Вовк та ягня
На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого кусає та ще й бьє, —
Затим, що сила є...
Примір не довго показати,
Та — цур йому! — нащо чіпать...
А щоб кінці як небудь поховать,
Я хочу байку росказати.
Улітку, саме серед дня,
Пустуючи, дурне ягня
Само забилося до річки,
Напитися водички.
От, чи пило, чи ні, — глядить —
Аж суне вовк — такий страшенний
Та здоровенний!
Та так прямісінько й біжить
До бідного ягняти.
Ягняті нікуди тікати;
Стоїть, сердешне, та дріжить...
А вовк, неначе комисар, кричить
(Він, щоб присікаться, знайшов причину):
„Нащо це ти, собачий сину,
Тут каламутиш берег мій,
Та квапиш ніс поганий свій
У чистую оцюю воду?
Та я тобі за цюю шкоду,
Ти знаєш, що зроблю? —
Як муху задавлю!“
— „Ні, паночку, — ягня йому мовляє, —
Водиці я не сколотив,
Бо ще й не пив;
А хоч би й пив, то шкоди в тім немає,
Бо я стою зовсім не там,
Де треба пити вам,
Та ще й вода од вас сюди збігає.“
„Так це б то я брешу?“ — тут вовк йому гукнув.
„Чи бач! ще і базікать стало...
Такого ще поганьця не бувало!...
Здається, ти й позаторік тут був
Та капості міні робив?... Трівай же!
Ти думаєш, що я забув?“
— „Помилуйте!“ — йому ягнятко каже:
„На світі я ще й году не прожив.“
— „Так брат твій був...“ — „Нема братів.“ —
„Так, може, батько,
Коли не дядько,
Або ж хто-небудь з ваших був...
Хіба не знаю я, не чув,
Що ви мене б іззіли,
Якби вловили?
Собаки й вівчарі твої,
Усі ви — вороги мої:
Од вас міні життя немає...
Ще мало я терпів?“
— „Так чим же я вам досадив?“ —
Ягнятко, плачучи, питає.
— „Цить, капосне, либонь не знає...
Ще й огризається, щеня!
Що ти за птиця?! ти — ягня!
Як сміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!...
Не вам про теє дурням знати!“
І вовк ягнятко задавив...
Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бідна мати
Та побивається, як рибонька об лід:
Він — вовк, він — пан, — йому не слід...
