Майстерність байкаря-реаліста

І.І. ПІЛЬГУК

 Байка належить до найдавніших літературних жанрів і бере свій початок у народній творчості. Завдяки алегоричній формі вона дозволяла висловлювати заповітні мрії пригноблених, викривати гнобителів, у прихованому вигляді говорити життєву правду.

 У стародавній Греції поряд з широким розповсюдженням у народній творчості жанру байки склалась легендарна біографія байкаря Езопа, цього дотепного раба, що примушував тварин говорити правду про людей різних станів. Поети, які слухали дивовижного раба, вважали Езопа поетом; філософи вважали його філософом.

 Сюжети езопівських байок поширились по всьому світу, ввійшли в національні літератури. Через кілька століть традиції Езопа продовжив римський байкар Федр, який вважав байку найзручнішою формою вислову думок знедолених.

 У процесі свого розвитку байка ввібрала в себе неоціненні багатства народної мудрості, висловленої в різні історичні епохи, включаючи джерела індійського збірника «Панчатантра» та біблійних притч.

 Від століття до століття сюжети байок поповнювалися, збагачувалися новими мотивами. Визначними творцями оригінальної національної байки виступили у французькій літературі — Жан де Лафонтен, російській — І.А. Крилов, українській — Л.І. Глібов. їхня творчість успадкувала традиції своїх попередників, але кожен з цих байкарів оригінальний і глибоко національний у найкращому, демократичному розумінні цього поняття. У них щасливо поєднувалися інтернаціональні й національні мотиви, що виявлялося насамперед у використанні багатств викривального гумору.

 У жанрі байки яскраво виявилися ті особливості, про які говорив І. Франко, характеризуючи розвиток нових літератур: «Кожний чільний сучасний писатель — чи він слов'янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець,— являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше у свій рідний, національний грунт, намагається віссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань. Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі».

 У численній сім'ї українських байкарів XIX ст. визначна роль належить Л. Глібову, який утвердив жанр української байки на основі народності й реалізму. До його байки цілковито можна адресувати слова видатного філолога О. Потебні про специфіку жанру: «Можна думати, що байка є одним із засобів пізнання житейських відносин, характеру людини, одним словом, всього, що стосується морального боку життя людини».

 Л. Глібов — представник демократичної інтелігенції, учасник нелегальних гуртків, продовжувач традицій Шевченка — виступив у жанрі байки тоді, коли українська література після розгрому Кирило-Мефодіївського братства зазнавала тяжких ударів з боку царської цензури. Лютування сатрапів Миколи І в 40-50-х роках XIX ст. виливалося у відвертих і прихованих формах соціального та національного гноблення. Саме в цей час революційна демократія підносить один з естетичних принципів — використання засобів іносказань, прихованої іронії, застосування прийомів гротеску для розкриття суперечностей суспільного життя.

 Народний гумор допомагав байкареві одягати злободенні теми в алегоричні форми, надавати байкам національного характеру. Тут відіграли значну роль і традиції «Енеїди» Котляревського, який подав чудовий зразок показу у переодягненому вигляді цілої галереї панства, чиновництва та відтворення позитивних рис народних характерів, і Гулака-Артемовського, Є. Гребінки та інших байкарів, що започаткували жанр байки в новій українській літературі.

 У першій половині XIX ст. накреслились дві лінії розвитку гумору в нашій літературі: гумор епігонського наслідування і гумор творчого розвитку традицій Котляревського. Ці дві лінії проявились і в жанрі байки.

 Надаючи національного характеру запозиченим сюжетам античної байки, виводячи її за межі традиційних рамок та наближаючи до животрепетних питань сучасності, Глібов використовував досвід польського байкаря І. Красіцького, французького — Ж. Лафонтена, російського — І. Крилова.

 На виробленні естетичних принципів реалістичної байки позначився великий вплив Т. Шевченка. Тому між байкарською творчістю дошевченківських байкарів і Глібовим є значна відмінність. Черпання наснаги в «Кобзарі» для байкарської творчості неминуче вело до перенесення шевченківських принципів народності, реалізму, бойової ідейної загостреності і на жанр байки. Саме цим шляхом іде Глібов, він збагачує жанр байки, ставить її на службу завданням визвольної боротьби, впливає на піднесення  самосвідомості пригнобленого народу. Виводячи байку за рамки традиційних сюжетів, український байкар надає їй то оповідної, то новелістичної, то пісенно-баладної форми і цим  розвиває можливості жанру. Тут він не тільки використав досягнення Крилова, а й виступив новатором. Поширення жанрових меж давало більше можливості наповнити байку значним ідейним змістом. Якщо моральні настанови просвітителів XVIII — початку XIX ст. та декабристів були основним ідейним стрижнем байок Крилова, то у Глібова перемагають різночинсько-демократичні ідеї. В цьому напрямі не тільки розгортаються критично-викривальні тенденції, а й постає образ позитивного героя (хоч він часто і відсутній у сюжетній канві твору), його голос проривається то в ліричних мотивах байки, то в її моралі.

 Втілюючи передові естетичні принципи, Глібов-байкар розкриває суперечності класового суспільства, надає різноманітним алегоричним образам історичної виразності. Алегорія байки спрямована не тільки на викриття окремих явищ кріпосницької і капіталістичної дійсності, а й набуває широкого узагальнення. Так, в образах хижаків можна пізнати не лише кріпосників, а й чиновників різних рангів, які здійснювали царську політику соціального і національного гноблення, переслідували передових діячів, обмежували права друку, витруювали прояви вільнодумства, прагнення до волі. У наданні суспільного змісту алегоричним образам криється сила критичного реалізму Глібова, ідейна наснага його байок.

 Основним естетичним принципом байкарської творчості Глібова є народність, поняття якої виходить далеко за межі фольклорної форми байок. Вони глибокі змістом, у них відбито психічний склад, розум, моральні уявлення, прагнення і сподівання народу. Це й визначає національну своєрідність творчості Глібова. Він сприйняв життєстверджуючу силу українського народного гумору, в якому бринять і ноти протесту проти поневолювачів, і іронія, і скорбота за долю людини та рідної батьківщини. Гумор байок Глібова багатий не тільки прямими висловлюваннями, а й прихованою усмішкою. Не все байкар договорює до кінця, а залишає багато чого для роздумів читача, його байки промовляють до читачів і своїм підтекстом.

 На розвиток літературно-естетичних поглядів Глібова впливала передова російська література і насамперед байкарська творчість Крилова. Соціальна загостреність байок Крилова, стислість і динамічність сюжетів, виразність характерів, сатиричність, чіткість висновків — ці особливості по-творчому сприймав і розвивав Глібов.

 Байки Глібова і першого (40-60-і роки), і другого (80-90-і роки) періодів його творчості злободенно сатиричні. Якщо сатира байок Гребінки була спрямована на викриття окремих сторін самодержавно-кріпосницької системи, то глибша своїм змістом сатира Глібова зачіпає основи цієї системи. Є відмінність і в образах оповідачів, які в байках Глібова відзначаються сміливішими поглядами, глибшою вдумливістю, гострішим сміхом. Глібов далі розвинув традиції байок Гребінки та інших попередників-байкарів, які в образі оповідачів здебільшого відтворювали характери розважливих гумористів.

 Сатиричне вістря ранніх байок Глібова спрямоване проти кріпосницької дійсності. Сюжет першої його байки «Вовк і Кіт» іде від байки Крилова «Волк й Кот». Але Глібов сповнює байку народним колоритом, поширює окремі сюжетні деталі, щоб показати наростання народного гніву до Вовків.

 Поширюючи окремі деталі криловського сюжету, Глібов складає в них конкретні політичні натяки на страх Вовків перед назріванням «видимої смерті». Тут відчувається іронічний тон оповідача, непримиренного до насильства.

 У своїх байках Глібов викриває цинізм, жахливу жорстокість гнобителів народу, створює яскраві характери представників антагоністичних класів. Такі два характери з великою вправністю реалістичної типізації постають у байці «Вовк та Ягня», сюжет якої відомий ще з античної літератури. В Езопа у стислій формі розповідається про перевагу сильного над слабким, беззахисним, Крилов надав байці російського народного колориту, показав цинічне ставлення хижака до ягняти. Для Глібова сюжет байки Крилова послужив лише канвою, на якій розгорнуті оригінальні узори, постають яскраві типи кріпосницької дійсності. Як і Крилов, Глібов починає байку підкресленням вовчого закону права сильного над слабким. Але кожен байкар оригіналь-но розповідає про вовчі порядки. Глібов розширює висловлену думку й іронічно загострює вступ такими афоризмами, як «кусає та ще й б'є», «нижчий перед вищим гнеться», для того, щоб підкреслити в образі Ягняти затурканість безправного народу. З цією метою повніше змальовано й переживання Ягняти. Якщо Крилов лаконічно говорить про зустріч Ягняти з Вовком, то Глібов підкреслює, яким в очах Ягняти видається страхітливий хижак. Тут наявні елементи ліризму, що посилюють антикріпосницьке спрямування байки. Недомовленістю, паузами, ліричним закінченням байки передано благородне хвилювання гуманіста. Саме ідеєю гуманізму алегорія байки Глібова виходить за межі вузького соціологічного її розуміння і набуває широкого демократичного звучання.

 Байкар створює типові характери, розкриває соціальні явища, показує беззахисність, безправ'я і поневіряння народу. Байка «Щука» є сатирою на кріпосницький суд, що був об'єктом висміювання і для попередніх українських байкарів. У байках «Суд» Боровиковського, «Ведмежий суд» Гребінки зображено хижацький суд і беззаконня. Але ніхто з байкарів не дав такої дотепної і гострої сатири на суддів, як це зробив Глібов.

 Використовуючи сюжет однойменної байки Крилова, український байкар дає виразну портретну характеристику Щуки, Лисиці, типових суддів. У Крилова стислий початок, Глібов поширює характеристику Щуки. Тут чути голос оповідача, який передає народні скарги на вчинки Щуки:

 На Щуку хтось бумагу в суд подав, Що буцімто вона такеє виробляла, Що у ставу ніхто життя не мав: Того заїла в смерть, другого обідрала...

 Наголошення на злочинах Щуки засобом анафори, внесення розмовної лексики сприяє розкриттю хижацтва та кругової поруки.

 Український байкар вживає оригінальні епітети, доповнює сюжетні деталі криловської байки іронічними висновками. Так, окрема деталь байки переростає в розгорнуту образну картину. Наприклад, вираз «две Клячи старые» доповнюється оціночним епітетом -із своєрідним-іронічним відтінком: «Одна нікчемна Шкапа». До цього Глібов вносить цілком оригінальні іронічні рядки:

 Усе народ, як бачите, такий Добрячий та плохий.

 В такому ж викривально-сатиричному плані Глібов збагачує криловський сюжет деталями, що характеризують «стряпчого» Лисицю та її взаємини з Щукою. І тут гумор набирає іронічного характеру:

А чутка у гаю була така,

Що ніби Щука та частенько,

Як тільки зробиться темненько,

Лисиці й шле то щупачка,

То сотеньку карасиків живеньких

Або линів гарненьких... Чи справді так було, чи, може, хто збрехав

(Хто ворогів не мав!)

 Про взаємини Щуки з Лисицею у байці Крилова сказано двома-рядками:

Й слух между народом шел,

Что Щука Лисиньке снабжала рыбный стол.

 Використання українським байкарем народного гумору, дотепне іронізування не тільки поширюють межі традиційного сюжету, а й надають байці виразнішої оповідної форми. Це говорить про творче осмислення Глібовим традиційного сюжету.

 Тематична близькість байок Глібова і Крилова свідчить про характерний для байкарів творчий процес використання мандрівних сюжетів. Таким оригінальним був Крилов у використанні сюжетів Езопа і Лафонтена. Таким оригінальним байкарем виступав і Глібов у використанні сюжетів Крилова та інших байкарів. Тільки нерозуміння природи байкарської творчості та історичного розвитку і трансформації сюжетів байок можуть призводити до кривотлумачень творчих взаємин байкарів. Велика повага до творця російської національної байки Крилова не виключає такої ж поваги до творця української національної банки Глібова.

 Викривальну силу байок 40-60-х років Глібов спрямовує на зображення банкрутства кріпосників. Якщо в байці Крилова «Мельник», відповідно до передових тенденцій епохи, піднесено ідею просвітительського раціоналізму, то в байці Глібова «Мірошник» розкрито повне банкрутство кріпосників напередодні реформи. Це зумовило внесення в сюжетну основу байки окремих деталей. Люди недвозначно висловлюють свої думки про «господарювання» незугарного мірошника: «З Хоми сміються люди». Вони говорять про нього: «Дурний ти, Хомо, чоловік!»

 Так байкар підкреслює антикріпосницькі настрої народу, надає сюжетові новелістичних ознак.

 Відступає Глібов і від принципу різностопності байкарського вірша і наближує рядки до чотиристопного ямба з чергуванням суміжного, перехресного і кільцевого римування. Такими засобами він урізноманітнював форму класичної байки, поширював межі цього жанру.

 Байкар виставляв на показ спотворені явища в побуті, звичаях людей, висміював хвальків, упертих та обмежених обивателів. Таким виступає Охрім у байці «Охрімова свита», сюжет якої пов'язаний з байкою Крилова «Тришкин кафтан». Обидва байкарі з гуманістичних позицій закликають прислухатися до голосу народу.

 Побутові вади, моральну нестійкість засуджує Глібов у байці «Горлиця і Горобець». Тут оригінальність байкаря виявилась як у сюжеті, так і в пісенній формі байки.

Відгукнувся Глібов і на злободенні питання того часу, показував пристосування хижаків до нових суспільних умов у пореформені роки. Це — байки «Мишача рада», «Громада», «Квіти», «Ведмідь-пасічник».

 Джерела сюжету байки «Ведмідь-пасічник» криються і в народних гуморесках, і в окремих мотивах байок Крилова «Медведь у Пчел», «Мирская сходка». Російський байкар розповів про кругову поруку хижаків з метою обдурювання народу та утримання влади у своїх руках. Цю мораль Глібов переносить на явища пореформеної дійсності, показує, що нові порядки зумовили нові шукання хижаків узаконити свої привілеї.

 Осмислюючи нові життєві явища, Глібов пише байку «Хмари», в якій засуджує бездіяльність, підносить ідею служіння народові і рідному краю. Порівняно з байкою Крилова «Туча» український байкар по-своєму доопрацьовує сюжет: змальовує картину краю, що чекає плодотворної зливи. Форма байки оригінальна, нагадує народні тужіння. Вірш сповнений асонансами, анафорами, що посилюють ліричне звучання.

 Користуючись такою формою, Глібов передає настрої народу, висловлює уболівання за те, що освічені кола відриваються від спраглої рідної землі. Тут наявний ідейний перегук Глібова з окремими мотивами Шевченкового послання «І мертвим, і живим...»

 Отже, і формою, і ідейним змістом байка «Хмара» відрізняється від написаної Криловим у 1815 р. байки «Туча». Як підкреслюють дослідники, Крилов у цій байці натякав на Олександра І, який, зневажаючи народні інтереси, намагався утвердити свій пріоритет за межами Росії. Глібов підносить ідею беззастережного служіння народові, що була провідною в тогочасній діяльності різночинців.

 Постійне шукання нових шляхів для сповнення байок національним поетичним колоритом, відтворення в них народних поглядів на життєві явища, урізноманітнення і збагачення форми — такі особливості ранньої байкарської творчості Глібова, що визначили йому почесне місце в літературному процесі 40-60-х років.

 Байки другого періоду творчості Глібова відповідають новим завданням, що їх підносили в літературі письменники-реалісти, відображаючи суперечності капіталістичного суспільства, спираючись на принципи народності, гуманізму, соціальної і національної самосвідомості. У його байку приходить новий оповідач з іронічною посмішкою. Він проникливим зором спиняється на потворних явищах капіталістичної дійсності — на цілій зграї чиновників, самодурів, нероб. Водночас його розповідь сповнена смутку за долю поневоленого народу.

 Продовжуючи наснажувати алегоричні образи реальним життєвим змістом, Глібов використовує і відомі сюжети, і створює нові, кладучи в основу народні приповідки та приказки. Весь час поглиблюється ліризм, живі інтонаційні відтінки мови, новелістичний або баладний стрій байок. Так урізноманітнюється ліро-епічна форма жанру байки. Замість хижаків кріпосницького ладу тепер постають інші алегоричні персонажі: Коник-стрибунець, Цуцик, Жаби, цяцькований Осел, мальований Стовп. Критичне вістря байок спрямовується на розкриття нових соціально-економічних відносин, засудження паразитизму, прислужництва, тупоумства, міщанської самозакоханості.

 Байки Глібова 80-90-х років є свідченням, що українська література змужніла, загартувалась у всенародній боротьбі за національні і соціальні права. В цей час стали широковідомими полум'яні твори І. Франка, реалістична проза Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, соціальна драма Кропивницького, Старицького, Карпенка-Карого. Байкар не відстає від загального поступу в літературі. Він спрямовує вістря сатири проти соціальної несправедливості, розкриває нові тайники духовного життя людини.

 Понад 50 байок Глібова другого періоду творчості, значна частина яких має оригінальні сюжети, — це виняткове явище в байкарській творчості, де переважають мандрівні сюжети.

 В основу байки «Коник-стрибунець» покладений здавна відомий сюжет: у Езопа — «Коник і Мурашка», в Лафонтена — «Цикада і Мурашка», в російській літературі байки Сумарокова, Хемніцера і популярна байка Крилова «Стрекоза й Муравей». У кожного байкаря цей сюжет набував своєрідного стилю та ідейного звучання. Якщо Хемніцер завершує сюжет у сентиментальному плані, показуючи розчуленість Мурашки, то у байці Крилова перемагають реалістично-викривальні тенденції.

 У традиційну сюжетну форму української байки Глібов вкладає новий зміст, вся система поетичних засобів цілком оригінальна, хоч він і використав деякі формальні прийоми байки своїх попередників. Засуджуючи паразитичне життя у байці «Коник-стрибунець», байкар висміює байдужість, зневагу до народних звичаїв. Він протиставляє трудове життя паразитичному, відтворює поетичні картини рідної природи. Все це передається багатим колоритом то ліричної, то іронічно-дотепної мови.

 Ліризмом, поетичним колоритом відзначається і байка «Мальований стовп». Сухому чиновникові, бездушному Стовпові, який порвав з народом, протиставляється ліричний пейзаж, змальований пісенними художніми засобами:

 І нічка тихая, мов чарівниця тая, Прибралася у зорі золоті...

 На тлі цього пейзажу контрастом до природної краси постає самотній, непривітний Стовп.

 У такому ж критичному плані викриття бездушності та бундючності чиновництва написана байка «Солом'яний дід», у якій автор щиро вболіває за піднесення свідомості народних мас, за потребу нести в народ живі слова «правди і освіти». Невдячність, егоїзм, жорстокість, самодурство викриває поет у байках «Шелестуни», «Кундель».

 Про сваволю великих хижаків, підлеглість їм дрібніших, про жорстокий закон права сильного над слабшим у класовому суспільстві розповідають байки «Лев на облаві» і «Танці».

 Тема прислужництва, лакейського гонору поставлена в байці «Цуцик», сюжет якої розвинуто на основі байки Крилова «Две собаки». Окремими деталями Глібов відтінив зазнайство і чванство прислужника Цуцика і надав протестантських рис характерові Бровка. Якщо Крилов лише передає розмову дворового Барбоса з кімнатною Жужу, то Глібов вносить і самовисловлювання Бровка:

І думав: «Бач, яким він паном, Ледачий Цуцик, став».

Так само Бровко дає свою оцінку розмові Цуцика про служіння «на задніх лапках»:

«Щоб ти сказивсь!» — Бровко собі шепоче...

 Глібов вдається до прихованої іронії, натякаючи на однаково безправну долю і народу, і письменника-демократа:

Бровко мовчить і я мовчу,

Води не сколочу...

 При наявності сильних критичних елементів в оцінці гнобителів різних категорій, паразитів, прислужників, тупих чиновників, Глібов все ж не був співцем революційної боротьби (хоч він не заперечував і революційного руху). У байці «Дуб і Лозина» він показує, як гордовитий Дуб зазнав поразки від раптової грози. Тут байкар виступає проти зверхності сильних над слабкими, і в образі грози не доводиться шукати ідеї революції. Також і в байці «Огонь і Гай» в образі Огню не можна вбачати сили революції і приписувати байкареві «вияв ліберально-буржуазних тенденцій». Байка «Огонь і Гай» належить до тих, що найтісніше своїм змістом пов'язані з відповідною байкою Крилова. Якщо в інших байках Глібов поширював, доповнював, трансформував відомі сюжети, то в цій байці він зберігає зміст криловської байки «Роща й Огонь» і робить ті ж самі висновки гуманного застереження людини від потурання непевним особам.

 Алегорія цієї байки, як і багатьох інших байок Глібова, має життєву основу, тому не можна її зміст зводити до примітивного соціологізму.

 Байкарська творчість другого періоду літературної діяльності Глібова є продовженням і дальшим розвитком реалізму, глибокої народності та збагачення поетики жанру байки, його творчий доробок у цьому жанрі є значним надбанням в історії української літератури. З усіх дожовтневих українських байкарів Глібов найповніше відбив у байці народну мудрість, підніс її сатиричне звучання в плані завдань демократичної визвольної боротьби.

 Ім'я видатного українського байкаря-реаліста Глібова, поруч з іменами Лафонтена і Крилова, справедливо увійшло в історію світової літератури.

 Джерело: УМЛШ. – 1965. - № 4. – С. 12-18.