Питання розвитку української літературної мови ХІХ ст. у висвітленні Панаса Мирного

І.Є. Грицютенко

 Любов до рідної мови була невід'ємною частиною глибокої любові П. Мирного до поневоленого українського народу. Рідну мову письменник вважав могутньою зброєю в боротьбі проти соціальної неправди.

У вірші «До сучасної музи» (1885 р.) він закликає з слова живого кувати самопали, йти з ними «між люди» і бити «всяку неправду».

 Шістдесяті роки XIX ст. для української літературної мови були початком періоду переслідувань і заборони. Циркуляр міністра внутрішніх справ царської Росії Валуєва (1863 р.) та Емський указ Олександра II (1876 р.) поставили українське друковане слово поза законом.

 Глибока увага і любов письменника до рідної мови є одним з основних мотивів його спеціальних статей («Рідна мова», «Про мову», «Про Тараса Шевченка»), багатьох листів та філологічних висловлювань. Уже в юнацьких щоденниках (1865 та 1870 рр.) майбутнього письменника зустрічаються записи про потребу вивчення усної народної фразеології: «Уже думаю... заніматись пословицями кожного дня... Думаю писати яку-небудь повість і вмісті приказки ізучати... Я тілько знаю, що я дурень, та й превеликий, що не вчився нашої мови... Правда, в мене є велика надія, мені тілько 16 років».

 Молодий Мирний цікавиться етнографічним матеріалом — цим, на його думку, невичерпним джерелом для вивчення життя народу. Він високо оцінює збірник Номиса «Українські приказки, прислів'я і таке інше», що вийшов друком 1864 р. у Петербурзі.

 Вивчення української етнографії розкривало перед письменником історію народу, давало матеріал для роздумів, художніх узагальнень. «Оце й сьогодні думав над приказками... Тепер серце рветься, хоче виливати своєю мовою сльози бідної вдовиці...». Уважним до усної народної творчості П. Мирний був протягом усього свого творчого життя.

 Праця на користь рідної мови завжди була для письменника почесним обов'язком. За це служіння рідній мові П. Мирний високо цінував М. Коцюбинського. «Спасибі Вам, велике спасибі, — писав він, — від усього мого серця... за Вашу невсипучу працю на користь рідній мові».

 У статтях і листах періоду революції 1905р. П. Мирний підносить питання про суспільну роль рідної мови. Так, у листі до Я.В. Жарка він з радістю сповіщає, що «після довгого мовчання має загомоніти рідне слово»; на сторінках полтавського журналу «Рідний край». П. Мирний закликає письменників «гукнути так, щоб луна пішла на всю Україну». У статті про Т. Шевченка (1906 р.) підкреслює вміле використання поетом простого слова.

 Художні твори, написані українською мовою, стали здобутком, який письменники «...прилучають до того всесвітнього добра, що вчені [люди], — писав він, — зовуть культурою».

 Різко засуджував П. Мирний модні у XIX ст. шовіністичні теорії про нібито «незграбність» української мови, про «мужичий», «домашній» її характер, теорії, до яких охоче приставали українські пани та підпанки, що давно «забули, якого вони роду і плоду». Письменник глибоко вірив у світле майбутнє українського народу і його мови. Він викриває шкідливі «філософствування» різних космополітів, які пророкували поступове відмирання української національної мови.

 П. Мирний розумів, що тільки у вільного народу може бути розвинена мова і література. 1903 р. у листі до М. Лисенка він писав: «Добре тому народові, що його історична доля винесла на поверх, поклопоталася звести йому такі обставини, серед котрих ніщо не забороняє йому жити по-своєму, розгортатися духом, розкорінятися силою: у його поволі розгортається і пишним квітом розцвітає і його слово — мова і його голос — пісня. Не судила сліпа доля нашому народові такого щастя...».

 П. Мирний вважав, що селянське життя виробило живу українську мову. Завдання українських письменників — кликати до життя слово трудового народу, оновляти його «невсипучою працею».

 Отже, основою літературної української мови, як вірно стверджував письменник, є жива народна мова. Роль митців, словесних майстрів полягає у застосуванні існуючого слова, фрази, в обробці, шліфуванні їх, у розши­ренні вжитку їх, тобто у розвитку стилів літературних і стилів мовних.

 Розширення стилістичних та функціональних можливостей тогочасної української літературної мови було одним з важливих питань її розвитку. Виникнення публіцистичних та філософських жанрів, відповідних мовностилістичних прийомів — все це були чергові питання часу. І це, як свідчать матеріали його літературної спадщини, усвідомлював письменник.

 У 1901 р. П. Мирний написав українською мовою філософську драму — містерію «Спокуса». У листі до редактора журналу «Киевская старина» від 23 лютого 1902 р. він писав: «Ця моя перша спроба — не лишня задля того, щоб проложити хоч невеличку стежечку і до таких утворів, а разом з цим показати... що нашою хоч і недорослою мовою, а можна висловити усякі мудрощі розуму людського».

 Важливою в той час була проблема вироблення і установлення української наукової термінології, історія формування якої ще й досі не дістала достатнього висвітлення в українській лінгвістичній літературі. Найбільш повний лексикографічний довідник — «Словарь української мови» (виданий 1907-1909 рр. за редакцією Б. Грінченка), картотека якого створювалась протягом кількох десятиліть кінця XIX ст., не спроможний був спря­мувати витворення термінології, бо ж він сам був лише першою серйозною спробою зафіксувати по можливості все, чим багата була українська літературна мова до середини 70-х років XIX ст.

 Для становлення української літературної мови, на думку П. Мирного, велике значення має впровадження шкільної освіти на рідній мові. Основною передумовою для цього є соціальна і національна свобода. «...Треба кріпакам дати волю, — зауважує Мирний, —та завести повсюду добрі школи з наукою на рідній мові».

 Велике значення для розвитку української літературної мови мала перекладацька діяльність українських письменників XIX ст. Вона сприяла розширенню функцій української літературної мови, удосконаленню мовностилістичних засобів. Перша половина XIX ст. характеризується перекладами переважно з російської мови. У другій половині українською мовою, крім того, перекладаються художні твори, написані англійською, німецькою, французькою, польською та іншими мовами.

 Панас Мирний значну увагу приділяв оцінці перекладів П. Куліша, М. Старицького, Я. Жарка та своїх власних. Він вважає, що переклади з Шекспіра українською літературною мовою — це «не малий скок уперед у нашому літературному поступу». Але перекладати його «на нашу мову дуже тяжко». Причому трудність Мирний вбачає в тому, що Шекспір «малює ніколи не бувалий у нас побут: все то королі, то царедворці, тоді коли ми тепер тілько хлібороби... все то здається чужим».

 Не пройшло мимо уваги Панаса Мирного і питання української орфографії, яка була протягом усього XIX ст. предметом наукового і, особливо, практичного інтересу багатьох українських письменників та філологів.

 Початок XIX ст. позначається боротьбою двох правописних принципів — історико-етимологічного та фонетичного.

 І. Котляревський, професор М. Максимович були прибічниками першого, історико-етимологічного, правописного принципу. Застосування цього принципу сприяло збереженню російської графіки, до якої додавалося лише кілька знаків. Зберігались, зокрема, букви ы та й для позначення українських звуків, що були відмінними від російських.

 Письменники П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, С. Писарєвський та О. Бодянський були прибічниками застосування фонетичного правопису. Цієї ж точки зору дотримувався і редактор-видавець альманаха «Молодик» І. Бецький. Згодом І. Бецького підтримав А. Метлинський, а ще пізніше — П. Куліш.

 Хоч П. Куліш і не був творцем фонетичного правопису, але він послідовно застосовує принцип фонетичного правопису в передачі українських рефлексів на місці давньоруських голосних в новоутвореному закритому складі.

 Хоч у другій половині XIX ст. фонетичний принцип українського правопису став домінуючим, але, з одного боку, його невпорядкованість, а з другого — паралельне існування у практиці письма історико-етимологічного принципу (особливо в Галичині) примушували українських філологів постійно звертати увагу на цю мовну проблему.

 В одному з листів до М. Старицького у 1882 р. П. Мирний підкреслює, що саме відсутність сталих норм орфографії, невпорядкованість графіки утруднюють справу навіть механічного переписування творів, бо «треба, щоб перепищик хоч трохи маракував і в орфографії».

 Великої шкоди розвиткові української орфографії, починаючи з 60-х рр. і в наступні десятиліття, заподіяли цензурні заходи царизму, за якими українська белетристика мала бути написана, як згадує про це письменник, «общеруською орфографією», що далека була від застосування фонетичного принципу письма. Рукописна спадщина Панаса Мирного дає всі підстави вважати його послідовним прибічником фонетичного принципу у написанні українських слів.

 Потреба удосконалення літературного і мовного стилів була однією з найважливіших в українській філології XIX ст. Процес розвитку української літературної мови був тісно пов'язаний з удосконаленням мовностилістичної спадщини, з розвитком усього прогресивного, найціннішого з цієї спадщини.

 У мові художніх творів І. Котляревського П. Мирний вбачав зразок простоти і народності. Він цінить письменника за те, що той «до простого слова та рідної мови... перший своїх прихилив», називає Котляревського «кобзарським гетьманом», тим, хто «в голосну мову завів ріднеє слово», заспівавши на всю слов'янщину. Любов і увага І. Котляревського до рідної мови гідні, на думку Мирного, наслідування.

 У статтях, висловлюваннях та листах Панаса Мирного червоною ниткою проходить справжнє і постійне захоплення могутньою силою Шевченкового художнього слова. Мирний закликав українських письменників вчитися у Шевченка володіти гострою зброєю соціальної боротьби — художнім словом.

 «Огненне слово його, — писав Мирний, — наскрізь проймало серце не тільки тих, кому близьке було народне горе, а й тих, кому й байдуже було до того. Всі дивувалися красі та силі тії простої мови, якою Шевченко виливав свої вірші. Увесь світ став прислухатися до його мови...».

 У листі до М. Коцюбинського від 28 лютого 1899 р. П. Мирний писав: «У кожній роботі велику вагу має не тільки її зміст, ай те — як той зміст вироблено, — чи чепурно хазяїн з-околу походив. У художньому ж ділі — це дужа важна справа. Ніхто не стане вірші писати в одну стрічку. Проте і невіршована мова має свій метр і його дуже треба держатися, щоб легко було читати».

 Цікаву думку висловлює письменник про роль поетичної мови для прозаїка: «Мені здається, що кожному прозаїкові треба попрацювати і над віршами, щоб краще навчитися писати прозою...». І далі: «...задля мене вірші, коли що й зробили дотепного, то тільки те, що навчили писати гладенькою прозою».

 У численних зауваженнях П. Мирного про мову художніх творів різних жанрів найважливішими вимогами були: народність, чистота та оригінальність мови. Народна мова, у розумінні Панаса Мирного, — це «жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, дослід, почування». Отже, це мова, що створена багатовіковою історією народу. У ній відкладені і назви побуту, і звичаї народу, його уподобання; нею складена народна пісня, казка, приказка, дотеп тощо; вона обслуговує різноманітні процеси суспільного виробництва, усю суспільну практику народу, що її витворив.

 У народній мові, на думку Мирного, немає нічого зайвого; слова, фразні конструкції не вживаються без потреби; вона відточена, відшліфована людською практикою вживання, як відшліфовані морською водою камінці. Чистою, «як кринишна вода, народною мовою», на думку Мирного, є мова оповідання «Харитя» М. Коцюбинського. Високо ставить він і мову його оповідань «Ялинка» та «П'ятизлотник». У листі до М. Коцюбинського П. Мирний зазначає: «Та так тілько справжній художник зможе писати». -Іншою була оцінка мови повісті М. Коцюбинського «Для загального добра», в якій Мирному не сподобалося введення письменником іншомовних слів, яких не вживає народ.

 Відомо, що в повісті «Для загального добра» М. Коцюбинський розширив горизонт художньої тематики, змалювавши картини життя і побут молдавського народу. Природно, що він вдався і до вживання молдавських слів.

 М. Коцюбинський, як і І. Франко, Л. Українка та інші класики української літератури, в міру потреби вживає іншомовні слова. І це явище було прогресивним в історії української літературної мови.

 Панас Мирний вважав, що створені віками мовні багатства української мови лишаються ще не використаними, лежать цілиною, і тому він несхвально ставився до спроб письменників калькувати або й просто вводити в тексти української художньої літератури без потреби слова іноземного походження.

 Л-ра: УМШ. – 1957. – № 5. – С. 21-26.