06-11-2022 Мистецтво 625

Книжка твого батька

книга для сліпих

Авторка: Ільдико фон Кюрті, німецька журналістка і письменниця.

Близько 650 загублених речей щодня потрапляють до центрального бюро знахідок Німецької залізниці. У кожному випуску журналу «Mobil» редакція просить письменника або письменницю обрати одну з них і розповісти читачам її вигадану історію в рубриці «Літературна знахідка». Цього разу – Ільдико фон Кюрті.

Колись я вмів чути дерева. Я сідав у потяг, заплющував очі і лише слухав, як пейзаж проносився повз мої вуха. Я чув насичену зелень ялин у лісі та яскраво-жовтий відтінок зжатих полів, а іноді й кам’яну сірість садиб.

Колись я любив стояти біля відкритих вікон потяга. Ці майже забуті вікна з двома ручками, які можна було спустити до рівня грудей одним лиш сміливим ривком. Під час поїздки я простягував руки назовні й хапався за повітря, ніби за гриву коня, який скаче галопом. Я заплющував очі на кілька хвилин, поки мені не вдавалося уявити, що я знову зможу бачити, коли їх розплющу. Тоді я не був сліпим. Я просто був людиною із заплющеними очима.

Зараз я сиджу в капсулі потяга, що мчить крізь пейзаж, який я не бачу і не чую. Коли заплющую очі, я залишаюся сліпим і більше не можу вхопити повітря, яке я вдихаю.

Я тебе ніколи не бачив. Але в моїх очах ти була найгарнішою дівчинкою у світі. Так говорять усі татусі про своїх доньок. Навіть сліпі. Але вони мають знати це напевне, бо можуть почути красу своїх дітей. Твій голос описав мені світ, як тільки ти почала говорити, і твоя рука вела мене, тільки-но ти почала ходити.

«Тату, сходинка», — це були твої перші слова, і я знаю, що ти досі зупиняєшся перед кожним бордюром, тому що спогади про мене, твого сліпого батька, були першими в твоєму житті. Ти була моїми очима. І якщо я перечіпався, то в цьому була твоя провина.

Я можу лише здогадуватися, скільки разів ми дивилися одне повз одного. У мене стискається серце, коли я думаю про те, як часто ти шукала мій погляд і не знаходила його, як часто твоя усмішка зникала з обличчя і як часто я думав, що буду дивитися своїй донечці в очі, хоча вона вже давно відвернулася від мене.

Ти виросла в будинку голосів. Голосів, книжок і рук, що читають. Я відчуваю літери. Серед найзнайоміших звуків дитинства, які вже давно пригасли, але ніколи не забуваються, – цокіт брайлівської друкарської машинки та шелест рулонів брайлівського паперу, що рясно лежали навколо нас, а іноді, злякавшись, несподівано розгорталися блідими, млявими стрічечками.

Ти не мала страждати від моєї сліпоти, тому я і сам робив вигляд, що не страждаю від неї. Я був шибайголовою без зору, шукачем пригод з важким ступенем інвалідности. Вдень я сміявся в обличчя бурі. Вночі найстрашнішими кошмарами були ті, в яких я знову бачив. Потім я прокидався з криком, розплющував очі і прискіпиво дивився в повну темряву плачучи.

Провідник поїзда щойно був тут. На жаль, його вже не називають кондуктором. Як і вихователька в дитячому садку та нянечка, так і кондуктор – це слово з тих часів, коли були купе для куріння та штори перед вікном поїзда, які завжди були жовтого кольору.

«І Ви це можете прочитати?» – запитує чоловік, кладучи мені на коліна рукопис шрифтом Брайля, який, здається, вислизнув з портфеля. «Звичайно, я навіть сам його написав», – відповідаю, роблячи, як мені здається, привітне обличчя.

Я не бачив себе більше 60 років і знаю, що часто виглядаю похмурим, сам того не усвідомлюючи. Так у мене з’явилася посмішка, яка зсередини мені здається гримасою, але зовні створює бажане враження доброзичливости.

— Це історія мого життя, – додаю я. – Віддам її своїй доньці. Ви знаєте, як це буває. Діти не цікавляться своїми батьками. Але тут є відповіді на всі запитання, які в неї можуть коли-небудь виникнути про мене.

Я відкриваю книжку і дозволяю рукам блукати по паперу, по крапках, які під кінчиками пальців складаються в мої власні слова. Книжка твого батька.

Я знову закриваю рукопис і дарую провіднику поїзда свою найсердечнішу, найтеплішу посмішку. Він безшумно поринає в порожнечу десь далі у великому вагоні. Чоловік вже давно пішов далі.

Ти забереш мене на вокзалі через півгодини. Мені сказали, що більше не можна зазирнути всередину поїзда через його вікна. Тож ти не будеш мені махати. Мені страшно навіть подумати, що я можу випадково не помахати тобі у відповідь через свою сліпоту.

Коли я тобі віддам книжку? Сьогодні, завтра, через два роки? Або дещо мелодраматично залишу її тобі у своєму заповіті?

Тобі доведеться перекласти її зі шрифту Брайля на письмо зрячих. Я спланував це саме так, щоб ти доклала зусиль, якщо хочеш знати правду і зможеш її витримати.

Моя історія не загубиться. Свого часу її почують.

Я заплющую очі і знову бачу.

***

Тіло старого проїхало ще 300 кілометрів до кінцевої станції. Переплетений рукопис шрифтом Брайля непомітно для інших пасажирів впав із колін мерця під сидіння навпроти. Це було 17 років тому. Донька загиблого досі ненадовго зупиняється перед кожним бордюром. Вона ніколи не шукала книжку свого батька. Можна шукати лише те, про втрату чого ти знаєш.

Ільдико фон Кюрті

Про авторку: Ільдико фон Кюрті народилася в 1968 році та виросла в Ахені. Вона – донька продавчині книжок і сліпого професора університету, якому з дитинства вона допомагала в повсякденному житті. Після закінчення середньої школи вона навчалася журналістиці в школі Анрі Нанена в Гамбурзі та працювала в журналах «Бріґіте» та «Штерн». У 1999 році вона опублікувала свій дебютний роман «Місячний тариф», який розійшовся накладом понад мільйон примірників, а за його мотивами було знято фільм. Далі вийшло ще тринадцять книжок, зокрема й автобіографічні оповідання. У її романі «Настав час» (2019) йдеться про старіння. Фон Кюрті проживає з чоловіком та їхніми синами в Гамбурзі.

Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Das Buch deines Vaters» в журналі Німецької залізниці «Mobil».

Переклали Вікторія Пеньковська, Яна Полторак і Карина Хоменко

Ви щось загубили чи знайшли в поїзді або на вокзалі? Про забуті чи загублені речі пасажири Укрзалізниці можуть повідомляти в контактний центр за номером телефону 0 800 50 31 11 (дзвінки безкоштовні).


Читати також