26.09.2022

Непрочитаний і незбагненний Стівен Кінг

Михайло Бриних

Коли британський рок-гурт «Бітлз» «став популярніший за Ісуса Христа» (хоч і довелося згодом Джонові Леннону довго вибачатися за таку колючу констатацію), численні критики «переконливо» ошельмували музичну примітивність ліверпульців. Мовляв, справжнє мистецтво не може бути масовим і популярним. Натомість знадобилося кілька десятиліть, щоб світ уже вкотре переоцінив гарячковито викричані вердикти. Тепер «Бітлз» якщо й не вважають класикою, то принаймні визнають за один із вершинних музичних проявів минулого століття. Переконаний, що не помилюся, прогнозуючи аналогічний перебіг масової думки стосовно постаті Стівена Кінґа — письменника, який уже побував еталоном несмаку та літературного ремісництва, а тепер з кожним роком все ближче і переконливіше наближається до «серйозного» визнання. Не знаю, чи доживе він до Нобелівської премії, але місце в літературних «святцях» усіх часів і народів Кінг собі вже забезпечив.

Його біографія чудово резонує з «американською мрією» в сенсі абсолютної успішності. Цей чинник також дратує літературний істеблішмент, якому приємніше смакувати творчістю невизнаних геніїв-вигнанців, які за життя здобулися хіба що на хронічний алкоголізм та тотальне ігнорування. Промовиста поразка Фолкнера, який намагався реалізувати свій талант у голлівудському парадайзі, залишається занімілим натяком на довічну непристосованість генія до будь-якої мейнстрімної стихії. Що робити серйозному письменникові в маскультівських схемах? Виписувати одноманітні діалоги схематичних персонажів? Переписувати переписане? Звісно, в постмодерній стилістиці про це вже й не випадає говорити: масовий успіх «елітного» Квентіна Тарантіно чи Бориса Акуніна скасовує будь-яку жанрову конфліктність і переконує, що кожну «високу матерію» можна адаптувати до «низької» стилістики (і навпаки). Останнє десятиліття успішно відбулося як час великого компіляторства. Цінність ідей урівноважилася цінністю інтерпретації. «Серіальне мило» і рафінований естетизм не просто співіснують, але й взаємомімікрують.

Мистецтвознавці ще довго з’ясовуватимуть, як довго зберігатиметься така «мода». Мене ж більше цікавить, чи варто вважати глобальну дифузію жанрів та стилів просто черговою модою, апогеєм навколишньої постмодерності (або ж, точніше висловлюючися, еклектизму)?

Творчість Стівена Кінга, найрозголошенішого практика т. зв. еклектизму, спонукає до інших висновків. Модними були і залишаються «жанрові» письменники, всі ці пожиттєві детективісти штабу Дж. X. Чейза чи Р. Чандлера або фахові страхопуди на кшталт Д. Кунца. Натомість будь-які спроби визначити Кінга як «короля жахіть» чи ще якогось «короля» (містики, трилерів, фантастики тощо) — виключно маркетингова витівка, та ще й із відчутним спекулятивним присмаком. Інакше Кінг не перетворився б із провінційного містечкового учителя на найзаможнішого письменника світу. Але що спільного між Кінґом-письменником і Кінгом-іміджем? Між Кінґом-Майстром і Кінгом-ремісником? Прочитавши більшість його книжок, наважуся стверджувати, що відповіді на ці питання не існує. Хіба що доведеться констатувати, що Кінг — власник виняткового, універсального обдарування, що його була позбавлена більшість «офіційних геніїв» XX століття, кожен з яких протягом життя напружено виписував одну і ту ж книжку, залишаючися заручником власного стилю; всі вони стали оригінальними камінчиками великої літературної мозаїки. Стівен Кінг — сам собі мозаїка, утворена із діамантів, уламків асфальту та гіпсу, золотих самородків та людського гною (перелік, звісно ж, надається до безконтрольної тяглості).

Стівен Кінг потребує своєрідної реабілітації перед українським читачем, якому спершу довелося перечитати найгірші його романи у найгірших російських перекладах (безперечне «гран-прі» належить бакинському видавництву «Олімп»). За Кінга ухопилися тоді, коли народ уже наївся недрукованою раніше класикою — вітчизняною та світовою, — а паралельно ще й втратив зацікавленість сучасним українським письменством, що в ньому і досі залишаються дивні жанрові прогалини. Зокрема, майже цілковита відсутність горору (винятковість і прочитаність Гоголя — лише зайве про це нагадування).

Саме так на теренах екс-СРСР з’явився міфологічний Стівен Кінг, автор неймовірних жахіть, адреналінова фабрика у м’якій обкладинці. Формування саме такого образу Кінга відбулося ще й значною мірою завдяки т. зв. «відеобуму» кінця 80-х. Я тоді ще вчився у школі, й тому добре пам’ятаю чітку переорієнтацію молоді, яка перестала навідуватися до кінотеатрів, а натомість залюбки висиджувала «напівпідпільні» (за самою атмосферою) відеосеанси у найхимерніших кімнатах і зальчиках, вирячившись на телеекрани. То було зовсім інше кіно, якого не показували чотири центральні канали, а УТ й поготів. Жахливі (слово «піратські» занадто м’яке) та ще й заїжджені, наче колгоспна техніка, копії, препаскудні переклади, озвучені жертвами логопедів-маніяків, специфічна публіка — все це задоволення коштувало «по рублю» за сеанс. Саме тоді я вперше почув про Стівена Кінга, більшість романів якого автоматично перетворюються на кінострічки. Звісно, йдеться про «фільми ужасов», як писали на т. зв. афішках. На жаль, більш-менш людські (в сенсі якості) екранізації творів Кінга з’явилися вже у 90-х роках, з яких варто виокремити два режисерських тріумфи Френка Дерабонта («Втеча із Шоушенка» та «Зелену милю»), а також недавній телефільм «Буря сторіччя». Все інше — продукція третьої категорії. Себто стрічки, в яких тельбухи ретельно розтерзаних жертв відзнято з надмірною любов’ю. Стрічки, в яких творцям не вдається маскувати бутафорію. Стрічки, в яких актори більше кричать, ніж говорять, більше вбивають, ніж живуть. Наразі не випадає навіть говорити про спотворюваність сюжетів Кінга — просто їх використано ужитково: якщо в романах Кінга присутні жахи, то у стрічках за цими романами не залишається нічого, крім жахів. Сам письменник не протестує проти такої «інтерпретації». Він прекрасно розуміє, що таке бізнес.

Перші видавці Кінга на радянських теренах лише підтримали «торгову марку». Відтоді почалися нескінченні перевидання його творів у кривавих обкладинках. І лише минулого року, чи то втомившись нахабно дурити читачів, які й так усе зрозуміли, чи то внаслідок маркетингової переорієнтації, московське видавництво ACT оприлюднило останній роман колишнього «короля жахів та фантастики» в серії «Мастера. Современная проза». До цього твору, що називається «Серця в Атлантиці», ми ще повернемося. Наразі — лише одне спостереження: на обкладинці цієї книжки ви вже не побачите звичних слоганів та замовлянь. Натомість видавці запевняють, що це... зовсім інший Стівен Кінг, якого ви ще не знаєте: автор елітарної, інтелектуальної та постмодерної прози. Очевидно, жоден письменник в історії літератури не зазнав такої казкової та раптової «метаморфози», виписавши три десятки романів «зовсім іншої» стилістики та якості.

Втім, було б наївно твердити, що слава Кінга-страхопуда є лише рекламною фікцією. Бо він справді понаписував чимало дуже слабких і поверхових романів, що їх ринок заковтнув, «не відчувши різниці». Кінґ справді вміє бути ремісником. Ви хочете «лежати і боятися»? Будь ласка. Таке ставлення до літератури значною мірою визначає раннього Кінга, шкільного вчителя, який написав чотири романи, поки його помітили (всі вони згодом теж з’явилися друком, але під псевдонімом Річард Бахман). І навіть після вельми успішного дебюту, коли публікація «Керрі» (1974) ошелешила автора славою та грошима, він все ще залишався вчителем, наляканий попереднім досвідом напівзлиденного існування.

Мені важко збагнути, чому визнання Кінґа почалося саме з «Керрі». Хоча б тому, що один із написаних раніше творів — «Довга прогулянка» (1979) — річ набагато оригінальніша і сюжетно, і психологічно. Цей роман занадто сильний для Бахмана, хоча тематично та ідейно він аж ніяк не узгоджується з «грошоробським» засягом раннього Кінга, який протягом десяти років «розкручував» лише дві пружини свого химерного мистецького его. Про обидві він «заявив» вже першими двома романами, після чого спочатку ретельно відпрацював «пружину Керрі», аби згодом повернутися до «пружини «Salem’s Lot» (1975; назву цього роману перекладають як «Доля Салема» або — у версії ACT — «Жереб»).

КРИВАВА КЕРРІ

У своїй останній есеїстичній книжці «Про писання» (2000) Кінг згадує, що починав працювати над «Керрі» без особливого ентузіазму — ця історія не зворушувала його емоційно.

В кожній школі, ба навіть майже в кожному класі можна виокремити «білу ворону» — дитину, яка не може порозумітися зі своїми однолітками, а тому щоденно переживає кпини, приниження та навіть насильство. Взагалі-то дитяча, а тим більше підліткова жорстокість віддавна слугує за одну із вічно актуальних тем для мистецького перетравлення. Вона дає поживу і для серйозних психологічних та філософських обсервацій, і для гіперреалістичного маскульту. «Біла ворона» Стівена Кінга, залякана дівчинка, «вихована» істеричною фанатичкою, — вельми традиційний образ жертви. Більше того, вона навіть не викликає співчуття. Навколишня жорстокість конденсується в її душі. Звісно, читач розуміє, що так не може довго тривати. У якій-небудь радянській «чорнусі» така Керрі неодмінно б стала жертвою п’яного згвалтування і наклала б на себе руки. Втім, Стівен Кінг скеровує цей суто соціально-психологічний сюжет в інше річище, обдарувавши свою героїню надприродними властивостями. І Керрі, доведена підступними однолітками до віртуозного приниження, влаштовує криваву помсту: спершу одним лише зусиллям волі спалює безпосередніх кривдників, а потім, насолоджуючися тріумфом своєї сили, знищує все і всіх: місто здригається від вибухів, полум’я пожирає будинки, гинуть зовсім випадкові люди. Вся ця масакра обривається доволі логічно: знесилена Керрі зворушливо помирає. Циркуляція зла завершується. А люди залишаються такі ж, як і були: ховають своїх покійників, відбудовують помешкання і поширюють чутки. Такий фінал згодом стане «фішкою» Стівена Кінга: навіть якщо йдеться про очевидне, «рогате» зло — воно залишатиметься нездоланним, попри фізичне нищення його носіїв, що серед них траплятимуться доволі симпатичні персонажі з трагічними долями. Для письменника зло майже завжди залишатиметься частиною суспільства, його тінню, карою, приреченістю. Люди убиватимуть маніяків, упирів, матеріальних та примарних покручів-потвор, але зло житиме між ними, ба навіть у їхніх оселях, лише принишкнувши до пори. Такий «оптимізм» Кінга аж ніяк не узгоджується з маскультівськими запитами, адже герої зобов’язані перемагати монстрів рішуче і переконливо.

Ідею «Керрі» Кінг успішно «переніс» у декілька наступних романів, присвячених «паранормальним» страждальцям. Телекінез, пірокінез, гіпноз набули пікової популярності, тож «The shining» (1977), «The dead zone» (1979) і «Firestarter» (1980) вдало лягли в кон’юнктуру масових інтелектуальних запитів. У всіх згаданих романах Кінг пише про людей, які змушені використовувати своє виняткове обдарування для відчайдушного самозахисту, себто — приречені на моторошні убивства заради виживання. Суспільство захоплюється такими явищами, проте водночас несамовито прагне «поставити їх на службу», підкорити т. зв. державним інтересам («Firestarter»). За таких обставин унікальна людина — це вовченя, оточене злючими баранами та козлами. Звісно, «паранормальні» герої Кінга, чиє життя перетворюється на вічнотривалу втечу від суспільства і врешті-решт від своєї винятковості, неодмінно «вибухають», оголошуючи відчайдушну війну «проти всіх» із передбачуваним «самурайським» фіналом. У такого штибу м’ясорубках невинних немає, — Кінг і не намагається витворити зі своїх «паранормальщиків» напівсвятих страждальців. Натомість вони мимоволі приносять у світ кару та помсту, влаштовують репетиції апокаліпсису, нагадують «чесним громадянам» про елементарні речі: відповідальність і порядність. У цьому сенсі Кінга можна трактувати як моралізатора, ба навіть прокурора, але про це — трохи згодом.

РАФІНОВАНЕ ЗЛО

Тепер кілька слів про іншу «пружину» раннього Кінга, яка, власне, і призвела до множини епітетів штибу «король жахів». Її початок — класичний упирський роман «Доля Салема», в якому автор змушує своїх героїв іронічно згадати Брема Стокера, засвідчивши в такий постмодерний спосіб свій справжній намір: стилізувати й трохи осучаснити цей консервативний жанр, який здебільшого чомусь «прив’язують» до середньовіччя, готичних замків, похмурої природи, кам’яних склепів тощо. «Доля Салема» — твір максимально неоригінальний сюжетно, проте Кінгові вдалося трансформувати жанр композиційно, заселивши монстрами периферійне американське містечко і принагідно ожививши у читацькій пам’яті низку роздутих пресою історій про загадкові зникнення усіх мешканців кількох забутих Богом селищ, що збурювали громадськість у різні часи, попри всі раціональні пояснення.

Найцікавіше, що Кінг згодом ще повернувся до «упирської тематики», подивувавши і обуривши критиків набагато гіршим за «Долю Салема» романом «Cycle Of The Werewolf» (1984). Щоправда, йдеться про вовкулаку, хоча кліше використано все ті ж, стокерівські. Очевидно, цей твір — одна з найбільших поразок Кінга-ремісника. Знову патріархальне містечко здригається від страшнючих убивств, регулярність та невідворотність яких щедро зроджує паніку. Звісно, такий «цикл» урочисто припиняється завдяки героїчному хлопчикові, а вовкулакою виявився (на жаль, читачі це розуміють не на останніх сторінках, а вже на початку) — вгадайте хто? — звичайно, місцевий священик. Іншими словами — апофеоз несмаку, напівфабрикатності, ба навіть стилістичної занедбаності. На жаль, це не пародія на маскульт. Переконаний, шо кожен шанувальник якісної літератури, який почав би знайомитися з творчістю Кінга, взявши до рук «Цикл вовкулаки», ніколи і нізащо не захотів би прочитати якусь іншу книжку цього автора.

Прикметна риса всіх творів Кінга, які цілком вільно почуваються в рамках означення «горор», — це присутність «пекельної машини», безжального і непереможного вбивці, якого годі зупинити. Щоправда, в кожному романі вирування зла «призупиняється», хоча Кінґ незмінно натякає: ви можете знищити маніяка, але не того, хто вбивав. «Король жахів» пише про втілення абсолютного зла, яке може обирати для своїх кривавих походеньок не лише тіла запеклих грішників чи тварин. Чого варта хоча б новела про божевільний пральний агрегат, який пожирає не лише персонал, а й прагне вирватися на вулиці міста, щоб... Ще один технічний кошмар — це роман «Cristine» (1983), в якому звичайнісінький автомобіль — символ і незмінний атрибут американської свідомості — це маніакально ревнива жінка, яка знищує всіх, до кого її черговий господар плекає щонайменші почуття. Сюжети такого штибу творів Кінґа неможливо переказувати, — ба навіть їх можна визнати смішними, дитячими, недолугими. Наприклад, вся моторошність роману «Куджо» (1981) вичерпується скаженим сенбернаром. Здавалося б, що в цьому «такого»? Ніякої містики. Скажений собака — істота небезпечна, але ж не може тягатися з літературними проявами «нечистої сили». У Кінга — може. Ще й як може. Для жінки з дитиною, ув’язнених у власному автомобілі, ніякого порятунку від несамовитого Куджо нема й не може бути. А чим закінчується спроба вискочити з авто... Такі сцени для Кінга — справа техніки. Він подарує вам дві години холодного поту без жодних зусиль. І доведе, що добрий і лагідний песик за певних обставин може бути страшніший і небезпечніший, ніж князь темряви.

Але апофеозом жаху від Стівена Кінга варто визнати роман, який особисто я ніколи не буду перечитувати. Це «Pet Sematary» (1983). Бо ж загальновідомо, на що здатні, наприклад, психічно хворі люди. Натомість, Кінґ моделює екстремальну ситуацію, аби простежити, на що здатні люди нормальні. Коли любов пересилює страх смерті та божевілля моторошних індіанських «забобонів» і призводить до чогось гіршого за смерть. Коли безсилля живить злочинну віру. Коли будь-які норми втрачають сенс, а примарна надія позбавляє здатності мислити. Це максимально чорний, безпросвітний роман, у якому рамки душевних аномалій та мутацій помітно тріщать і розповзаються, наче добрі наміри, що ними так часто встелена дорога до пекла.

І якщо можна із задоволенням відчувати пришвидшену роботу власної адреналінової фабрики під час читання якого-небудь містичного тексту, де відбувається поєдинок (чи принаймні ілюзія поєдинку) між добром і злом, то «Кладовище домашніх тварин» змушує заніміло констатувати недоречність розмов про адреналін — роман не просто жахає сюжетною потворністю, але насамперед запрошує переглянути правила гри у добро та зло. Більше того, роман переконує, що «добро» — лише навіки куплений суддя, який мовчки спостерігає за масакрою на полі з одними воротами і не фіксує жодних порушень.

ПРОСТІ ІСТОРІЇ

Тепер кілька слів про Кінга-майстра, письменника-реаліста, який час од часу забуває, що він — «король жахів». Серед найкращих його оповідних творів, позбавлених метафізичної ексцентрики, — повісті «Ріта Хейуорт і втеча з Шоушенка», «Тіло», «Здібний учень» (збірка «Different Seasons», 1982), романи «Долорес Клейборн» (1992) та порівняно недавній твір «Дівчинка, яка любила Тома Ґордона» (1999). Всі ці твори позначені тонким психологізмом, сюжетною публіцистичністю (ці історії цілком можна уявити, а то й побачити, на перших шпальтах щоденних газет), прискіпливою деталізацією та спостережливістю. Власне, це саме той Стівен Кінг, якого лише починають «відкривати» сучасні читачі. Окремо варто згадати роман «Зелена миля» (1996), в якому Кінг хоч і використав давню «паранормальну» пружину, проте в контексті щонайактуальнішої проблеми. Роман присвячено людям смертної кари, дослідженню легітимних убивств, скоєних державою за гроші знечулених платників податків. Роман надзвичайно пафосний (адже описується страта сучасного святого, негра-здорова- ня Коффі, похапцем засудженого нібито за звіряче вбивство двох дівчаток) і водночас зворушливий. Кінг уже вкотре звертається до трактування соціальної машини як слухняного «диявольського механізму», що за жодних обставин не може ні зупинитися, ні зламатися. І законослухняні громадяни, попри вроджену порядність та віру в справедливість, знищують очевидне добро, залишаючися наодинці з архаїчним запитанням: як із цим жити далі?

НЕЗАТОПЛЕНА АТЛАНТИДА

Останніми роками Стівен Кінг пише романи, в яких намагається підсумувати ідеї, висловлені у своїх найкращих попередніх творах. «Мішок з кістками» (1998) остаточно засмутив усіх, хто все ще наївно вірив, шо «Стівен Кінг — король жахів і фантастики». Ця притчева оповідь про замкнуте життя американської острівної громади — такої ж осяйної зовні, як і отруєної тяжкими гріхами ізсередини, пам’ять про котрі перебігає з покоління в покоління, — хоч і заслуговує на порівняння з «Долею Салема» і «Долорес Клейборн», але відрізняється насамперед перенасиченням філософськими рефлексіями і навіть певною публіцистичною пристрастю, чим «майстер трилера» раніше нехтував. Він уже не дбає про свого читача, як раніше. З авторських передмов випарувалося стишене: «Я сподіваюся, вам сподобається моя нова книжка».

Ще дві книжки Кінга увиразнюють тенденцію письменницького зречення від жорстких канонів створеного ним жанру. А «Дівчинка, яка любила Тома Гордона» ще й устаткована набоями для знущання над читачами, спраглими на містику і насильство. Героїня твору — маленька Триша з радіоприймачем, яка заблукала в лісі. І якби не її захоплення бейсболом та знаним гравцем Томом Гордоном, зокрема, настав би дівчинці криндець уже найближчими днями, протягом яких вона марно намагається вийти з лісу, але за усіма законами літературної логіки лише віддаляється від цивілізації. Бейсбольні радіотрансляції не лише допомагають Триші вижити, але й позбутися нав’язливих переслідувань чогось великого, дикого і кривавого (адепти містики затамували подих). Втім, цим монстром виявляється всього-лише звичайнісінький ведмідь, якого в потрібну мить підстрелює добрий дядечко браконьєр і таким робом рятує «дівчинку з плеєром». До речі. Це ще одна несподіванка від Стівена Кінга — абсолютний хепі-енд (недозволена розкіш для узурпатора жахів).

Роман «Буря сторіччя» Кінг виписав у формі телесценарію. Його нахабство перебільшило всі сподівання пуританського читача, який полюбляє заковтувати збоченські історії, але не промине нагоди поділитися з будь-якою аудиторією міркуваннями про падіння моралі, коли по телевізору в «дитячу годину» показують сцени насильства. Саме тому фільм був сприйнятий занадто контроверсійно (найбільші американські телемережі, на відміну від розбещеного кабельного ТБ, цілковито залежні від морально-етичних поглядів «Стандартів і Практики»). Наприклад, загального обурення удостоївся епізод, у якому п’ятирічна дочка впивається нігтями в обличчя матері і кричить: «Пусти, суко!».

«Дайте мені те, що я хочу, і я піду!» — такою загадковою фразою дістає мешканців острова якийсь дивний громадянин на ім’я Лінож. Він з’являється разом із першими подихами вітру страшного буревію, бурі століття. Його перший візит — до самотньої старої Марти. Лінож бездоганно відтворює злочин Раскольникова, а сам вмощується в бабусине крісло, дивиться бабусин телевізор і сьорбає бабусин чай, де його героїчно заарештовує поліція острова, що її місію самотужки виконує Майк Андерсон. Подальший розвиток подій нагадує «Десять негренят» Агати Крісті: зібрані в підземеллі мерії мешканці острова, чиї попередники переживали такого штибу стихійні лиха в методистській церкві, тихцем вбивають один одного, наче одержимі. Сам Лінож з’являється і зникає, коли йому заманеться, залишаючи скрізь графіті зі своєю незрозумілою вимогою. Врешті-решт, вимордувавши терором і бурею острів’ян, він зажадав, щоб ті добровільно видали йому дитину, з якої він зробить собі учня, а інакше всім разом доведеться загинути. Зникнувши на півгодини, він надає населенню острова можливість розв’язати це питання в парламентському дусі. Звідси починається рязановський «гараж», але без жодного гумору. Модель, що засвідчує протистояння цінностей особистісних та громадських. Перемагає, як і завжди, дружба. Тобто, дитину визначають шляхом спортивного жеребкування. Нею виявляється (всім вітання від автора — давнього «шанувальника» суспільної моралі) син найпоряднішої людини на острові, єдиного, хто був проти будь-яких ігор з дияволом-Ліножем.

Геніальність — наслідок втоми великого таланту, якому бракує енергії розпорошувати себе. Наприкінці століття Стівен Кінг нарешті втомився. І, знехтувавши звичними масками, дозволив собі написати ще дивовижніший роман, шо його неможливо узгодити зі всім прочитаним, а точніше — найкращим із прочитаного.

Завдяки Гемінгвею світ замислився над глобальною змарнованістю зусиль. Бо покоління, яке залишає по собі лише порожнечу і безплідність, мусить хоча б застерігати своїм без’язиким дзвоном прийдешні генерації.

Роман Стівена Кінга «Серця в Атлантиді» — приголомшлива констатація ще однієї, розпорошеної в успішності поколіннєвої поразки. Це один із найпереконливіших творів про трагедію колишніх хіпі та їхніх однолітків, які пізнавали світ крізь марева залитого напалмом В’єтнаму. Знадобилося двадцять років, щоб осягнути респектабельне витлівання людей, сформованих «між двома пострілами» (вбивствами Кеннеді та Леннона).

Стівен Кінг ніколи не вирізнявся надмірною симпатією до своїх співвітчизників, і з кожним новим твором його наснага безжального критика здобувається на нові об’єкти публіцистичного гніву. «Мішок з кістками» та «Буря століття» гільйотиною лягли на свідомість середніх американців, мешканців патріархальних селищ, які століттями нагромаджують свій страх і бережуть його ретельніше, ніж віру в справедливість. «Серця в Атлантиді» — сприкрений вирок «втраченому поколінню № 2», якому «забракло чесності, щоб спитися». Натомість за лаштунками назагал реалізованої «американської мрії» причаїлися розтерзані в’єтнамські жінки, знищені ЛСД-шними терористами діти, зачинені перед носом двері до інших світів, висміяні борці та сентиментальні дурисвіти, а над усім — тиша нездалого каяття.

Спостерігаючи за останніми витівками Кінга, пов’язаними із опануванням інтернету, де він узявся публікувати новий роман «Рослина», але напівдорозі призупинив цей проект, посилаючись на невідкладніші турботи (зокрема, написання рок-опери та кіносценарію за несвоїм твором), неможливо прогнозувати, на чому ж він зосередиться. Зрештою, від нього занадто багато вимагають. Хтось — есеїстики та літературознавчих статей. Хтось — продовження фентезійного циклу «Темна вежа». Хтось — інтелектуального бестселера, патріаршого тексту про минуле століття.

Але в цьому є ще одна запорука популярності Кінга: ніхто не знає, про що і як він писатиме завтра. Ніхто. Навіть він сам. Утім, кожен новий твір Стівена Кінга лише поглиблюватиме його тотальну непрочитаність.

Л-ра: Всесвіт. – 2001. – № 7-8. – С. 135-140.

Біографія

Твори

Критика