Народнопісенна універсалія зоря в мові поезії А. Малишка

Тетяна Беценко

Пізнання світу можливе через пізнання мови: світ як єдине ціле, універсум у результаті творчої роботи людського духу, ін­телектуальної діяльності людини «зречевлюється» у словах, у мовних формах: «Слово, номінація виступає результатом такої творчої діяльності людини, засобом формування об'єктивної думки» (Єрмоленко С. Я. Мовно-естетичні знаки української культури. — К., 2009. — С. 335), а «мова як феномен національ­ної самоідентифікації, як вербалізований вияв ментальності народу, стрижень національної культури відтінює універсальні логічні закони людського пізнання, мислення» (Там само, 333).

Зберігаючи й передаючи з покоління в покоління досвід людства, мова водночас своєрідно резервує комплекс соціально та історично набутих категорій самопізнання і світорозуміння, систему морально-етичних, естетичних категорій. Первинним джерелом, що повною мірою засвідчує національну картину світу, слугує народнопісенна мова, яку справедливо визнано основою формування художнього світогляду письменника.

Увага до народнопоетичних засобів у мовотворчості ху­дожників слова зумовлена тим, що уснопоетичні одиниці — не лише стилістичні засоби: їх слід уважати «формою вияву національного світобачення, осмислення й вираження навко­лишньої дійсності, закоріненими в менталітеті українського етносу, способом пробудження національної самосвідомості» (Данилюк Н. Поетичне слово в українській народній пісні. — Луцьк, 2010. — С. 101).

В українській літературі є багато творів, естетично-образ­на система яких зумовлена тим чи тим народнопісенним дже­релом. Чим же пояснити потяг митців до використання фоль­клорно-пісенного матеріалу, потребу в зверненні до народно­пісенного слова? Очевидно, тим, що народна пісня «допомагає відчути організм мови як культурного надбання нації в усій повноті його життя, відчути його не як статичне явище, а як динамічне, тобто те, що вкладається в зміст поняття «мовна ді­яльність» (Єрмоленко С. Я. Мова і українознавчий світогляд. — К., 2007. — С. 123).

Зв'язок мовотворчості Андрія Малишка з фольклорно-пі­сенними джерелами неодноразово привертав увагу дослідни­ків. Адже ідіостиль поета відзначається концентрацією різних фольклорно-пісенних атрибутів, що охоплюють як окремі оди­ниці лексичного, фразеологічного, синтаксичного рівнів, так і засоби їхньої формальної (композиційної) побудови відповідно до усталених фольклорно-пісенних канонів.

Насамперед звертаємо увагу на народнопісенні універса- лії — образно-асоціативні, багатошарові узагальнення, почас­ти поліфункціональні, полісемантичні, сформовані на основі національно-мовного досвіду (побутового (практичного), куль­турно-естетичного, поетичного (образотвірного)). В авторській поезії народнопісенні універсалії — це «переломлені» в індивідуальній поетичній системі образно-змістові, асоціативно на­шаровані (з урахуванням первинного — фольклорного поетич­ного досвіду етномовців) «концентрати» — комплекси, втілені у відповідну мовну форму, співвіднесені з певним мовним рів­нем (рівнями). Для народнопісенних універсалій характерні: повторюваність у текстах (жанрових зразках), усталеність се­мантики, відносна сталість компонентного складу, певні (від­носно усталені, традиційні) образно-асоціативні зв'язки (спо­соби образного кодування дійсності).

Народнопісенні універсалії стали базою для формуван­ня поетичних універсалій, що є більш широким поняттям. Поетичні універсалії охоплюють як фольклорно-пісенний (ко­лективний), так і власне поетичний (індивідуальний у своїй сукупності) досвід художньо-образного віршового мовотво­рення. У будь-якому разі мовнообразна поетична система ста­новить поєднання народнопісенних та поетичних універсалій.

Для мовостилю Андрія Малишка характерна увага до спо­собу слововираження та оформлення думки, що виявляється в поєднанні індивідуально-авторського та загальнолюдського, загальнонаціонального сприйняття дійсності, підґрунтям же слугує народнопоетична творчість як джерело формування ху­дожнього світобачення.

Улюблені фольклорні образи А. Малишка — зоря, явір, сад, роса, хліб, колос, поле, нива, ранок, вечір, пісня, соловей рідний край (Батьківщина), рідна земля, мати, Дніпро, Дунай... Клю­чові з них — вітер, доля, щастя, пісня, дума, дорога, криниця, степ, мак, вода. Обтяженість ідеологічними настановами того­часної доби хоч і позначилася на ідіолекті митця, однак не знівелювала стрижневе для української ментальності поняття волі (свободи). Саме у творчості А. Малишка відбулася динамізація фольклорно-пісенної домінанти рушник.

Народнопісенна універсалія зоря (зірка) — одна зі знакових у мовотворчості митця.

Як і в народній поезії, зірка — атрибут вечора. Тому зоря (зірка) у поетичному світі А. Малишка — вечірня, вечоро­ва: Десь піду я спокійно між люди,/ Поклонюся вечірній зорі; А сьогодні — вийду в самий вечір,/ В розцвіт вечорової зорі.

Зоря (зірка) у творчій уяві поета часто означується прикмет­никами полум'яна чи світанкова.

Відповідно до фольклорно-пісенних традицій зоря у мово­творчості митця зберігає асоціативний зв'язок з поняттями ді­вчина, кохання, зустріч під зорями тощо. Однак А. Малишко значно розширює поетичний «обсяг» народнопісенної універсалії зоря, надаючи їй більш глибокого змісту: вона співвідно­ситься з поняттями Україна, Батьківщина, рідна земля: Весе­ла хмаро, вдалині/ Промчиш і не повернеш знову,/ То розкажи хоч ти мені —/ Чи бачиш зірку вечорову/ На Україні? Зорі Батьківщини — це київські зорі: І світяться балканські зорі,/ Мов київські зорі мої.

Так А. Малишко своєрідно «конкретизує» поетичне осмис­лення поняття зоря як символу української землі.

Народнопісенний універсальний образ зорі також слугує позначенням найвищої мети: І я скажу: ходімо вище й вище,/ До крайніх зір, до глибочизни рік.

У національній поетиці номінація зоря (зорі) пов'язана з чистими, високими людськими почуттями (любові й вірності). Традиційний образ — зіставлення понять дівчина — зоря. Ці архетипні уявлення активізував митець, опосередковано вказу­ючи на зв'язок означених понять: Назбираю за долиною/ Теплих зір полум'яних,/ Де з червоною калиною/ Ходить вечір, як жених./ Перейду яри опадисті/ По землі, як по саду,/ По­між гнівом в серці й радістю/ Місце зорям тим знайду./ .. По­саджу їх попідвіконню;/ За черешневі мости./ З тої теплоти великої/ Білими яблуками рости./ Дарувати буду дівчині,/ Щи­рим друзям без жалю,/ У слова нові, невивчені/ Світлий про­мінь переллю.

Саме на таке сприйняття народнопісенної універсалії зоря вказує контекст, у якому взаємодіють образи червоної калини (символ кохання, дівочої вроди), черешневого мосту (мабуть, аналогічно до народнопісенного образу калиновий міст, що асоціюється з коханням), саду (у фольклорно-пісенних зраз­ках — місце зустрічі закоханих), дівчини.

У світосприйнятті А. Малишка народнопісенний образ- символ зорі пов'язаний з поняттям пам'ять (духовна пам'ять нації, пам'ять народу), зокрема у поезії «Вікові зелені кручі»: І живуть глибини слова/ Думою одною,/ Зоре ж моя світан­кова,/ Палай наді мною! Таке авторське слововживання слугує доказом семантичної розбудови народнопісенної універсалії, що вже набуває статусу поетичної універсалії.

Для мовомислення А. Малишка характерне подальше по­глиблення художньо-образного сприйняття та поетичної ре­презентації народнопісенної універсалії зоря, що виражається в уособленні означеної реалії — наданні їй рис та властивостей людської істоти: Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:/ — Що ти став, як німий, надивляйся на землю свою; Дивлять­ся зорі з неба, немов замучених очі.

Народну традицію позначення часу в індивідуальній мові автор фіксує формульною сполукою вечірня зоря: Забринять до вечірних зір, пор.: На зорі кують ковалі.

Результатом деривації номінації зоря є авторські неологізми зореносиця (земле, зореносице моя!), зоряно-рясний (Отак би жити синім квітнем/ Під небом зоряно-рясним,/ На око — зо­всім непомітним,/ На слово — дивно голосним).

Отже, в пейзажних, героїко-патріотичних віршах, у філо­софській та інтимно-ліричній поезії Андрія Малишка актуалі­зовано образ зорі, що засвідчує його наскрізний характер як ознаку ідіостилю поета.