Римостиль А. Малишка

Лариса Мовчун

Співзвуччя наприкінці рядка, а також у його середині, що є важливим елементом поетичної мови, саме по собі не робить поезію Поезією, але гармонізує її смисл і ритм. Це впливає на репертуар рим та способи їх використання, що є основою римостилю письменника.

Малишкова рима — не криклива, зайвий раз не акцентова­на й водночас органічна. У роботі зі словом поет послідовно дотримувався принципу: Не відцурайся в слові простоти/ І му­дрості невидної роботи. Доречним, органічним у поезії є сло­во, що із серцем стрілось («Радію я, коли знаходжу слово») і якому не страшна вузенька рама вірша. За спогадами друзів, Андрій Малишко вмів невимушено вийти зі, здавалось би, патової творчої ситуації, у яку митця ставить «капосна рима» (Жолдак О. Вогнисте слово поетове // Малишкові дороги: Спо­гади про Андрія Малишка. — К., 1975. — С. 149).

Малишко віддає перевагу точності співзвуч, тому приблиз­на рима з'являється в нього досить рідко, але дивує сміливіс­тю: Одмикає школу сивий сторож,/ Люлькою димить, ключі хова./ Захотів я з ними стати поруч/ І повчитись в школі рік чи два; Тільки й того, що п'янить закоханих,/ А який у нім, ска­жіте, зріст,/ А яке дихання із епохою?/ Незначний, одверто скажем, зміст; І нехай дівчата русокосії/ Над тобою милих стрінуть знов,/ І несуть із цвітом твоїм росяним/ Вірну і незраджену любов.

Поет у пошуках точності звучання звертається до пароні- мічної рими, не завжди навантажуючи її семантично; основне призначення паронімів наприкінці рядка — звукова гармонія: У сонці, в плескоті пшениці,/ В прозорій хвилі, де ріка,/ Їй за­плітає дві косиці/ Ласкава матері рука; Ми вмирали три доби,/ Там шуміли нам дуби. Проте, за потреби, пароніми можуть вза­ємодіяти один з одним і реалізовувати конкретні художні за­вдання. Пор. як Малишку за допомогою паронімічної рими вдається майстерне звуковідтворення розкотів грому: Хай бере громів весняна покоть,/ Райдугою встелює межу./ І тоді по­між людей на покуть/ Я її на свято посаджу. Засвідчено й справжні шедеври — протиставлені за смислом паронімічні римовані слова: Не скажу я, що у мене книжність/ В окуля­рах ходить за пером,/ Слово ласка — переводжу в ніжність,/ Ніжність називаю лиш добром.

Паронімічна рима вписується в монументальну картину, у якій слова нагромаджуються важко, «притираючись» один до одного, відтіняючи співзвучність та семантичну сумірність кінцівок рядків: О Вітчизно моя! О дерзань невгасима лави­на!/ Молодого труда розпашілий, немеркнучий жар!/ То важ­ких океанів розбурхана сила левина/ В твому зорі клекоче й викрешує блискавки з хмар. Паронімічна рима створює також сатиричний ефект, як-от: А на тім портфелі бляшка,/ А у тім портфелі пляшка.

Співзвуччя порада — відрада — розрада, нанизані града- ційно, передають тонкі нюанси світлих інтимних переживань ліричного героя, об'єднуючи строфу кінцевою і внутрішньою римою: Ти моя порада, і відрада,/ І розрада десь на самоті.

Суміжні рядки, які між собою не римуються, Малишко орнаментує звукописом, у якому відлунює вічне колись: Він ба­чить мами кожну риску,/ І сволока низеньку вись,/ І все пригадує колиску,/ Що мати гойдала колись. Поряд із горизонталь­ним оксюморонним сполученням низенька вись вертикальний звуковий перегук колиска — колись додатково естетизує автор­ський вислів.

Загалом різноманітні повтори наприкінці суміжних ряд­ків — характерна риса Малишкового римостилю: вона, під­тримуючи перехресну риму, створює додаткове неочікуване співзвуччя і підсилює цілісність строфи: Струмками застеля дороги, / А там, в степу, поміж доріг,/ Підводить трактор пе­релоги,/ Блакить снує петрів батіг. Тому римованість рядків поєднується й з алітерацією: І стелиться пісня юнача / Отам, де пройшли орачі,/ І місяця серпик гарячий / Блищить за ком­байном вночі.

Найбільш гармонійний поетичний рядок А. Малишка ко­роткий, народнопісенний (наприклад, з розміром 7+6): — Це вам, хлопці, наука —/ На поля й сіножать! / Лижі, тесані з бука, / Під ногами лежать. Кінцева рима разом із внутрішньою підсилює експресію вірша і створює фольклорний колорит: Де б хатину, де б дитину, / Де б кровини на хвилину, / Де б пожару без покару, / Де б то сліз глибоку чару? Задля такої тональ­ності автор вдається й до порушення акцентуаційної норми: В'ються пташки крила, / Де твоя могила, / Тільки слідочок / З-під білих ніжочок, / А де мати походила. Орієнтація на народнопісенність уможливлює щире й невимушене римування: поет використовує весь потенціал поглинальної рими, а дакти­лічний характер підкреслює її звукове багатство: А через брід — не на біду,/ Де зорі мостять кладоньку,/ Там я тебе у снах веду,/ Мою хорошу ладоньку.

Зіставляючи особливості римостилю А. Малишка у віршах з різною тематикою, спостерігаємо, що у творах з радянським ідеологічним стрижнем рима збіднена, відрубана від усього рядка, а співзвуччя віршів переважно без опорного приголо­сного (Немало минуло весен, а все зеленіє дуб. / А все ми при­ходим, сиві, У мій комсомольський клуб; То не ніч весела новорічна, / Де ідуть до клубу юнаки. / Пам'ятаю двадцять перше січня). Натомість глибокі звуковою гармонією, акустично ці­лісні ліричні твори поета: Он він сидить — не хитрюга мій батько, / пару чобіт все тачає в базарики. / Тихий і чесний, звичайно, багатько, / Крапля олії, сухар до сухарика. / Крапля олії та ложка кулешику, / Хліба крихтина — й за неї турбота. / — Їж, мій Андрійку, та їж, мій Олешику, / Їжте, дитята, бо завтра робота.

Таку дисгармонію внутрішнього й зовнішнього, що усклад­нює творчий процес, відчував і сам поет. Перед талановитим письменником, безумовно, ставили соціальне завдання, яке він повинен був виконувати попри цей дисонанс: Іншим легко риму підшукати, / Сни свої оспівувать безкровні, / А мені не лег­ко залп гармати / Перелити в посвисти любовні. / Іншим легко на поля журналів / Вірші лить, як воду із баклажки, / А мені — із гомоном кварталів — / В римочки вміщатись дуже важко.

У снах безкровних і посвистах любовних Малишко іронічно завуальовує римове кліше кров — любов. Проте й сам охоче використовує готові традиційні співзвуччя очі — ночі й очі — дівочі, тополі — у полі й Україна — солов'їна тощо. Вони в контексті Малишкових поезій і епохи в цілому несподівано ви­грають новим світлом: Геніальні тополі, як шаблі, хитаються в полі, / Якщо будеш знедоленим — тут пошукай собі долі.

Метафора кладе моє серце під заплакані очі нейтралізує ба­нальність рими в таких рядках: І надіюсь, і жду, що настане година, / З молодими вітрами, з барвінком уночі, / Бо на світі, у Києві, є ще людина, / Що кладе моє серце / Під заплакані очі... Тож лише на перший погляд Малишкова рима неоригінальна; за римовим кліше найчастіше стоїть метафора: Дай мені, Земле, від своєї любові / Хліба, і рясту, й зеленої крові. Є в А. Малишка й авторські римові кліше, як-от очі — робочі, очі — клекоче, очі — охочі, очі — шепоче.

Поет у віршах і літературно-критичних статтях декларує відмежування від банальної рими, але поезія ХХ ст. ще не вичерпала потенціал традиційних співзвуч. Якщо ж розглядати римові кліше в плані прецедентності, то традиційність Малишкового римостилю пов'язана з українським культурним контек­стом, пор. використання у римовій позиції покликань: фата моргана, баба-галамага.

Малишко не ускладнює риму лексикою, що не належить до поетичного словника, але іноді селянсько-хліборобська тема­тика віршів потребує виробничої, професійної, термінологіч­ної, книжної лексики: І посміхнеться [тато] такою посміш­кою, / Що я в житті вже ніде не знаходив. / Ту, що в житті, наче ластівка з громом, / Хлопця в дорогу проводила з хати:/ — Чому ти, сину, не став агрономом, / Нащо ті вірші почав ти писати?; Але ти у агрошколі, / Десь у Києві живеш. / Хоч згадаєш мимоволі, / В гуртожитку спом'янеш?; Може, мати іде / І несе між піль / Добру пісню обжинкову / Людям ув артіль?

Тему війни вербалізує військова лексика — кулемети, блін­дажі, піхота, абревіатура ТТ: Як жаль, що не було поетів / І журналістів, як на те; / У небо ж били з кулеметів, / Із автоматів, із ТТ.

Римування власних назв урізноманітнює римостиль: Може, ти звістку принесла з В'єтнаму,/ Може, від друзів з Канади, Цейлону?/ Птиця злетіла високо на раму, — / Що ти, — у мене не буде полону! Рими до патронімів надають поетичним ряд­кам усно-розмовної тональності: Радив часто мені Олександр Петрович: / Не малюй мені сонце, як вистиглий овоч; Бо наше поле — як рястом сіяно, / Бо наша слава йде, Олексіївно!; Шлях біжить біля двору широко і рівно, / Люди йдуть на поля гомін­кою юрбою: / — Добрий день вам, Петрівно! / — Як здоров'я, Петрівно? / — Та минеться все само собою.

Творчу індивідуальність поета вияскравлюють рими на основі авторських новотворів: Що ж ти хотіла в моїй кімна­ті? / Цвіту не маю, що пахне шипшинно,/ Білий папір, і рядки кострубаті, / Й думи мої не про тебе, пташино; Кожна квітка в цвіті ясно-рожна, / Жар лугів і хвилі течія, / Блиски грому, і стеблинка кожна, / І, звичайно, молодість моя. Неолексеми-оказіоналізми народжуються через потребу надати римі звукової точності, що може спричинювати вихід за межі тради­ційності співзвуч. Здавалось би, оригінальна рима — яблука — я блукав, але вона лежить на поверхні. Малишко йде іншим шляхом, ставлячи в римову позицію новотвір й урізноманіт­нюючи звучання рими: Зашуміло гілля, мов трусили їх заблуки. / Покотились антонівки — гирі неначе. / І найстарший ска­зав: — Ти Дивись, які яблука! / Це ж Ванюша садив їх, вродило добряче.

Зі складеною римою поет експериментує зрідка. Кілька разів актуалізовано римову пару не зле-бо — небо: Хліб тобі зДасться черствішим без мене,/ Пісня про хліб — то зовсім не зле-бо ./ Дерева нашого листя зелене / Знає, де корінь і де його небо. Складена рима з тим самим компонентом-займенником робить вірш цілісним, а також пов'язує поезію Малишка з фольклорними джерелами: Ой посіяли поле ми / Переораним низом. / Руки, ноги скололи ми / Не колоссям — залізом.

Граматично однорідна рима в поезії Малишка не випадко­ва — вона завдяки однаковості граматичної форми підкрес­лює різницю в значенні (А матері за сімдесят, / А синові за п'ятдесят) або навпаки — допомагає змалювати цілісну кар­тину (І от вона [райдуга] іде, як треба, / Поміж полів, поміж гаїв, / В руках підносячи впівнеба / Дзвінкоголосих солов'їв). Поет щедро нагромаджує граматично однорідні рими в сатиричних творах: В той час, як я за працею, — / Здобув рекомендацію, / Просунув дисертацію, / Сам склавши анотацію, / На власну дисертацію, / І в цьому маю рацію.

Ознаки Малишкового римостилю варто шукати в його ро­зумінні поетичної творчості: «Поезія — це склад думання, це духовний світ людини, а не голе римування»; «основний закон мистецтва — мислення в образах»; образ створюється не для формальної милозвучності, а заради того ідеалу, «який носиш у серці» (Малишко А. С. Думки про поезію // Малишко А. С. Твори в десяти томах. — Т. 10: Літературно-критичні та пу­бліцистичні статті. — К., 1974. — С. 56). Поет неодноразово наголошував, що просте римування — це ознака початківця, і помічав літераторів, «що десятки років римують звичайну прозу». Водночас Малишка дратувало, коли оригінальна рима спокушала писати «довгі нудні вірші». Невдалу риму Малишко називав зневажливо римка, римочка, а поетів-нездар — римовщиками. У «Листі Максиму Рильському» він нарікає, що в їхніх сучасників рими стали нікудишні,/ Немов болиголовний дур./ Нема в них цвіту й соку вишні/ Й симфонії мускулатур. Справжня ж рима, на переконання поета, є могутньою, кова­ною, свіжою.

Отже, римостиль Андрія Малишка формує дивовижне спле­тіння народнопоетичного струменя та літературних традицій, ідеологічного тягаря стереотипізації та поривання до нового й індивідуального.