Чому в кіношних лиходіїв такий однаковий, диявольський сміх?

В The Journal of Popular Culture було опубліковано есе Йенса К’єлдгаард-Крістіансена – спеціаліста з комунікацій Орхуського універистету, що в Данії. В ньому автор піднімає питання виникнення зловісного сміху в літературі і кіно й розбирається, чому він справляє такий сильний емоційний вплив на глядача і за що цей злостивий сміх так полюбляють автори поп-культурних історій з чорно-білою мораллю, що направлені на простакуватого споживача.

Наприкінці мультфільму «Алладін» злий Джафар, суперник героя за серце принцеси Жасмін, знаходить і викрадає чарівну лампу. Він викликає джина і загадує бажання стати самим могутнім чарівником в світі, а після цього виганяє Алладіна на край світу.

Якщо ви не пам’ятаєте цей фрагмент - далі перед глядачами постає Джафар великим планом і виглядає дійсно загрозливо. Коли план віддаляється, він вибухає зловісним сміхом, котрий розноситься по всіх околицях.

Ця сцена - яскравий приклад архетипного злого сміху. Подібний прояв бурхливого захвату від споглядання чужого нещастя – класичний штамп в продуктах масової культури. Ми можемо зустріти його як в дитячих мультфільмах, так і в трилерах чи фільмах жаху 18+.

Прикладів використання штампу величезна кількість: варто згадати зловтішний сміх інопланетянина з фільму «Хижак», коли він збирається підірвати себе, прихопивши заодно і Арнольда Шварценеггера. Або сміх, що холодить душу, Джека Ніколсона в фіналі «Сяйва». Або ж маніакальний викрик Варіо, коли він перемагає Маріо.

В The Journal of Popular Culture було опубліковано есе Йенса К’єлдгаард-Крістіансена – спеціаліста з комунікацій Орхуського універистету, що в Данії. В ньому автор піднімає питання виникнення зловісного сміху в літературі і кіно. В пошуках відповідей він звертається, головним чином, до еволюційної психології людини.

А своєму есе К’єлдгаард-Крістіансен стверджує, що всіх лиходіїв в масовій культурі об’єднує одна спільна риса – зневага до соціального благополуччя. Всі негативні персонажі, так або інакше, відокремлені від суспільства. Вони переслідують корисливі інтереси, обманюють чи крадуть, не даючи соціуму нічого натомість.

Навіть сьогодні подібна поведінка засуджується. А в минулі часи вона могла буквально призвести до катастрофи, адже люди були пов’язані між собою більш тісно ніж зараз. І девіантна поведінка одного з його членів могла призвести до гибелі всього суспільства.

Через цю історичну пам’ять, вважає К’єлдгаард-Крістіансен, ми підсвідомо відчуваємо відразу до подібної поведінки. Тому вигнання з суспільства грабіжника або злодія чи навіть його вбивство і т.д, сприймаємо цілком природньо, як справедливе покарання.

Проте, навіть зло може відрізнятись за своїми масштабами. Адже найнебезпечніші люди це не просто шарлатани і злодії, а психопати-садисти, що скоюють цілком безсердечні вчинки для отримання задоволення. Саме таких людей ми й називаємо, по-справжньому, злими. Ми не можемо ніяким чином пояснити чи виправдати їхні аморальні вчинки, і відповідно, вважаємо, що вони заслуговують на найсуворіше покарання.

Повернемось до сміху. К’єлдгаард-Крістіансен впевнений, що диявольський сміх – одна з характерних і всім зрозумілих ознак того, що в персонажі зачаїлось саме ірраціональне зло, те, що Шопенгауер називав «неприхованою і відвертою насолодою» від страждання інших.

Письменники, що працюють з такими жанрами як жахи і фантастика відчувають це інтуїтивно, і наділяють лиходійським сміхом найгірших своїх персонажів.

Сила такого сміху, частково прихована в його помітності. Зазвичай це не тільки розкотистий, пронизливий звук, але і вираз задоволення на обличчі героя, як в випадку з Джафаром.

Справжній сміх підробити досить важко: він невимушений, а звук виникає через коливання внутрішніх м’язів гортані, якими ми не можемо керувати. Сміх, що викликаний вольовими зусиллями, звучить штучно та неприродньо. Через це в ході еволюції цей звук для оточуючих став надійним соціальним сигналом справжньої реакції людини на те, що відбувається.

Ми довіряємо сміху, який чуємо. На відміну, наприклад, від мовлення - герой може обманювати досить переконливо, навіть в дитячих творах. Садистський та злорадний сміх, в противагу монологу та діалогу, залишає досить мало місця для двозначності. Коли ми його чуємо, то не маємо ніяких сумнівів щодо намірів лиходія.

Такий сміх особливо лякає через те, що повністю суперечить його звичній просоціальній функції – вираженню прихильності. Адже, зазвичай сміх виникає спонтанно під час дружньої бесіди чи інших невимушених обставин і слугує для посилення соціальних зв’язків.

Існують і більш практичні причини використання цього звуку в дитячих фільмах і інших продуктах масової культури, пояснює К’єлдгаард-Крістіансен. В більш ранніх відеоіграх для Nintendo типу «Маріо», графіка була примітивною і не викликала ніякого емоційного відклику у гравця.

Завдяки злому сміху, творцям вдалось створити конфлікт між добром і злом, чим спонукати людей активно включатись в боротьбу з «поганими хлопцями».

За великим рахунком, це єдиний комунікативний жест, цих невиразних, антропоморфних піксельних істот. Однак, він чудово справляється зі своєю задачею.

В злого сміху, не дивлячись на початкову потужну дію, є своя межа. Він, більше заважає в важких розповідях, де почуття героїв багатошарові. Така яскрава демонстрація задоволення від чужих страждань заважає знайти більш глибокі мотиви, чи роль контексту і обставин в поведінці героя.

Однак, лиходійський сміх ідеально підходить для історій з чорно-білою мораллю. Тому частіше всього його можна зустріти в продукті, що спрямований на юного споживача, який ще не розвинув тонке сприйняття світу. Тут він не має рівних за своїм емоційним впливом.

Стаття К’єлдгаард-Крістіансен – одне з найцікавіших психологічних досліджень останнього часу. Воно піднімає безліч запитань. Приміром, було б цікаво порівняти акустичні якості сміху і виявити, які звуки ми сприймаємо саме злими. Але, по-моєму, перше місце в цьому рейтингу завжди буде посідати Джафар.

За матеріалами статті There’s a fascinating psychological story behind why your favourite film baddies all have a truly evil laugh, опубликованнойвпервыев The British Psychological Society’s Research Digest.