13-03-2017 Андрій Малишко 1869

Біографія Андрія Малишка

Біографія Андрія Малишка

Андрій Самойлович Малишко народився 1 листопада 1912 року в с. Обухів на Київщині в багатодітній сім'ї сільського шевця. У 1932 закінчив літературний факультет Київського інституту народної освіти. Перші вірші надрукував у 1930 в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус». На його ранніх творах позначився вплив більшовицької революційної романтики. По закінченні інституту А. Малишко працював учителем в місті Овруч, рік служив в армії, невдовзі став газетярем у Харкові.

Наступні п'ять років (1935-1940) були надзвичайно продуктивними щодо кількості виданих збірок поезій: «Батьківщина» (1936), «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зореві дні», «Жайворонки» (1940). Хоча серед них були й перевидання, все ж істотно переважали нові твори. Тоді ж були написані поеми «Трипілля», «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила». Усі ці твори були присвячені минулому українського народу.

Досі в аналізі довоєнної творчості А. Малишка насамперед віддавали данину його героїко-патріотичним творам («Бронепоїзд», «Опанас Біда»), поетичним портретам сучасників («Учитель», «Лісник») та видатних митців минулого (Т. Шевченка, О. Пушкіна, Ш. Руставелі, І. Франка). Проте найбільш естетично вартісними в довоєнному доробку поета лишилися яскраво метафоричні зблиски інтимної й пейзажної лірики, що й досі зберігають свіжість художнього першовідкриття: «То ж стоїть — двадцятилітня, Повна сміху, гроз і квітня — Молодість моя!» («За поля, за переліг...»).

Під час Великої Вітчизняної війни А. Малишко служив військовим кореспондентом у газетах «Красная Армия», «За Радянську Україну», «За честь Батьківщини», де виступав як поет і публіцист; видав також сім збірок поезій: «До бою вставайте!» (1941), «Україно моя!» (1942, виходила двічі), «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). Героїко-трагічний пафос циклу з п'яти віршів «Україно моя!», написаного в 1941, передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. В конкретно-реалістичному ключі звучать численні твори, що з'явилися пізніше і присвячувалися бойовим друзям — «Кашовар», «Біженці», «Я бачив незабутнє» та ін.

Ще один психологічно інший шар творчості А. Малишка — вірші, що несуть у собі передчуття близької перемоги.

«Оддудніла, одгупала, одклекотіла війна...» — цей вірш, вміщений у збірці «Ярославна», до якої ввійшли твори 1943-1945 pp., ніби накреслив межу у переживаннях воєнних і мирних літ. Дедалі владніше у поезію А. Малишка входять реалії мирного часу, втім, художню цінність має хіба що новий цикл віршів для дітей.

Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро» (1944-1947). Депутат Верховної Ради УРСР 3-го та 4-го скликань. Був членом ВКП (б) (від 1943 року).

У 1960-х — голова правління Українського громадського відділення Агентства преси «Новини».

Спробою розгорнути панораму характерів, розкрити витоки патріотичних почуттів, цільність і висоту морально-етичних критеріїв був цикл повоєнних (1945-1947) поем: «Сини», «Любов», «Прометей» (Сталінська премія 1947 р.), «Жива легенда», «Марія», «Це було на світанку».

У 1950 з'являється збірка «За синім морем», написана після відвідин Канади та США разом з групою діячів культури. За цю книжку в 1951 А. Малишко удостоєний Сталінської премії. «За синім морем ходить горе, і я із ним виходжу в бій», — урочисто декламував поет, щиро, напевне, вірячи в істинність ідеологічних міфів.

У «Книзі братів» (1954) А. Малишко віддав данину ілюстрації офіціозно-солодкавої казочки про «возз'єднання» («Переяславська рада»).

Новий і чи не найпродуктивніший етап у творчості поета починається із середини 50-х років. У збірці «Що записано мною» (1956) з'являються тексти таких відомих пісень, як «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі»; у збірці «Серце моєї матері» (1959) — «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі»; у збірці «Полудень віку» (1960) — «Вчителька» тощо. В їх озвученні йому допомагали такі музичні корифеї, як брати Майбороди, Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Вериківський, А. Штогаренко, С. Козак, О. Білаш.

У збірці «Листи на світанні» (1961), рік виходу якої збігається зі світанком космічної ери, знаходимо щире вітання наукового поступу («Космонавтові»), прагнення поєднати «діалектику душі» з «діалектикою нового світу». А в наступних збірках («Прозорість», 1962; «Дорога під яворами», 1964; «Рута», 1966; «Синій літопис», 1968; «Серпень душі моєї», 1970) традиції народного світогляду і світосприймання утверджуються ледь не кожною клітиною художнього організму. Декларації відійшли, а натомість прийшло розлоге відчуття простору свого краю, рідної землі, розкошування її звичаями без будь-якого остраху бути звинуваченим у консерватизмі.

А. Малишко стежив за творчістю молодших за нього поетів і безпомилково відзначав справжні таланти. Так було, наприклад, з першими публікаціями Василя Стуса.

А. Малишко не був «у згоді з собою». Він мучився тяжко через свою духовну роздвоєність. Йому не вистачало внутрішньої сили, щоб оголосити відперту непокору тоталітарній системі, але він піднімався у своїх промовах до такого протесту проти русифікації та ясновельможної радянської номенклатури, до якого не зважувався дійти ніхто навіть з тодішньої літературної молоді.

А. Малишко виступав з нищівною критикою Молотова, Кагановича, Маленкова. Поет знав, що ці сподвижники Сталіна є лише знаряддям системи, яких він громив нібито від імені благородної сутності тієї ж системи, але всі, хто слухав його, розуміли, що йдеться саме про корінну сутність сталінізму як помноженого у стократ царського самодержавства, метою якого було знищення української нації і всіх неросійських народів, перетворення червоної російської імперії на один народ, з однією мовою, з однією метою — підкорити світ Москві. На відкритих партійних зборах після XX з'їзду КПРС А. Малишко назвав члена політбюро Кагановича, який лаштувався у вожді українського народу, ворогом і нищителем української культури, а міністра фінансів СРСР Звєрєва — звірюкою, здирником, який із російсько-царською жадібністю обкладав податками кожну вишеньку в українському саду.

Феномен А. Малишка — це трагедія великого таланту, зарядженого українською пісенною культурою, національними устремліннями нашого народу, таланту, що змушений був в ім'я збереження рідної мови і бодай деяких епізодів рідної історії піти на болящий компроміс із владою, на компроміс, який можна назвати і щоденним протистоянням із тією ж владою, що потребувала поетової підтримки і не раз піддавалася його магічному слову.

Андрій Малишко помер 17 лютого 1970 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

Біографія

Твори

Критика


Читати також