Глядач бачить витвір мистецтва завершеним. І навіть якщо за ним стояла драма, піт, кров та сльози, ми побачимо лише фінал. Захопимося (а може, відчуємо огиду) і підемо далі у своїх справах. Звичайно, всі здогадуються, що рішення бути художником – не найбанальніший життєвий шлях. Але реальні труднощі, які часто переходять у великогабаритні страждання, – ось реальна плата за кар'єру в мистецтві.
Зібрали кілька промовистих фільмів про руйнівну міць такої кар'єри.
«Караваджо» (1986)
Наразі одного з ключових італійських майстрів, ймовірно, засудили б. Чистота та релігійність його полотен слабо римуються з тим способом життя, який вів художник. Картина Дерека Джармена якраз про людину, яка прихована від очей величчю своєї спадщини. Молодий Караваджо веде розгульне життя, постійно потрапляє у незручні ситуації та провокує любовні трикутники, які, треба сказати, далекі від ідеалістичних прикладів співжиття трьох творчих одиниць. Його велика пристрасть та натхненниця (її грає Тільда Суінтон) гине від рук конкурента-коханця. Опинившись у небезпечній близькості до смерті, дорослий і відкинутий суспільством художник згадує страшні епізоди свого шляху.
«Я стріляла в Енді Воргола» (1996)
Фільм Мері Херрон, який ґрунтується на реальній історії замаху на Енді Воргола. Центральна постать тут не діяч поп-арту, а письменниця та радикальна феміністка Валері Соланас (у виконанні Лілі Тейлор). Її драматургічний талант відкривається як реакція на виклики та страждання, а не як результат ідеального дитинства та безхмарної юності. Фінальна сцена з безпосереднім замахом – кульмінація параноїдальних ідей письменниці, яка більше не в змозі боротися із зовнішнім світом та обирає такий оригінальний спосіб визволення.
«Серафіна з Санліса» (2008)
Бути поміченим за життя – рідкісний успіх, невідомість і постійна можливість провалитися у прірву тотальної бідності – значно поширеніший сценарій для художника. Картина Мартена Прово про французьку художницю Серафіні (її грає Іоланда Моро), яка живе в маленькому містечку на півночі Франції і хапається за будь-який оплачуваний підробіток, аби викроїти трохи грошей на своє основне покликання. Її рідкісний дар так і залишався б непоміченим, якби не колекціонер і першовідкривач невідомих геніїв Вільгейм Уде, який випадково помітив роботи художниці. З цієї зустрічі починає змінюватися образ немолодої блаженної економки, яка слугує багатим будинками.
«Оксамитова бензопила» (2019)
Буквальне перетворення погоні за мистецтвом на кровожерний хорор від режисера Дена Гілроя. Арт-критик - його грає Джейк Джилленхол, який здатний погоджуватися на ролі в картинах про моторошну красу, - ловить успіх за хвіст і присвоює собі цілий склад невідомих робіт. Склад цей виявляється золотою житловою, роботи продаються просто чудово, і ніщо не віщує біди. Через деякий час щасливі володарі творів мистецтва починають вирушати в інший світ. Секрет чарівних робіт невідомого автора виявляється набагато темнішим, ніж можна було уявити.
«Людина, яка продала свою шкіру» (2020)
Головний руйнівник у фільмі Каутера Бен Ханьї, мабуть, не мистецтво як такове, а диспропорційна, жорстока та непереборна соціальна нерівність у світі. Сирійський біженець погоджується на найскладнішу роботу – побути живим експонатом, шкіра якого більше не належить власнику. Тепер людину показують у різних місцях, жадібно знімають на камеру та продають. Витончена форма рабства радість тим, хто вважає себе поціновувачами високого мистецтва. У картині помічена неочевидна Моніка Беллуччі – рок-безпринципна блондинка.
