Доктор Фауст – злиття народного образу та історичних фактів

«Я слишком стар, чтоб знать одни забавы,
И слишком юн, чтоб вовсе не желать»

У європейській культурі існує чимало персонажів та образів, які за своєю основою є суто фольклорними або легендарними. Письменники та митці створювали авторські твори, залучаючи персонажів та сюжети різних народних історій. Прикладом є образ Лиса Ренара. Про нього, ще з часів Середньовіччя, створювали казки та історії у різних куточках Європи. Проте значно більш відомим фольклорним образом, який став діючою особою в авторських творах, є доктор Фауст.

Доктор Іоганн Георг Фауст – це історична постать, яка жила у першій половині XVI століття. Його біографія настільки злилась із фольклорним прототипом чорнокнижника, що точно визначити життєпис цієї людини не видається можливим, тому всі відомості про нього слід сприймати саме з огляду на це. Отже, відомо, що він народився близько 1480 року, а помер у 1540 чи 1548 роках. Фауст був німецьким мандрівним лікарем, який також займався окультизмом і астрологією. Як і більшість вчених, які цікавляться таємницями та прихованими сторонами життя, Фауст мав досить неоднозначну репутацію серед оточуючих. Доктора Фауста неодноразово виганяли з різних міст, зокрема з Інгольштадта та Ерфурта. При цьому є відомості, згідно з якими він досить довго жив у Празі та Віттенберзі.

У його легендарній постаті простежуються риси Еладії, героя ранньої християнської притчі про продаж душі дияволу. Деякі дослідники стверджують, що образ Фауста є синкретичним, і у ньому змішались риси багатьох окультних діячів свого часу, які були відомі звʼязками з надприродними силами, зокрема Агріппи, Папи Сільвестра II або Роджера Бекона. Це свідчить про те, що персонажа Фауста народ використовував як узагальнений образ вченого – окультиста,який мігрував із сюжету у сюжет. Перша літературна обробка цих історій датується 1587 роком, коли зʼявилась так звана «Народна книга». У ній автор, судячи з усього, лютеранський клірик, звинувачує Фауста у пихатості, гордині та союзі з темними силами. Сюжет історії містить водночас чимало фантастичних елементів і разом з тим, містить посилання на інших, більш ранніх постатей, таких як Альберт Великий. Автор цього твору вирішив посилити синкретизм образу Фауста, змішавши у ньому безліч легенд про чорнокнижників різної епохи, аби у народній свідомості всі вони прийняли негативне забарвлення.

Перші оповідання про Фауста в авторській художній літературі

«Народна книга» стала досить відомою. Її переклали на кілька мов, що викликало до неї ширший інтерес. Так, деякі із відомих авторів своєї епохи взялись за власну інтерпретацію історії. Одним із них був француз П’єр Кайє. Він зображує Фауста, перш за все, як лектора, який під час викладання викликає тіні давно мертвих античних філософів. Кайє осуджує Фауста за гординю, але разом з тим показує і позитивні риси героя: його жага до пізнання, бажання розірвати кайдани мирського обмеженого життя, не підкоряючись догмам кліру. Ще більше возвеличує персонажа Фауста, Крістофер Марло – видатний британський письменник, друг Шекспіра. Марло змальовує Фауста як титанічну людину, яка переживала велику жагу знань, влади та статків. Хоча у Марло, який, до речі, є першим автором, що розповів історію Фауста у драматургії, і зображає легендарного чаклуна фігурою сильною та вольовою, фінал його історії, як і у всіх попередніх, трагічний – Фауст платить за свою непомірність та гординю. На противагу Марло, письменник із Гамбургу, Відман, у своїй переробці «Народної книги» посилює саме негативні аспекти Фауста, зосередившись на засудженні персонажа.

Іоганна Вольфганг Ґете працював над драмою «Фауст» майже 60 років свого життя, спочатку створивши загальну концепцію, викладену у «Прафаусті», а потім поступово більш детально, виважено та глибоко втіливши її у самій драмі.

При цьому образ Фауста зазнав деяких змін. У Ґете вчений-чорнокнижник постав фігурою трагічною та філософською. Як вчений, він віддав більшу частину життя пізнанню й освіті і, маючи бажання відчути силу та «повноту життя», заключає договір з Мефістофелем. Тоді починаються його мандри у пошуках та спробах насититись життям після довгого посту.

Поколіннями Церква намагались знищити, зробити відступниками у очах суспільства людей, які займаються окультизмом. Погляд Гете був більш багатогранним та вичерпним. Він вкладав багато власних знань із цієї тематики у твір, як до прикладу молитви до духів стихій: Сильфів, Саламандр, Гномів та Ундин. Цей твір насичений надприроднім, але він постає перед читачем не фантастичним, як намагаються описати твір критики. Навпаки, таким, що розкриває справжню природу того, що нас оточує, незбагненну та містичну. Прописаний у драмі світ населений не лише людьми, а й істотами із вищих та нижчих світів, і «Фауст» показує, що тільки людина, яка володіє достатніми знаннями здатна осягнути те, від чого люди відхрещуються, а Церква застерігає.

Могутній прояв волі людини до пізнання розкривається у драмі у вигляді чаклунства. Виклики духів, угоди чи контакти з потойбіччям, шабаші у горах, умовно є метафорами автора, наслідування образу чорнокнижника. Втім, як раніше, так і зараз такі дії та ритуали були звичними для відаючих людей. Однак, дотримуючись фольклорної традиції, письменник «використовує» душу Фауста, як плату за домовленістю. Корені цієї традиції лежать у тактиці кліру, яку вони застосовували, щоб монополізувати владу над людьми. Таким чином вони застерігали народ, що будь які контакти із потойбічними силами занапастять їхню душу .

Трагічна історія окремо цього персонажа починається із апогею його земних знань. Далі, уся мандрівка Фауста із Мефістофелем, є поступове падіння героя у безодню чуттєвих, приземлених бажань та поривів. Але що залишається вченому, який освоїв численні науки і зрозумів, що не отримав ті прості насолоди, які доступні усім, хто не просиджує вечори поспіль за навчанням. Якщо за часів життя самого Фауста та невдовзі після його смерті, ця легендарна фігура поєднувала в собі зрозумілий інтерес до надприродного та певний страх, посилений настроями Церкви, то з часом, у образі Фауста стали вбачати саме трагічного мислителя. Він позиціонується, перш за все, як вчений, який намагається дізнатись більше про оточуючий світ та його чудеса, але забуває про своє власне життя у цих спробах, а бажання повернути втрачений час обертається проти його власної душі. Відтак поширеним був стереотип про освічену людину Ренесансу. Антропоцентризм цієї епохи та зростаюча роль освіти й культури призводять до того, що будь якого вченого, який до того ще мандрує, вважали не таким як усі, інколи підозрюючи у зв’язках із темними силами.

Ольга Річняк