26.09.2022

Стівен Кінґ – провінційний романтик

Олександр Красюк

«Я маю серце маленького хлопчика...
Воно зберігається у слоїку в шухляді мого письмового столу».

«Письменницький дар - це звичайна телепатія».

Стівен Кінґ

Письменник насичує свої романи такою кількістю деталей із життя американських містечок, що його книги стають справжнім випробуванням для перекладачів.

Читачі зазвичай двояко ставляться до Стівена Кінґа. З одного боку, його читають заради чистого задоволення - вигадані ним історії захопливі. Здолавши 20-30 сторінок роману, покинути книжку, не дочитавши її до останньої сторінки, майже неможливо. З другого боку, ті, кому залежить на репутації серйозного читача, цікавість до Кінга не вельми афішують. Авжеж! Автор бестселерів, а отже - пише якусь дешевку, не гідну цитування чи навіть згадки в інтелектуальних розмовах. Приблизно так серйозні меломани ставилися за життя до дорослого Моцарта...

Рідні Кінґові галявини

Американська література є надпотужною. Так само як економіка, науково-технологічний потенціал і загалом культура цієї держави-планети. Не варто про це забувати. Стівен Кінґ - один із тисяч прозаїків, що вони активно творять і видаються в США. Сотні американських бестселерів регулярно перекладаються на інші мови та виходять в інших країнах. Тематично схожі, наближені до Кінґа за стилем і технічним рівнем, книжки випускають чимало авторів. Та чомусь най- відомішим, найулюбленішим у світі вже багато років поспіль залишається саме він. Чому? Гадаю, завдяки його щирій, невигадливій поетичности.

Якщо через якусь глобальну катастрофу Сполучені Штати Америки раптом зникнуть з лиця Землі, країну можна буде детально відтворити за текстами Стівена Кінґа. Попри те, що він так мало уваги приділяє бундючному Капітолію, галасливому Бродвею, сонячній Каліфорнії і взагалі, «планетарній місії» своєї батьківщини. Дія більшости його творів відбувається в Новій Англії. А ще точніше - в приатлантичному, північно-східному штаті Мейн. Де природа й темп людського життя такі не схожі на той гламурний образ Америки, що тиражується мас-медіа консумеристського спрямування. Мейн - це гори, чисті річки й озера посеред безкраїх соснових лісів, довга лінія океанського берега, невеличкі, затишні містечка, що в них чи не найменша щільність населення в США. Кінґ живе в одному з таких містечок майже все життя і, таким чином, ніби наочно ілюструє банальну істину - писати треба про те, що найкраще знаєш.

Стівен Кінґ знає побут, характери, спрямування думок, мрії, страхи й головне - найвірогідніші реакції своїх сусідів, ординарних американських обивателів у неординарних ситуаціях. Зазвичай головні персонажі з’являються на сторінках його книг, не маючи в анамнезі жодних особливих таємниць або збочень, несвідомі своїх потенційних здібностей протистояння злу. Словом - негерої. І що з ними далі робить автор? Він починає їх довго й вигадливо мучити. Фізичні тортури, яким уже встиг піддати багатьох вигаданих ним людей Стівен Кінґ, і способи їхньої загибелі не вирізняються різноманітністю. Найбільше хисту письменник демонструє в нагнітанні жаху на своїх персонажів. Від них цим жахом заражається читач. І гепі-ендів у Кінга майже не буває. Проте не буває в його творах і такого, щоби хоч хтось із його негероїчних героїв, попри свою слабосилість і зневіру в перемозі, не пішов би до кінця у протистоянні злу. Зло в Кінґа винятково страшне ще й тим, що воно здебільшого абсурдне, нерозбірливе, алогічне, машинальне - потойбічне в повному сенсі слова. Як смертельний наїзд п’яного водія на матір із двома дітьми на тротуарі.

Здоровий фаталізм Кінґа

Східна духовна традиція під різними соусами подає ідею, що життя - це суцільний сон. Сутінки. Суто західний прагматик Стівен Кінґ завжди пише про те, що справжнє життя відбувається при світлі сонця, але сон є безпремінним його атрибутом. Особливо кошмарний сон. І наголошує на тому, що в реальний кошмар будь-яка людина будь-якої миті може раптом провалитись і посеред білого дня. Ми всі про це пам’ятаємо, але воліємо не згадувати. Самовпевнені дорослі, ми підсміюємося з відвертої лякливости наших малих дітей, соромлячися згадувати глибоко приховані власні дитячі страхи. Вважаємо їх пустими, перехідними, не вартими серйозної уваги, як молочні зуби. І тому, либонь, ми завжди беззбройні перед фатальною небезпекою, що іноді виникає в житті. Або перед чиїмсь нахабним, тупим, безжальним тиском.

Що робить Кінґ у своїх творах, якщо спромогтися на пошуки в них хоч якої принагідної моралі? Ніколи не стаючи в менторську позу, він, проте, поведінкою своїх героїв ненав’язливо натякає читачам - треба бути готовими до чого завгодно, а борсатися завжди до останку, як та мишка. А там - як пофартить. Здоровий фаталізм - характерна риса, без якої не відновити повноцінної Америки, якщо комусь заманеться це робити після того, як вона, скажімо, кудись подінеться.

Твори Кінґа часто вважають юнацькою літературою. Це справедливо, якщо розглядати їх у тому сенсі, що вони генерують любов до життя. На тлі його химерних сюжетів то з нестерпно зростаючим саспенсом, то з хрускотом кісток і потоками крові, з яких ушкодженими, але живими випливають одна-дві людини, кожен власний подих сприймається читачем, мов одержаний авансом приз. Не бійся лякатись, але й не живи в постійному страху. Просто будь готовим до всього - ніби підсміюючись, а ніби й усерйоз говорить нам Кінґ.

Мій досвід Кінґа

Я довго вважав Кінга-письменника не більш як гарним розважальником, який добре засвоїв багатющий досвід готичних романтиків XVII-XIX сторіч. Не очікував нетерпляче його нових творів, не шукав перших видань на книжкових базарах. Читав його вряди-годи в російських перекладах, лише коли книжка якимсь чином сама потрапляла мені до рук. Ставлення змінилося після прочитання Кінга в оригіналі. Першою мені колись нагодилась одна з його найкращих речей - роман про кровожерливого монстра, що в машкарі клоуна являється з каналізаційного колектора, тероризуючи дітей, які, ставши дорослими, ціною власних життів рятують від цієї почвари рідне місто. Роман 1986 року «Воно».

Деякою мірою містичним здається й те, що тепер мені самому доводиться перекладати Стівена Кінґа. Отже, зараз я працюю над романом Duma Key, який вийшов у США 22 січня. В українській версії він називатиметься контекстуально - «Острів Дума» (хоча спершу я схилявся до версії «Коса Дума»). Окрім адекватного відтворення культурних кодів із паролями, найважче завдання для перекладача - вимкнути в собі внутрішнього гіпнотизера, не підпадати під чари магічної казки. А ще - перестати думати англійською, не забуваючи при цьому доносити до майбутнього українського читача американський флер цієї історії.

Про що «Острів Дума»? Про те, як дивом виживши в жорстокій аварії на виробництві, на рифовий острівець біля курортного узбережжя Флориди приїздить понівечений фізично й розумово трудар-мільйонер. Там він спершу живе самотньо у великому домі, потім товаришує з сусідами, а відтак зненацька захоплюється малюванням. Це заняття допомагає йому повернути здоровий глузд, але його геніальні картини перетворюються на засіб утручання в реальність давньої безжальної сили, ім’я якої стає відомим аж наприкінці роману. Ну, а головні ідеї книги - безмірна цінність справжньої людської дружби і та висока ціна, яку справжній художник платить за свій талант.

Л-ра: Сучасність. – 2008. – № 5-6. – С. 144-146.

Біографія

Твори

Критика