02-10-2016 Литература 474

Адам Міхнік: «Песимізм давав силу, бо звільняв від неминучих розчарувань»

Адам Міхнік: «Песимізм давав силу, бо звільняв від неминучих розчарувань»

Це інтерв’ю-рецензія є особистою інтерпретацією рецензента!

Адам Міхнік - польський громадський діяч, дисидент, публіцист, один з найбільш активних представників політичної опозиції 1968-1989 років, головний редактор Газети виборчої з 1989 року до теперішнього часу.

В книзі У пошуках свободи зібрані есеї про історію та політику.

А. Міхнік, як представник першого післявоєнного покоління активно долучився до створення нової Польщі. Він пройшов крізь арешти і ув’язнення, долаючи наклепи, втрати, розчарування… Його мрією була демократична Польща, і він доклав максимум зусиль, щоб досягти цієї мети. Події та роздуми про ці події знайшли своє відображення на сторінках книги. Періоду боротьби з комунізмом присвячені три перші есеї збірки, періоду змагань за вільну та демократичну Польщу - всі інші. В книгу увійшли нариси про ідейних наставників Міхніка – Антонія Слонімського та Яцека Куроня, про дилеми польського романтизму, про драматичне переплетення польсько-українських та польсько-єврейських стосунків, які Міхнік розуміє та відчуває, як мало хто.

Більше про це нам розкаже сам автор есеїв.

Яка різниця між польським патріотизмом та шовінізмом? Звідки він походить?

В Польщі існувало дві гілки боротьби за Незалежність. Першу представляв Роман Дмовський, який був за співпрацю з окупантами – Російським імперським режимом. Згідно з Дмовським, Польща у цивілізованому сенсі належала до Заходу, але політично вона була приречена на тривалий союз із Росією. Цей діагноз багато що пояснює. Він містить у собі визнання жорстких політичних реалій: від Заходу жодної допомоги очікувати годі, а з боку Німеччини полякам загрожує смертельна небезпека денаціоналізації. До Росії Дмовський ставився із презирством, поєднаним водночас із захватом перед силою та потугою імперії. Думка Дмовського дуже точно віддзеркалює польський антизахідний комплекс. Комплекс відкинутого кохання. Комплекс убогого родича, якого женуть, від родинного столу після гучного банкрутства. Шизофренія імпресаріо, який мріє очолити паризьку оперу, а завідує борделем у провінційній російській губернії. З цього розриву народився агресивний націоналізм.

Я мушу, отож поборювати ворогів Польщі, які водночас є винуватцями мого нещастя. То масони та євреї. То вони плетуть змову нам на шкоду, то вони з криївки ведуть нас до нещастя. То байка, що масонів, я не бачив, що не знаю, як їх розпізнати.

На тему відмінностей між варіантами визволення Польщі Пілсудського та Дмовського написані томи. Але варто взяти до уваги їхні спільні риси. Дмовський та Підлудський зневажали рабську психологію, продукт чинного урядування в Царстві Польському. Поволі ця зневага переходила в презирство до носіїв цієї психології. А йшлось тут прецінь про людей, в яких вони прагнули виховати суб’єктність… Тому в тогочасних програмах крилися небезпечні риси; риси, в яких із сучасної перспективи неважко помітити претоталітарні вади. Адже то були концепції суб’єктності, які за своєю природою (і з потреби теж) мали постати згори.

Чи поляки є антисемітами? Які можете пригадати прояви антисемітизму серед поляків?

Мій випадок є дуже специфічний, а тому я неохоче говорю про це. У мене завше є відчуття певної невизначеності власного статусу. Статусу поляка єврейського походження, а не польського єврея. Проте такого поляка, який дуже хоче бути євреєм для антисемітів і який завше каже антисемітам: “Я єврей”. Це такий особливий ґатунок поляка. У мене немає комплексів у називанні антисемітизму в Польщі на ім’я. Власне тому, що я поляк. У цьому полягає для мене національна гордість, і така у мене культурна ідентичність.

Якщо я зробив щось доброго, то саме у сфері польської культури, і все що я вчинив не так, я так само вчинив у сфері польської культури.

Чи вбивали поляки разом з німцями євреїв? Годі знайти більший абсурд і більший фальшивий стереотип. Не було польської сім’ї, яку б не скалічив гітлерівський нацизм і совєцький комунізм. Ці дві тоталітарні диктатури поглинули 3 мільйони поляків і 3 мільйони польських громадян, яких німці віднесли до євреїв. Пізніше жертвою Ялтинської угоди стала Польща, яка потрапила у лабети Сталіна. Герої руху опору опинилися в совєцькому ГУЛАГу та польських комуністичних тюрмах як вороги сталінського комунізму. Всі ці чинники витворили польський образ власної історії – Польща була невинною та шляхетною жертвою ворожого насильства та чужинських інтриг.

Польська громадська думка є дуже різною, проте мало не всі поляки дуже гостро реагують на єврейські звинувачення, які, буває, лунають, наче вони “всмоктали антисемітизм із молоком матері”, а надто коли йдеться про співучасть у Шоа. Для антисемітів, яких не бракує на маргінесі польського політичного життя, ці нападки є чудовим обґрунтуванням тези, буцім існує світова єврейська змова проти Польщі. Для звичайних людей, які сформувались в роки фальшування правди чи замовчування Голокосту, ці звинувачення є виявом відвертої несправедливості. Саме для таких людей жахливим шоком стала книжка Яна Томаша Гроса “Сусіди”, яка оприлюднила правду про вбивство 1600 євреїв Єдвабного, вчинене польськими руками.

А прецінь здичавілий натовп з Єдвабного не був винятком. У всіх країнах, завойованих після 1939 року Совецьким Союзом, улітку й восени 1941 року чинилися потворні злочини проти євреїв. Євреї гинули від рук литовських і латишських, естонських та українських, російських і білоруських сусідів. Говорячи ці слова, я відчуваю специфічну шизофренію, я – поляк, і мій сором за вбивство в Єдвабному є польським соромом, а водночас я знаю, що коли б я тоді потрапив до Єдвабного, то мене б убили як єврея.

Які прояви антисемітизму можете пригадатив ПНР?

Таким також був Келецький погрому 1946 року, який вчинили поляки під вливом комуністичної пропаганди та провокативних дій влади Радянських окупантів. Важливе також ставлення до Келецького погрому, яке відобразилося у поглядах єпископів Чеслава Качмарека та Теодора Кубіни. Рапорт Качмарека був надісланий послу США та був нашпигований численними антисемітськими стереотипами. Відозва єпископа Кубіни гідна похвали. Він сказав “так” правді й любові до ближнього, сказав “ні” злочину, брехні та ненависті.

Справжнім потрясінням став для мене 1968 рік. Принципова різниця між роком, скажімо, 1952-им і 1968-им полягає саме в тому, що в 1968 антиінтелігентський та антисемітський погром відбувався за більш-менш активного схвалення чималої частини суспільства. Комунізм створив у Польщі свою специфічну субкультуру, осердям якої був традиційний націоналізм. Він не міг експлуатувати цей чинник до краю з огляду на присутність Великого Брата.

Які ідеї лягли в основу повалення комуністичного ладу в Польщі?

Єжи Гедройц – найбільший поміж польських емігрантів XX ст. Він був непереборним оптимістом. На відмінно від мене, Редактор “Kultury” вважав, що 1939 та 1945 роках Поляки могли вийти з безнадійного становища та не бути окупованими. Мужність Гедройца засновувалась на готовності до підважування всіх догм політичної думки, позаяк ці традиційні догми виявилися безсилими у зіткненні з комунізмом. Сказати в п’ядесятих роках, що Вільнюс повинен бути Литовським, а Львів українським – це все одно, що атакувати водночас усі інтелектуальні навички польських емігрантів-самостійників, а водночас завдати удару в осердя мислення комуністів, які свято вірили у вічне тривання Совєцького Союзу. Це означало також повний розбрат з усіма політично-військовими доктринами країн Заходу. Відтак це означало вибір політичної самостійності.

Звідки Єжи Гедройц черпав внутрішню силу, щоб формувати подібні міркування? Коли я Його спитав про це, він відповів коротко: з песимізму. Песимізм, усвідомлюваний, без ілюзій, давав імпульс до формулювання задумів, реалізм яких полягав в тому, що – хоча й шалені – вони були правильними.

Я відчував потребу опору, але зовсім не сподівався, що ця чеснота буде винагороджена кінцем комунізму й розпадом Совєтського Союзу. Тому такими важливими були для мене впорядкування Гедройцевого песимізму. Песимізм давав силу, бо звільняв від неминучих розчарувань. Читання “Kultury” було джерелом сили й внутрішньої свободи. Я потребував віршів Мілоша, книжок Гомбровича й Герлінга-Грудзіцького, есеїстки Єленського і Колаковського, статей. То був духовний притулок, який дозволив протриматися і не захряснути в цинізмі.

Він допоміг польській інтелігенції повернути суверенний голос і гідність. Він став тією особою, яка зуміла відродити і модернізувати польську думку, втрачену було серед поразок і відчаю, здавлену залізним обручем диктатури, розколоту чварами про те, хто винен.

Але ідейна деструкція комунізму була справою рук збунтонтованих комуністів. Цю “церкву” могли знищити зсередини тільки єретики, але ніколи – іновірці. То Хрущов був руйнівником міфу Сталіна, коли на XX з’їзді оголосив сенсацію про його злочини, хоча про ці сенсації можна було дізнатися раніше із сотень книжок.

Бунт ревізіоністів проти комуністичної ортодоксії мав у собі щось від від духу просвітницького заколоту енциклопедистів проти церковної ортодоксії. Спочатку то була публічна критика конкретних беззаконь і абсурду – в ім’я свободи та здорового глузду, потім несміливі проекти і спроби реформ, і нарешті відбувся цілковитий розрив із “комуністичною Церквою” і “московською вірою”.

Дмитро Тирусь



Ключевые слова: Адам Міхнік,читати статтю,портал експеримент,головний редактор Газети виборчої,польський громадський діяч,У пошуках свободи

Читайте также