Стівен Кінг: «Спонтанність та сюжет не сумісні у правдивій творчості»
Ця рецензія написана у вигляді інтерв’ю. Вона є інтерпретацією рецензента і не має нічого спільного з інтерв’ю як засобом здобуття інформації. Це – рефлексія рецензента.
Письменниками не народжуються, а стають. Це непростий шлях. За кожним письменником криються дитяча травма, нікчемна робота, мить прозріння, період розпусти, патологічна амбіція, знехтувана дружина, особисті демони та – головне – роки невтомної праці. Ви думаєте, що це жарт з мему? Ні, так виглядає шлях до слави “короля жахів” Стівена Кінга.
Книга “Як писати книги?” розповідає не тільки про те, як писати книги, але є автобіографічною розповіддю Кінга. Більше про це дізнаєтеся від самого творця світових бестселерів.
У ЗМІ можна прочитати про те, що Ви не були б відомим письменником, якби не Ваша дружина. Відомо, що без неї Вам би не вдалося написати роман “Керрі”, який зробив Вас відомим. Розкажіть, будь ласка, про це побільше, бо складається враження, що це тільки її заслуга.
Не було такого, щоб я прокинувся раптово відомим. Починаючи з підліткового віку я любив дивитися фільми жахів, читати Едгара По, і тоді з’явилися мої перші оповідання. Їх постійно надсилав до журналів. Але нічого з цього не виходило. До того, як став відомим, де я тільки не працював. Одна з найважчих робіт була у пральні. Але і після роботи я знаходив час писати.
Життя було в мене складне, з труднощами на шляху до успіху. Все-таки скільки раз редактори відхиляли мої оповідання. Аж раптом в цій буденності сталася подія, яка змінила все моє життя. Літом 1969 року я отримав роботу в бібліотеці Університету штату Мен. Якось у червні того ж літа наша група хлопців влаштувала пікнік на траві за університетською книжковою крамницею. Між моїми друзями сиділа струнка дівчина з приємним сміхом, рудим волоссям і такими ногами, яких я в житті не бачив. У неї з собою був екземпляр Елдриджа Клівера “Душа на кризі”. В бібліотеці я її не бачив і не думав, що в студентки коледжу може бути такий безстрашний і чудесний сміх. Її звали Табіта Спрюс. Через півтора року ми одружилися.
“Керрі” я почав писати, коли знайшов роботу викладача англійської мови в найближчому місті Хемпдені (в той час я ще прав простирадла в Нью-Франкліні під час канікул). Її підтримка моєї письменницької роботи була постійною. Табі не мала жодних сумнівів у тому, що я роблю все правильно. Письменство – це самотня робота. І якщо є хтось, хто в тебе вірить, цього вже достатньо.
Коли почав писати “Керрі”, то зіткнувся з декількома проблемами. Перша і найменш важлива – ця історія мене емоційно не чіпала. Друга (більш важлива), що мені не подобався центральний персонаж. Керрі Вайт здавалася тупою та пасивною жертвою. І четверта, головна, причина. Я не міг собі дозволити витрачати два тижні (якщо не місяць) на розповідь, яка мені не подобається і яку не можна продати. Тому я її залишив. Наступного вечора, коли повернувся зі школи, Таббі тримала сторінки, які я хотів викинути. Вона побачила їх у сміттєвому баку, струсила сигаретний попіл, розгладила та сіла читати. Вона сказала, що хотіла б побачити продовження. Я їй сказав, що нічого не знаю про світ дівчат-підлітків. Вона відповіла, що мері все розповість. “І в цьому творі щось є, - сказала вона, - я в цьому впевнена”.
До “Керрі” я писав і інші романи: “Лють”, “Довга прогулянка” та “Людина, що біжить”. Ні один з цих творів не навчив мене того, що навчила мій персонаж Керрі Вайт. А це те, що авторське сприйняття персонажа може бути також хибним, як і сприйняття його читачем. Без своєї коханої жінки я не міг сприйняти своє творіння. А вона взяла та відкрила його мені. Наступна думка – що не варто кидати роботу, навіть якщо вона важка емоційно. Іноді треба продовжувати, навіть якщо дуже не хочеться. Але хороша робота може вийти навіть тоді, коли здається, ніби перекидуєш лайно лопатою навпочіпки.
Ви поставили за ціль стати відомим письменником. Чи популярність і гроші були дані як побічний ефект Ваших старань?
Я казав уже журналістам, що працюю кожен день, за винятком Різдва, Четвертого липня (День незалежності США) та особистого дня народження. Так, це була правда. І вона полягає в тому, що пишу кожен день, трудоголіком я є або ні. І в Різдво, і Четвертого липня, і у свій день народження. Але коли не працюю, то не працюю зовсім, хоча в такі періоди починаю сильно нервувати, порушується сон. Для мене не працювати – це і є справжньою роботою. Я люблю писати по 10 сторінок вдень, які включають в себе 2000 слів. Це 180 000 слів за три місяці, достатній об’єм для такої книги, в яку можна повністю зануритися, якщо робота добре зроблена та залишається свіжою.
Коли мене питають про “секрет мого успіху” (ідіотське поняття, але від нього нікуди не дінешся), я інколи відповідаю, що секретів два: я зберігаю фізичне здоров’я і я зберігаю шлюб. Співвідношення здорового тіла та здорових відносин із самостійною жінкою, яка не дозволяє задурити голову ні мені, ні будь-кому іншому та дозволяє зберегти працездатність. І я думаю, що правдиве також протилежне: моя робота та задоволення сприяють витривалості мого здоров’я та міцності нашого шлюбу.
Чи я пишу заради грошей? Моя відповідь – ні. Не робив і ніколи не роблю. Так, я своєю прозою заробив багато грошей, але ніколи не писав з думкою, що за неї заплатять. Деяка робота була як послуга друзям – “ти мені, а я тобі”, - але це навіть в найгіршому випадку можна назвати бартером. Я писав тому, що не писати не міг. Може, це і допомогло мені виплатити заставу за будинок і відправити дітей в коледж; це все побічні ефекти – це все робилося заради задоволення. Заради чистої радості своєї роботи. А якщо можеш щось робити для задоволення, то це можеш робити завжди.
Щоб добре писати, потрібні інструменти. Розкажіть про них і про те, як ними користуватися?
Що я хочу запропонувати? Щоб писати на найвищому рівні своїх можливостей, варто собі зробити такий ящик для інструментів та накачати так мускули, щоб тягати його постійно за собою. І тоді не доведеться дивитися на важку роботу як баран на нові ворота – можна взяти потрібний інструмент і зайнятися ділом. Найважливіші інструменти кладіть нагору. Найголовніший, хліб письменства – словник. Тут ви можете знайти все, без найменшого почуття вини або меншовартості. Як сказала повія боязкому моряку: “Неважливо, милий, який розмір дав тобі Бог, важливо, як ти ним дієш”. І також на верхній поличці вашого ящика має бути граматика, і не стомлюйте мене тим, що ви її не розумієте, що ніколи не розуміли, що пропустили цілий семестр, коли проходили граматику, що писати приємно, а граматика – жах. Але оскільки цю фігню ви вже пройшли, то деякі навчальні питання можна пройти з тою зосередженістю, яка була зовсім недоступною шкільному навчанню. А почавши вчитися, ви раптово зрозумієте, що майже все вже знаєте – це в основному очистка сверл від іржі та загострення пилки.
А тепер поговоримо про абзаци. Для цієї мети візьміть з будь-якої книжкової полиці роман – бажано такий, який ви ще не читали. Відкрийте книгу посередині і подивіться на будь-які дві сторінки, а головне – на пробіли в тих місцях, де починаються або закінчуються абзаци. В легких книгах абзаци короткі, в тому числі абзаци діалогів, які можуть узагалі складатися з двох слів, а пустого місця багато. Вони повітряні, як вафельний стаканчик морозива. Важкі книги, які мають багато думок, оповідей або описів, мають солідніший вигляд. Назвемо це упакуванням. Вид абзаців так само важливий, як їх зміст; вони є мапою призначеної книги.
Я готовий відстоювати точку зору, що саме абзаци, а не речення є основною одиницею письма – місце, де починається зчеплення і де слово отримує шанс стати більшим, ніж тільки слово. Якщо настає момент пожвавлення, він настає на рівні абзацу. Цей інструмент разючий та гнучкий – він може складатися з одного слова або тягнутися на цілі сторінки (у Дона Робертсона один абзац в історичному романі “Парадіз-Фоллз” тягнеться на шістнадцять сторінок, а у Роса Локріджа в “Окрузі Рейнтрі” є абзаци набагато коротші). Якщо збираєтеся навчитися добре писати, вам треба навчитися добре цим інструментом користуватися. А це означає багато годин практики; треба навчитися слухати ритм.
Чи можна сказане вище підсумувати таким чином:для хорошого письма варто багато писати та читати? Не розумію, чому читання впливає на гарне написання творів. Як це пов’язано і як цим користуватися?
Я читаю повільно, але зазвичай в рік прочитую книжок сімдесят. Читаю не для того, щоб вчитися ремеслу, а просто люблю читати. Саме цим я зайнятий вечорами, відкинувшись у своєму кріслі. І я читаю белетристику не для того, щоб вивчити мистецтво белетристики (в сенсі вміння писати твори, бо у Західному розумінні белетристикою є будь-яка література, а не другосортного виду – ред.), я просто люблю різні історії. І все ж таки разом з тим проходить процес навчання. Кожна взята нами в руки книга дає нам свій урок, і дуже часто погана книга може нас навчити більшому, ніж хороша. Краще за все вчитися, коли читаєш погану прозу, наприклад, роман на зразок “Шахтарі атероїдів” (або “Долина ляльок”, “Квіти на горищі”, “Мости округу Медісон” і так далі) дає такий самий ефект, таке навчання, як семестр занять в гарному письменницькому семестрі, навіть якщо там лекції читають запрошені суперзірки.
Читання - творчий процес життя письменника. Куди б я не йшов, беру з собою книгу і знаходжу різні можливості в неї заглибитися.
Читання за їжею вважається неввічливим тоном, але якщо ви хочете досягти успіху як письменник, ввічливість у списку ваших пріоритетів піде в другому десятку. А на останньому – виховане суспільство та його вподобання.
Якщо “Багато читати, багато писати” – Велика Заповідь, то скільки це багато?
Для різних письменників по-різному. Одна з моїх улюблених історій на цю тему – імовірніше міф, – розповідає про Джеймса Джойса. Згідно цієї розповіді, до нього якось зайшов в гості друг і побачив великого письменника, який розлігся та перебував в позі крайнього відчаю.
- Що сталося, Джеймсе? – спитав друг. – Робота не йде?
Джойс ствердно хитнув головою, навіть не піднімаючи очей. Безумовно, робота, а що ще може бути?
- Ти скільки слів сьогодні знайшов? – спитав друг.
Джойс, все ще обличчям на столі, все ще в повному відчаї, відповів:
- Сім.
- Сім? Ну, Джеймс… це вже відмінно, принаймні для тебе!
- Так, - сказав Джойс, піднявши нарешті голову, - напевно, так… ну я не знаю, як вони йдуть по порядку!
З іншої сторони – зі сторони Джеймса Джойса є Харпер Лі, автор єдиної книги (геніальна “Убити пересмішника”). Багато хто, в тому числі Джеймс Ейджі, Малкольм Лаурі і Томас Харріс (поки що), написали менше п’яти. В цьому немає нічого поганого, але я вічно ламаю голову над двома питаннями: скільки часу забрало в них написання книг, які вони написали, і що вони робили в інший час? Пледи в’язали? Влаштовували благодійні базари? Били байдики? Може, я дещо по-хамськи ставлю питання, але мені дійсно, повірте, цікаво. Якщо Бог дав тобі щось, що ти вмієш робити, то чому ти це не робиш?
Ви автор понад 200 оповідань і романів, 50 із них – всесвітні бестселери. Як Ви вигадуєте сюжет? Він сам до Вас приходить чи Ви будуєте якусь інтригу?
На мою думку, літературний твір складається з трьох речей: розповідь, яка пересуває дію із точки A в точки B, C і так далі до Z; опис, який лежить в основі чуттєво-реального світу для читача, і діалог, який оживляє персонажів та дає їм мову.
Ви можете спитати: а де тут сюжет, інтрига? Відповідь – принаймні моя відповідь – така: ніде. Я не буду намагатися переконати вас, що ніколи не будував інтриги, так як не буду старатися переконати вас, що ніколи не брехав. І це, і друге намагаюся робити рідко. Я не вірю інтризі з двох причин: по-перше, наше життя в основному без сюжету, навіть якщо враховувати всю нашу обережність і ретельно складені плани; по-друге, тому що я вважаю вигадування сюжету і спонтанність несумісними з правдивою творчістю. На моє глибоке переконання, твори не пишуть, а вони самі пишуться. Робота письменника полягає в тому, щоб дати їм місце де рости (і записати, безумовно). Якщо ви приймете цю точку зору (або хоча б спробуєте прийняти), вам буде легко працювати. Якщо ви вирішите, що я просто псих, що ж, не ви перший.
Коли в інтерв’ю “Нью-Йоркеру” поділився з інтерв’юером Марком Зінгером своєю думкою, що літературні твори – це знахідки, які подібні до скам’янілостей в землі, він відповів, що не вірить. Я у відповідь сказав – і прекрасно, аби він би вірив, що я в це вірю. І я вірю. Справа письменника – за допомогою інструментів зі свого ящика дістати їх із землі, але пошкодити якнайменше. Деколи скам’янілість маленька, просто мушля. Деколи велика, тиранозавр рекс зі всіма своїми гігантськими ребрами та великими зубами. В будь-якому випадку – коротенька розповідь або роман на тисячу сторінок – техніка розкопок одна і та ж.
У своїх приватних листах до Вас деякі читачі називали хамом, гомофобом, розпусником або просто психопатом. Не всі готові прийняти Вашу манеру писати щиро та жорстко. Хіба те, що Ви пишете, не є аморальним? А Ваша ненормативна лексика, якої Ви не соромитеся вживати у своїх творах?
Я вважаю, що не варто свої твори піддавати самоцензурі. Моя мама не любила грубі слова і називала це “мовою неосвічених”. Але їй це не заважало сказати: “Ой, б**!” - якщо бувало молоток падав їй на ноги. Та взагалі більшість смертних, християн не менше, ніж язичників, не замислюючись матюкаються, якщо собака забруднить килим або автомобіль впаде з домкрата. Дуже важливо казати правду, від цього багато залежить. Хай Легіону Пристойності не подобається слово “насрати”, але деколи на нього натикаєшся, бо ніколи дитина не прибігала до матері повідомити, що вона “випорожнилася” в ванну. Вона може сказати “покакала” або “зробила по-великому”, але найімовірніше буде слово “насрати” (бо у маленьких дітей великі вуха). Сенс в тому, щоб усі персонажі твору говорили вільно, не озираючись на Легіон Пристойності або Коло Християнських Читачок. Чинити інакше – це не тільки безчесно, але і боягузтво. Писати без цензури стовідсотково не для боягузливого інтелекту.
Дмитро Тирусь
