальних теоретичних визначень, а при цьому обов'язково слід брати до уваги тогочасні теоретичні уявлення про байку, відбиті в курсах риторики та поетики XVII-XVIII ст. А.М. Ніженець твердить, що «оригінальні байки в українській літературі з'являються лише в останній чверті XVIII ст.», тобто в творчості Сковороди. Тут насамперед слід розрізняти такі поняття як «оригінальна байка» та «оригінальний сюжет». Байки з оригінальними сюжетами вперше на Україні, справді, з'являються тільки у збірці Сковороди. Зовсім інша справа оригінальні байки як жанр – тут уже йдеться про твір з такою обробкою традиційного сюжету, яка відтворює колорит місця та часу. Скажімо, байка Сковороди про Козеня і Вовка створена на езопівський сюжет, але оброблена вона письменником, безперечно, оригінально і є зразком давнього українського байкарства. Випадки подібного використання традиційних сюжетів були частими на Україні задовго до Сковороди. Все це дає підстави твердити, що оригінальні байки з'явилися на Україні раніше оригінальних баєчних сюжетів і, успішно розвивалися в XVII-XVIII ст.

Харківські байки є яскравим свідченням того, що Сковорода непогано знав українську байкарську традицію й цінував її досягнення. Серед сюжетів оброблених ним байок знаходимо ряд таких, що, безперечно, свідчать про обізнаність письменника з досвідом байкарства XVII-XVIII ст.

Наскільки ж у своїй байкарській діяльності Сковорода був новатором, а його харківські байки – явищем, незнаним в попередню епоху?Наскільки байки Сковороди є продовженням давньої традиції в історичному і теоретичному планах?

Спільні ідейно-тематичні риси поєднують байки Сковороди з тими байками, які тривалий час побутували й розроблялися на Україні в попередню епоху. Досить вказати на спільність ідейно-стильових ознак байки про Коника й Мурашку з поетики Тихона Олександровича з байкою Сковороди про Козеня і Вовка тощо.

У репертуарі українських байкарів провідне місце посідали байки на моральні теми; цей вид байок залишається провідним і в спадщині Сковороди. У байках письменника-філософа підносяться розум, працьовитість, безпечна бідність, спокійна старість, зневажаються спокуси, славиться дружба, розум, любов. Особливе місце посідають байки, присвячені темі «сродної» діяльності людини. Тут найяскравіше виявляються оригінальні риси байкаря, його глибокі філософсько-моральні висновки. Постановка проблем, так або інакше пов'язаних з вченням про «сродну» діяльність, має місце і у байках А. Радивиловського та в байках шкільного репертуару.

Відзначимо і такий момент: «Басни Харьковские» і переважна більшість байок XVII-XVIII ст. писані прозою. Це, звичайно, не випадково: Сковорода завершує прозовий період давньої української байки.

Отже, можна твердити цілком певно, що в ідейно-тематичному плані Сковорода продовжує лінію розвитку української байки XVII-XVIII ст. Особливо помітно це у харківських байках.

Цикл «Басни Харьковские» не становить ідейно-естетичної цілісності. Перша половина його очевидно створена у 1769-1770 роках, оскільки в листі-посвяті байкар повідомляє, що «полтора десятка басень» він написав. Друга половина байок написана 1774 р. в селі Бабаях. Отже, між написанням перших 15 байок і решти пройшло чотири-п'ять років, протягом яких і відбулися певні зміни в естетичних принципах і поглядах письменника, що реалізувалися в байках.

Дослідники, які вважали байки Сковороди явищем принципово новим, не могли зрозуміти їхніх художніх особливостей, пояснити наявні в них структурні порушення жанру. При цьому А.М. Ніженець, наприклад, структуру байок попередників Сковороди, зокрема «деформацію» байок Радивиловського, розглядає як відступ від критеріїв класичної байки, аналогічному ж явищу у байках Сковороди шукає теоретичного обгрунтування у вченні Лессінга та Потебні про так звану складну байку.

В.І. Крекотень у своїй розвідці вірно в цілому визначає місце Сковороди у розвиткові давньої української байки, але не ставить своїм завданням аналізувати «Басни Харьковские» під кутом зору еволюції самого письменника. Розглядаючи особливості харківських байок лише з точки зору стилю, культивованого в українському письменстві XVII-XVIII ст., дослідник приходить до висновку, що «Сковорода викладає свої думки з високою майстерністю і тонким літературним смаком». З цього приводу В.І. Крекотень навіть вступає в полеміку з П.М. Поповим та іншими дослідниками, які вірно твердили, що характерний для цих байок виклад моралі знижує їхні художні якості. Справді, з точки зору традицій XVII-XVIII ст. у байках Сковороди все «в нормі», але з точки зору еволюції самого Сковороди співвідношення між сюжетом і мораллю - «силою» саме у харківських байках 1774 р., безумовно, є порушенням законів жанру.

Щоб пояснити цей момент, слід спинитися -на характеристиці деяких специфічних особливостей байок Сковороди і зокрема співвідношення їхніх сюжетів і моралі. Як відомо, мораль є необхідним компонентом байки, відіграє важливу ідейно-смислову роль. Залежно від характеру сюжетів, від особливостей побутування байок, зміст і характер їхньої моралі міг бути різним. У давній українській літературі існували два способи алегоричного осмислення сюжетів – фабулярний та параболічний. Наслідком цього було оформлення фабул і парабол як різних жанрів риторичного прикладу.

Фабулярний спосіб розкриття моралі заснований на принципі простого алегоричного тлумачення сюжету. Оскільки фабулярна мораль неначе напрошується сама собою, то вона легко висловлювалась однією фразою: або останньою реплікою котрогось з персонажів, або окремим афоризмом.

Парабола ні як жанр, ні як форма художнього мислення новій літературі не властива (навіть термін «парабола» не зустрічається в нинішніх термінологічних словниках). Для літератури ж XVII-XVIII ст. параболічний спосіб мислення був однією з характерних рис.

Параболічна мораль у байці вимагає, щоб кожний елемент сюжету служив для відповідних, досить широких висновків. Якщо умовність у звичайній алегорії виділяє істотне, має певний смисловий зв'язок за ознаками схожості, то з параболі тлумачення умовності мають довільний характер, смисловий зв'язок набуває символічності. Такий спосіб осмислення сюжету вимагав більшої докладності і надавав моралі самостійної ролі в творі.

Автори давніх риторик і поетик, йдучи за Арістотелем та його середньовічними інтерпретаторами, називали параболою певний спосіб зіставлення, порівняння, уподібнення різних далеких один від одного предметів і встановлення аналогії між ними. Параболічним способом могло бути витлумачене будь-яке оповідання, оскільки це залежало не від об'єктивного змісту твору, а від самого способу зіставлення. Однак у літературі XVII-XVIII ст. нерідко можна знайти оповідання, створені саме з метою параболічного тлумачення, - це і є справжні параболи. Нерідко дидактична мораль, викладена параболічним способом, набувала характеру своєрідного, напівсамостійного трактату.

Два способи викладу моралі – фабулярний та параболічний – характеризують, на наш погляд, дві різні тенденції в розвитку жанру байки. У першому випадку давня байка використовувалася в ролі прикладу, але при певних обставинах могла виділитись у самостійний жанр. У другому випадку байка побутувала як приклад у межах інших жанрів письменства, зокрема у проповідях, коли ще не відбувся процес жанрового відокремлення байки. У байках, що зустрічаються в давніх риториках і поетиках, а також у байках Лодовіко Гвіччіардіні ми зустрічаємо лише фабулярну мораль. Байки Сковороди, як і байки Радивиловського, характеризуються згаданими двома способами викладу моралі.

Яке ж співвідношення «цих способів характеризує харківську збірку байок Сковороди? В.І. Крекотень вважає, що Сковорода віддав перевагу «фабулярному» способові, при якому моралістичні висновки - «сили» є стислими, чіткими, афористичними; параболічна ж форма моралі, коли «сила» являє собою більш або менш розгорнутий трактат, а саме оповідання – фабула «служить тільки ілюстрацією до тієї ідеї, яка розвивається», на думку дослідника, зустрічається у харківських байках значно рідше.

Перші 15 байок Г. Сковороди, справді, характеризує фабулярний спосіб викладу моралі, а решту – параболічний або трактатний. Отже, перші 15 байок Г. Сковороди виражають прогресивнішу тенденцію до жанрової автономії байки, ніж останні, написані 1774 р. Очевидно, за якихось п'ять років, що пройшли між початком і закінченням роботи над харківською збіркою, у поглядах Г. Сковороди на роль і призначення байки відбулися помітні зміни. Письменник, сміливо почавши збірку оригінальних байок, вдруге повернувся до неї, уже неначе оглядаючись назад, шукаючи зразків у традиції давній. У чому причини такої зміни? На нашу думку, Сковорода, вдруге звернувшись до байок, вже підійшов до них саме як філософ, схильний до алегорично-символічного тлумачення світу. Цю особливість його світогляду мовчазно обходять дослідники, а тимчасом без врахування її не можна зрозуміти ідейно-естетичну позицію автора харківських байок. Саме тут надзвичайно рельєфно відбиваються суперечності змісту й форми байок 1774 р.

Про значну роль символіки в поетиці харківських байок, зокрема в байках 1774 р., свідчить те, що цього питання торкається сам Сковорода в листі-посвяті. Байка для нього «мудрая игрушка», яка «утаевает в себе силу», «забавний й фигурный род писаній», улюблений кращими «древними любомудрцами».

Важливого значення Г. Сковорода надає Біблії. Пояснюючи свій інтерес до світського жанру байки, Сковорода посилається на авторитет Біблії, в якій він вбачає певною мірою взірець жанру байки і навіть передумову виникнення її. Письменник твердить, що і «царица бібліа из тайнообразующих фігур, притчей й подобій єсть богозданна». Як Біблія сповнена таємничого змісту, так і байки, зображуючи звірів, гадів, птахів, становлять собою образи, що прикривають «как полотном», істину. Біблії приділив увагу Сковорода і в байках, де є посилання на неї не лише в моралі, а й у фабулах. Цей інтерес письменника вже відзначався дослідниками. «В самій біблії, писав Д.І. Багалій, є багато притч, байок, алегорій, символів. І коли ми згадаємо, що Сковорода з'ясовував біблію алегорично, цебто відшукував її внутрішнє розуміння, то ми зрозуміємо, чому Г.С. Сковорода почав писати байки. I тут на нього справила вплив робота над біблією в засвоєному ним алегоричному тлумаченні».

Така орієнтація Г.С. Сковороди, на нашу думку, є нічим іншим, як поверненням до барочної поетики Антонія Радивиловського, даниною дидактичному алегоризму та барочному символізму. Ось цей погляд на символіко-емблематичну основу байки і знайшов практичне втілення в харківських байках 1774 р.

А.М. Ніженець твердить про непопулярність байки в давній українській літературі.

Байка, на думку Сковороди, сверху «ничто», «ложь», а всередині - «чтось», «істина». Байка – це лише фігура, ніби зовнішній знак істини. При такому погляді .на байку, її сюжет, зрозуміло, не може вважатися основним у творі: адже з нього ще необхідно видобути скритий смисл шляхом витлумачення. Сковорода пише: «Изобразить, приточить й уподобить значит то же» (II, 103). Отже, зображення, за Сковородою, вимагає додаткового вираження – або через притчу, або через параболічне уподібнення. Байка сама по собі, без належного витлумачення, на його думку, не варта уваги.

Передмова Сковороди до харківських байок має чимало спільного з теоретичними настановами давніх риторик і поетик. В.І. Крекотень навіть вважає, що у цій передмові відчутні вже нові, незнані у стародавній українській літературі, тенденції. Думається, що для такого твердження передмова не дає достатніх підстав. Навпаки, вона з усією очевидністю показує, як ще тяжіли над Сковородою естетичні уявлення минулого століття. Невипадково Сковорода тут постійно звертається до Біблії і лише побіжно згадує езопівську традицію. Проте, хоча художній досвід байкаря й виказує значну залежність від традицій давнього письменства, це не виключає оригінальності його світосприймання і творчої манери. Ця своєрідність виявляється у загальній алегоричності стилю Сковороди: зображення реалій зовнішнього світу служить йому виразом тих або інших явищ духовного життя, - власне, саме воно й цікавить письменника-філософа. При такому підході ці реалії, ввійшовши до сюжету байки, стають тільки емблемами, тільки символами духовного буття.

Особливості байок 1774, р. якраз і пояснюються тими естетичними принципами, шо їх викладає Сковорода в листі-передмові до збірки.

На особливість відображення світу у байках Сковороди дослідники звернули увагу вже давно. «Байки Сковороди не нагадують справжніх художніх байок, де центр ваги полягає в художній фабулі, байки Сковороди не визначаються своєю художньою формою, вони швидше становлять невеликі, зрозумілі для всіх трактатики на житейсько-філософські теми», - писав Д.І. Багалій. Подібну думку стверджує і О.С. Грузинський: «Сковорода досить неуважно, недбайливо поставився до форми, до формального оброблення своєї збірки...». І далі: «Здебільшого байки Сковороди це прологи, зразки, міркування з приводу».

Справді, параболічно-трактатний виклад моралі в байках не сприяв пошукам конкретних художніх образів. Уява Сковороди неначе живиться не образами навколишнього світу, а, так би мовити, вторинною сировиною – відображенням цього світу в Біблії, міфах. Різні «фігури» - емблеми та символи – для Сковороди промовляють значно більше, ніж тогочасна дійсність. У вигаданому ним «символічному світі» він шукає пояснення життя і практичну мораль.

Сковорода у більшості творів не ставить собі за мету дати, подібно до Климентія Зіновієва, опис, зображення, картини життя свого часу. Такі картини, якщо він їх зрідка й дає, не є для нього основною метою, а лише засобом вираження тих чи інших філософських ідей, втілених у «силі». Тим самим ідейний зміст байки фактично виноситься за межі її сюжету і до певної міри стає незалежним від нього.

Орієнтація письменника на параболічну мораль аж ніяк не стимулює розгортання сюжету, його яскравість, повноту. Так з'являються у Сковороди байки, де діалог персонажів заступається їхнім листуванням (№ 17, 19). Зображувальний момент фабули зменшується, одночасно зростає роль виражального моменту - «сили». Звідси й нерозвиненість сюжету, як наприклад, у байці «Лев й Обезьяны» (№ 25). Не випадково, що параболічна мораль часто супроводжує якраз ті байки, сюжети яких містять мінімум художньо-пізнавальних моментів.

Для більшої частини байок 1774 р. характерна параболічно-трактатна мораль, де основний повчальний висновок ускладнюється додатковими побічними аналогіями та паралелями.

Наприклад, розглянемо «силу»-мораль тридцятої байки («Соловей, Жаворонок й Дрозд»), присвяченої темі дружби. Повчальний висновок з цієї байки власне міститься у кінцевих словах Дрозда. Однак Сковороді цього не досить; «сила», подана далі, в п'ять разів більша за фабулу. Тут байкар пояснює, що таке справжня дружба, яку не можна ні випросити, ні силою вирвати, - бо вона призначається самою природою, вдається до ряду нових асоціацій та аналогій, які могли б стати сюжетами нових байок (наприклад: «Й как нельзя коня с мед-ведем, а собаку с волком припрягти к коляске, так не можно, чтоб не оторвалось ветхое сукно, пришитое к свіжому, а гнилая доска приклеєна к новой»). Письменник наводить тут прислів'я грецькою, латинською і слов'янською мовами, а також цитати з євангелія. Далі автор знов повертається до персонажів байки, коментуючи їхні слова і вчинки, потім визначає завдання богословії як науки. Ще далі йдуть міркування про «сродність» і премудрість «натури», про самопізнання, і знову посилання на Біблію чергуються з прислів'ями. І, нарешті, байкар закликає слідувати Біблії, яка «єсть наш верховнєйшій друг і ближній, приводя к тому, что єсть единое дражайшее й любезнЬйшее».

«Сили» подібних байок Г. Сковороди і за змістом, і за характером викладу нагадують швидше проповідь або філософський трактат у барочному дусі. Наявність такої розгорнутої моралі значною мірою деформує байки і ускладнює їхній ідейний зміст.

Викладаючи мораль байки, Сковорода нерідко відходить дуже далеко від тих висновків, які безпосередньо випливають із сюжету, образної системи, об'єктивного змісту твору. Письменник ускладнює мораль досить довільними аналогіями та алегоріями, що їх, на думку байкаря, таїть у собі сюжет байки. В моралі - «силі» автор ставить перед собою нові завдання, для здійснення яких ідейно-естетичні можливості сюжету здаються йому недостатніми. Жанрові межі байки сковують думку Сковороди-філософа; і він за допомогою «сил» прагне вийти з них. Саме це, на нашу думку, й зумовлює ті ж риси будови байок 1774 р., які характеризують байку-приклад у проповідях А. Радивиловського: на первинну ідейно-тематичну структуру сюжету накладається вторинна, викликана функцією твору як прикладу. При цьому байки часто «зберігають відносну самостійну значимість як первинної внутрісюжетної, так і вторинної, привнесеної проповідником, верстви своєї ідейно-тематичної структури».

Ці ж риси, як нам здається, характеризують і структуру байок Сковороди 1774 р. «Сили» набувають тут відносної самостійності, вони настільки не пов'язакі з сюжетом байки, що цілком могли б існувати окремо від нього.

До речі, ця суперечність між сюжетом-фабулою та основним висновком твору, винесеним у мораль, по-своєму відбилася і у віршованому циклі «Сад божественних пісень». Як відомо, всі пісні там супроводжуються епіграфами з Біблії, а деякі ще й коментарями, які дають додаткову інтерпретацію змісту. Причому в більшості випадків епіграфи були додані тоді, коли Сковорода об'єднував пісні в одну збірку. Однак між епіграфами і віршами тісного органічного зв'язку нема. Очевидно, на думку Сковороди, самі пісні по відношенню до епіграфів повинні були відігравати функцію ілюстрацій-прикладів. Розуміння художнього твору як прикладу по відношенню до викладених філософсько-релігійних міркувань відбилося, отже, і в збірці віршів Сковороди. Така подвійність, породжена властивим письменникові образно-алегоричним баченням світу, і перешкодила Сковороді розвинути властиві йому елементи справді художнього мислення.

Отже, розглядаючи байки Г. Сковороди на фоні тогочасної літературної традиції, ми повинні визнати, що письменник у принципі не відходить від байкарів-попередників, з яких найбільший вплив на нього справив А. Радивиловський. А.М. Ніженець заперечує тривалу байкарську традицію на Україні до Сковороди і твердить, що поодинокі зразки байок цього періоду «були деформовані, сентенція до них доточена з кодексу християнської моралі. Натомість байки Сковороди проголошуються одним з жанрів, який «цілковито відходив від літературних традицій в поезії і прозі XVIII ст., традицій, пов'язаних з релігійними морально-етичними настановами й тематикою», які «стверджували розуміння незалежності етики від релігії». Це явне перебільшення. Сковорода не лише продовжував і розвивав традиції своїх попередників, а й поділяв їхні, вже застарілі, уявлення про байку.

Порівнюючи, наприклад, зміст і характер моралі, що супроводжує байки у А. Радивиловського, з «силами» харківських байок Сковороди, легко переконатися, що між проповідником А. Радивиловським і філософом Г. Сковородою відстань не така вже велика, хоча їх і віддаляє ціле століття.

Сковорода в 1774 р. орієнтується на стиль і поетику байки-прикладу. Закінчуючи цикл харківських байок, він, власне, нехтує законами жанру, який сам же вивів на шлях самостійного розвитку, уклавши першу збірку байок.

І справа тут не у випадковому використанні двох різних способів викладу моралі, а в свідомому протиставленні одному з них, застосованому в перших 15 байках, другого, що був втілений у наступних. Очевидно, слід говорити про певну еволюцію ідейно-естетичних принципів Г. Сковороди в бік орієнтації на давні традиції, коли байка як жанр ще не здобула самостійності і відігравала підпорядковану роль. А що було цілком природним і потрібним у Радивиловського, те не можна вважати досягненням для Сковороди; параболічна й трактатна мораль у байках останнього порушувала художню структуру байок і була вже анахронізмом.

Це підтверджується і філософськими творами Г. Сковороди сімдесятих років, в яких відносно важливе місце посідає байка саме як приклад у символічно-алегоричному дусі, - подібно до того, як вона вживалася в проповідях А. Радивиловського століття тому. Саме таку роль відіграють байки у творах «Разговор пяти путников о истинном счастЬ в жизни» та «Алфавит, или букварь мира». Байка перестала існувати для Сковороди як самостійний жанр. Для тих філософських завдань, що їх ставив перед собою письменник, творчі засоби байки виявились недостатніми.

Отже, немає ніяких підстав протиставляти Сковороду-байкаря попередникам, його зв'язки з ними були міцні й тривалі.

Моралізація, раціоналістична обробка баєчної фабули, як відомо, була звичайним явищем у середні віки, коли майже всі Езопові байки були перетлумачені, до них додавалися довгі благочестиві коментарі. Подібне використання байки мало місце і в деяких інших літературах другої половини XVIII ст. На нашу думку, у цьому відношенні дуже схожі з байками Сковороди байки його сучасника – сербського просвітителя Досифея Обрадовича, який також супроводжував свої байки поширеними «нравоученіями».

Як філософ, Г. Сковорода ніколи не задовольнявся чисто «умозрительною» формою викладу і завжди прагнув до поєднання образності з абстрактною логічною думкою. Тому у філософських творах він звертається до засобів і прийомів образно-картинного бачення світу, а в творах літературного характеру вдається до абстрактних умовисновків, філософських міркувань.

Нам здається, найвідповідніший для своєї творчої індивідуальності жанр Сковорода знайшов у притчі, яка поєднувала в собі особливості байки та філософського діалога. Такими творами і були «Благодарный Еродій» та «Убогій Жайворонок», написані в 1787 р.

Найчастіше притчу розглядають як жанр дидактичної літератури, в основному тотожній з байкою. Сковорода також вживає слова «притча» і «басня» як синоніми «Басня й притча єсть то же», - пише він в листі до Ф. Пайкова.

Байки та притчі Сковороди справді характеризуються рядом спільних рис. У притчах розробляється та ж проблематика, що і в харківських байках. Так, у притчі «Благодарный Еродій» в центрі уваги – тема виховання людини. Сковорода виступає проти виховання в дусі ненажерливості, гонитви за наживою, егоїзму й паразитизму, обстоює демократичне, трудове виховання, при якому розвивалися б природні здібності кожної людини. Педагогічні ідеї розробляє Сковорода і в притчі «Убогій Жайворонок», де критикує паразитизм та хижацтво панівних класів, підносить невибагливість, задоволення малим, самовдосконалення. Подібну дидактично-моралістичну мету переслідують також байки Сковороди. Об'єднує ці два жанри і характер матеріалу, система порівнянь, асоціацій, аналогій, особливо ця спільність виявляється у «силах» байок 1774 р. Нарешті, як у байках, так і у притчах виступають тварини і птахи, в основі обох жанрів – алегоричний спосіб викладу.

Між байками та притчами Сковороди є однак істотна різниця. Як ми бачили, байки мають особливу композицію: «фабула»-сюжет і мораль-«сила». Притчі такої двочленної структури не мають, тут мораль як така не виступає окремо від сюжету твору, а є його складовим елементом, репліки, діалоги та вчинки персонажів містять моралізування, тлумачення алегорій і т. п. Це вже не діалог між персонажами, а значно ширший обмін думками з приводу різних явищ, і притчі, на відміну від байок, мають на меті довести правильність не якоїсь однієї моральної істини, а цілої їх сукупності. Наприклад, у притчі «Благодарный Еродій» йдеться про стосунки між дітьми та батьками, про виховання та навчання. Тут виголошуються цілі промови про «сродность», вдячність, вміння задовольнятися малим, персонажі посилаються на Біблію, наводять прислів'я та приказки тощо.

Очевидно діалоги і трактати пізнішого Г. Сковороди слід розглядати як спробу реалізації того способу викладу, який був властивий моралі байок 1774 р. А у притчах безумовно має місце синтез прийомів та засобів фабулярно-сюжетного (чи зрештою художнього) викладу з прийомами і способами абстрактно-логічного (чи раціонального) мислення. Художній образ у Сковороди промовляє недостатньо, він вимагає тлумачення. Ось чому образи йдуть поруч з їх раціоналістичним осмисленням. В такий спосіб письменник прагне досягти єдності зображення і вираження.

В українській літературі XVII-XVIII ст. байки Сковороди, взяті в цілому, являють собою важливий етап у розвитку жанру байки. Сковорода не лише підсумовував здобутки своїх попередників, а й зробив крок уперед. В чому полягає цей крок? І в тому, що з харківськими байками пов'язане оригінальне сюжетотворення байок на Україні. І в тому, що Сковорода вивів байку на шлях самостійного розвитку, виділившії її зі складу риторичних творів. Це було явищем прогресивним і відбивало потреби розвитку нових жанрів. Харківські байки становили крок вперед на шляху ствердження і розвитку жанру, несли в собі елементи нового, які могли бути підхоплені наступними байкарями. Одночасно вони відбивали суперечності розвитку Сковороди-письменника і філософа: у 60-х роках Сковорода задумав і написав байки як цикл самостійних творів, а байки 70-х років втрачають самостійне значення і перетворюються на додатки до моралі, яка фактично стає головною частиною твору. Сковорода гасить власні здобутки, пристосовуючи байку до вимог трактату.

Сковорода, як і всі його попередники-байкарі, до цього жанру звернувся з метою популяризації своїх філософських поглядів. Відчутний тут і вплив традиції функціонування байки як прикладу.

Суперечливість форми й змісту байок 1774 р., на наш погляд, відбиває суперечність розвитку Сковороди, письменника і.філософа. За уявленням Сковороди, філософ повинен відійти від «суєтного» світу, щоб віддатися вільному спогляданню, отже, його філософські устремління не стимулювали інтересу до зображення картин живої дійсності. У своїх літературних творах Сковорода виступає більш світським письменником, ніж у філософських. І оскільки Сковорода йшов від літературних творів до філософських, то тут він теж робив крок назад, убік від тих шляхів, якими пішла нова література.

Російська література XVIII ст. вже відходить від давньої літератури, в той час як про українську цього не скажеш. Якщо перша стає переважно світською з другої половини століття, то друга майже протягом усього століття перебуває під значним впливом церковно-релігійної свідомості і розвивається переважно представниками духівництва. Навіть Сковорода є світським письменником лише наполовину.

Г.С. Сковорода все ж залишається представником давнього письменства. І у філософських творах він по суті є письменником у тому загальному значенні, в якому письменниками вважаються полемісти, автори літописів, проповідники.

У творчості Сковороди ледве намічалося відокремлення літератури від письменства взагалі, відокремлення світських жанрів у надрах літератури релігійного характеру, відгалуження філософії від літератури, але всі ці процеси ще не визначилися чітко. Фактично філософія і поезія у творчості Сковороди не відокремлені.

Перший український байкар, який зробив байку самостійним жанром, він не зумів оцінити значення розпочатої ним справи. Нехтуючи особливостями байки як самостійного жанру, він робить крок назад і повертається до байки-прикладу. В.І. Крекотень вважає, що «Басни Харьковские» завершують давній період у розвитку української байки», але «концентруючи в собі найжиттєздатніші її здобутки одночасно починають новий, «гребінківсько-глібовський» період її історії, чи, принаймні, являють собою перехідний місток до нього». Останнє доводиться значно обмежити, оскільки Сковорода зупинився тут на півдорозі. Слід мати на увазі, що Сковорода не лише завершує давній період у розвитку байки, а й українське давнє письменство взагалі. Він стояв на роздоріжжі старої писемності, коли вона повинна була виокремити з себе літературу, філософію, історію, стояв біля початків утворення нових літературних жанрів, в тому числі – байки.

Л-ра: Радянське літературознавство. - 1965. - № 8. - С. 24-33

Біографія

Популярні твори