Літературознавство як провісництво
Леонід Череватенко
З критичними статтями й есеями Юрій Липа виступав у пресі неодноразово. Але за життя видав лише одну книгу з літературознавства. Зветься вона «Бій за українську літературу» і вийшла 1935 року в Польщі у варшавському видавництві «Народній стяг». Жанр її важко визначити: тут вам і доскіпливе дослідження, і публіцистика, і справжня поезія, і пророчі осяяння, і політика. На останній, власне, слід зупинитися детальніше. Бо час написання і публікації все визначив і в характері, і в тональності, і в назві цієї неповторної книги. То був справжній, без жодного перебільшення, бій, битва не тільки за українську літературу; а й за український народ, за йога право жити.
Дата створення «Бою...» невипадкова - ні, закономірна. Пригадаймо: саме тоді активізується українське підпілля, виникає теорія «інтегрального націоналізму», формується організаційна структура ОУН. Треба конкретно уявити собі жахливу обстановку, за якої Липа писав книгу. Відбувався навальний наступ, зусебічний натиск на український етнос, на українську культуру і літературу. Німецький фашизм відверто заявив свої претензії на східний «життєвий простір». Вельми нетолерантно щодо братнього слов’янського народу ставилась польська держава. Про ситуацію в комуністичному Радянському Союзі, в Радянській Україні годі й говорити. Розбещений російський шовінізм, замаскований і зміцнений більшовицькою ідеологією, рішуче нападав по всій лінії фронту. Масове розкуркулення, голодомор 1932-1933 років, тоді вже трактований як «винародовлення», безкарна ліквідація інтелектуальної еліти українського народу - все це окреслювало трагедію неймовірної жорстокості. Діячів української культури, українських письменників ганьбили всенародно, витягали на судові процеси, розстрілювали в підвалах, висилали на Північ і Соловки для подальшого знищення. Безкарність і вседозволеність, беззахисність і обеззброєйість. Бути чи не бути? Це питання звучало не як цитата з класичної п’єси, а як єдино можлива програма дій. Зерна української духовності перемелювалися жорнами начебто супротивних тоталітарних систем. Ворожі сили прагнули розчавити, довести до нуля, якщо не до загибелі, то принаймні до найнижчої позначки потенціал української людності, української культури. Юрій Липа це знав, але йому відома була і вартість того, що українська духовність зуміла подарувати людству. Через що він гордо, не вагаючись, повстав на оборону заперечуваної, потоптуваної української літератури. Серед обставин, що спричинили і пришвидшили появу книги Юрія Липи, назвемо ще й Перший з’їзд радянських письменників, що його скликав і провів «пролетар з Капрі М. Горький» (це визначення Ю. Липи). Адже на цьому з’їзді було проголошено і запроваджено новий (офіційний) творчий метод - соціалістичний реалізм. Обов’язковий як для літератури, так і для всього мистецтва. Метод зовсім - для Юрія Липи – незрозумілий. Та боротьба з великою українською расою не має собі рівної в Європі. Може, тільки кілька століть тому можна було б порівняти її з боротьбою релігійною.
Гра на велетенське ошуканство, урядойський сприт у всій красі дев'ятнадцятого, продажні газети і невмолима чрезвичайка, - що за розкішна школа для духовності!»
Проте сталися незворотні зміни: «Донедавна ще українці складали прохання і до Великого Бюра Європейської Духовості. Може, тому, що воно не було на гербовім папері, Великий Бюрократ Європейськості не зволив нас зареєструвати як слід. Тепер, від 1917 року, українці реєструються без прохань». Втім, на заваді стоять не лише зовнішні перешкоди, а й хиби українського національного характеру: «Це ж Гоголь надламав саме поняття українців, зробивши з цеї швидкої, південної раси повільне, обезголовлене опудало. Це ж Драгоманів навчив боятися призначення власної раси. Чи ж мало ще зосталося в нас людей дев’ятнадцятого, що вчать, як утікати в еротоманію, в бонзівський еклектизм снобів, в хуліганство, в мрію про царство комуністичної Посади?
Втеча в віру, в «успокоєння умів», у себе, у «протверезіння умів ворога», утеча в новий демократизм...
Все одно куди, щоб тільки втікати від свого призначення».
А це - найбільший з усіх можливих гріхів: зрада покликання, того, заради чого ти з’явився на землі. Щодо цього у Юрія Липи не було сумнівів: «Не можна говорити про безвірність наших часів. Це віра переповнює береги європейських духових рас...
Можна говорити лишень про недовір’я до такої чи іншої духової інституції, традиції, урядів чи осіб. Але це недовір’я якраз і повстає з надміру віри і з нехоті до слабості й вагання.
По процесі печаті смерті - одно, єдине, найважніше стало в Європі над усім і простягло озброєні руки вгору - віра у власну кров.
З тою вірою ідуть раси проти фікцій, - просто в очі випадкам і здобуванню, нещастям і тріумфам, - ідуть просто в очі незнаному».
Завдання визначило й стилістику, Липин метод дослідження. Ми останнім часом звикли до літературознавців старанних, але обережних. Вони довго збирають факти, згромаджують назви, перетасовують прізвища. І як правило, не менш старанно уникають будь-яких гіпотез, концепцій, моделей. У кращому разі, вони пишуть коментар. Часто-густо обходяться без нього. А так: чесно переказують. Складається Враження, що науковець куйовдиться десь унизу, біля підніжжя, а літературний твір, не кажемо - процес, мов гора, нависає над ним. Не те з Юрієм Липою: він передусім, не відриваючись від «подножного корма», позирає, намагається оглянути літературу «з верхньої точки», згори. Насамперед він прагне узагальнити. Метод цей зовсім не обов’язковий для всіх і кожного, він має свої негативні моменти, але має і достойності незаперечні: дозволяє роздивитися те, чого не побачиш «впритул». Воістину, «большое видится на расстоянии». Проте Юрію Липі метод цей дозволяє помітити і сформулювати більш великовимірні закономірності, уловити ритми, які охоплюють не роки і десятиліття, а цілі століття й історичні епохи. Безперечно, це робилося не інтуїтивно, а цілком свідомо й осмислено, грунтувалося не тільки на емоції, а й на розрахункові. Хоча в нечулості, холодності Юрія Липу не звинуватиш.
«Істориків наших більше можемо порівняти з аритметиками подій - чи авторами каталогів, як із славними істориками Заходу, відважними, закоханими в своїй расі, синтетиками, - писав Юрій Липа. - Справа в тім, що не почувається за ними нації як історичної особи. Не почувається в них тої радості й гордості при дотику з минулим, якою тремтить кожна сторінка «Історії Русів». На тій історії, здається, урвалася так потрібна нам історіософія України. Бо ж примітивний Аркас чи каталоговий Грушевський не дадуть українцеві сильного відчування історії. А все, що підтримує національного духа, кожна дрібничка, що утривалює національне лице і гордість раси, все зробили сусідські історики для своїх народів.
Сильніший з тих народів сотворив собі навіть дві паралельні історії: назвім їх -революційна і царська».
Історик і літературознавець Юрій Липа вирізнявся надзвичайною відважністю у висновках, яка випливає з його енциклопедизму. Не копирсатися в частковостях, не гибіти в дрібницях - обсервувати з найвищої, мовляв, космічної височини. При цьому не випускаючи з овиду тисячі учасників неперервного тисячолітнього процесу. Автор, зокрема, зізнається у передмові: «Важнішим є підсоння цієї книжки. Підсоння її творить стремління до найвищого зусилля в ділянці духовості. Теперішні часи - це часи духових синтез. Що ж у таких часах має чинити мислитель? Може, хіба тільки давати недрібні обриси річей і відважні мислі». Євген Маланюк був переконаний, що на таку височінь Юрія Липу піднесла доба визвольних змагань і державності. Не будемо заперечувати великого поета, втім, не забуваймо: за Липою стоїть не лише культурний багаж - величезний, а й дивовижний духовний канал.
Він охоплює багато, надзвичайно багато, але найперше і найголовніше, на що Юрій Липа реагує, «це музика здобування і зросту. Це творення від підстав почуття, від інстинктів, від стихійності - надає свій характер мистецтву (мовиться про українське мистецтво - Л.Ч.). Там нема пози, нещирості, балакучості. Є лишень стремління висловити, зсинтезувати своє. Висловити то своє якнайбільш насичено, дати з нього найпотужніше.
І це тому в окресленню багатьох мистецтв і багатьох творів зустрічаємо слово монументалізм.
Це «пізнавання себе від підстав» української раси інакше не можна назвати».
Інша характеристична риса українського мистецького мислення - музичність, ліричність. «Зрештою, ліризм - то прикмета видатних творів нового українського століття. (...) Ліричність надає кольоровості сучасним українським письменникам.
Це барвистий луг із тисячами квітів, це передвісник висловлювання ще глибшого». І водночас: «Цей потяг до висловлювання себе за всяку ціну - вже сам дає в своїм збірнім напруженню - образ монументальний». А ось більш конкретизований приклад: «Не механізм будови об'єднує постаті роману і не плитка свідомість письменника. Їх об’єднує вимір.
Без виміру немає зросту чи співвідносин персонажів. Немає роману.
Лишень у вимірі порушуються вільно й виразно постаті романіста. То щось, як дороги з обріями, щось, як фунт під ногами, як позем. Або, може, це - певна музика, що своїм тактом окреслює танець їх порушувань і пересувань».
Отже, організація матеріалу, організованість почувань: «Бич людськості - анархія почуття».
Захоплювався здобутками творців української радянської літератури: «Щось безоглядного, пристрасного, а одночасно зимного є в героїв В. Підмогильного, а люде Г. Косинки - веселі і жорстокі».
«В цілій Україні, в духовності українців ідуть постаті, немов в велетенськім колонізаційнім русі. Творять, немов похід, повний динамізму. Бо в них є певний розмах, широкі синтези, потужність пригод, - це все дає їм силу провадження.
Це - новий роман українців.
З домів і хат, з-під тихих верб і з міських бруків усе більше виходить постатей. Виходять у вимір здобування для своєї раси».
Як кажуть, nota bene: «Постаті письменника - це постаті, що вийшли з найглибшого вибуху його інстинкту і одночасно з побудженням цілого незмірно складного механізму його свідомості. Творення постатей - це ділянка творчості, де і свідомі, і несвідомі духові сили письменника ділають обидві в найбільшім напруженню і в своєрідній рівновазі».
А тому: «В приписуванні письменникові мрійництва - нема правди. Ніщо так не супротивне істоті мистецтва, як мріяння.
Передусім мріяння - це втеча від щоденної життєвої боротьби, від щоденного крику пристрастей довкола, це стремління до неокресленості, до відпочинку - це ж антитеза Літератури. Нехіть до скупченості, брак охоти розгадати своє і чуже життя, заплющування очей на всі внутрішні колізії й зобов’язання, ці всі прикмети мрійника є антитезою прикмет письменника і взагалі мистця. Мріяння, плавання в хмарах - це ж розпорошення, це - анархія почуття. Людина мрійлива - це носитель хаосу, а не світогляду». «Не мріяння - лишень уява письменника організує почуття. Ідеал щодо нього повинен змагати письменник, це стала концентрація уяви. Ніяких відпочинків, - лишень стале синтезування почуття, - здобування. Тому не з мрійниками можна порівнювати письменників: їхнім «кліматом» не є мрійництво.
Письменники - це невтомні винахідники-алхіміки, що вони тільки їм спорідненими методами сполучують елементи щоденності, це - шукачі золота. Золота синпази».
Для Юрія Липи то є категорією не лише естетичною, а й моральною: «Бо що ж може бути в примітивній «Людині природи» поза примітивними інстинктами без стримувальних духових норм?
Така людина живе моментом, як звірина. Сучасність для неї це - відчування насолоди або болю.
Це ж і є істотою життя звірини. Звірина, правдоподібно, відчуває лишень сліди минулого і дуже мало будучини.
Чим ближче є людина до природи, тим менше має розбудоване відчування будучини й минулого. Не відчуваючи цього, не відчуває часу, поступу, розвою.
Так само не відчуває ані взаємного пов'язання своїх вчинків, ані пов’язання свого життя з життям людського оточення. І тим самим перше, що її характеризує, це те, що вона не має почуття відповідальності».
1943 року Юрій Липа у львівському журналі «Наші дні» (N83) публікує в багатьох відношеннях пророчу статтю «Сучасність і культура», де, зокрема, застерігає: «Горе малим одиницям, горе малим грядкам і невиразним стежкам - у великих вітрах від фунту, буревіях! Вони затираються, зникають, губляться. В історичних буревіях сучасності никнуть усі малі речі й подробиці культури». В чому ж полягає порятунок? Тільки в одному - в расі, як він каже, тобто в народі, в нації. А більш ані в чому. І мистецтво, літературу, духовність порятує тільки вона. Читаємо в тій же статті: «Нація - це живий організм, що підлягає еволюції і змінам. Ясна річ - супроти цього, що профама «національного мистецтва» не сміє бути мертвою, не сміє спутувати життя. Але саме оте життя мусить бути нерозривно зв’язане з рідною землею.
Всяке велике мистецтво виростає органічно з певного середовища і нерозривно зв’язане з фунтом, на якому воно росте й росло. Наслідувати чужинні досягнення мистецтва без уваги на те, чи ті чужинні здобутки відповідають власній духовій структурі та власним потребам - родить анархію, родить щось штучне, неорганічне і фальшиве в мистецтві, що стає на перешкоді його природного розвитку. Така -інспірована чужинними досягненнями - мистецька продукція стає бездомною, а незабаром - безхарактерною. В додатку вона - на дальшу мету - безплідна, тому що бракує їй допливу життєвих соків, що їх може дати лише власне середовище, власний край. Вага власного середовища, власної традиції та власної творчої ініціативи не заступить ніщо інше. Під теперішню пору національному мистецтву припадає важке завдання зберігати величезну частину скарбу духової культури нації, скарбу, нараженого на небувалі небезпеки. Може, не помиляюсь, коли гадаю, що найповнішим провідником на дорозі до високоякісного національного мистецтва є - попри солідне вміння свого ремесла - любов до батьківщини».
Те ж саме, власне, Юрій Липа твердив у книзі «Бій за українську літературу»:
«Не одній одиниці, групі, расі - хвиля гніву чи відчаю раптом відслонила очі, - і їй заясніли на мить обриси її призначення, заговорив голос власної гордості, промовив клич крові.
Поза гордістю, кров’ю і землею - нема інших цінностей. Свідком власного існування є лишень власне існування. Все інше - фікція, ошуканство, розгублення, упадок, смерть духова.
Єдина правда, що є, це - дивитись у себе, бути самим собою, ставати самим собою.
Нема розпуснішої думки, як та, що на це ставання є час. Порівнюючи з тою думкою, всі зради, всі ухили, всі конфлікти бліднуть у свойому значінню». «Ставати собою, утривалювагтися, щоб бути тривалим на цілі століття, - з цим вступаємо в новий вік. Це - не маленькі люде, але велика південна раса, повна незаспокоєності».
І далі: «Великі можливості стоять перед українською, духовою расою. Це ж ця раса дала колись підстави під організацію не тільки своєї, але й інших чужих духовостей. Це ж із глибоких джерел культури Києва вийшла «Руська Правда», що стояла основою збірного життя Литви («Литовський Статут»), Польщі («Судебник Казимира»), Московії і Молдови.
Тепер, по століттях, ритм раси, повний нетерпеливості, звертається до своїх творчих одиниць по нову, ріжнородну, многоджерельну «Правду», правду власного обличчя, правду нового висловлення себе. В тім плистиме власним руслом і українське письменство.
Уже тепер можна відчути в цьому письменстві мелодії в новім ритмі. Вони-неспокійні, а одночасно певні, скромні, а одночасно войовничі, лагідні, а одночасно повні найбільших, майже надлюдських амбіцій нашої крові, повні туги найбільш самотньої великої раси в Європі».
«Бути собою, ставати собою, не роздрібнюватись, всі свої сили звернути на одно - це те, що на порозі століття зустрічає українську духову расу».
Здавалось би, з подібної концепції логічно має випливати вимога «відрубності», «чистоти», «незмішуваності» української культури. Насправді - за Юрієм Липою - все навпаки: українська культура, українська ментальність не можуть існувати й розвиватися поза родиною європейських, світових культур. Натомість у контексті культури світової українська неодмінно сягне висот небачених: «Переживання найглибших мітів людства, зорганізованих по-своєму почуття - це є підстава зросту української духовості».
А от як розв'язував Юрій Липа лексичні проблеми, злободенні завжди і повсюдно: «Багатство мови? То не багатство слів у словниках, то багатство мовних індивідуальностей («рідних мов»), не суха валяна галуззя, а сади вічноживих дерев.
- Гальо, - каже пан популяризатор мови, - він багато бере з чужих мов!
Замало, - можна тільки відповісти. Так, більшість письменників наших читає (не може не читати) в чужих західних мовах. По італійській, французькій чи англійській подорожі (в країну мови) з їхнім духом виразності, консеквенції трудно не заговорити їх гострим, накидливим, міським стилем. Як не любити блискучого фехгунку звинних нюансів, дотепних скорочень, перерізів понять? Більше - без чужих мов не може бути сучасного українського письменника. Щоби наздогнати Захід у виробленості, як злодії мішками, мусимо зносити чужі поняття і слова, бо нам своїх замало!
Знають про це нації, спізнені в розвою: як німецька, польська, російська (три найбільш занечищені чужинностями мови, як кажуть лінгвісти).
Юрію Липі судилося жити в епоху небувалу, величну і страшну. Вона його надихнула, вона його викшталтувала як людину, як митця і громадського діяча. І вона його вбила, по-катівському замордувала. І все це він передбачив наперед. У тій же, фактично передсмертній статті «Сучасність і культура» читаємо: «Сучасна одиниця бачить, як двиготять гори і пересуваються долини. Правда, шкода при тім, що гинуть паркани й квітники, але народжуються в тій бурі - більші цінності». Там же: «Що з того, що впав діяч культури? Він додав свою малу суму до великої суми зусиль. Смутно, що перестав жити письменник, чи політик, чи науковець, але, слава Богу, що те, що в нім було, дісталось до великого підрахунку, до культури. Важкі умовини творчості під час історичних бур, але справжня творчість не зупиняється».
Ще цитата - з передмови: «Такий клімат напруження виправдує назву цієї книжки- “Бій". Бо тут є й підготовка терену (як статті про творчість письменника: «Розмова з наукою», «Організація почуття», «Боротьба з Янголом» і «Розмова з Заходом»), є й генеральний бій (як «Боротьба з Дев'ятнадцятим», «Селянський Король»), є й зміцнення терену бою (як «Розмова з Минулим» чи «Сіра, жовта й червона»). Все разом на те, щоб прийшла нова література українців». Книгу «Бій за українську літературу» складають вісімнадцять статей. Деякі спостереження, припущення, провіщення Юрія Липи не втратили досі, нам здається, привабливості й актуальності. Хоча доводилося чути і закиди на Липину адресу, і цілковите неприйняття його «теорій»: волюнтарист, мовляв, дуже нетерпеливий і нетерпимий, надміру все загострює. Зауважимо: це говориться сьогодні... Але ж автор недаремно книгу свою назвав «Бій за українську літературу». То був справжній, не вигаданий бій, бій на рубежі, який небезпідставно сприймався як смертельний. Відступати далі справді не було куди: позаду зяяло провалля. Незвичайна збудженість і, як дехто вважає, надмірне загострення певних моментів впадають в очі і далеко не всім подобаються. Втім, як писав у «Землі» Олександр Довженко: «Не будемо вдаватися в побутові подробиці фактів, бо самі факти виглядають так чи інакше залежно від того, куди їх націлено. Коли на фронті вирішується доля перемоги, а з нею і доля народу, коли буває так, що кожухи кулеметів розжарюються, аж пашать, і нема води, а ворог насідає, - не має значення, звідки часом кулеметники добувають воду для кулеметів, - кожна секунда їх священна, і кожен рух їхнього тіла прекрасний». До речі, подивуймося з того, як синхронно відчували і тотожно мислили українські митці, що їх доля розкидала по супротивних таборах!
І наостанок ще одне Липине попередження: «Хіба не від безсилості, а від нових сил почнемо відчування нового століття. Хіба важнішим є те, що формується, а не те, що здеформоване. Не від подробиць упадку, не від півтонів прострації буде новий вік. Від велетенських сильвет, що потужніють, розпочинається поріг століття».
Однією з цих «велетенських сильвет», поза сумнівом, є для нас Юрій Липа.
Л-ра: Урок української. – 2000. – № 9. – С. 47-50.
Твори
Критика
