Про те, як наблизитися до класиків: «Далекі близькі»

Важливо не те, що інші зробили з нас; важливо те, що ми самі робимо з того, що інші зробили з нас (Жан Поль Сартр)

Про класиків ми не можемо знати багато, бо не жили в їхній час. Якщо вони навіть були серед нас, то не так багато людей могли спілкуватися з живими класиками. Але ми можемо до них наблизитися. Ми можемо з ними спілкуватися, переживаючи їхні творіння у своєму житті. “Далекі близькі” - друга книжка українського філософа та публіциста Володимира Єрмоленка.

Ця книжка народилася з такого прагнення – прагнення бути близьким до далеких. Класики часто бувають для нас священними мерцями, але виливаючи їх у бронзі та ставлячи їх на п’єдестал, ми увічнюємо їхню смерть, а не їхнє життя. Проте саме їхнє життя і є найцікавішим, - саме те, як вони відповідали на свій біль, на свою радість, на свої примхи та свої скорботи. Класики теж мріють, щоб їх вислухали, щоб за ними підглядали у замкову щілину, щоб історія пам’ятала деталі їхніх життів, почуттів і думок. Деталі, які їх оживляють.

Це книжка про людей та їхні життя, їхні болі та радості – і водночас про сенси, що їх ці люди витворюють зі свого досвіду. Вона розповідає про те, як можна перетворити слабкість на силу, а ваду – на перевагу. Про те, як далекі класики можуть стати раптом близькими – як друзі, як рідні.

Жан-Жак Руссо не вмів говорити на людях. Він не вмів захоплювати жінок умілими фразами; він не вмів перемагати чоловіків своїми риторичними здібностями. Він не вмів виступати перед великими скупченнями людей (...). Жан-Жак узагалі не належав до людей, які вільно почуваються серед інших. Він жив у страху перед іншими (…).

Руссо-письменник народжується з цієї нездатності говорити, з сором’язливої німоти. Він починає писати, бо не вміє говорити на людях. Його ніхто не слухає, тому він робить так, щоб його всі читали.

Водночас автор відкрив взагалі незнаного мені Джакомо Казанову. Світ Казанови – це світ безкоштовної насолоди. Світ XIХ століття – це Вікторіанська епоха, світ із культом страждання, розплати за колишні борги.

Світ Джакомо радісний, але сновидний; сонячний, але ілюзорний (…). У цьому світі не існує страждань – є тільки насолода та її закони. Він не знає інших страждань, окрім нереалізованих бажань. “Пекельні муки, повір мені, можуть бути тільки бажаннями, що виявилися даремними” (…). Вікторіанська епоха XIX ст. створюватиме таке пекло, ховаючи бажання, знищуючи лібідо, ув’язнюючи сексуальність у темних підвалах штучної культури. Психоаналіз народиться як реакція на неврози, породжені цим світом. Але Казанова створив іншу утопію, здатну стати не менш жорстокою. Він створив утопію абсолютизації насолода. Найчужіша для нього думка, що насолода може мати темний бік. Що за насолоду треба платити, що вона ніколи не є безкоштовною; що вона здатна породжувати біль. Що стріли насолоди солодкі, але часто отруйні. У Казанови немає страждань, породжених коханням parexcellence [в основному]; ревнощів, болю від зради, болю від розлуки.

Вікторіанці та Казанова зі своїми світоглядами пішли хибними шляхами, не помічаючи, що насолода і страждання є двома сторонами одного й того ж.

З іншого боку, відомий ловелас не жив стереотипами, які нав’язані людським суспільством, яке заважає бути відкритим до кохання. В нього немає, як в інших, наповнювання кохання військовими метафорами: “облога”, “полювання”, “вторгнення”, “захоплення”, “капітуляція”. Так, ніби двоє ведуть війну, і це іще одна велика битва між статями, між тактиками та стратегіями. У Казанови цього мало. Кохання та війна для нього – два різні полюси людської природи, дві протилежності.

Кохання народжується тоді, коли обоє хочуть, - і їхній радісний сміх руйнує стіни, нівелює траншеї, знищує блокади, знищує лінію фронту, вигадану для придушення людських почуттів.

Окрім вищезгаданих Жана-Жака Руссо та Джакомо Казанови, а також Ернста Гофмана, Гюстава Флобера, Ролана Барта та Жака Дерріди присутні у книзі не всім відомі імена: Франц Месмер, Жуль Мішле, Сабіна Шпільрейн, Ромен Ґарі, Сьюзен Зонтаґ та Мішель Турньє.

1860 року французький історик Жуль Мішле пише книжку “Море”. Її остання частина називається “Відродження морем”. Іще в середині XVIII століття британський лікар Ричард Рассел доводив своїй країні, що море є найкращим джерелом здоров’я.

Рассел і Мішле, звісно, не вигадали моря: воно завжди було з людиною – як стихія, як подорож, як шанс не вмерти з голоду. Але вони вигадали море як насолоду, як радість, як розкіш, як культуру. До них море було природою і жорстокою необхідністю: у ньому майже не купалися, землі на узбережжі вважали за найменш цінні. Після них море стало джерелом рекреації, ритуалом, вічним поверненням, елементом культури, без якого не можемо себе уявити. Це відбувалося поступово, у середині XX століття, із народженням епохи туризму – через два століття після Рассела, через століття після Мішле. Так сталося завдяки тому, що вони помріяли про це. Тож чи можливий був би наш світ без мрійників?

І на останок варто згадати про письменника Мішеля Турньє, для якого повільність є головним божеством. Він був філософом за освітою і, можливо, за покликанням. Але після невдачі з іспитами поступово перетворився на письменника і називатиме свою літературу “контрабандною філософією”. Свій перший роман, “П’ятниця, або Тихоокеанські лімби”, Турньє опублікує в сорок два роки, у період зрілості. Він став письменником, тому що не міг стати філософом: у двадцять п’ять років він зазнає фіаско на іспитах, які відкрили би йому кар’єру університетського професора. Далі – сімнадцять років роботи в журналістиці та видавничій сфері. І лише потім – перший роман. Головні герої його творів – люди повільності. Робінзон, герой “П’ятниці”, проживає двадцять вісім років на безлюдному острові, не помічаючи часу і не старіючи.

Історія Дефо – це історія індивідуального оволодіння світом. Історія про те, як людина, залишена без суспільства та без технічних винаходів, стає здатною заново заволодіти природою, підкоривши її своєму планові, зробити її інструментом (…). Робінзон [Турньє] більше не впорядковує природу – він сам впорядковується нею. Він більше не вчить П’ятницю, а вчиться в нього. Вчиться сприймати своє тіло як продовження великого тіла природи. Вчиться переживати життя не як часову послідовність, не як “поступ”, а як однозначність, одномоментність, вічність, повторювану в кожній новій миті.

Мішель Турньє любить усе неспішне. Усе, що має алегорію до змін; що вважає секундну стрілку за найбільшого ворога; усе, що на боці черепахи, а не Ахіллеса. Що вміє розтягуватися, як гума. Любов, задоволення і страждання, які вміють тривати, які не затихають наступного дня. Отже усе повільне, тобто вільне.

Класики ніколи не навчать нас, як жити. Вони не дадуть нам готових моделей. Траєкторії наших життів унікальні, їх ніхто ніколи не повторить. Але, попри це, класики могли мати досвід, схожий на наш (…). Класики не навчать нас ідеально прожити життя, але вони навчать нас прожити життя краще, ніж ми зробили це без них, на самоті. Вони розповідають нам історії радості та смутку, насолоди та болю. У кожного з них мають ім’я. І біль, і насолода завжди мають ім’я.

Дмитро Тирусь