Що можна сказати про світ, у якому все рухається по колу, - на руїнах однієї ідеології виростає інша, на зміну одній кривавій війні приходить наступна, ще більш руйнівна, а людство зовсім не вчиться на своїх помилках? Нічого. Або ще краще - щось безглузде й незрозуміле, позбавлене ідеї, сенсу й логіки. Сьогодні ми розбираємося, що таке театр абсурду, коли й чому зруйнувався міф про непорушність причинно-наслідкових зв'язків того, що відбувається, і можливості зрозуміти Іншого й що нам може дати вміння сприймати дійсність у її парадоксальності.
Перший сміх первісної людини був хвалою й даниною абсурду, перший жарт, перший парадокс, перше непорозуміння. Якщо тяжіти до абсолютизації, можна сказати, що абсурд - це все навколо.
Пошта, новини, справжні й не дуже, страйки, битком набиті вагони метро, черги біля кавових автоматів - кілька прикладів із нескінченної низки соціальних сутичок, які досить рідко вінчаються успіхом. Ви намагаєтеся пояснити щось своєму другові й раптом усвідомлюєте, що він просто не розуміє, про що ви говорите, сваритеся зі своїм партнером, після чого виявляєте, що говорили про те саме, домовляєтеся про зустріч у певному місці, але опиняєтеся в різних кінцях міста. Абсурдність подібних ситуацій мимоволі викликає посмішку, а то і гомеричний сміх. Тому Ежен Йонеско називав свої твори «комічними драмами» й «фарсом». Абсурд (від лат. Ad absurdum, «що виходить від глухого») народжується з неможливості зрозуміти щось або когось, досягти взаєморозуміння й гармонії думок і дій. Тому театр абсурду заглиблюється корінням у екзистенціальний страх перед «іншим» і парадоксальність сюрреалізму.
Друга світова війна, смерть Бога, боротьба політичних режимів, школа екзистенціалізму, дадаїзму й експресіонізму сформували новий художній напрям - театр абсурду. Не варто зайвий раз нагадувати, що абсурд був присутній в історії людства з часів античності, викликаючи посилений інтерес на стику епох. Проте театр абсурду має ряд специфічних рис, властивих саме двадцятому століттю.
Театр абсурду багато чого запозичає в екзистенціалізму.
«Ми - Беккет, Адамов і я, - якось зауважив Йонеско, - створили «тверезий», «досвідчений» театр, драматургію без ілюзій. Ця драматургія виводила на сцену «голе» людське існування, тобто найчистіший екзистенціалізм».
Серед типових для екзистенціалізму рис - визнання цінності індивідуума, його унікальності, що стає Вавилонської вежею, біля стін якої ми відчайдушно намагаємося порозумітися різними мовами. До речі, про мови, - паралельно з театром абсурду розвивається й психо-, й етнолінгвістика, які стверджують, що мова в деякій мірі формує свідомість і нашу картину світу. Тобто не тільки наші особисті інтереси, минуле й виховання стають перепоною для розуміння один одного, а й мова як носій певного культурного коду. Ж. Ф. Жаккар так відгукнувся про творчість Д. Хармса:
«Зображення світу в його незв'язність не є поразкою. Навпаки, це визнання безжальної ясності, точним віддзеркаленням якої стає мова. Ось чому слід розглядати творчість Хармса не як невдалу спробу висловити невимовне, [...] але як успішну спробу висловити обмеженість і неможливість цього заходу».
Більше того, в основу творів Йонеско завжди закладений принцип творчого експерименту. Він грає з мовними формами, змінює й руйнує їх логіку і структуру, тим самим зробивши основний акцент на неспроможності мовної виразності.
Слідом за мовним абсурдом народжується абсурд ситуаційний.
М і с т е р М а р т і н. Коротше кажучи, коли дзвонять, ми не знаємо, чи там хтось є, чи немає.
М і с с і с С м і т. Ніколи нікого немає.
М і с т е р С м і т. Завжди хтось є.
П о ж е ж н и й. Можу вас помирити. Ви обоє частково маєте рацію. Коли дзвонять у двері, іноді там хтось є, іноді нікого немає. («Голомоза співачка», Е. Йонеско).
Ежен Йонеско у своїх п'єсах часто заграє з глядачем, розкриваючи перед ним абсурдність, на перший погляд, простих рутинних речей і традиційної логіки. Господиня будинку кілька разів перевіряє вхідні двері після дзвінка, але нікого не виявляє й заявляє, що за дверима нікого немає. Її чоловік зауважує, що хтось обов'язково повинен був натиснути на кнопку дзвінка, а значить, за дверима хтось є. У тій же «Голомозій співачці» розігрується інша сценка: чоловік і жінка після ряду логічних умовиводів приходять до висновку, що вони - подружня пара, оскільки в них спільна квартира, спальня і навіть дитина. Але пізніше виявляється, що у їхніх дітей очі різного кольору, і все уявлення, підтверджене величезною кількістю фактів, руйнується від одного дрібного протиріччя. Таким чином, автор відмовляється від будь-яких ярликів і тверджень, «перевірених» рутиною. Єдиний висновок, який можна зробити з будь-якої, навіть найбільш передбачуваної ситуації, такий: «Коли дзвонять у двері, іноді там хтось є, іноді нікого немає».
Не останню роль у формуванні абсурдистського світосприйняття зіграла Друга світова війна. Якщо раніше мислителі намагалися знайти панацею від соціальної кризи, розробити певні універсалії, що могли б забезпечити світле майбутнє, абсурдисти остаточно визнали поразку будь-яких догм та ініціатив, протиставляючи їм розпач і непоправну неадекватність дійсності. Абсурдисти визнавали, що світ, який за якихось два десятки років забув усі жахи однієї війни й занурився в хаос наступної, неможливо сприймати всерйоз, допускаючи наявність у ньому творчих начал, що підкоряються логіці. Абсурдисти не перші й не останні, хто помітив, що світ рухається по колу. Екзистенціалізм також проголошує марність накопиченого досвіду. Люди не вчаться на своїх помилках, все повторюється по колу, взаєморозуміння неможливе – у цьому абсурдисти бачили фарс і трагікомедію життя.
Але яка практична користь театру абсурду? Він розвінчує міфи про причинно-наслідковий зв'язок, заперечує (спасибі, Сартре) використання накопиченого досвіду й пропагує тотальне міжособистісне непорозуміння. Тоді, виходить, єдине його застосування - симуляція реальності. Можливо, справа в ще одному парадоксі: чим менше ми помічаємо абсурдність ситуації, тим абсурднішою вона стає. Ми перетворюємося в «поганих» акторів, тільки не в тих, які погано грають на сцені, а тих, що переграють за лаштунками. Чим частіше ми нагадуємо собі про абсурдність того, що відбувається, тим простіше ми до цього ставимося, тим смішнішим воно стає. Чи значить це, що театр абсурду готує нас до реального життя?
«Я не перестаю дивуватися з усього того, що нас оточує. Мені здається, що люди існують у безглуздому світі. Як ми сюди потрапили? Чому на Землі більше зла, ніж добра? Ось на це питання, яке я ставлю собі все життя, я так і не зміг знайти відповіді».
До Йонеско часто зверталися з різними філософськими питаннями, сподіваючись отримати дотепну відповідь. Але він не намагався здаватися всезнаючим і без натяків визнавав своє безсилля в пошуках істин. Принадність театру абсурду в тому, що він не претендує на істинність і не диктує нам правила гри. Він усього лише пропонує ширше подивитися навколо, прислухатися до себе й інших, щоб не дати себе обдурити. Тому що людина ніколи не буде підготовленою перед обличчям війни, смерті чи болю, але, приймаючи реальність у її парадоксальності, ми легше можемо примиритися з нею.
