Не зрікатися своєї душі (Концепція України в творчості Юрія Липи)
Ільницький М.
Юрій Липа — одна з центральних постатей української культури і суспільної думки міжвоєнного двадцятиліття – повертається до нас фрагментами, мовби розділяючись на кілька особистостей, діяльність яких реалізувалася у сферах, доволі віддалених між собою: художня творчість, історіософія, медицина.
Кожна з цих галузей вимагає в людини цілковито повної самопосвяти, і поєднання в особі Юрія Липи письменника (поезія, проза, літературна критика), лікаря та філософа історії можна було б вважати винятковим явищем на тлі того часу та тогочасного середовища. Але це було радше правило, аніж виняток. Олег Ольжич — трохи молодший сучасник Ю. Липи — теж: поет, публіцист, громадський діяч і учений археолог; Є. Маланюк — поеті культуролог і — інженер. Приклади, може, не такі показові, можна було б продовжити. Чим пояснити цей феномен політичного, літературного та наукового життя української еміграції 20-30-х років? Євген Маланюк у статті «Спізнене покоління» стверджував, що більшість українських поетів еміграційного кола другого покоління не були поетами за покликанням, не були «вродженими» поетами. І до таких не «вроджених» потрапили не тільки, скажімо, Максим Грива чи Микола Чирський, поетична творчість яких поступалася іншим видам діяльності, а й першорядні імена — названі нами Олег Ольжич та Юрій Липа, а також Оксана Лятуринська та Леонід Мосендз. Є. Маланюк ладен зробити виняток хіба що для Юрія Дарагана та Олекси Стефановича, ну а про себе, що закінчив Господарську академію в Подебрадах, із зрозумілих причин не згадує. Стаття Є. Маланюка «Спізнене покоління» була написана не по свіжих слідах, а з дистанції часу (1958 рік). Позиція його здається непереконливою: як можна таких яскравих митців слова, що залишали тривкий слід у літературі, вважати не «вродженими» поетами, поетами не за покликанням? Та справа не в тім, що Є. Маланюк хотів відмовити комусь у справжності таланту. Його твердження можна також вважати тезою, що має не методологічний характер, а стосується радше психології художньої творчості. Утім, щодо психології, то вона засвідчує закладену в обдарованій особистості потенційну здатність до різних типів діяльності, реалізуються ті грані закладених можливостей, в яких є або найбільша потреба, або для яких складаються сприятливі умови. Уже на наших очах протягом кількох останніх років відбулось «перевтілення» не одного з талановитих поетів і прозаїків у громадських і політичних діячів настільки, що музи або замовкли, або ж озиваються кволенькими голосами. Наскільки така трансформація корисна для майбутнього нації, покаже історія, але ситуація — політична, психологічна — часто диктує спосіб реалізації творчого обдарування, спосіб самовияву особистості.
Син українського письменника, лікаря та громадського діяча Івана Липи, Юрій народився 1900 р. в м. Одесі. Він успадковував від батька не тільки суспільні та національні ідеали, а й пішов його слідом, вступивши на медичний факультет Познанського університету. До того були місто Кам’янець-Подільський та містечко Винники під Львовом, куди довелося виїхати після поразки Української Народної республіки. По закінченні університету та курсу військових лікарів у Варшаві працював лікарем у польській статиці і брав активну участь у громадському та культурному житті української еміграції. Крім поетичних збірок «Світлість» (1925), «Суворість» (1931) та «Вірую» (1938), видав три книжки новел під однаковою назвою «Нотатник» (дві в 1936, одну — в 1937), історичний роман «Козаки в Московії» (1934), праці «Бій за українську літературу» (1935), «Українська доба» (1936), «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940), низку праць на медичні теми. А коли настала можливість реальної дії, повернувся на Західну Україну і взяв участь у діях УПА як лікар, де й загинув у серпні 1944 від рук НКВС.
Отже, письменник, лікар, публіцист... Але ж усе це різні сторони однієї й тієї ж діяльності, реалізація «чину». Візьмімо найнеполітичнішу сферу діяльності — працю про лікарські рослини — «Ліки під ногами». Ось як вона починається: «Це було в 1919 році. Невеличка українська армія, оточена в Кам’янці на Поділлі з усіх боків більшовиками і поляками, не мала нізвідки помочі. День і ніч відбивалися від ворога частини Директорії, обороняючи свою тимчасову столицю. Надія була, що окремі повстання по цілій Україні сполучаться в одно загальне, і тоді вдасться наново здобути обидві столиці України. Треба було б тільки видержати.
Не вистачало харчів, обмаль було амуніції, але з тим іце так-сяк давали собі раду бійці. Найгірше було з ліками. Не було чим лікувати хворих і ранених. Не було чим гальмувати кровотечі, обнижувати гарячку, гоїти запалені кишки і рани». То ж чи тільки про лікарські рослини книга «Ліки під ногами»?! Таким чином у твердженні Є. Маланюка про «невроджених» поетів другого покоління української еміграції прочитується думка: поетами робили обдарованих молодих українських емігрантів обставини, які склалися після поразки визвольних змагань українського народу в 1917-1920-х рр.
Що чекало Україну, затиснуту в лещатах сусідів-хижаків, коли на східних материкових землях надія на відродження державності на соціалістичних засадах не здійснилася, «українізація» була потоплена в крові, а на західних, окупованих Польщею, почалися «пацифікація» та «ревіндикація»? Все це — цілком закономірно — викликало одвічне гамлетівське питання «бути чи не бути?», що особливо посилювалося умовами еміграції. На зміну недавньому піднесенню й ентузіазму («ми ж горді лицарі непереможного духа», злиті в «непереможні когорти») приходило почуття розгубленості, розчарування й зневіри тих, що пройшли «облуплений трагічний Каліш» та інші подібні табори, почуття «безмежної тоски». «Прихід політичної дозрілості, — писав Є. Маланюк, — в розпачливо-таборових умовинах роззброєного війська і спричинив своєрідну «психічну травму», яка повела наше покоління в науку (Подебради), в мистецтво, а нашу групу завела в літературу (переважно в поезію)».
Настроям розгубленості й розчарування треба було протиставити тверезий аналіз ситуації: чому боротьба за українську державу зазнала поразки і які шляхи можуть привести до відродження України. Виникла необхідність формування політичних та історіософських концепцій, на основі яких можна було б виробляти конкретну програму дій.
У процес ідейного державотворення активно включилася й література, зокрема поезія, яка виробляла свою історіософію. Поетичне слово було підпорядковане конкретній меті, ідеї, програмі, чинові:
Ім’я сучасного — ми,
Ім’я будучини — чин.
Хто спинився — той служить тьмі,
Хто в поході — звитяжить він,
Він підлетить, як орел,
Він зіллє все,
Що з глибоких джерел День нам несе. (Ю. Липа. «Щоденний бій»).
Передусім у поезії емігрантів виникає образ втраченої України в широкій історичній ретроспекції. Початок йому поклала туга поетична стріла із «Сагайдака» (єдина збірка талановитого, рано померлого Юрія Дарагана), що з княжої доби пролетіла в сучасність і з’єднала, вживаючи образ «Слова о полку Ігоревім», «оба поли времені», а відтак лірична героїня Оксани Лятуринської, «князівною обходячи шатра» княжих дружинників, Карною і Желею тужила не тільки над убитими на Каялі, а й над загиблими в голодоморі 1932-1933 рр., і в цій тузі була не безнадія, а волання (і готовність) відплати за кодексом дружинної моралі наших предків.
Якщо О. Лятуринська воскрешала архетип Ярославни зі «Слова о полку Ігоревім» (відправлення в похід чоловіків та суджених і волання до всіх сил природи, щоб вони повернулися додому, хоч у тому ритуальному воланні присутній мотив рокованості — прощання), то О. Стефановича можна назвати поетом апокаліпсису. Це передчуття світової катастрофи брало свій початок у трагедії рідної землі, втілювалося через «словополківський» персонаж — Дива. З «чорнокрила того Дива» (вірш «Див кличеть») цей образ стає в Стефановича «людиноликим птахом» («Див»), Віщунський крик Дива супроводить усю історію України (сунули «половчани чи хозари, москва чи татарва») і клекотами спливає «у кров, де впала днева відтята голова». Від конкретної історичної ситуації через багатовікову долю України до долі всього людства («Чи, може, замість ангельскої сурми і Див уже покличе віковий?») — така трагедія поетичних візій Стефановича, викликаних катаклізмами двадцятого століття.
Але якщо історіософське начало поезії Ю. Дарагана, О. Стефановича та О. Лятуринської треба «вилущувати» з комплексу багатьох мотивів їх творчості, то в Ю. Липи (як і в Є. Маланюка та О. Ольжича) є виразні домінати, опорні точки, які мають характер цілісної історіософської концепції, пов’язаної з філософськими та соціологічними теоріями того часу як українських, так і зарубіжних учених і політичних діячів.
Хоч образ утраченої батьківщини в кожного з поетів має свої акценти, спільним для всіх є віра в те, що ця втрата — не назавжди, що «це тільки мить і проба» (Ю. Липа) і що виноградник — цей біблійний символ батьківщини — буде відновлений. На готовність до такої віднови і буде спрямована творча енергія еміграції. Свій шлях вони сприйняли як призначення долі і ступали на нього. Власне призначення усвідомлювалося як невіддільне від призначення України.
У творчості Ю. Липи мотив особистого призначення розгорнувся в наскрізний мотив його лірики, мотив призначення України — в історіософську концепцію, хай і виглядає вона радше романтичною візією, аніж науковою теорією.
Виникає спокуса розглядати поезію Ю. Липи як своєрідний еквівалент його теоретичних положень, хоч образний світ не накладається на логіку аргументів, бо — крім внутрішньої специфіки поезії і науки — кожна з них входить у свою традицію. Тут можна говорити не так про накладання, як про співвіднесення, взаємодоповнення. Це виразно видно при зіставленні вірша «Призначення» з працею «Призначення України». У вірші мовиться про призначення особистості: Коли прийшла пора і ти дозрів У муках днів, у боротьбі з собою,
Як образ берегів в імлі, на морі —
В одній хвилині з'явиться тобі
Твоє призначення і зміст.
То лиш приходить раз, але назавжди.
Не стерти образу цього тобі,
Ти не втечен.. дивись вперед — і знай:
Одно тобі зосталось тільки: жити ним,
І сповнитися ним, воно — від Бога.
Як же не вчув призначення свого, —
Ти ще не жив і ще не вартий вмерти.
У науковій праці — про призначення історичне. Вірш і трактат виходять із основної спільної засади: самопізнання, самоусвідомлення, саморішення, чин.
У концепції Ю. Липи явно відчувається відгомін учення Г. Сковороди про самопізнання — Чи це стосується особистості, чи народу (як що ти українець — будь ним, якщо німець — «німечествуй», француз — «французюй», татарин — «татарствуй», бо добре все те, що на своєму місці, що природне й не перемішане з чужим).
Ю. Липа наголошує на одному з найголовніших, на його думку, аспектів Самопізнання: не вбачати в своїй відмінності від інших свою нижчевартість, не оцінювати себе з позицій іншого і за його критеріями, а залишатися собою:
Глянь, приходить француз,
той, що має сто мислей на мить...
Ось германець, лунатик у знаках і маршах...
Ось і ти став і дивишся гнівно. Пізнай їх.
Кожен з них є собою, а ти — українець.(«Народи»)
Так, пізнай їх, пізнай і полюби, бо любити ближнього заповів Господь. Але хай ця любов до зречення самого себе, своїх. Пам’ятай:
...Серед людей я маю ще рідню:
В минулому й сучасному пізнаю
Відразу їх... («Люблю я всіх людей...»)
«Свідомість роду» в концепції Ю. Липи — одна з найбільших цінностей раси. Це генетична пам’ять, здатна через десятиліття і навіть століття відродити традиційні національні структури господарського, адміністративного, політичного, військового характеру, які через певні зовнішні причини припинили своє існування. Ю. Липа наводить цілу низку таких відновлень, а в уяві тодішніх — та й сьогоднішніх читачів — живими були товариства «Січ», що породили таке явище, як січове стрілецтво..
Тільки неповторність власної природи, власної духовності, власної традиції є запорукою її самозбереження, відтворення і дальшої перспективи нації. Просто дивись в лице усьому, що довкола;
Все, що є рідне, то — рідне,
Вороже — ворожим зостане...
Будь тим, чим еси, — це є заповідь вища від неба,
А потім, як зможеш, будь тим, чи ти є, —
будь ще ліпшим. («Простовіч»)
Акцентування на внутрішній природі нації, як найбільшому гаранті самого її існування, було викликане важливими причинами. Питання, чому Україна — одна з наймогутніших країн Європи раннього середньовіччя — втратила свою незалежність і протягом багатьох століть була бездержавною, у 20-30-ті рр. особливо гостро стояло перед українською інтелігенцією, для якої поразка національної революції 1917-1920-х рр. була й особистою трагедією. В чому ж причина трагічного становища, в якому опинилася Україна: в несприятливому збігові обставин, а чи, може, в зміні менталітету нації, в її переродженні, втраті державотворчого начала? Звичайно, піддавався аналізові перебіг подій бурхливої революційної доби, помилки й прорахунки політиків, державних діячів, особливості геополітичної ситуації.
Але історики, філософи, письменники прагнули поставити події останніх років у ширший історичний контекст, визначити глибші закономірності історії України протягом принаймні шести останніх століть бездержавності.
Згадувалися, зокрема, слова німецького історика культури XVIII ст. Г. Гердера, який називав Україну новою Елладою і пророкував їй — на підставі родючої землі, лагідної вдачі та музичному хистові її народу — велике майбутнє.
Однак еллінське начало в психології українців трактувалося тепер у трохи іншому аспекті. Є. Маланюк, виділяючи два основні складники української нації — еллінський (естетичний) та варязький (державотворчий), вважав еллінство руйнівним фактом, через яке Україна (Степова Еллада) стала здобиччю войовничих сусідів.
Поширюється негативне ставлення до народу, згадуються не тільки дошкульні слова П. Куліша: «Народе без пуття, без честі і поваги...», а й гіркі докори Т. Шевченка та І. Франка на адресу земляків. Ідея степового прокляття України, персоніфікована Є. Маланюком в образі Степової Еллади, виразно перегукувалася з концепцією В. Пачовського, який «у «містичному епосі» «Золоті Ворота» на основі подій 1917-1922 рр. намагався через цілий ланцюг перевтілень персонажів виразити характер української історії останніх шести століть. Причину втрати Україною державності він вбачав у поширенні «бездержавності духу», перевазі в українському національному характері не творчого, а руйнівного начала. «Ми самі безглуздими промахами розвалили свою першу княжу державу татарськими людьми, другу козацьку самовирізуванням себе, третю гетьманську соціалістичним обманом», — писав він у «Моїй сповіді».
Маланюківська критика еллінської пасивності виразно перегукувалася з боротьбою М. Хвильового проти шароварного малоросійського етнографізму, дотикаючись з ідеологією донцовського волюнтаризму, базованому на протиставленні аристократа-войовника — носія кращих рис нації — з «сидюком»-хліборобом.
Отже, в наведених прикладах переважно критичне начало, автори на перше місце ставили ті риси, яких треба було позбутися, щоб формувати націю, яка має пройти через вогонь самоочищення, щоб бути здатною творити державу.
Юрій Липа виходив з того, що з самої негації не може народитися позитивний результат. Він був переконаний, що ідеї «пораженства» підточують кореневу систему нації, ведуть до відходу від історичних традицій. «Ніяка ідея не викликала понуріших наслідків, ніякий ворожий похід проти України та її земель не дав таких спустошень, як ідея обниження українства, підложжя пораженства».
Початок цієї філософії протесту проти самих себе Ю. Липа виводив від Г. Сковороди, вбачаючи в його закликах до «природного спрощення», втечі від світу до природи — втечу саме «від природи — від природи людської особистості, бо «світ», суспільне життя — це теж природа людини. Певна річ, сучасний дослідник може вичитувати в ідеях Сковороди глибший філософський сенс, зокрема небезпеку відриву людини від природи у зв’язку з прискореним розвитком технічної цивілізації. Ю. Липа бере до уваги цей аспект проблеми і формулює свій погляд на неї. Для нього великою небезпекою є «пораженство відповідальних осіб, тих, що репрезентують націю, народ, расу, — інтелектуалістів і вождів, що стоять на чолі».
Ю. Липа виділяє різні типи цих антидержавницьких тенденцій, що сприяли занепаду державницьких змагань, серед них — ідея М. Костомарова про не здатність українців до державного будівництва чи твердження А. Метлинського про вмирання української нації і трактування записів фольклору як некрологів. У поглядах П. Куліша Ю. Липа вбачав зречення державності на користь північного сусіда і сублімацію національної енергії у сферу мистецтва, краси. Згадаймо з цього приводу вірш Куліша «До рідного народу», з якого так часто цитувалася перша строфа, але ніколи не цитувалися наступні:
Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п’яниць і розбишак великих!
Єдиний скарб у тебе — рідна мова,
Заклятий для сусідського хижацтва.
Вона твого життя міцна основа,
Певніша над усі скарби й багатства.
Се голос луччих предків з домовини,
Тих душ святих, що марно погибали
У злигоднях Великої Руїни,
Котру старці своїм тріумфом звали.
На відміну від кулішівської ідеї «нев’янучої краси» М. Драгоманов, на думку Ю. Липи, висуває як органічну для українського етносу ідею соціальної справедливості. Всі ці теорії, хоч і не заперечували самобутність українців, вважали їх народом слабим від сусідів і, отже, цілком виправданою політичну залежність од них. Логічно вони вели до невизнання перспективності національного руху й національного самоствердження.
Ідеї національного «пораженства», їх деструктивний характер привели Ю. Липу до потреби сформулювати власну теорію походження української нації і становлення української державності, їх основних джерел і складників та перспектив розвитку. Ю. Липа оперував переважно поняттям не нація, вважаючи його порівняно новим і радше політичним, а «раса», зважаючи на його більшу історичну протяжність, але він визначав расу не за антропологічними, а за психологічними і — ширше — духовними ознаками, закріпленими в історичній традиції. Завдяки цьому раса завжди відкрита для проникнення «чужих» елементів; вбираючи їх, вона збагачує власні потенційні можливості. Водночас у процесі історичного розвитку раса виробляє такі необхідні для повноцінного функціонування і самозбереження якості, як цілість та єдність, що виявляють її здатність до відпорності, самозбереження і наступу. В «Призначенні України» наводяться факти, як у 1917-1923 роках українські селяни виганяли зі своїх сіл перевезених туди чужинців, сприймаючи їх як ворожу супроти себе силу. У вірші «Зайди» ідея самозахисту раси передана через конкретну ситуацію: село зустрічало непроханих гостей начебто поклоном, гоже всміхалася молодиця, але за цими зовнішніми ознаками таїлися зовсім інші почуття, які відчували й «гості»:
Весела, чиста хата,
Здавалося, причаїлась і ждала.
І ждали теж вони...куль?., гасла?..
чи кинджала?..
...І сонце їм світило, мов крізь грати...
У цьому неприйнятті насланих чужинців Ю. Липа вбачає реакцію стихійного, «самохітного» самозахисту раси, прагнення зберігати національну ідентичність. Ідеї Ю. Липи про єдність та цілість нації мали протистояти «пораженським» теоріям в українській суспільно-політичній думці, зокрема запереченню державотворчих здібностей українців. Автор «Призначення України» обгрунтував власний погляд на процес формування української раси (нації) та її основні складники. Українська раса, згідно з поглядом Ю. Липи, сформувалася на основі таких складників: трипільського (хліборобський), еллінського (світоглядно-естетичний) та готського (адміністративно-мілітарний); варязьку, іранську, кавказьку та єврейську домішку він вважав незвичними. Класифікація Липи явно протистояла Маланюковій. Відмінність їх не в кількості і не в характері інгредієнтів, а в їх функціональності. Бо коли в Є. Маланюка еллінський (естетичний) та варязько-римський (мілітарний) складники виступають як антиподи й антагоністи, то в Ю. Липи основні складники творять «гармонію різних прикмет». На цій підставі Ю. Липа критикував твердження про шкідливість «малоросіянізму» як деструктивні, що породжують руйнівну дію всередині раси — чн то буде протиставлення варязтва і еллінізму в Є. Маланюка, чи аристократичної і селянської каст у Д. Донцова. Тільки наявність і взаємозв’язок усіх елементів творить повноту і цілість нації, протиставлення роз’їдає її. Високо ставив Ю. Липа українське селянство, вважаючи його одним з найголовніших елементів національного організму й найважливіших державотворчих чинників. Він писав, що «в сучасних українців границі еліти й селянства не є дуже виразні» й солідаризувався зі словами митрополита А. Шептицького, сказаними в розмові з його батьком Іваном Липою: «В Німеччині та і в багатьох інших народів селяни — дійсно нижча верства, що є надалі в порівнянні з іншими верствами населення. У нас, українців, є якась аналогія до класу «дурних Міхелів»: ані школа, ані адміністрація, ані військо не довершив ніякої селекції, вибору кращих, здібніших. Одним із найрізніших і часто найздібніших якостей має в собі українське селянство».
Селяни для Ю Липи — гарант стабільності нації (раси). їх відносний консерватизм має в собі більше позитивного, аніж негативного, оскільки він характеризує здатність удосконалювати, не руйнуючи; тверда «поганська» віра селян є гарантом самозбереження й тривкості:
Село, село... З піснею і прокльонами,
І тяжкоплинним ревом волів;
Ніякими законами, ніякими легіонами
Ще ніхто села не одолів...
...Довкола їх сонця і зрости тисячі симфоній.Довкола них історії тривога, —
Вони ж не бачуть того,
Обходячи свої обори, лінучи свої патлаті коні...
...Коли ж надійде день Страшного Суду
І велику огняну стіну утворять хоругвами,
І архангели, трублячи в труби, —
Встануть селяни, як тучі, і заповнять рівнини,
І промовить кожен із дивним спокоєм:
— Господи, був я і злодієм, і героєм,—
Я ж бо ріжним голосам внемлю, —
Але дав Ти мені, Боже, землю.
То не пустив я нікого,
І не віддав нікому Аж до блиску і грому
Д. Донцов у книзі «Дух нашої давнини» критикував «самозакоханого гніздюка» Ю. Липу, вважаючи його, цього «гніздюка», джерелом анархізму в українстві на противагу своєму, донцовському ідеалу «войовника» як запоруки державницького порядку й дисципліни. «Ідеал патріотизму його (Ю. Липи) не ідеал Ігоревих воїнів, ні Вишенських, цих «воєнників» у рясі в стилю Саванаролі, лиш хатка, рідний закуток (хутір Куліша). Його формула українського патріотизму — це «згода в сімействі, мир і тишина», яка була, може, на місці в світі Наталок Полтавок (...) Ю. Липа хоче цю тишину зробити формулою цілого нашого не лиш простонародного, а загальнонаціонального життя».
Ю. Липа, під свою чергу, називав сміхотворними закиди в перебільшенні ролі родини. Шевченківське «сім’я вечеря коло хати, а мати хоче научати» він вважав основою не тільки народного побуту, а й моралі, підвалиною української «суспільної збірності». На його думку, «саме з тої занадто великої військовости й зроджувалася часто небезпека для козаччини, аж вкінці знищила Козацьку державу».
Звідси випливало й трактування ролі жінки в українському суспільному житті і ставлення до неї. На відміну від Маланюкового «прокляття», кинутого в книжці «земна Мадонна» у вічі українській жінці, яку він називав Антимарією, «відьмою-сотниківною», «повією ханів і царів», Ю. Липа вбачав в українській жінці гарант «державницького дому», що грунтується на пошані жіночої гідності. Любов у Ю. Липи досягає рівня молитовного екстазу, що переростає в божественне, містичне почуття й осяяння.
Неповторність громадського укладу життя зі схильністю до утворення асоціативних груп та військової організації, культ родини, ритуальність, в якій закріпився кодекс поведінки «дома і в громаді, — саме в цих питомих рисах виявляється українська раса, як острів серед сусідів. Для Ю. Липи, коли він писав «Призначення України», не існувало поняття Європи як «духовної цілости», не існувало «Європейської єдности», оскільки недавній ще європейський демократичний світогляд з ідеями парламентаризму змінився іншим світоглядом. Англія уявляється Ю. Липі в образі гігантського корабля, зверненого не до Європи, а до колоній; Рим повернутий до «колонізаційного терену в Абісинії»; Берлін зі своєю фашистською ідеологією «вищості» німецької культури трактує ненімців, зокрема слов’ян та балтійців як «вроджених слуг», а велетенський концентраційний табір московського імперіалізму відгородився від решти світу не тільки кордонами, а й духовно...
На кого може орієнтуватися Україна в цій ситуації? Вона може розраховувати тільки на себе саму, на власні сили. Звідси заклики поета не сподіватися на допомогу східних чи західних сусідів, а простувати своїм шляхом:
Вперед, Україно! В Тебе тяжкі стопи,
Пожари хат димлять з-під них:
Ні Росії, ні Європі Не зрозуміти синів Твоїх! («Вперед, Україно!..»)
Звідси — його пророчі візії:.
Знак цей рунічний завис над народом міцним, важкостопим,
Всупереч Азії жаху і всупереч зручній Європі.
Горнами чорних воль розсипається знак цей,
І все страшніший, величний, огненний, палючий
Сходить над краєм, як дивна планета.
Навкруг Юрби сусідів дрижать.
Найстрашніше для них: чи він стопить,
Чи перетопить в землі цій руду на метал?
І от поволі зростають міста, як хотіння, як гордість,
Поволі тужавіють села, з містами поєднані міццю,
Тяжке багатство і послух вбирають цей край.
Ось він зіпнявся у ритмі. Ось ідуть, і я чую їх кроки.
(«Знак цей рунічний...»)
Читач легко побачить, що деякі думки цього вірша не втратили актуальності й досі, зокрема очікування, чи перетопить Україна «руду на метал», тобто чи перетворить в реальність свої потенційні можливості і яке місце посяде на геополітичній карті Європи і світу. Одначе вірш був продиктований передусім ситуацією 30-х років (тоді ж писалася й праця «Призначення України»), і трактування Ю. Липою України, як — за словами О. Ольжича (О. Кандиби) — «окремої психологічної області» в Європі, було ідеологічним протистоянням політиці тотальної русифікації, здійснюваної послідовно й жорстоко більшовизмом під гаслом «інтернаціоналізму», з одного боку, і опором (тоді ще теж тільки ідеологічним, духовним) «маршовій колоні» фашизму, що вже формувалася в центрі Європи, — з другого. Майбутні десятиліття підтвердили прозірливість передбачення автора «Призначення України», що перекидання етнічних мас в Радянському Союзі є способом переходу від формули «совітські народи» до формули «совітський народ». Масштаби й наслідки цього «перекидання» можна оцінити тільки сьогодні. Жорстокі експерименти більшовизму над народами не могли минути безслідно. Вони призводили до деформації особистості, породужували комплекс психатогічного роздвоєння особистості, збіднювали потенціал нації, забираючи від неї її творчі сили. Ю. Липа усвідомлював небезпеку духовного знекровлення народу, загрозу корозії душі. Його увага не випадково привернув вірш німецького поета кінця XVIII — початку XIX ст. Фрідріха Герделліна «Скарга німця», який він переклав на українську мову:
Святе народів серце, Батьківщино,
Всетерпелива прадідівська земле,
Ти скрізь непризнана, хоч із глибин Твоїх
Все, що найкраще, мають чужоземці.
Вони збирають мислі, жнива духу Твого,
Охочі рвати кетяги винові,
Щоб потім висміять Тебе, що Ти є нефоремна,
Країно Генія, що — вищий і поважний,
Любови земле, я є Твій тепер,
Хоч часто гнівався, ридаючи, що Ти
Сама душі зрікаєшся своєї.
Зречення самого себе, знеособлення, втрата національної самосвідомості, на думку Ю. Липи, небезпечніші, ніж ворожі навали. Те, що в книжці «Призначення України» було означено терміном «пораженство», в поезії знайшло своє виражання у формі алегорії — топтання виноградинка:
Побачив видиво я. Всі на чорних конях
Безжалісні їздці один за одним гнали
І, наче в помсті, тратували стиглий сад.
І страх мене вгорнув. Вони ж топтали жнива
Свойого краю й крови, і були свої це
З тавром скажености, і страху, і зневіри.
О, хай би не діждати ще раз-того стиду,
О, хай би не діждати ще раз тої ганьби,
Як діло знищення не від чужинців бачить! («Виноградник»).
Для поета збереження і захист «найбільш беззахисного — душі» є передумовою збереження і захисту нації і держави. Поразка, навіть не одна — це, як ми вже цитували з вірша «Виноградник», — «тільки мить і проба». Але це не просто «проба», а «випробування» — один з наскрізних філософських мотивів поезії Юрія Липи, джерелом якого є біблійна, зокрема євангельська, символіка, яка в літературі Західної України та української еміграції 20-30-х років набувала національного змісту. Образ виноградинка у вірші Ю. Липи— євангельський. Бог—виноградар, люди, народи — парості виноградної лози; кожну «гілку», яка не приносить плоду, відрізує він. А кожну, яка вроджує плід, він очищує, аби більше плоду давала» (Євангеліє од Йоана, стих 15)». Бог створював світ не тільки як вічний рай, а насамперед як терпіння та іспит, тільки через іспит людина (народ) прийде до щастя, правди, краси.
Поезія актуалізувала мотив іспиту, перевівши його із сфери моральної в русло суспільно-політичної проблематики. Суть її зводилася до того, що програна битва — ще не поразка, а випробування, гарт для нових битв. Поет Олесь Бабій благословляв ворогів «за смуток тюрем, за брязк кайдан, за кров із ран», за те, що вони кували «в душах наших гарт» («Благословення, ворогів»). У цьому ж руслі розвивається й ліричний сюжет збірки Ю. Липи «Вірую» (1938), що є своєрідним відгалуженням і розвитком ідей «Призначення України». Український народ, виведений на роздоріжжя, щоб віднайти «правдиву путь», пізнавши Божої «ласки чорні дні» («В покорі просять покоління...»). В цьому оксюморані («Ласки чорні дні») й виражена орієнтація на гарт, на випробування, на сувору школу, через яку мусить пройти народ, щоб досягти жаданої свободи. Поет просить наслати на нього «тюрми і голод, нещастя, убивства й пожари», бо тільки таке «бичування» може ствердити серця і спонукати їх «наново почати» те, що закінчилося невдачею, і тільки тоді «господар» (Бог) відновить виноградну лозу, бо «віру живить діло» й ім’я будуччини — чин».
Релігійні мотиви виступають не як окрема тема поезії Ю. Липи, а як спосіб його світосприйняття, що через естетичний аспект утверджує ту ж історичну протяжність української раси, дешифрує, генетичний код національного характеру.
Поезія Юрія Липи розвиває й доповнює язичницькі мотиви Юрія Дарагана, рицарську етику княжо-дружинної доби Оксани Лятуринської, тривожне провісництво Олекси Стефановича духом і світоглядом козацької доби, утверджуючи в українській літературі безперервність історико-культурного процесу. Автор аскетично-стриманих віршів збірки «Суворість» і написаної в традиції гротескної інтермедії доби козацького бароко поеми «Ярмарок» прагнув відродити втрачену пізніше повноту української культури, наявність у ній широкого спектру філософських мотивів та стильових ресурсів.
У віршах Ю. Липи немало символів поезії барокової доби, зокрема таких, що характеризують короткочасність людського життя, швидкоплинність часу: час — як вояк, який тікає безкраїм полем; людина в житті — мов корабель у буремному морі; протиставлення земної метушні вищому блаженству по смерті; боротьба темних і світлих сил («Монах і смерть», «Диявол», «Біси і ловець», «Питання»). До барокової традиції дослідники (Б. Рубчак) відносять у поезії Ю. Липи «уособлення таких абстрактів, як смерть, любов, гарні й погані вчинки», «середньовічні мотиви життєвої нитки «від колиски до гробової дошки», характерні дія бароко «конструкції із звертанням у другій особі однини («ти»), архаїчність лексики, химерність синтаксису, насиченість алітераціями тощо.
Бароковість поезії Ю. Липи підкреслив і Є. Маланюк, відзначивши, що вона «міцно насичена історизмом — і то не тематикою чи навіть словництвом, — поезія Юрія Лнпи вичаровувала нам самий дух історизму, самий дух героїчних діб нашої історії. І звідсіля її незвичайний тон». Одна з найбільших заслуг поета, на думку Є. Маланюка, полягала в тому, що «Липа одночасно доконав величезної ваги відкриття: відкриття цілої епохи в історично-мовнім процесі, а саме епохи нашого пізнього середньовіччя. Тому-то саме Липі-поетові судилося започаткувати і в значній мірі перепровадити справу історичного збирання сучасної літературної мови. Цей процес мав їй надати повноти і довершености вже не фрагментарної «мови», а лише заінтегрованого тисячолітнім триванням історично повного і національно вивершеного язика».
Бачення повноти образу України і крізь таку призму, як стиль та мова, зміцнювало усвідомлення духовної батьківщини, уславленої в століттях не тільки мечем, а й мислю, не тільки військовою звитягою, а й культурою. І цілком справедливо зазначили упорядники антології «Координати», що в своїй поезії Юрій Липа прагнув досягти того ж. що і в своїх історіософських працях.
У сучасного читача, мабуть, виникне питання: а як же з такими цінностями, як гуманізм, демократія, права особи, виробленими європейською і світовою цивілізацією? Ю. Липа, ставлячи в центр уваги проблему «призначення України» і власного призначення, не міг спертися на ці універсальні цінності, бо вони були потоптані в тодішній Європі. Сьогодні ситуація змінилася, у світі перемагають інші пріоритети. І все ж залишається відкритим питання: чи демократія і права людини є гарантом безпеки нації і держави, чи національна держава є гарантом демократії і прав людини. І чи можемо сказати, що Європа і Росія зрозуміли синів України, а чи гіркий докір Ю. Липи залишається справедливим і досі, коли Україна — уже як держава — знову на роздоріжжі, знову складає іспит. Залишається вірити: Бог (справедливість) є, і «він лозу відновить».
Л-ра: Дивослово. – 1994. – № 4. – С. 3-8.
Твори
Критика
