Біля школи

Біля школи. Денис Лукін

Денис Лукін

Нещодавно був у школі, в якій навчався. Точніше, постояв біля. Дивився на місце, де ми збиралися перед першовересневою лінійкою. Обійшов камені, на яких учні  фотографувалися у пам'ятні дні типу того ж 1-го вересня і просто сиділи на перерві. 
Пам'ятаю, як мого першого першого вересня  мама зробила фото зі мною на фоні цегляної кладки. Завеликі штани, завелика сорочка з коротким рукавом(я вже тоді був адептом оверсайз), коротка зачіска світлого волосся(моє волосся потемнішало з роками, як і душа), дурнувата усмішка. Легко можу побачити в уяві ту знимку. Привіт, Денис. Стільки ти всього міг зробити з тих часів... Стільки людей в тебе вірили. Але ти нічого не зробив. Та ти був таким безбожно щасливим! Як ніхто. Ти проміняв успіх на щастя. Прожив весь той час, як під кайфом. Прихід, який ніяк не відпустить.
Напроти каменів, де я сидів, знаходиться добудова до молодшої школи. Цегла іншого кольору. Не пам'ятаю, щоб у нас тут були уроки. Взагалі не згадую, що то за приміщення. Уява малює, що там відбувалися заняття, які я і мої однолітки пропустили: «Сенс життя», «Стосунки — вам поки таке не треба, але колись знадобиться», «Секрети зарубіжної літератури, таємниці буття», «Здорове спілкування в родині і поза нею», «Як бути невимовно щасливим не тільки за рахунок кар'єри».
Вікна столовки. Біля одного з них я любив на самоті пити чай, свій улюблений пуер, добре, жартую, помийну солодку жижу, і дивитися вдалечінь. Я уявляв, що десь там, в полях, на які відкривався вид, чекає на мене і на всіх нас справжнє, велике життя. Потім на тому місці побудували ТЦ «Караван».
І те життя, напевно, не помітивши, залили бетоном фундаменту.
Каркас згорілої теплиці. Дивна споруда. В жодній іншій школі того ж типового планування не бачив, щоб вона функціонувала. Скрізь тільки чорні, обвуглені рештки. Ніби директори шкіл, змовившись, вирішили спалити до біса цю невдалу затію. Або учні. 
Напевно, передбачалося, що в цих теплицях будуть вирощувати овочі — таким чином школа зможе забезпечувати себе власною городиною. Хоча б частково. 
Чи робити якісь біологічні досліди.
Натомість ми там билися. «За теплицею після уроків!» — так вирішувалися конфлікти у час мого дитинства. 
Тоді ми захоплювалися бойовиками, і кожен хотів випробувати на кривдникові новий прийом, який вчора побачив у кіно.
Якщо серед «глядачів» були «старшаки», і бій закінчувався занадто швидко і без ефектів, то вони стравлювали поміж собою інших молодших учасників «стрілки» задля продовження шоу. «Ти йому даси?» — запитував імператор теплиці чергового гладіатора, і якщо один з імпровізованої пари суперників казав «так», а інший не погоджувався, що ж, мав довести це кулаками. Дикі були часи.
Коли я розповідав про свій похід молодій подрузі, вона запитала, чи бачив я когось зі своїх вчителів. Я відповів, що їх вже майже нікого нема) Вона сказала: а, точно, не подумала.
Хоча одну вчительку я таки побачив. Ірину Степанівну, викладачку фіз-ри. Вона мене не помітила, а я не став до неї пібдігати — біг мені ніколи не давався. 
Вона майже не змінилася. Можливо, справа у східному довголітті і здоров'ї — Ірина Степанівна етнічна кореянка. Вона вчила нас стрибати з розбігу перекидом через скамійки, поступово збільшуючи висоту, ставлячи одну лавку на іншу. Ніби до спецназу нас готувала. Не знаю, чи було таке у програмі, чи це її власна вигадка. До сих пір не розумію, як у мене могло виходити робити таку вправу на рівні з іншими.
Якщо я комусь кажу, що викладав у школі, найчастіше в мене запитують: і ти кричав, як і всі вчителі? Ну бо важко повірити, що я можу кричати. 
Дивно, але я кричав. Чи не дивно. У багатьох викладачів це профдеформація: розмовляти криком. 
З тих пір я, здається, ніколи не підвищував голос. І не збираюсь. 
Крик — свідчення безсили, і цим ти досягаєш зворотнього ефекту від того, якого прагнув.
Я не вмію кричати і поспішати. Коли мені треба поспішати, я роблю все ще повільніше. Запізнююсь на зустріч? Давно хотів попрасувати цю сорочку! Та і взалаі в шафі не завадить навести порядок...
Але зазвичай я виходжу зазделегідь.
Люблю робити все максимально повільно, максимально якісно. Так ретельно, щоб мої рухи перетворювались на медитацію, на молитву.
Моя тотемна тварина — черепаха. Їй можна бути повільною, і ніхто на неї за це не ображається, ніхто її не сварить.
І ще вона може сховатися у своєму «будиночку».
Люблю тебе, черепахо.


Instagram @deni_look_in

Читати також


Вибір редакції
up