Світлана Чабан. Перелесник
Світлана Чабан
Дивні речі відбувалися в Україні за старих часів. Міфічні істоти заполоняли все навкруги, приживаючись біля людей в тихих українських селах. На лісних галявинах можна було зустріти мавку та лісовика, на берегах річок і озер, під розлогими вербами, в ясну місячну ніч водили хороводи русалки. У хатах під піччю і на горищі жили домовики, а на краю кожного села самотньо жила справжня відьма.
Весна була в самому розпалі. Хати потопали у свіжій зелені, в повітрі витав п’янкий запах бузку та конвалії, напуваючи людські серця жагою до життя. На краю зеленого лугу стояла чепурненька хатина з розписаними віконницями. В ній жили Хома та Христина з двома малими донечками. Нерадісною була ця весна для Хоми. Перед Великоднем Христина вимазала хату, випрала на річці білизну, та, мабуть, біля води застудилася і вже декілька тижнів лежала тяжко хвора. Хома кохав Христину, тому дуже хвилювався за її здоров’я, але водночас трохи гнівався на неї. «Знайшла коли хворіти! – розмірковував. - Весна надворі, а весняний день, як відомо, рік годує! А тут - все на одні руки». Хома сидів край столу, мовчки дивився на дружину, а вона, змирившись зі своєю долею, лежала тиха й покірна, як догораюча свіча. До хати ввійшла теща, підійшла до дочки, довго вдивлялася в такі рідні риси обличчя.
- Іди, Хомку, до батюшки, скоро преставиться Христя. Ой, Боже ж, мій Боже, що воно буде з бідними сирітками? - затужила.
Хома взяв шапку і прожогом кинувся з хати.
На похороні Хомі здавалося, ніби це відбувається ненасправді. Відчуття реальності його покинуло, все сприймалося, як важкий сон. Уже ввечері, коли люди розійшлися, Хома відчув гострий біль самотності, рідна хата стала для нього пусткою. Лише думки про дітей примушували жити далі.
Минуло два місяці. Хома пожурився, поплакав, як годиться, але почалася косовиця, і за роботою вже було не до сліз. Він навіть став придивлятися до молодих удовиць, бо самому, з двома малими дівчатками, жити важко. Молодша, Катруся, он як зажурилася: майже нічого не їсть, схудла, стала блідою, гуляти не хоче, тільки інколи порозмовляє зі своєю подругою Оленкою, та й знову сидить дома. І Хома твердо вирішив, що таки пора привести в хату нову господиню, щоб була йому за дружину, а дітям за матір.
Вночі прокинувся Хома від якоїсь незрозумілої тривоги, ніби його хтось навмисне розбудив. У дворі тихо підвивав собака. Місяць був уповні і своїм сяйвом, крізь невеликі віконця, заливав усю хату. Місячні промені здавалися такими густими, хоч на хліб маж. Хома обвів поглядом хату, і раптом його очі застигли, зіниці розширились від жаху. У кутку, біля Катрусиного ліжка, стояла Христина. Вона гладила донечку по голові, щось ніжно їй говорила. Катруся, не розплющуючи очей, сіла на ліжку, ніжно пригорнулася до матері. Хома хотів подумки прочитати «Отче наш», але слова плуталися, ніби зачіпаючись одне за одне, і ніяк не хотіли складатися в речення. А потім взагалі кудись дружньо відлетіли, в голові стало порожньо, як у старій зітлілій скрині. Десь далеко заспівали півні. Христина вклала донечку на подушку, поволі підійшла до вікна. Освітлена місячним промінням, вона сама здавалася витканою з цього сяйва. Повернулася, ще раз глянула на Катрусю і розтанула, ніби її й не було. Хома перелякано трусився, лежачи під ковдрою, аж зуби йому клацали. Тільки-но почало світати, підхопився й побіг до кумів за порадою.
Кума Орися розтоплювала піч, а кум Іван сидів за столом і їв вчорашні пироги, запиваючи молоком. Подивився на Хомку, який увалився в хату, як сніг на голову.
- Куме, ви що, до схід сонця з дуба впали, на вас геть лиця немає?!
Хома не міг видавити з себе бодай слово, тільки дрібно раз у раз хрестився.
- Бачу, так діла не буде, - промовив Іван. Нахилився, витяг з-під столу пляшку горілки, налив по чарці собі й куму. Підійшов до Хоми, майже силою потяг його до столу, посадив на ослін. Вони мовчки випили, Хома ще посидів, збираючись з думками, потім, запинаючись, почав розповідати, що було сьогодні вночі.
Оленка сиділа на печі, лузала гарбузове насіння та уважно прислухалася до розмови дорослих. Її дитяча уява малювала жахливі речі. Як-то тітка Христина вночі, розгрібаючи землю, вибирається з могили, а навкруги темно та страшно. «Звичайно, - розмірковувала Оленка, - тітка Христина йде додому. А куди ж їй іти? На цвинтарі не тільки страшно, а, мабуть, ще й дуже холодно. Дома значно краще. Чому ці дорослі хочуть її прогнати? Нехай би жила, як раніше, і Катрусі було б веселіше, а то сумує, навіть не має з ким погратися».
- Знаєте, куме, - озвалася Орися, - тут одна рада. Ідіть до баби Секлети, тільки вона зможе допомогти.
- Слушна думка! Як я сам не здогадався? – повеселів Хома. - Зараз і піду.
Секлета жила з іншого краю села, біля старого соснового бору. Кругом хати - ніби впала веселка і розсипалася по землі різнокольоровими квітами. З незвички аж в очах мерехтіло! Дух перехоплювало від духмяно-медового запаху. А вже за порогом панував присмерковий затишок. Під стелею понад сволоком висіли пучки сухої трави, повітря було насичене ароматом любистку, чебрецю та м’яти, з легким присмаком терпкого полину. Секлета, хоч уже в літах, але виглядала нівроку. Була проворною, доволі жвавою господинею, з хатньою роботою управлялася сама. Вона уважно вислухала Хому.
- Добре, що ти не барився, а одразу прийшов до мене. Зараз візьму все необхідне, і підемо до твоєї хати. Потрібно Катрусю рятувати, бо забере її Христя до себе.
Поклала до кошика пучки зілля, горнятко зі святою водою, якісь невеличкі вузлики, і вони неквапливо подалися до Хоми. Увійшовши в хату, запалила свічку, довго хрестилася на образи, читаючи молитви, потім скрізь побризкала святою водою, особливо ретельно вікна та двері. Запалила зілля і почала обкурювати кутки. Сизий духмяний дим стелився по підлозі, та, немов живий, повз до відкритого піддувала. Секлета вийшла за поріг, почала обходити хату знадвору, густо сиплючи попід призьбою святим маком. При цьому монотонним, притишеним голосом примовляла: «Сію, сію мак. Як скажу – хай буде так! Тоді ти у хату ввійдеш, як оцей весь мак збереш. Сію, сію мак. Як скажу - хай буде так!..». Хома прислухався, а слова лилися й лилися, як чиста джерельна вода. Вони мовби присипляли його, навіваючи спокій і впевненість, що ось тепер все буде добре. «От так Секлета, - думав Хома, - ти бач, як вона вміє? Як у неї ловко все виходить». Секлета тим часом три рази обійшовши круг хати, стала на порозі. Дістала з кошика великого ножа, щось над ним пошептала, розмахнулася старечими руками і вбила глибоко в одвірок, прямо над головою. Де й та сила взялася?!
- Ну все, Хомку. Я зробила, що могла. Ти ж дивися, що б не відбувалося цієї ночі, не виходь надвір і не відчиняй двері, бо погубиш себе і дітей.
Хома з нетерпінням чекав ночі. Йому було цікаво – чи допоможе Секлетине чарування? А водночас і лячно, а якщо не допоможе, що тоді? На ніч він не тільки зачинив двері на засув, а ще й підпер їх скринею, яку батьки дали Христині до посагу. Схоже, місяцю також було цікаво, що відбувається, бо він як і вчора заглядав у вікна, посилаючи проміння у всі закутки. Було вже запівніч, коли попід хатою почувся якийсь шурхіт, потім хтось ніби пошкрябав у шибку й одразу долинув тихий стогін. Знову завив собака. Хома перехрестився, подивився на дітей, вони міцно спали. До самого ранку надворі мовби гуляла завірюха: то щось гуло, то стогнало, то завиваючи диким голосом, стукало у вікна та двері. Заспівали півні - і раптом страшний стогін рознісся десь у комині. У дворі, підіймаючи стовп пилу, закрутився вихор, потім раптово все стихло.
Оленка прокинулася сьогодні дуже рано, ще до схід сонця. Збиралися з бабусею по гриби, і вона боялася, що якщо проспить – бабуся піде сама. Вийшла з хати. Надворі ледь сіріло, на траві лежали великі прохолодні краплини роси. Раптом Оленка закричала:
- Бабусю! Швидше йди-но сюди! Що це?
Палажка підійшла до внучки і завмерла. По небу летів ніби великий сніп жита. Він світився яскравим полум’ям, великі іскри, відриваючись від нього, падали на землю.
- То перелесник, дитино, - промовила Палажка, - таки допомогла Секлета. Не буде більше Христя мучити Катрусю.
Перелесник, дійсно, летів у бік кладовища. На цвинтарі він опустився на могилу Христини, застиг над нею вогняним стовпом. З хвилину постояв, потім вибухнув яскравим феєрверком, осів на землю і розтанув у передранковій імлі.
Відтоді Христина більше не приходила до Катрусі.
Чи й справді Секлета допомогла, чи, можливо, настільки сильною була віра людей у дивовижний потойбічний світ, що вони могли своєю уявою як визвати до життя міфічних істот, так і закінчити їхнє існування?
Вже давно немає Хоми, стара хата-мазанка розвалилася, залишивши по собі горбик рудої глини, порослої густим чагарем. Та й Катря з Оленою вже відійшли в інші світи. А люди до цих пір згадують, як у їхньому селі темними ночами літав перелесник. Бабусі довгими зимовими вечорами розповідають онукам стару легенду, а вони, прикриваючи руками перелякані оченята, і вірять, і не вірять таким оповідкам. Потім дочка або невістка не втримається, нагримає на стареньку:
- Мамо, годі дітей лякати! Це все неправда. Такого не буває.
- Можливо, так, а може, – ні, - тихо відповість бабуся. І надовго задумається: «А, можливо, ще й зараз блукає неприкаяна душа Христини, збираючи по зернинці святий мак, щоб нарешті зустрітися зі своєю любою Катрусею. Хто знає?»
