Куратнік Ольга. Вчитель, який змінив моє життя
ЛЮБОВ двох різних і таких близьких людей…
Коли тобі п’ятнадцять, думки поспіхом мчать уперед, а емоції постійно змінюються. Здається, тільки-но ранок перегорнув рожевим сонячним пальчиком першу сторінку й нагадав, що час уставати, аж ось уже й вечір стомлено сів спочити біля старого плюшевого зайця, щоб зробити останній на сьогодні запис. Цей день видається схожим на багато інших буднів, сповнених звичних справ, одноманітності й водночас небуденності. Кожен із нас малює його по-своєму: хтось обирає відтінки сірого, а для когось він перетворюється на напівпрозору пастель, крізь яку прозирають де-не-де особливі спогади…
- Був дід Андрушка, і була в нього бабця Марушка, - зринають у пам’яті слова відомої казки, а пензлик неквапно малює золотаво-білою фарбою. Тобі лише три, і все видається справжнім: і величезна ріпа, що її треба витягти, і Сіроманка, яка допомагає дружній родині…
- На найвищій гілці старої сосни жила особлива Ворона, що мала звичку зазирати у вікно і розповідати дітлахам про свої дивні пригоди, - додає сріблясто-блакитної пастелі примхливий спогад. Виповнилося шість… З’явилися певні вподобання: хочеться поринути в мандри, відчути себе шукачем пригод. І, звичайно, першовідкривачем…
- Поспішайте робити добро, не будьте байдужими, - озивається з недалекого минулого знайомий з дитинства голос, змальований м’ятно-жовтим кольором. У дев’ять слова набувають особливого змісту, у них – найважливіше для всіх, для кожного…З ними приходить любов…
Ці спогади-замальовки – не просто сходинки, яким крокувала маленька дівчинка з чорнявим чубчиком і очима кольору стиглих вишень. У них завжди поруч та, що їх подарувала… Бабуня, бабуся, бабусиночка… Ми з нею такі різні і водночас такі близькі…
…Пригадуєш, рідна, як збирали в осінньому парку каштани (тоді ще не вміла я добре говорити і сердилася, коли мене не розуміли)? Уважно роздивлялися кожну лінію, кожну плямку. А ти розповідала про дивовижного Лісовичка, що, заховавшись у верхівці крислатого дерева, роздмухує жаринки, з яких видобуває особливий колір для цих гладеньких малюків. Може, тоді уперше навчилася я бачити незвичайне у звичайному?..
Дякую, бабусю, що знаходила відповіді на мої безкінечні «як?», «чому?», учила розпізнавати хороше й не дуже. Чого, скажімо, вартий досвід, принесений із дитсадка. Прийшовши додому і зручно вмостившись на маленькому стільчику, я вправним рухом показала, як курять цигарку дорослі (вдома ніхто - ні тато, ні дідусь, ні прадідусь - цього не робили). Ні, не сварила свою любу онучку. У тебе вистачило життєвої мудрості, щоб скласти казку про Зміївну, яка дихала вогнем і голосно кашляла, перетворившись врешті-решт на «страмню», яку всі зневажають. Розказане так міцно вкарбувалося в пам’яті, що, побачивши на вулиці жінку з цигаркою, голосно промовила:
- Поглянь, бабуню, тьотя теж Зміївна-«страмня»…
Рідна моя! У хвилини відчаю, страху ти була завжди поруч. Пам’ятаєш, як величезний собака зненацька вискочив мені назустріч? Певно, тоді очі кольору стиглих вишень перетворилися на два величезних сургучевих озерця з темною безоднею? Крику не було. Мить – і ти поряд. Затулила собою, відігнала нападника…Відтоді десь у глибинах, де ховається неспокій, поселилося відчуття захищеності. Так є, і так буде…
А як, бабусю, ми разом долали перші сходинки шкільної науки… Кривульки замість гачечків, кострубаті тини замість паличок… Як колись неню, так і мене розраджувала словом, іноді – цукеркою від котика Мурчика чи просто теплими обіймами. Від тебе пахло свіжими пиріжками, і духмяними яблуками. А коли приходив час читання (ох, і складна, скажу Вам, наука!..), виїжджав потяг з кольоровими вагончиками, в яких, ніби поважні пасажири, сиділи склади. Машиніст (це, звичайно, був тато) давав сигнал, і вони, міцно взявшись за руки, утворювали нові слова. За ними поспішала впевненість: «Хочу і можу».
Зізнаюся чесно, бабуню: коли ти вперше зайшла на урок до нашого класу, дуже хвилювалася. І не тільки тому, що скажуть однокласники (вони чомусь були переконані, що матиму від тебе лише відмінні оцінки, проте виявилося зовсім не так). Ти ж бо вчитель!.. Допоміг переказ…Пригадую ту особливу розповідь про жінку, що потрапила разом з колегою до дитячого будинку (її тоді найбільше вразило не ставлення дітей до подарунків, а очі маленьких безбатченків), і останні кілька рядків, у яких такі небуденні слова: «Жінка вирішила прийти додому розповісти чоловікові про дівчинку із сиротинця і своє бажання забрати дитинку, щоб на одне покинуте маля стало у світі менше). Спочатку була тиша, а потім емоції: твої, мої, наші… Поглянувши на павутинку зморшок біля перенісся й краплинку-сльозу на віях, зрозуміла: ти та сама, моя бабусенько… А небайдужість до чужого смутку міцно поселилася і в нас, твоїх учнях…
Вдячність – риса особлива… Саме нею Всевишній наділив людей, щоб жила вічно любов… Сказати справді щирі слова непросто. Але спробую…
- Спасибі, рідна моя бабусенько, що ти в мене є. Така, як завжди: добра, щира, мудра і відкрита…до мене… до людей. Спасибі тобі за любов… За ту, що одна на двох…
Коли тобі п’ятнадцять, думки поспіхом мчать уперед, а емоції постійно змінюються. Знову прокидається ранок, щоб перегорнути рожевим сонячним пальчиком першу сторінку й нагадати, що час уставати… Починається новий день… Він не схожий на багато інших буднів, сповнених звичних справ, одноманітності… Він особливий, бо разом з ранком прокидається з новою силою ЛЮБОВ двох різних і таких близьких людей…
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
