«Слово о полку Ігоревім» у поезії А. Малишка

«Слово о полку Ігоревім» у поезії А. Малишка

Степан Пінчук

Багате і різноманітне художнє освоєння «Слова о полку Ігоревім» — цієї найвидатнішої літературної пам’ятки Київської Русі, вплив якої на слов’янські літератури почався, власне, від моменту її виникнення, — спостерігаємо в українській поезії. В сферу творчого освоєння всього ідейно-художнього комплексу високопатріотичної пам’ятки нашої культури включені і найтонші нюанси її ідейного змісту, і досконала система її мовно-художніх засобів.

Багате і різноманітне художнє освоєння «Слова» в українській поезії — П. Тичиною, М. Рильським, В. Сосюрою, М. Бажаном.

Процес проникнення мотивів та образів «Слова», його стилістики в оригінальну творчість багатьох письменників триває й досі.

Ця стаття присвячена аналізові поезії Андрія Малишка, який найчастіше вдавався до образів «Слова о полку Ігоревім». Чимало його віршів і поем, написаних у різні періоди творчості, містять по-своєму трансформовані образи безсмертної пам’ятки, вони багаті на ситуаційні алюзії, блискучі афористичні вислови, метафори — розгорнуті чи стягнуті, окремі лексеми зі «Слова».

Спорідненість поезії А. Малишка зі «Словом» не обмежується лише численними зразками мистецького навчання — в її основі лежить глибокаї ідейна спорідненість. Український поет, творчість якого перейнята животворним патріотизмом, особливої ваги надавав патріотичним мотивам «Слова». Саме тому він найчастіше вдавався до алюзій з безсмертною давньоруською поемою у віршах, написаних у роки війни, де найбільшою мірою виявилась сила його любові до Батьківщини.

Це захоплення давньоруською поемою як твором неперехідного патріотичного звучання, як джерелом героїчних і високопатріотичних мотивів, є специфічним для всієї літератури; воно обумовлює і постійну «відкритість» Малишкової поезії ідейно-художнім здобуткам «Слова».

Є й інші причини творчого звертання українського поета до високохудожньої пам’ятки. Основна з них коріниться в самому характері творчого обдарування поета. Серед корифеїв української поезії А. Малишко вирізняється, ми б сказали, посиленою увагою до тропів у процесі образотворення. В його поетиці нуртують і взаємопогоджуються, а іноді й зливаються дві стихії. Одна з них іде від народного побуту, життєвої спостережливості, того речового світу, що оточував талановитого вихідця з численної бідняцької родини. Ця стихія залишилася б мертвим натуралістичним баластом, якби поет не усвідомлював безмежного душевного багатства і благородства людських стосунків у соціальному середовищі його дитинства. Друга стихія полягає в самому характері Малишковсго поетичного обдарування. Як поет він тяжів до складних багатоступеневих і різнопланових поетичних асоціацій, часто з випущеними проміжними ланками.

Спосіб же використання фольклору в Малишка відзначається гнучкістю, розмаїттям — від наслідування фольклорного примітиву до конструювання надзвичайно витончених індивідуально-поетичних образів, в основу яких покладено фольклорні моделі.

Отже, в цьому — найперша причина Малишкового звертання до «Слова». Друга — дальший розвиток літературних традицій минулого. Малишко-поет виростав на класичних зразках. «Слово» — одна з найбільших і постійних його творчих пристрастей, серед яких, очевидно, на першому місці треба поставити Тараса Шевченка: йому Малишко посвятив цілу збірку віршів. Згадаємо також його захоплення Франком, Тичиною, Довженком, Лесею Українкою, його промовисті слова на третьому Всесоюзному з’їзді письменників:

«Російська і українська поезія минулого ввела в світову літературу цілу галерею людських образів і характерів від билин і дум, від «Слова о полку Ігоревім», де розкривається характер народу, до роману у віршах «Євгеній Онєгін», який В. Бєлінський назвав енциклопедією російського життя, від взятих прямо з народного життя, повних душевного горя некрасовських поем до поем «Гайдамаки», яка полум’яно відобразила події історії України, і «Кавказ» — гнівного протесту народів, які перебували в царській неволі. Велично-філософський образ Мойсея І. Франка ввійшов у культуру людства як невгасимий факел людської думки. Ось ці класичні традиції, які ми повинні розвивати».

Мотиви і ремінісценції зі «Слова» в творчості А. Малишка розглядаються нами відповідно до хронології їх використання, що дає можливість прослідкувати за еволюцією освоєння пам’ятки поетом. Лише в окремих випадках, ілюструючи багатозначність і багатоваріантність переосмислення поетом деяких образів, для наочності звертатимемось до творів різних періодів. Зокрема, в кінці статті як окреме питання розглядається переосмислення Малишком образу Ярославни, яке відбувалося протягом усього його творчого шляху.

В ранній творчості Малишка алюзії до «Слова» відіграють поки що лише допоміжну, емоційно-підсилюючу роль; лише згодом вони міцно вплітаються в ідейний зміст поезій.

Запозичений образ у ранніх поезіях виступає часто як пейзажний штрих до загальної картини:

В жалобі никнуть дерева,
Де мертвим ліг патруль.
І плаче камінь і трава,
Розтерзані від куль
(«Дума про астурійця»).

Або з вірша «Де на круті й високі хвилі»:

І тільки сосни, як зегзиці.
Шумлять крилато з далини.

В поезії А. Малишка часто зустрічається епітет «черлений», який здебільшого має ідентичне зі «Словом» значення. Вперше поет використав його у вірші «Осінь»: «На ясний день черленна хмара суне».

Уже тоді Малишко вдається до деяких баталістичних образів «Слова», надаючи їм нового змісту, вживаючи в іншому контексті. Так, у вірші «Дума про богатирів» (Пархоменка, Артема і Ворошилова) він переосмислює образ «а любо испити шеломом Дону», правда, на нашу думку, не зовсім вдало, бо це ж поетична формула військового наступу, а поет застосовує її при змалюванні оборони Луганська від кайзерівських військ:

Земля таїть важку свою скорботу,
Дівчат беруть, гадюки, до полону.
Виводьмо ніччю на степи кінноту,
Зачерпнемо, як кажуть, хвилі з Дону!

В поетичному слухові Малишка часто видзвонював вираз «Слова» «комони ржуть за Сулою». Поет надає йому різних видозмін і трансформацій протягом усієї своєї творчості. Так, у вірші «Бійці» він складає хвалу героям, що полягли за революцію в роки громадянської війни, і висловлює думку, що їх бойовий дух живе в серцях сучасних йому воїнів-прикордонників. Формула «ржуть коні» виражає їх готовність до нових подвигів, до самовідданого захисту батьківщини:

Горять на грудях славні ордени,
І ржуть з Азов’я бойовії коні.
У сурми сурмлять брлисті сини
На українськім грізнім прикордонні.

Зв’язок цього вірша зі «Словом» посилює і тавтологія «сурми сурмлять», яка відповідає вислову «трубы трубять городенськии».

Отже, вже в ранній, довоєнний період творчості основною спонукою звертання Малишка до образів «Слова» було прагнення виразити в досконалій художній формі героїко-патріотичні, громадянські ідейні мотиви, які вже тоді посіли в його поезії провідне місце.

Ще в одному з віршів згаданого циклу «Палають вогні при долині» Малишко вперше розгортає відому метафору «військо — хмара»:

То хмара — не хмара у небі,
То бурі великої знак.
То коні летять чортомлицькі,
їх свистом жене Сагайдак.

В «Оповіданні про Ливона Редедю», героєві якого партизану громадянської війни поет надав прізвище касозького хана, який згадується у «Слові», дуже оригінально осмислено метафору «Слова»: битва — кривавий засів:

Сонце крито чорними щитами,
Нива вся скороджена списами, Оловом засіяна гарячим.

Згодом до цієї метафори поет звертатиметься багато разів, збагачуючи, її все новими й новими асоціаціями.

Ще в довоєнній творчості Малишко вперше змалював образ дерева, що тужить за полеглими у битві: «І тільки береза висока, як мати, схилилась від ран» («Над берегом кулі говорять»).

Одним з перших образів-персонажів «Слова», який знайшов пізніше чи не сталу прописку в поезії Малишка, був віщий Боян. Про нього поет згадав у вірші «Пушкін», йому присвятив поезію «Співець» у зб. «З книги життя» (1938).

Надзвичайно цікавим є використання самого прийому побудови плачу Ярославни у вірші «В хвилину суму, в ранній час», присвяченому Тарасові Шевченку в період його заслання. Поет вдало використовує інтонації Шевченкового переспіву плачу Ярославни:

— Гарячий вітре, ти еси Минаєш пущі молодії,
Мої жалі, мої надії В єдинім слові принеси!
Весела хмаро, вдалині Промчиш і не повернеш знову,
То розкажи хоч ти мені — Чи бачиш зірку вечорову На Україні?

Але еволюцію образу Ярославни розглянемо спеціально наприкінці статті.

На період Великої Вітчизняної війни припадає нове, потужне піднесення ідейно-мистецького потенціалу поезії Андрія Малишка, його справжнє творче змужніння. Нової якості, нечуваної досі ідейної вагомості набирають у його віршах і поемах цих років фрагменти зі «Слова». Глибоке осмислення величезної ідейної сили цієї поеми, її неперехідної актуальності поєднується у Малишка з піднесенням загального рівня художньої майстерності, а також із різким збільшенням частоти вживання цих фрагментів, органічним вростанням їх у живу тканину твору.

Окремі образи «Слова» в поезії Малишка цього періоду набувають найрізноманітніших варіацій, які не дублюють одна одну. Так, у вірші «До Дніпра», написаному в дні боїв 1943 р., поет передає тугу за Україною, за Дніпром, віру в повернення до берегів священної ріки своєї Вітчизни. Болісний стан душі поета і разом з тим повноту його віри яскраво відтворює і вдало використана граматична конструкція речення зі «Слова»:

О днів походних дим багровий, Де дзвонять танки й тягачі,
О темінь туч і хвиль Дніпрових Ген за шелом’янем вночі
А потім поет звертається до Дніпра:
Ой Дніпре, Дніпре, чим ти мрієш? Кому шумлять луги твої?
Кому човни в ночах лелієш? Зустрінь, обмий і напої.

Остання інтонаційно-образна паралель явно випливає з плачу Ярославни. Але у Малишка вона сповнюється новим змістом. Художня сторона тут невіддільна від ідейної.

Образом «шелом’яня» завершується одна з кращих балад Малишка років війни «Про Івана Морозенка»:

Хто чесно бивсь, — згада сім’я,
Хто мертво ліг, — спом’янем.
кров моя, земля моя,
В диму за шелом’янем.

Зовсім по-новому прозвучав у поезії Малишка відомий вислів «Лисици брешуть на чрыленыя щиты». У вірші «Обпалених стоділ, землі й заліза гук...» він трансформований таким чином, що виражає марні потуги фашистських полчищ в останній період війни. Наказова форма цього виразу посилює відчуття впевненості в перемозі, в справедливій розплаті з фашистськими загарбниками:

Ідуть бійці за Збруч і голубий Дунай,
За рідний наш народ! За вольний отчий край!
Тремти, Берлін, і жди! Брешіть, лисиці вражі!
Уперла ти щити в карпатські чорні кряжі,
шоломи горять, як мідний небокрай.

Як бачимо, це не проста ремінісценція фрази зі «Слова» — образ переростає в складну метафору, яка сприймається цілком сучасно, органічно в контексті історичних подій другої світової війни.

Слід відзначити як загальну рису Малишкової творчості періоду війни і повоєнних років — динамічне одухотворене зображення явищ природи, співзвучне «Слову». Так, у поемі «Дума про козака Данила» бойове піднесення козацького війська, що ладналося на війну проти польської шляхти, зображено так, що вся ситуація проектується на сучасність — події 1941 року. Враження про бойовий дух воїнів посилюється тими ж епіко-символічними деталями із світу оточуючої природи, що й у «Слові»:

Вороній грай Під хмару бився. Бути грому,
Гостріть списи і в добру путь.

Тут відчувається явна аналогія до «Быти грому великому». І далі — аналогічні рядки про вовків:

Руді вовки у темній пущі,
На пир чигаючи, лягли.

Згадуючи про минулу війну уже із значної ретроспекції часу в поезії «Не вітер підводить світання...», поет знов відтворює її за допомогою скупих, але промовистих образів «Слова»:

Яких ми доріг не сходили,
Якої не знаєм тропи?..
...Якого не знаємо краю,
І слави, і честі, й хвали.
Кричать лебеді по Дунаю,
Клекочуть в Карпатах орли...

Образ орлиного клекоту не раз постає як поетичний вираз романтики бойових звитяг українських воїнів у роки Вітчизняної війни: «Клекотом орлім в війні і в негоді, Піснею щирою повниться днина» («Хиляться колосом вибалки русі»).

На відміну від «Слова» орлиний клекіт у Малишка не сприймається як щось моторошно-лиховісне. Це ніби могутній і бадьорий супровід героїчної симфонії війни (вірш «За теплушками рейки синіють...»):

Бийся, щастя, як спінене море,
Орлім клекотом, цвітом доріг.
Так ходили, мабуть, Святогори,
Щоб, умившися кров’ю і горем,
Повернутись на отчий поріг.

В поезії Андрія Малишка періоду Великої Вітчизняної війни перших повоєнних років природа так само активно відгукується на стан людської психіки, втручається в сферу людських стосунків, як і в «Слові». З цього погляду дуже характерні рядки про смерть і похорон героя згадуваної вже балади «Про Івана Морозенка»:

А де його бійці несли,— І де він смерть прийняв тяжку
Земля гула в погрозі, З четвертої атаки,—
Дуби хилились і росли Цвіли із серця на лужку
Слідом на тій дорозі. Червоно-жовті маки.

По-своєму тут використаний образ дерева, що з туги хилиться до землі («Ничить трава жалощами, а древо с тугою кь земли преклонилось»), поля бою, вкритого трупами полеглих, крізь які проростає трава.

Ще в збірках довоєнних років у поезії Малишка відчутне тривожне передчуття майбутніх грозових літ (зб. «Березень», 1941).

Одну з перших своїх збірок воєнних років поет не випадково назвав «Слово о полку» (1943). Вірші цієї книги сповнені мужності і непохитної віри в перемогу народу, жагучої пристрасті воїна-патріота, «сурмача» і рядового бійця. Розширюється тематичний діапазон поезії, суб’єктивне начало переплітається з епічним у відтворенні героїзму воєнних літ.

Сама назва збірки аж надто промовиста: поет прямо вказує на ідейно-художній перегук з геніальною поемою, на співзвучність священної війни нашого народу з патріотичним борінням далеких предків. Малишко, як і автор «Слова», передусім патріот-оборонець рідної землі.

Військова лексика в поезіях Малишка сучасна (тягачі, мессери, танки, гармати, патронташ, бліндаж, катюша тощо), взята з реального «побуту» війни; але поет сміливо вводить у свої вірші та поеми і старовинну військову лексику, зокрема назви зброї, що набирає в його творах епіко-символічного звучання. Поет знову користується давнім військовим символом — напитися шоломом води з річки, розхлюпати її шоломами чи напоїти з неї коней, що означає здобуття перемоги над цією країною. У вірші «Я сорочку знайду вишиванку», написаному в час найважчих випробувань війни, далеко від України, поет мріє про повернення з перемогою на береги рідного Дніпра:

Буде жито за батьківським домом,
Добривечір, привіти прості.
Я Дніпро розхлюпочу шоломом,
Щоб посіяти рожі густі.

Ця ж символіка звучить і в словах матері, звернених до старшого сина в поемі «Сини. Героїчна симфонія» (1945).

Піднятий стяг — ознаку перемоги за символіко-термінологічною лексикою «Слова» — А. Малишко використовує у вірші «Балада»:

Мають стяги багряні На Дону у тумані,
З Калача і до чорної Кодні.

У заключному вірші збірки «Що записано мною» під назвою «Епілог» автор дає стислий поетичний синтез багатовікової історії українського народу від часів Київської Русі до наших днів. Починається вірш строфою, у якій вжитий дуже характерний зворот «Слова о полку Ігоревім» («Чему мычеши хиновьскыя стрелкы... на моея лады вои?»):

Коні ржуть на чорнім бойовищі, Од копит одлунює луна,
І стріла хановська люто свище, Блискавкою путь перетина.

В баладі «Про Оксаночку» Малишко створив з древньоруського військового терміну «харалужний», «харалуг» збірне поняття «харалужжа»: «А навкруг — кати закляті, Лиш полон і харалужжа». Новоутворений термін дуже вдало передає холодну грізність ворожої зброї. Адже картина подається через сприймання героїні, яку шляхтичі, вивели на ешафот для страти.

В поезіях періоду війни та післявоєнних років варіації метафори «битва-посів» стають дедалі винахідливіші і різноманітніші. Поет надає їм особливої ваги, використовуючи як рефрени. Так, у «Пісні про Фросю Скляренко» обстановка запеклого бою з фашистами відтворюється за допомогою такого рефрену:

Чорна рілля поритая,
А крівцею политая,
А шаблями зволочена.

І початок вірша: «Коні ржуть за Боровою», і багато рядків його тексту — теж видозмінена відповідно до нового контексту ремінісценція «Слова» («Пускаємо стрілку по сивім небу» тощо).

Найбільш широко метафора «битва-засів» розгорнута в «Корейській поемі». Принцип образного відтворення батальної картини запозичений із «Слова», проте метафора видозмінена таким чином, що передає всю реальність спустошливих воєнних дій імперіалістичних варварів, озброєних найновішою воєнною технікою нечуваної руйнівної сили. Поет настільки ускладнює і розгалужує задану метафоричну тему, що поєднує в цілісний образ також й іншу метафору «Слова» — «битва-молотьба». Зводячи в одне художнє ціле два ніби взаємовиключних образи, поет розкладає окремі фрагменти цієї метафоричної картини на заперечні порівняння, які подаються в строфах у вигляді антитез (наводимо лише її частину):

Стогне земля вся горяна, Не плугами поорана,
Все лужками, берегами, Захоплена ворогами.
Не плуги по ній ходили, Прокладали скибу свіжу —
Танки рвали теплі жили, Простягали лапу хижу...
Не лягло зерно під тучами Між корейськими степами,-
А снарядами горючими Молотилось, як ціпами.

Згодом у цій же поемі поет трансформує метафору в свою протилежність — вона вже віщує загибель американських агресорів у Кореї:

Стогне земля вся горяна,
Не плугами поорана,
Не сіяна, не зволочена,
Кров’ю ката заболочена.

В «Пісні корейської жінки» Малишко подає ще один варіант цієї метафори:

Стогне земля вся горяна,
Не плугами поорана,
А кулями та крицею
Ще й полита крівцею.

Ці кілька розглянутих творів дають нам уявлення про висхідну еволюцію художнього переосмислення образу «Слова» — «битва-засів» у поезії Малишка.

Спільним для поезії Малишка і «Слова», як, зрештою, і для вісієї усної народної творчості є широке використання метафоричних епітетів і образів-символів, в яких персонажі уподібнюються до птахів, звірів тощо (сини-соколи, сизий орел, сірий вовк, буй-тур, ворон, журавлі).

Декілька разів Малишко вдавався до ремінісценцій дуже популярного виразу зі «Слова»: «Что ми шумить, что ми звенить — далече рано предь зорями?»

На відміну від інших авторів, які найчастіше вживали його для саркастичного пародіювання, у Малишка ці слова зберігають ту ж здивовано-серйозну тональність, що й у «Слові», і застосовуються в аналогічних ситуаціях — при змалюванні битв. Нагадаємо початок одного з розділів поеми «Це було на світанку», вірш перших років війни «Ой що гуде ізрану-порану» з його промовистою анафорою:

Ой що гуде ізрану-порану
На ниву, бомбами розриту,
Ясними зорями не взорену,
Грозою-квіткою не вмиту?

Критики досить часто називали серед літературних учителів Малишка Павла Тичину. Слідом за тим, зокрема, він вживав у своїй поезії епітет зі «Слова» — «буй-тур» — на ознаку вітру: «Стогнуть вітри, мов кошлаті тури, Тріскають в огні шляхетські мури, Гнів не має меж...» або: «Коли вересневі вітри буй-тури гонять отари туч...»

Найбільших вершин поет осягнув у ліриці останніх півтора десятиліть. Зростання виявилось не тільки в формальному вдосконаленні мистецьких засобів, а й у розширенні масштабів поетичного бачення, в поглибленні філософського осмислення дійсності. Навіть у поезії-мініатюрі «Пейзаж» (із збірки 1961 р. «Листи на світанні») вражає не так ремінісценція «Слова» («Буй-тури вітру мчаться на лугах, Рогами заплітаючися в хмари»), як вільна гра творчої фантазії, крупномасштабність образів, гармонійна поєднаність ліричного героя з матір’ю- землею:

...І сам я тут, обнявши далину,
Ряснію, множусь, дихаю травою,
І вся земля натягує струну
Між сонцем і людиною живою.

В цьому полягало справжнє новаторство Андрія Малишка.

Крім ремінісценцій окремих мовно-образних засобів «Слова» в поезії Малишка, освоєння його метафор, епітетів, характерних зворотів, про що йшлося досі, треба згадати й інші вияви спорідненості Малишкової поезії з давньоруською пам’яткою, а саме — відсилання до тих чи інших смислових реалій твору, його образів-персонажів та навіть поеми в цілому. Згадаємо баладу «Ливон» (зб. «Ярославна», 1946) з відсилкою читача до постаті половецького Кончака, вірш «Вітчизна» (зб. «Що записано мною», 1956), де вперше виникає символічне поняття «свято Бояна», — можливо, уособлення розквіту українського художнього слова.

Дуже оригінальну алюзію до «Слова о полку Ігоревім» знаходимо в поезії «Лист Максиму Рильському» — «словом о полку» тут названо гнівну патріотичну творчість, яку покликали до життя грізні події війни:

І як мені ті дні забути, І як не виспівать мені
Ті чорні ночі в час осмути, В грядущій сивій далині,
Де наш Дніпро і зелень рути В фугаснім корчились вогні
І де родився гніву грім,
Як слово о полку своїм.

Картина впливу безсмертної давньоруської поеми на творчість українського поета була б неповною без аналізу трансформацій образу Ярославни — наскрізного в його поетичному доробку.

Мотиви плачу Ярославни в поезії Малишка настільки значущі і вагомі, що вони вже давно привертали увагу критиків і літературознавців. «Слово о полку Ігоревім», — писав Максим Рильський, — яке стільки відгуків породило у Шевченка, Франка, Федьковича, а за наших днів — у Тичини, Бажана, Воронька, Гончараі — «Слово» весь час непокоїть творчу душу А. Малишка, і він повертається до нього в наскрізь ліричних поезіях «Ярославно, Ігор знову кличе» і «Дружили, радились недавно...». Рильський дуже високо оцінює Малишків вільний переспів «Плачу Ярославни» (1938), який точніше слід назвати оригінальною поетичною варіацією, і поезію «Мати». Грунтовному літературознавчому аналізові ці та інші поезії Малишка, в яких бринять мотиви «Слова», піддані в монографії Л. Коваленка «Поет Андрій Малишко» (1957).

Отже, Малишко створив по суті свій власний образ Ярославни, з численними модуляціями в різних творах різних періодів своєї творчості. Можна простежити досить складну еволюцію — від запозичення з її плачу окремих фрагментів («Дівоча») до образу Ярославни лірики воєнного періоду, де він стає особливо поліфонічним (зб. «Битва», 1943). Дуже оригінальна і талановита варіація цього образу у вірші воєнних часів «Мати» — тема матері в ліриці Малишка взагалі посідає чільне місце. Здавалося б, безпретензійний вірш-спогад про свою рідну матір в далекому Обухові з камерними сімейно-інтимними інтонаціями, про звичайну селянську жінку в усій її буденній конкретності («проса б курам дала» тощо), про її тугу за синами, що пішли на війну — несподівано завершується високим поетичним узагальненням:

Поклонися Дніпру, гостював він у морі недавно,
Пошукав би дітей твоїх, радість приніс немалу.
І стоїш ти одна, посивіла, стара Ярославно,
На дніпровськім лужку, на трипільському древнім валу.

Отже, образ матері зливається з образом Ярославни — ця трансформація закономірна, бо і княгиня Ярославна в «Слові» і проста селянка — втілення туги, любові, віри, символ відданості Вітчизні. Ярославна Андрія Малишка часів війни — це символічне узагальнення патріотизму українських жінок.

Пройде небагато часу, і в «Посланні Олександру Твардовському» поет розширить межі свого образу матері-Ярославни, вивівши на «сивий беріг битого боєм Дніпра» матір російського поета. Так тема матірньої туги за синами зливається в Малишка з благородною темою дружби народів.

В «Слові о полку Ігоревім» слід шукати джерела і збірного образу козацьких матерів з поезії «Битва II», і своєрідної метонімії у вірші «Свист у полі, ночі горобині...»: «Тихі Ворскли, Стугни і Синюхи Виглядають хлопців із війни»; невипадково названо річку Стугну, яка «уношу князю Ростиславу затвори», через те на Дніпровій кручі й «плачется мати Ростиславля по уноши князи Ростиславів». Тема матірнього виглядання і плачу в Малишка, як і в «Слові», органічно зв’язана з темою сподіваного миру, якого прагне поет у грізнім вирі війни.

В іншому вірші воєнних років — «Розплата» — образ Ярославни осучаснюється і звеличується як образ багатостраждальної України.

Ти, як мати, нас кличеш на сивому древнім валу,
Під багряною тучею. Мук тобі, рідна, доволі,
Чий то похід гуде по дорогах, в диму і в пилу?
Вкрито обрій щитами на зритому бомбами полі.

1946 р. виходить збірка поезій Андрія Малишка під назвою «Ярославна», до якої ввійшли твори кінця 1943 року по переможний 1945 рік. Збірка відзначається широчінню творчого польоту, ідейно-тематичним і жанрово-стильовим розмаїттям. В багатьох «віршах, насамперед у циклі «Десь далеко за Одером», бринить прекрасне почуття туги за рідною Вітчизною, що залишилася далеко «за шелом’янем». Для творів збірки ці традиційні мотиви є органічними, але осмислені вони по-новому.

Образ коханої дівчини — один з провідних у збірці «Ярославна». Мабуть, як ніхто з сучасних йому українських поетів, Малишко зумів передати драматизм і навіть трагізм юної любові часу великої битви, її болі і втрати, показати, що й смерть не вбиває віри, надії, кохання. Однією з кращих поезій інтимно-ліричного циклу збірки є вірш «Ярославно, Ігор знову кличе», в якому малишківські асоціації з минулим своєрідно осучаснені, ліричні герої вірша (Ігор — воїн, Ярославна — його кохана) сприймаються читачем органічно, в усій їх сучасній конкретності і монументальності образу-символу:

Ярославно, Ігор знову кличе,
Шле гінця з далекого полка,
Сяє сонце яре, бунтівниче,
Пил походу щоки опіка.
То не Ігор, не його дружина,
То від мене вісточка мала.

Жінка — не тільки кохана, а вірний товариш по боротьбі, — асоціюється з батьківщиною, стає символом і реальним носієм найкращих рис народу, світлих, життєтворчих. Так перекидається місток від традиційного образу Ярославни до сучасної дівчини з вірша «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу...», що

...співала в нашій частині,
Очі ясніли, як сині роси,
Знявши пілотку і шинельчину,
Рідна, далека, золотокоса!

її радість «на віки вічні», як і в Ярославни, — «в тім, щоб надіятись і виглядати».

Ліричний герой Малишка цих грозяних літ війни, «як давній Овлур за рікою», тужить за своєю милою, що, як і та прадавня руська жінка, своїм чеканням захищає його в смертельному двобої з фашизмом. Поет подає минуле і сучасне в єдиному часовому вимірі, ніби ігноруючи розрив у «сімсот далеких літ», образ Ярославни набуває нової якості, подолавши всі часові кордони:

Побрів один через минуле,
Через сімсот далеких літ,
Щоб ти ізнов мене згадала,
Шинелю й чоботи в пилу,
І вийшла в ніч, і заридала
В Путивлі-граді на валу!
(«Дружили, радились недавно»).

Цикл воєнної інтимної лірики збірки «Ярославна», без сумніву, належить до найвищих вершин української поезії про любов. Образ коханої, благородство і чистота великого людського почуття освячується тут поетичною традицією, яка сягає в глибину століть. Поет уподібнює кохану до чайки, до гоголя, і в цьому вчуваємо відгомін порівняння Ярославни з зозулею.

Традиційний образ Ярославни, хоч і не так широко, Малишко використовує і в інших своїх збірках. У вірші «Мелодія» (зб. «Листи на світанні», 1961) автор сполучає образи Ярославни і страченої німцями месниці-партизанки — «Ярославни Ковпакової». В поезії «Київ» (зб. «Прозорість», 1962) збірні символічні образи Ярославен і Тарасів виступають як епоніми українських людей, уярмлених фашистами: «Ярославни мої у тюрмах, І Тараси мої в неволі». Продовженням лірично-інтимного циклу книги «Ярославна» є поезія «Лист» (зб. «Що записано мною», 1956).

У вірші-посвяті «Ользі Кобилянській» («Весняна книга», 1949) образ Ярославни набуває нового змісту — поет називає Ярославною відому українську письменницю, яка з вірою і надією виглядає сонця волі зі Сходу, з України:

В годину красну, в свищу й негоду Як виглядала вдень і вночі:
А чи не чути грому-походу? В Руській землі не дзвенять мечі?
Може, заблиснуть червоні шоломи? Може, човни переніс Дністер?
Може, звитяжець, не знаючи втоми, Посестрі вбогій руку простер?

Поет непомітно готує читача до сприйняття Ольги Кобилянської як Ярославни, вводячи у свій вірш й інші засоби з арсеналу поетики «Слова». Так, посивілий Франко «на буйного сокола... схожий», Коцюбинський уособлюється в постаті лебедя. Заключний епізод вірша зворушує своєю високою символікою, сприймається, як образ усієї Буковини, що йшла назустріч своїй світлій долі:

Шукали бійці запашного слова, З горем зріднена, гнівна іздавна,
Рутою б пахло з запилених піль: Умита сльозами десь уночі,
Чи тут Кобилянська? Жива-здорова? — Зійшла до танкістів, мов Ярославна,
З сумок похідцих виймали хліб-сіль. Почуть, як зорю заграють сурмачі!

Образ Ярославни в творчості Андрія Малишка, як бачимо, надзвичайно місткий. Він не тільки закорінений у минулому; він спрямований у майбутнє.

Прослідкувавши за мотивами «Слова» в творчості Андрія Малишка, дотримуючись в основному хронологічної послідовності і концентруючи принагідно свою увагу на найхарактерніших переосмисленнях образів давньоруської поеми, приходимо до висновку, що поет звернувся до цих мотивів ще в середині 30-х років і з тих пір вони стали органічними для всієї Малишкової творчості. Якщо з самого початку проникання в світ образності «Слова» носило у поета обмежений характер, зводячись до використання окремих метафор з художнього арсеналу пам’ятки, відповідно до тієї ролі, яку вони виконували в ній, то згодом Малишко вдається до дедалі складніших ідейно-художніх переосмислень образних компонентів «Слова о полку Ігоревім», здобуваючи на цьому шляху вагомі творчі успіхи.

Л-ра: Радянське літературознавство. – 1970. – № 11. – С. 28-39.

Біографія

Твори

Критика


Читати також