Гоголіана Юрія Липи
Череватенко Л.
Перш ніж запросити чительника до лектури, вважаємо за потрібне прилучити його до фактів і матеріалів, без яких зрозуміти сенс і значення пропонованої публікації неможливо.
Почнемо з троїзму: Гоголь безмежний, як море; постать Гоголя, творчість Гоголя — невичерпні; охопити все це разом, дати однозначні відповіді — навряд чи кому пощастить. Суперечки довкола Гоголя точаться давно, буквально з появи перших його творів, точитимуться вони й після нас.
Мабуть, особливої гостроти ці суперечки набували в ситуації поразки, в чужому оточенні, себто — на еміграції. Чому — пояснювати, здається, не треба. До всіх інших тут долучалося ще питання приналежності Гоголя: кому він належить? У ставленні до Гоголя емігрантська інтелігенція поділилась на кілька таборів. Дехто називав його великою ганьбою українського народу, хтось явно недооцінював, були й такі, що, всупереч усьому, продовжували Гоголем пишатися. Відгомін цих змагань відчувається в повоєнному (1965 р.) вірші Олекси Стефановича «Гоголь»:
І пекельнів, обрушувався сміх
На збір машкар, на рила, на звіринець...
Був наш і їх. Обох — і для усіх.
То Гоголь був, і був то українець.
1935 року Євген Маланюк написав статтю «Гоголь — Ґоґоль», в якій з властивою йому категоричністю доводив:
«В Гоголі жила «малоросійська ідилія», міт Росії — царства, понаднаціональної імперії необмежених обріїв і необмежених можливостей. Що за простір для вимріяних ним велетенських чинів і подвигів, хоч ближче неокреслених і досить імлистих для самого мрійника!» «Реальна Батьківщина відходить від Гоголя в міру ослаблювання й заламування його національного стрижня. Місце її починає виповнювати вигадана ще в Петербурзі і утривалена за кордоном абстракція «Руси-Росії». «Немає сумніву, що трудний і страшний шлях відходу від Батьківщини не був у Гоголя ані короткий, ані радикальний. То був психологічний процес, безумовно, характеру патологічного, що тривав довгі роки. Цікаво, що в ближчім оточенні Гоголя, в останні часи його життя, повстала навіть думка про його психічну ненормальність». «В цім довгім процесі не денаціоналізації, а, власне, відходження від Батьківщини не було пасивного самовідання, а була, безумовно, внутрішня боротьба, були злети й упадки. Але, поза тим, були й речі гірші — страшні й містичні, що почали, чимдалі настирливіш, виповнювати понуру й хворобливу душу цього дивного письменника».
Цю ж саму тему «отщепенства», «оторванства» розвивав у своєму дослідженні «Мастерство Гоголя» (Москва — Ленінград, 1934 р.) один з найуважніших читачів і найпроникливіших тлумачів Микали Васильовича поет Андрій Бєлий. Дещо з глибоких спостережень Андрія Бєлого варто нагадати сьогодні:
«Свет Украины — Диканька; в ней же свет — «Деды», шторме — «мертвецы», похожие, как капли воды, друг на друга, потому что и они — мертвецы; в мертвеце: «увидел поднявшихся мертвецов..., как две капли вода схожих лицом». «Преступление протав рода грозит гибелью мира. Таков бред, очерченный с величайшим мастерством Гоголем; он, переряженный в психологию рода, говорит от лица его; он заставляет верить, показанное в сюжетной игре — серьез». «Тема безродности сплетена с «нечистою» силою, действующей на отщепенцев, потерявших землю и ищущих кладов ее; основной клад, связь с родом, утрачен...» «Когда при «оторванце» являются иностранцы — жди беды...» «Тема безродности — тема творчества Гоголя: Пискаревы, Башмачкины и Поприщины — отщепенцы, перенесенные в Петербург чортом, на котором в одну ночь смахал Вакула...»
«Почему? Потому что отщепенец и Гоголь; и в нем — трещина «поперечивающего себе чувства»; она стала провалом, куда он, свергнув своих героев, сам свергнулся; герои поданы в корчах...»
«В потрясенном, оторванном от рода сознании возникают видения сдвига земли; и — слышатся подземные толчки; для потрясенного Гамлета распалась ведь «цепь времен»; для потрясенного отщепенца распадаются пространства...»
Та повернімося до згаданої статті Євгена Маланюка. Він писав:
«У випадку Гоголя справа значно ускладнюється тим, що письменник був потенціяльно-геніяльний і що його «експеримент» не відбувався внутрі кола спільної цивілізації, а вимагав, передовсім, виходу з цього кола і переходу до цивілізації, істотно відмінної, властиво, протилежної й ворожої. Та ворожа цивілізація вимагала, кажучи конкретно, моральної смерти («усмертнення цілого себе»), або розриву з органічною цілістю, а одночасно — механічно розплистися в аморфній неокресленості «Росії», отже — культурно-національного самогубства. Це був найжахливіший фавстівський варіянт «продажу душі чортові»...
Наслідки такого експерименту — то не лише духова летаргія, як у героїв «Мертвих душ», але справжня смерть духовна, з її розкладом і гниттям, як несвідомо-геніяльно показав це Гоголь в своїй повісті-сповіді «Портрет».
Висновки, що їх доходить Євген Маланюк, заслуговують на увагу: «Заклавши мимоволі підвалини під «велику» російську літературу, Гоголь, так само мимоволі, загасив, передовсім, соняшно-аполлінійську (античного й французького походження) поезію Пушкіна та його плеяди, викривив органічний розвій молодої російської літератури і, що найгірше, отруїв її трупною отрутою своєї, російською державністю замордованої душі. Це Гоголь підмінував російську літературу елементами розкладу й вибуховности, привидами й страховищами, які пришилося геть пізніше побачити нам на власні очі».
Далі ще цікавіше: «Справді, трагедія Гоголя, обернувшись трагедією російської літератури, остаточно сталася трагедією Росії, трагедією невдалої, культурно безпідставної і історично неоправданої імперії. Росія «не вдалася» передовсім тому, що костомаровські «Дві руські народності» — по майже тристалітнім експерименті — не тільки не створили наднаціонального імперіяльного «народу», але й виявили свою засадничу відмінність і культурну протиставленість. Хлєстаковське фальшування історії і великодержавницька патетика, хлєстаковська містика й хлєстаковський месіянізм, не виключаючи сучасного хлєстаковства комуністичного, як кожне ошуканство, нічого конструктивного в наслідках не дали. І дати не можуть, бо ані механіка, ані — навіть — хемія, самі в собі, не можуть ні змінити, ні підмінити процесів органічних. Механічна суміш народів і культур може бути затиснена в границях витривалосте затискуючої їх машини. Але як тільки та границя буде перейдена, наступає вибух.
В останній дії з’являється справжній ревізор — Історія — і здирає маску з Хлєстакова».
Отож і постать, і творчість Гоголя викликали підвищений і неоднозначний інтерес в емігрантському середовищі, участь в тій спонтанній дискусії взяло чимало митців, зокрема з оточення Юрія Липи. А що ж він сам? Сам він осторонь залишитись не міг. Не з власної волі перебуваючи за межами України, Юрій Липа виконував не лише «залізний стиль нових універсалів», а й витворював історіографію й філософію, політику і мораль майбутньої української держави. Бувши переконаним державником, він мав це за свій обов’язок розставити необхідні акценти в нашій історії, в нашому мистецтві, в нашій культурі. Він мусив назвати — як для сучасників, так і для нащадків — позитивні й негативні приклади з рідної царини. В книзі «Бій за Українську літературу» Юрія Липа визначає полюси українського духа: Тарас Шевченко і Микола Гоголь. Перший з-поміж них є героєм, взірцем др наслідування, другий — запроданцем і довічним соромом українства:
«Скільки їх таких, що «взяли багато на душу» ради сміха, і «грошиків», і мерзенної петербурзької слави! Чимало од сентиментального Богдановича зі своєю «Душенькою» аж до балакучого дідича — Данилевського.
Із своїми маріонетковими типами, із своїми солодкавими легендами, фольклором... А перший між ними, по невдачнім «Кюхельгартені» малоросійський Ватто із своєю «Утечею на острів Цитери» в Диканьці, із отуплюючим хороводом мертвих халявських душ — Гоголь. Той, хто найбільше з них усіх відомий своєю зрадою супроти краю, хто з найбільшою пасією розбудовує «понаднаціональної» російської мови і культури».
Лютість Юрія Липи була тим дужча, що він гаразд усвідомлював художню потугу полтавського веселуна і його місце та значення в світовому мистецтві. До того ж, сам Гоголь давав поважні підстави для обурення, — досить пригадати хоча б його листи до Михайла Максимовича, писані з Петербурга: «Бросьте в самом деле Кацапию, да поезжайте в Гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурни мы, право, как рассудишь хорошенько. Для чего и кому мы жергвуем всем? Едем! Сколько мы там насобираем всякой всячины! Все выкопаем!» (лист від 2 липня 1833 року). «Теперь я принялся за историю нашей единственной бедной Украины. Ничто так не успокаивает, как история. Мне кажется, что я напишу ее, что я скажу много того, чего до меня не говорили» (лист від 9 листопада 1833 року). «Туда, туда! в Киев, в древний, в прекрасний Киев! Он наш, он не их, не правда? Там или вокруг него деялись дела старины нашей. (...) Там можно обновиться всеми силами. Разве это малость? Но меня смущает, если это не исполнится...» (лист від 20 листопада 1833 року).
«Это не исполнилось». І державотворця Юрія Липу особливо гнівала «реакція своїх дезертирів», коли на історичній авансцені з’явився національний пророк — Шевченко: «У першій черзі — Гоголя із своїм категоричним підданям Росії, із своїм бузувірським, нелюдським гаслом: «Монастир ваш — Росія! Усього себе вбивши для себе, але не для неї, — ідіть і спасайтеся в ній!» Гоголь, що особисто поменшував поета, що потай ненавидів його, як сумління власної крови, пізніш духовний наступник Гоголя — Короленко, — обидва повні глухого страху перед зростом енергії свого народу, перед привидом кари, обидва вічні поменшувателі».
Це — уривки із статті про Тараса Шевченка, що має назву «Селянський король». А тепер настала пора ознайомитися із статтею «Батько дефетистів», повністю присвяченій Гоголю:
«Легко було мати успіх, ставлячи обіч потужного фальконетівського камінного їздця, випхані поблажливим сіном гумору й етнографізму, дурнуваті опудала грузин, осетин і інших «малоросіян». Самоосміювання підбитих рас — це смакувало і бюро кратичному, і літературному Петербургові, і графу Мусін-Пушкіну, і критикові Бєлінському.
Тоді вийшли в світ перші новели Гоголя-Яновського, презирливо-гумористичні, барвно-етнографічні й однак безсоромні «Вечори». Чому безсоромні? Є слабість людини в тому, що вона покидає свою расу, є зрада людини в тому, що вона служить чужій ворожій расі, але безсоромність, огидна безстидність зрадника є в тому, що він перед обличчям чужих хоче довести, що раса його уже упала, обезголовлена, знищена після того, як він її зрадив.
«Вечори на хуторі біля Диканьки» — то блискуча, вільна (о, вільна від усіх зобов’язань для краю) лірика. А одночасно, то зібрані з навмисною безсторонністю легенди й анекдоти краю, що колись, може, був великим, але тепер уже скінчився, знітився і не має перед собою будуччини».
Не подобався Юрію Липі й «Тарас Бульба», не подобався активно:
«Це епізод історії, подробиця степової боротьби, а не синтеза історії нації. Але ця випадкова постать методично, бузувірськи подана як синтеза цілої історії. Цілу історію України зробив Гоголь випадковою, без гієрархії, і без усякого змісту (поза шибайголовством), без провідної глибокої своєрідної, власної ідеї, — він обезголовив її. Українські теми, чи побутові, чи історичні, потрактував він свідомо як акт усправедливлення своєї утечі від власної раси. Своїми творами він, геніяльний дефетист, систематично нищив по-мистецьки українську гордість. Нищив систематично так само, як працював, по-німецьки».
«Вміло нищучи гордість, обриваючи зв’язки свого таланту з расою, він, найбільш відважний нальотчик на духовність раси, який коли-небудь був, може в кінці свого життя сказати обуреному Бодянському (в 1851 році):
«Нам треба стреміти до підтримки і утвердження одного, володарного язика для всіх рідних нам племен. Домінантною для москалів, чехів, українців і сербів повинна бути єдина святиня — мова Пушкіна».
За півроку до смерти він міг це зимно промовити: його раса стала для нього абстракцією так само, як і якісь чехи, серби... Він покинув і мистецтво, що виростає з духовности раси, — для якоїсь абстракції: «нетлінної поезії правди, добра і красоти», що не має нічого спільного із щоденним життям. Він покинув, принизив і власну расу в ім’я іншої абстракції, що мала бути світліша і вища від його раси, в ім’я Росії».
«Ось Гоголь відірвався від свої раси, ось він знищив сатирою російського фельд’єгера, істоту російщини, ось він підходить до творення своєї, ще досі не знаної, не чуваної Росії — до нового росіянина.
Бо що була досі Росія, що був росіянин? Дивна мішанина німецького автоматизовання, татарської резолютности, української відданої тверезости, польської зручносте і московського закохання в болю і гаразді. Механізм без коріння в історії, в расі, впроваджений в рух принагідними фантастами, сатрапами, почавши від сина німецького придворного аптекаря, велетенської рудої постаті — Петра Першого.
Тепер має бути інакше. Але дивно, тут Гоголь заламується».
А от і підсумок: «Хто може обминути Гоголя в своїм літературнім розвою — нехай обмине; хто підпав назавжди впливам Гоголя — нехай іде за своїм месією його ж дорогою, нехай пише чужою мовою; хто ж хоче вирватися з-під впливів «Мертвих душ» - нехай зуміє своєчасно сказати на свій «гоголівський» час словами Драгоманова: — Пропащий час!»
В книзі «Бій за Українську літературу» Юрій Липа подає два портрети письменників — Тараса Шевченка і Миколи Гоголя. У «Життєписі України» до цих двох постатей заплановано було додати ще й третю — Пантелеймона Куліша, «першого українського інтелігента, батька декого із наших сучасників. Це — інтелігент з його внутрішньою непевністю і такими наївними, такими довірливими киданнями, з його раптовою вірою в механізм Заходу, то в механізм Росії». Розташовано їх було в такому порядку:
«Приголомшений (хутірний) пророк (Куліш).
Чаклун із хутора (Гоголь).
Король вільних громадян (Шевченко)».
Те, що з усіх трьох намічених нарисів Юрій Липа чомусь першим завершив нарис про Миколу Гоголя, — вже це одне засвідчує, яке місце посідав «Батько дефетистів» у болючих Липиних роздумах про Україну.
Л-ра: Київ. – 2001. – № 9-10. – С. 143-147.
Твори
Критика
