​«Драма сусіда – моя драма»

Ольга Мацюпа – львів'янка, що живе у Любліні (Польща), драматургиня, театрознавиця і свіжоспечена докторка філософії, переможниця фестивалю «HeidelbergerStückemarkt» в 2017 році, організаторка одного з перших в сучасній Україні міжнародного фестивалю недержавного, незалежного і аматорського театру «Драбина» – про театральний менеджмент, сучасну драматургію, волонтерство і комерцію в культурі, «TransDramaticum» і альтернативний театр. І скромно – про свої досягнення.

- Давай почнемо з твоєї перемоги на фестивалі «HeidelbergerStückemarkt» (щорічний фестиваль-конкурс драматургів у Гайдельберзі, Німеччина).

- Перемога стала для мене великою несподіванкою. Минулого року Павло Ар’є написав, що моя п’єса пройшла відбір, і в травні буде її читання на фестивалі в Гайдельберзі. Я дуже зраділа, але зовсім не знала, що п’єса у конкурсі, тому для ця перемога – наче якась зірка, що впала з неба.

- Я думаю, так просто вона, все-таки, не впала.

- (Сміється) Про це вже нехай судять читачі і глядачі.

- Ми на це дуже сподіваємось! Розкажи про п'єсу «Екологічна балада».

- Цей текст має свою передісторію. У 2014 році ми з друзями і моїм татом вибрались у серйозний похід по Чорногірському хребту в Карпатах. Я на власні очі побачила, як вирубуть ліс, і як це все незаконно відбувається. Мене також вразило, що місцеві жителі, – не хочу давати їм оцінку – беруть активно участь у цьому жахливому процесі. Можливо, не усвідомлюючи наслідків, або ж, не маючи інших засобів до виживання. Такий темний бізнес, про який всі знають, але все звісно «покриваєтсья» згори.

- Можливо, це – єдине джерело заробітку?

- Так. Я про це багато думала. Це така драма: замкнене коло. В горах життя дуже непросте. Ті люди, які приватно займаються туризмом, мають заробіток, але ж не всі можуть цим займатися. Є глухі села, де немає розвиненої інфраструктури. Що робити людям, які там живуть? Вибір невеликий. Ми спілкувались з місцевим жителем, який проти вирубки. Він розповів, що у них йдуть війни: хтось проти, а хтось заробляє на цьому. А інший сказав: як не буде виходу, поїду в Москву на заробітки. Якась така безвихідь мене дуже вразила, тому в цю п'єсу я вклала багато правдивих емоцій і переживань. Можливо, тому вона і «зазвучала». До речі, було дуже гарне читання на «Тижні актуальної п'єси» в Києві у 2015 році. Це не вигадка, це те, що торкнулось мене глибоко.

- Довірила б режисерам поставити свою п’єсу?

- Звісно, хай знайдеться хтось охочий (сміється). Як і кожен драматург, я дуже мрію, аби мої п'єси потрапляли на сцену, бо, незважаючи на всі перемоги, жоден мій текст не поставлений. Я сподіваюсь на це в майбутньому. Дуже цікаво порівнювати, бо знаю, що, наприклад в Польщі чи в Німеччині драматурги можуть бути дуже вибагливими: давати згоду, або не давати, обирати режисерів. Мені здається, що в Україні не все так добре з сучасною драмою.

…сучасна драматургія, сучасний театр – це ж про наше сьогодення, це дзеркало суспільства, в яке не завжди приємно дивитися. Часто порушені контроверсії можуть викликати різні емоції, дискусії, несприйняття, таврування тим, що зараз називають «зрадою»

- А ти сама плануєш якось розпочати цей процес – поставити свою п'єсу? В Україні, в Польщі?

- Зізнаюся – я надто боюся. З різних причин. У мене немає режисерського досвіду. Все ж таки я прийшла в театр через організацію театрального фестивалю, потім у своїй магістерській роботі займалась сучасною сербською драматургією. Я тоді відкрила для себе цілий всесвіт, а потім почала сама писати п'єси. У дисертації теж займалась польською драмою. Тому я більше «від писання», але сучасна драматургія, сучасний театр – це ж про наше сьогодення, це дзеркало суспільства, в яке не завжди приємно дивитися. Часто порушені контроверсії можуть викликати різні емоції, дискусії, несприйняття, таврування тим, що зараз називають «зрадою». З одної сторонни це добре, коли є жива реакція, але за таку відвагу можна дорого заплатити. Не забуваймо, що в Україні ультраправі організації останнім часом активно можуть громити виставки, зривати презентації книжок, якщо їм щось не подобається. Зрештою, в Польщі зараз не краще. Хто найбільш відповідальний за кінцевий мистецький продукт? Іноді у мене таке враження, що драматург завжди в безпечнішій позиції, ніж режисер чи актори, навіть і тоді, коли вистава не викликає надзвичайних контроверсій. Хоча, якщо ми перенесемось в парадигму постдраматичного театру, то можна робити виставу без класичної вертикальної ієрархії. Власне у такий спосіб я б хотіла працювати.

Коли не можеш цим не займатися

- Поговорімо про волонтерство. Те, що за свою п'єсу на фестивалі ти отримала і фінансову винагороду, особисто для мене – дуже хороша новина. Нарешті твою працю і творчість оцінили і фінансово,і так, це мабуть, має бути. Ти – людина, яка більшість своїх зусиль присвячує мистецтву безкорисливо. Тому з тобою, як з ніким іншим можна поговорити про таке явище, як волонтерство в культурі, та й не тільки в культурі (хоча це вже була б інша розмова). В Україні вже сформувались цілі покоління людей, які безкоштовно роблять для культури все: організовують фестивалі, пишуть музику, грають в театрі, знімають кіно, працюють в державних структурах на рівні з тими, хто отримує зарплатню… Як думаєш, що це за явище? Звідки воно виникло?

- Взагалі, волонтери – дуже позитивне явище, у цілому світі. Волонтерство – це вияв доброї волі. Це люди, які готові альтруїстично працювати для добра суспільства в різних сферах життя… Але я розумію, про що ти говориш. Існує таке мислення, мовляв, якщо це для духовності, то нехай «духовністю» і живуть (сміється). Це дуже прикро. В нас багато ініціатив відбувається на волонтерських засадах або за смішні гонорари. Зарплатня для молодих фахівців, які приходять працювати в театри – смішна. Це справді – волонтерство: так, щоб не вмерти. Хоча, у нас півкраїни так живе (якщо не більше).

В українському суспільстві, в першу чергу завдяки волонтерському рухові, який ще більше зміцнився після початку війни, наша армія змогла досягти успіхів. Що стосується волонтерства в культурі - то це тоді, коли не можеш цим не займатися. Реалізація цих ідей – як повітря.

Все-таки, культура має бути дотаційною

Але я абсолютно проти думки, що хороший митець має бути голодним. Більше того, в тих суспільствах, в яких мистецтво не є інструментом критичного і емоційного осмислення дійсності, приречені на деградацію. Не потрібно, аби минало сто років, і наступним поколінням розповідали про геніальність митця, який, мов у воду дивився, а вмер у злиднях.

В тих суспільствах, в яких мистецтво не є інструментом критичного і емоційного осмислення дійсності, приречені на деградацію

Однак, хто це має усвідомити? Думаю, не тільки влада. Звісно, що зараз є підтримка багатьох міжнародних інституцій, які надають кошти для реалізації проектів і незалежним митцям, і деяким прогресивним державним театрам, яких не так вже й багато. Ці інституції допомагають вирішити питання з авторськими правами, профінансувати постановки – за це їм велива подяка, але держава не може постійно бути осторонь. Звісно, є ідеї, коли культуру чи мистецтво можна поєднувати з бізнесом. Я – за такі проекти, але все-таки, кільтура має бути дотаційною.

Сучасне цікаве мистецтво в більшості приречене шукати незалежних шляхів фінансування, приміщення, а ентузіазм рано чи пізно закінчується

На жаль, в нас надалі немає законодавства про меценатство та інших подібних речей.

- Мені цікаво, чому люди, які «не можуть цим не займатись» - не на тих посадах? (Сміємось). Люди, які не можуть жити без театру – не мають посад в театрах, а роблять безкоштовно те, що, по суті, мали б робити ті, що сидять на тих посадах…

- З театрами ситуація здебільшого - плачевна. З прийняттям закону про проведення відкритих конкурсів певні позитивні зміни відбулися. Де-не-де люди зі свіжим мисленням таки потрапляють на керівні посади, але все це відбуваєтся дуже повільно і… (зітхає). На жаль, у більшості театрів і надалі панує заскорузла, консервативна пострадянська атмосфера, і ці інституції справді черпають з державного бюджету, а показують нафталінові речі. Сучасне цікаве мистецтво в більшості приречене шукати незалежних шляхів фінансування, приміщення, а ентузіазм рано чи пізно закінчується. Хоча я все одно оптимістка, тому що вже надто багато нових ініціатив і цікавих особистостей дихає в спину старій системі.

Шляхетні вкручувачі лампочок

- Тепер про твій довсід волонтерства в театрі. Один з найвпливовіших львівських театральних діячів на твоє бажання безкорисно допомогти у менеджменті театру (чого цей театр, в принципі, і потребував), радісно сказав, що ти і твоя колега «повкручуєте у цьому театрі всі лампочки». Ви хотіли їх вкручувати?:)

- (Сміється) Це давня історія. Коли ми організовували «Драбину», то якось прийшли до, назвімо його великим театральним діячем, який досі має «великі і широкі» повноваження в театральному світі Львова. В його кабінеті був його коллега-режисер, якому він сказав такі слова: «Ти ж не розумієшся на тій організації. От, візьми собі цю Оксану, вона тобі всі лампочки повкручує!». Насправді, директорки Оксани Дудко з нами тоді не було, і я це мабуть тричі повторила, але це нічого не означало – ми всі, інші організаторки з «Драбини» були для нього Оксанами. Тоді прозвучала ще така фраза, що ми ж, мовляв, не митці, тому ми любимо театр і хочемо щось організовувати, а спражні театрали театр ненавидять. З того часу «вкручування лампочок» стало метафорою. Моє театральне життя почалося з волонтерства на фестивалі «Драбина», а потім я стала однією з організаторок. На початку прийшла туди за враженнями і пригодами. Я тоді була у 10-му класі. Ми спершу волонтерили, зустрічали учасників на вокзалі, займалися коллективами під час фестивалю. Надзвичайно цікавим був сам процес приготування, оця вся метушня. Ми робили різні вуличні театральні флеш-моби, костюмовані прес-конференції. Це незабутні емоції. Тоді збиралось багато цікавих людей, знайомтву з якими я завдячую до нині. Я тоді мало розумілась на театрі, але мені подобалась ця атмосфра свободи, де немає суворих «дядь і тьоть», які спілкуються менторським тоном і повчають. Було відчуття, що робиш якісь супер-новітні речі. Однак, поступово фестиваль розвивався. Тоді був такий час, що ти робишвеликий обсяг роботи, а завжди перебуваєш, так би мовити «з того боку» театрального життя. Ти – ж не митець, а просто «обслуговуєш» талановитих людей. Зараз, на щастя, багато всього змінилось, і нікому уже не прийде в голову думка применшувати роль менеджменту чи продюсертсва в мистецтві. Тоді ж ми себе відчували якимись такими… нижчими за рангом людьми, на яких дивились досить зверхньо, мовляв: «ну от вони – ті, хто повкручує лампочки». Зараз мені смішно це переосмислювати, бо розумію, що сама система, в якій оцей образ організаторів чи менеджерів був «нижчим за рангом» - заскорузла.

Коли ми, молоді дівчата, приходили домовлятись про оренду театру чи резервували готелі, нас відразу питали: «Хто за вами стоїть?».

Коли ми, молоді дівчата, приходили домовлятись про оренду театру чи резервували готелі, нас відразу питали: «Хто за вами стоїть?».

Це було дуже смішно. Ніхто не міг зрозуміти, хто ми такі, навіщо ми це робимо. Насправді, нам це було в кайф. Крім того, панувало відчуття якихось першопрохідців, тому ми йшли напролом, іноді не розуміючи багатьох ризиків. Вже пізніше, за 5 років фестивалю нашій команді вдалось ввійти в довіру культурного простору міста, сфери обслуговування - і робити фестиваль було легше. Найважче ж було якраз на початку переконати, що ми справді робимо щось вартісне, щоб нам пішли назустріч.

Це було дуже смішно. Ніхто не міг зрозуміти, хто ми такі, навіщо ми це робимо. Наспраді, нам це було дуже в кайф.

Зараз, навіть якщо говорити про Львів, з'явилося трохи більше ініціатив, в тому числі фестивальних – і дякувати Богу. Першими питаннями, які ставили журналісти про «Драбину» було: «Чи ви є конкурентами фестивалю «Золотий Лев»? Що ви хочете? Чому ви конкуруєте з «Золотим Левом»?» (Сміється). Доводилось по 100 разів пояснювати, що інтереси фестивалів не перетинаються. В Європі паралельно існує багато ініціатив і кожен вибирає собі той театр, який любить. А у нас, як тільки виникла якась «інша» ініціатива, відразу почали порівнювати з «Золотим Левом»…

- Бо більше не було з чим порівнювати.

- Так. Це прикро, що фокусували тільки на цьому, замість того, щоб спитати, яка в нас програма. Багато хто шукав конфлікту і скандалу там, де його не було.

- Ми перейшли до «Драбини». Тоді це був найбільший в Україні фестиваль аматорських театрів…

Вже на останні фестивалі приїжджало багато професійних колективів, які були поза конкурсною програмою і які важко назвати аматорськими, хоча… Дуже складно знайти межу між аматоським і не аматорським. Чесно кажучи, я не люблю цього слова. Мені більше імпонують слова «незалежний», «альтернативний», експериментальний». «Аматорський» – може існувати тільки в опозиції до професійного. «Альтернативний» театр може існувати паралельно і не прагнути наслідувати. Бо що таке професійний театр? Це – певна школа, методологія, за якою навчаються актори і режисери. А хто такі «непрофесійні»? Ті, що намагаються наслідувати, і їм це вдається «так собі», бо вони не мають змоги займатися цим щоденно? Хоча, все відносно. Мені здається, що треба відійти від цієї матриці. Все-таки, ми живемо в час постдраматичного Леманівського театру, коли паралельно можуть розвиватися різні театральні форми. Наприклад, сучасні театри танцю через різні методології пластики можуть репрезентувати гостро політичні чи соціальні теми.

І ці різні форми не повинні бути опозицією до класичної школи. Вони можуть по-іншому осмислювати реальність і шукати інших інструментів, ключів для того, аби передати свої месиджі. Театр – це все такий певна емоційна вразливість, а щоб вразити зі сцени, не обов'язково володіти класичною школою. Можна діяти іншими методами чи формами.

Щоб вразити зі сцени, не обов'язково володіти класичною школою. Можна діяти іншими методами

Звісно, опозицію «професійний – непрофесійний» можна, все-таки, відшукати. І є театри, які стараються наслідувати академічні театри, але якщо в них є своя аудиторія – чому ні?

- В мене було заготовлене питання про те, як такий масштабний рух аматоських театрів характеризує суспільство. Але судячи з того, що ти сказала: добрі новини! В нас – потужний рух альтернативного театру.

- Так. Ну, навіть незалежного театру. Багато ініціатив формально функціонують, як громадські організації. Цей сплеск з'явився після Майдану, анексії Криму, початку війни… На жаль, діє це правило: часи таких глибоких політичних потрясінь є сприятливими для мистецтва, бо емоційний поріг змінюється, вразливість збільшується, і митці більше реагують на такі речі. Всі ці події стали імпульсом до того, щоб з'явилось багато альтернативних, незалежних театрів, які існують зовсім в іншій площині, ніж академічні театри. Не опозиціонують до них, але творять велику конкурецію, бо, як мені здається, працюють з більш актуальними проблемами – з проблемами, які болять, які торкаються кожної людини і цілого суспільства. Влада повинна звернути увагу на цей потужний рух. Не можна ігнорувати таку кількість незалежних ініціатив.

Влада повинна звернути увагу на цей потужний рух. Не можна ігнорувати таку кількість незалежних ініціатив

Якщо ж говорити про драматургів, багато моїх колег створили громадські організації і в такий спосіб провадять свої театри. Це, наприклад, «Театр сучасного діалогу» в Полтаві, «Запорізька нова драма» в Запоріжжі, в Херсоні Наталя Блок створила театр «Май Буш». Звісно, в Києві – ще більше таких ініціатив, зокрема «PostPlay Театр», який провадять Яна і Ден Гуменні. У всіх спільна проблема – брак фінансування. Багато вистав не можуть собі дозволити масштабу, дорогої сценографії і освітлення. Зазвичай вони винаймають захаращені приміщення чи розбиті майданчики. Але ці вистави, попри цей мінімалізм, можуть більше торкнути, ніж якась класична «корифейська» постановка.

Навіть ми тут на конференції обговорювали те, що багато академічних театрів в Україні має незмінний репертуар…

- «Золотий репертуар»…

- Так. До нього входить «Наталка Полтавка», «Ханума», «Сватання на Гончарівці», «За двома зайцями», ще трохи російської класики, трохи Шекспіра і маса розважальних, легких комедій. Це, звичайно, суб’єктивний і погляд, і приблизна оцінка, але, приїжджаючи в різні міста, я завжди дивлюсь на репертуар театрів. З класикою теж можна працювати по-різному, але якщо керівник одного національного театру каже, що «Наталку Полтавку» треба грати так, як це робили корифеї, тоді, вочевидь, він помилився інституцією. На жаль, такі театри не є суспільним медіумом, не передають різні політичні, культурні полярності.

- Мені здається, ми переходимо до питання нової драматургії, її браку на сцені. Розкажи, будь ласка, про свою організацію «TransDramaticum». Ваша назва дуже добре передає суть того, чим ви займаєтесь. Якщо хтось возить через українсько-польський кордон цигарки, то це відбувається тільки з однієї причини: є ті, кому це потрібно. (Сміємось) А ви – отакі «далекобійники» в світі сучасної драматургії…

- Різниця тільки в тому, що ми не веземо контрабанду, хоча хто його знає. В нас навіть з’явилось таке гасло: «Драма сусіда – це моя драма». Драма, мабуть, кордону. «TransDramaticum» - це абсолютно «позакордонна» інституція.

Все почалося кілька років тому. У Любліні відбувався фестиваль «Театральні Контестації» («Kontestacje Teatralne») і організаторка Барбара Жарінов (Barbara Żarinow) сказала: «Олю, чому ти не зробиш хоча б читання? Зробіть щось!». Ми зупинилися на п’єсі Олександра Ірванця «Брехун з Литовської площі», тому що дія відбувається в Любліні. П’єса – дуже смішна, але попри комедійність там можна віднайти багато політичних, постколоніальних контекстів.

- Як на неї відреагували?

- Досить добре. Прийшло багато українців, які тут живуть. Нам вдалося читання, і це стало імпульсом, аби робити щось далі. Я вирішила, що потрібно знайти середовище, з яким можна щось робити. Наступного року ми почали робити цикл зустрічей в кав’ярні «Księżycowa», де організовували читання сучасних п’єс. Таким чином до нас доєдналося кілька цікавих людей, з якими я і далі працюю. В такий спосіб мені вдалось зібрати команду. Ми зробили читання «Баби Прісі» Павла Ар’є. Однак, у мігрантів є ризик замаринуватися у власному соці - так комфортніше. Тому так з’явилася ідея презентувати українську драматургію в польському середовищі, щоб поляки могли познайомитись з нашою драмою. Виявилось, що перекладених п’єс вкрай мало. І ми вирішили в рамках нашої діяльності зробити перекладацьку майстерню сучасної драматургії. Тим паче, професорка Іріна Лаппо (Irina Lappo) має великий перекладацький досвід. Вона стала нашою кураторкою і наставницею. Хотілося б наголосити, що ми не зациклені тільки на українсько-польських контактах і діяльності, а хотіли б це теж розширювати переклади в східно-європейському контексті.

- Чи до ваших планів входить співпраця з режисерами, аби дати можливість вивести ці п’єси на сцену? Не так просто знайти «свіжий» сценарій, а потім погодити з автором усі авторські права. Можливо, ви допомагатимете в налагодженні контакту і співпраці з авторами?

- З авторськими правами якраз легше, тому що автори, зазвичай, живі (сміється). Зараз майже всі є в соціальних мережах, всіх можна знайти. Здебільшого молоді автори –відкриті люди, і цей дозвіл не так важко отримати. Коли авторські права належать родинам чи агенціям, вести переговори набагато важче: і юридично, і фінансово. Звісно, є така ідея – запрошувати інших режисерів, які хотіли б з нами співпрацювати. Зараз ми переклали кілька п’єс з польської на українську і я хочу розіслати ці переклади театрам, зацікавленим режисерам. Ці тексти - фантастичні, тому заохочую. Кому цікаво – надішлю. Ми маємо на меті також видати ці тексти в Польщі (в Україні з цим важче), але перекладаємо, передовсім, для театрів.

- Хто приходить на ваші читання?

- Більшість – українці зі студентського середовища, які тут живуть. Вони переважно мають творчі амбіції, в тому числі й акторські. Нам хотілось би більше зацікавити і польське середовище.

- Ви працюєте у форматі перформативного читання. При тому читаєте, зазвичай, українською з польськими титрами. Це хороша можливість послухати, як звучить українська, але разом з тим – познайомитися з п’єсою.

- Ми читали і польською, хоча більшість аудиторії на тій зустрічі знала українську, тому що теж до нас поєднувались поляки, які вивчають українську. Думаю, що варто читати обидвома мовами. А взагалі – не зациклюватись на мові. Мені, наприклад, було б приємно послухати, як звучать українські тексти в перекладах.

Думаю, якщо перекласти все так, як є в польських реаліях, український глядач прийде, подивиться і скаже: «О Боже! Які ці поляки – расисти!». Не думаючи, що в нас є така сама проблема. Тому, думаю, ми зробимо цей переклад провокативним для українського глядача.

- Які труднощі виникають в процесі перекладу?

- Якщо говорити про переклади, часто існує проблема культурного контексту. Як його перекладати? Тут не справа у знанні мови. Ми можемо дослівно перекласти те, що відбувається в польських реаліях, що є чительним для польського суспільства, а український глядач цього взагалі не зрозуміє. Ми читали «Залізну завісу» Малґожати Сікорської-Міщук, переклад якої зробив Володимир Дишлевук. В цій п’єсі героїня-сценаристка у спробі збудувати міф національної величі наводить приклади відомих жіночих постатей з польської історії: є там, наприклад, Анна Сухоцька (колишня прем’єрка), чи Кристина Янда (популярна акторка), багато інших, які іноді доводилось вигуглювати. Для українського глядача ці імена можуть нічого не говорити. Тому в нас було багато дискусій, як перекладати: можливо, замінити всесвітньо відомими, голлівудськими…

- Я знаю, що була ідея знайти схожі постаті в українській культурі?

- Так, була і така ідея. Перекладач вирішив, що все таки, будуть польські героїні, але з уточненням їхньої професії чи соціального статусу. Я переклала зараз «Смерть Калібана» Маґди Фертач. Там піднімається тема расизму, зокрема расизму в польському суспільстві. І в мене теж зараз - дилема, як перекласти на українську цей культурний контекст. В українському суспільстві теж існує велика проблема расизму, ксенофобії, нетолерантності. Можливо, вона менш артикульована, менш публічно проговорена, ніж в Польщі. Мені здається, про це теж треба говорити. Думаю, якщо перекласти все так, як є в польських реаліях, український глядач прийде, подивиться і скаже: «О Боже! Які ці поляки – расисти!», при цьому не думаючи, що в нас є така сама проблема. Хотілося б цей переклад зробити провокативним для українського глядача. Для мене важливо робити дискусії після перформативних читань, щоб поговорити текст і проблеми, які він піднімає. Тоді це виходить за рамки театрального показу. І ця дискусія стає частиною самого читання, і самої п’єси.

- Два місяці тому ти захистила кандидатську, вітаю! Розкажи про свою роботу: яка її тема, і як тобі в цій темі працювалось?

- Дякую. Я писала про «інших» і «чужих» в сучасній польській драмі. Коли я починала писати роботу, а це був 2011 рік, а потім було таке дружнє «Євро-2012», думала: ну, так, є проблеми. Але є мультикультуралізм, глобалізм. Багато речей – проговорено, і немає чого переживати. Я тоді поверхнево дивилася на всі ці речі.

Можливість налагодити комунікацію і запровадити діалог є найбільшою цінністю, яку нам всім – дозволю собі висловитись пафосно – потрібно плекати

Але останні події, зміна політичної атмосфери в Європі показали, що все може дуже різко змінитися. Під час роботи над дисертацією довелось прочитати і переосмислити багато філософської літератури, зокрема вникнути в постколоніальну теорію. Мій світогляд перевернувся, поки я писала цю роботу. Я рада, що довела це до кінця.

До того бувало, що я теж мислила стереотипами, в мене теж були певні фобії. Коли я почала займатись цією темою, в мене було питання: звідки беруться ці страхи? Чому в нас «інший», «не такий, як я» викликає якийсь страх, дивну реакцію?

Всі проблеми, ненависть виникає від відсутності діалогу. Ми не хочемо почути і зрозуміти цього «іншого», ми хочемо говорити про нього те, що знаємо від когось. Можливість налагодити комунікацію і запровадити діалог є найбільшою цінністю, яку нам всім – дозволю собі висловитись висловлюсь пафосно – потрібно плекати.

розмовляла Віра Градюк

автор фото на аві: Оксана Цимбалюк