Уривок книги «Амок». Артем Поспєлов

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «Віват» вийшла книга «Амок» Артем Поспєлов.

Публікуємо уривок для ознайомлення.

Уривок з роману «Амок» Артема Поспєлова

Їх було троє. Дев’ятнадцятирічний Рябий, який носить великі окуляри та їздить на чотирьохколісному велосипеді. Мес, який купує екстазі і за плечима якого сповнене насиллям дитинство. І третя, Ада — дівчина з перерізаними венами, яка чує дивний голос. Незабаром почнеться загадкове Шоу Кролика Ло, і заблукані душі потягнуться вервечкою до Доктора. Зміни — ось чого вони прагнуть. Але для цього трійця мусить подолати випробування. Кожен із них зустрінеться із самим собою, щоб зазирнути в очі тому, хто прочитає цей роман. Бо вони — це ми, і ми занадто довго ходили по колу.

Психологічний роман «Амок» українського письменника Артема Поспєлова вийшов у видавництві Vivat. Дебютний роман автора в 2021 році потрапив до Довгого списку «Книги року ВВС».

АДА

1.

            Вони забрали його в тебе.

            Так, вони забрали його в мене.

            Тоді, коли повз пропливають човни, а вітер гойдає темну воду й обходить стороною твої масні пасма.

            Тоді, коли піді мною охололий пісок, а небо — суцільний згусток сірого.

            Але кожна ріка впадає у море, і ти знаєш, що повернеш його собі.

            Доброго ранку, красуне! чуєш, коли вже не спиш.

            Ну, як ти? Як сьогодні спалося? чую, коли вже не сплю.

            Жінка в білому йде до вікна, щоб потягнути штори. Ось і сонячне проміння.

            Мовчиш? Ну, думаю, непогано, бо накачали тебе будь здоров. Вчора трохи буянила? Ну, нічого-нічого. Отак, давай я тебе відв’яжу.

            Жінка в білому стягує ковдру і тягнеться до мене руками. Обережно розстібає ремінці.

            Ось так, шоб не зачепити пов’язки. Ой, здається, їх уже треба міняти. І простирадла теж.

            Пофарбоване в червоне біле.

            Хто ж так ріже? каже мені.

            Наступного разу буду вправнішою, відповідаю.

            Ну давай, піднімайся, каже жінка в білому і допомагає тобі встати.

            Тоді я сідаю на ліжко, босі ноги торкаються холодної підлоги. Біля ліжка стоїть тумба. На тумбі ваза, а у вазі маленький соняшник. Соняшник штучний, а у ящику тумби лежить Біблія. У Біблії записка від батьків, а за вікном от-от почне цвісти яблуня. У листі вони просять тебе знайти Бога. Просто вони не знають, що ти вже це зробила.

            Послухай, говорить жінка в білому й опускається біля тебе на коліна.

            Ми всі тут за тебе, розумієш? продовжує й бере твої понівечені руки у свої.

            Але ти мусиш перестати себе різати й почати їсти, бо для чого ми тоді стараємося? Ніщо не виправить того, що сталося, і ніщо не змусить тебе забути. Сенсу нема, але, можливо, ти хоча б спробуєш його для себе створити?

            Ти точно знаєш, для чого стараєшся, кажу тобі. Але що як вона права?

            Сиджу перед нею. Дивиться на мене, а я на неї. І так щодня. А в голові одне запитання: куди його забрали?

            Це була дівчинка чи хлопчик? Усі подробиці зникають тоді ж, коли зникає голос, який ти не хочеш чути. Напевно, річ саме в них — подробицях. Бог у деталях * — колись

так хтось сказав. Сказав і помер. Тобі теж відомо, як це. Одного разу ти вже помирала — тоді, коли дитя гукало маму. То був твій перший раз.

2.

Чи ви справді бажаєте,

щоб вас визначало

страждання?

            Говорить Екран.

            Ти у головній залі, сидиш на дивані поряд із рештою. Спочатку ви дивилися концерт, але щойно його перервала дивна реклама. Зранку зняли пов’язки. У тебе запитали, чи ти готова повернутися до своєї кімнати, і ти кивнула. Коли увійшла туди, то побачила, що в кімнаті прибрали, і деякі речі тепер не там, де були раніше. Як-от м’яка іграшка, схожа на зайця з мультфільму, тепер лежить на ліжку, хоч раніше була під ним. Вона ніколи тобі не подобалася. Кажуть, вона переходить від одного мешканця кімнати до наступного. Просто вас не хочуть називати пацієнтами. Також під ліжком тепер немає пакета з твоїм блювотинням.

            Нічого, знайду новий.

Досить

ходити

по колу!

            І далі лунає з Екрана.

            Що це? запитує хтось.

            Такий дивний голос, ніби штучний, відповідає інший.

            Ага, наче такий, як у метро.

            До головної зали сходиться натовп. Голос лунає, слова виринають нізвідки, на мить затримуються і зникають. Навіть жінки в білому застигли перед Екраном.

            Баран, у метро голос записаний, а цей зовсім нелюдський.

            Чому мені здається, ніби він говорить до мене? запитую в тебе.

            Сама Екрана не бачу, бо його заступають кольорові й білі люди. Вслухаюся.

            Поспішай!

            Ти кого бараном назвав?

            Кастинг майже завершено!

            Вони заважають мені слухати. Чому вони мені заважають? Голос говорить щось важливе.

            Тихіше! викрикуєш подумки. Скажи їм, щоб замовкли! кажеш мені.

            Але я не можу, і ти знаєш, чому.

            Так, бо Вони забрали його в мене.

            Хто зіграє головну роль?

            Так-так, тихіше, хлопці. Що ми говорили про свободу гніву?

            Тихше! Тихше! продовжуєш кричати у своїй голові.

            Що він сказав?

            Але ти більше не чуєш, як він говорить, бо наступної миті натовп розходиться, і замість дивної реклами тепер гарячий випуск новин.

            ...заявив, що не оскаржуватиме результати виборів, та привітав опонента з перемогою.

            А тепер про погоду, говорить Екран. Найближчим часом без змін.

3.

            Й-й-як тобі б-було у сповідальні? Т-ти т-там не п-перший раз уже, да?

            Голос Танцюриста наче гумовий, а кожне слово — як спроба натягнути повітряну кулю на м’яч. Його погляд завжди спокійний, а очі не бояться дивитися на тебе. Якось у дитинстві через необачність батьків він кілька годин сам блукав під палючим сонцем і ледь не помер. Після того має проблеми з тиском і роботою серця. Про це мені якось розповіла пані Терапевт.

            М-мені от ш-ше н-ні разу н-не п-повезло туда попопасти, й-йак не старався. Н-ну знаєш, я н-не дуже згра-рабний, говорить, і сидить, як і сидів. Сам він з крісла ніколи не встає.

            Ал-ле ко-колись був. Н-ну ні-нічого, т-тепер й-а т-танцюю всередині с-себе, говорить і перекошує обличчя — посміхається.

            Зараз ранок, і ти щойно прокинулася. Його кімнат поряд із твоєю. Схоже, він попросив когось привезти його до тебе. Ти в ліжку, а він посеред кімнати.

            А т-тобі н-не ду-дуже х-хочеться жити? Н-ну, але т-тут ма-мало х-хто х-хоче, д-да? І знову скривлене обличчя.

            Ну, як ми всі сьогодні почуваємося? говорить жінка в білому.

            Цього разу це пані Терапевт. Вона не підводить очей і пише олівцем у товстому зошиті. Завжди знайдеться той, хто справді відповість на її запитання. Вас тут не так

багато, але достатньо, щоб заповнити всі ніші. Тож цю нішу заповнює Солдат.

            Гівняно, говорить. Дуже гівняно. Під березою у крові на голій землі і то було краще, це я вам точно говорю.

            Що змушує тебе так думати? ставить ще одне запитання пані Терапевт.

            Думати? Яким раком тут бляха думка? Я вже давно нахєр своїх думок не чую.

            Ч-чим ти по-порізала руки? Тут же н-нема н-нічого гострішого з-за повітряну к-кульку.

            Повітряні кульки — їх тут повно. Нам кажуть, це тому, що кожен день — свято. Але не для мене. Так, бо для тебе свято — це порізати руки олівцем, вкраденим у пані Терапевта.

            Т-ти шо, т-там ва-ваги на-набрала? питає раптом,і всередині у тебе застигає переляк.

            Т-та жа-жартую-жа-жартую, каже й сміється.

            Б-бачив, до тебе ро-родичі п-приходили? Т-то хто був, м-мама й п-папа? Б-бачив, й-йакусь книжку тобі п-передали й пе-перехрест-т-тилися.

            З-знаєш, м-мені важко до-догнати, й-йак в-вони можуть у шось в-вірити п-після того, ш-шчо з то-тобою сталося. З-зовсім.

            Так а д-для ч-чого він в-воював, а?

            Танцюрист говорить, а довкола тиша й напруга. Здається, повітря гуде й вібрує від того, як розтягується його голос.

            Дякую за участь, Танцюристе, але він тобі не відповість, говорить пані Терапевт. Тоді звертається до мене.

            Тепер ти, Адо, звертається до тебе. З поверненням.

            Усі в колі аплодують.

            Ти мовчиш. Я мовчу.

            Те-тепер во-воювати не треба, й такий с-самий во-вояка завтра сю-сюди не п-потрапить? однаково продовжує Танцюрист.

            Солдат ніяк не реагує на його слова. Сам у собі, певно, вслухається у свої думки.

            Ми тебе зрозуміли. Припини, будь ласка, каже пані Терапевт.

            В-війну так п-просто не зми-миєш, як зми-мили жит-тя з-з його обличчя.

            Тоді пані Терапевт перекладає олівець в іншу руку та піднімає голову. Дивиться не зовсім на Танцюриста, а на точку трохи над ним та за ним. Танцюрист замовкає.

            От би ти мовчав так, як мовчить Ада. Так, дівчинко?

            Як воно — знову бути з усіма?

            Я мовчу. Ти мовчиш.

            Та гівняно бляха, ви шо, не бачите? нарешті повертається зі своєї експедиції Солдат. Так само, як і мені. Ми з нею однакові, вкурюєте? каже, а потім знову пірнає в себе.

Читати також


Вибір читачів
up