16.01.2024

«Відкриття світу й людини»: «Декамерон» Дж. Боккаччо (приповість до четвертого дня)

О. М. Ніколенко

Жанр новели вперше з’явився в XIV-XVI ст. в Італії в епоху Відродження, коли починається розкріпачення людини, міцнішає протест проти середньовічної моралі й забобонів. Ренесансна новела засвідчила пробудження людської натури і відобразила боротьбу людства за своє звільнення, показавши багатогранність приватного й суспільного буття. Новелі притаманні гостра, напружена дія, драматизм сюжету. Події розгортаються у повсякденному житті, вони охоплюють невелику кількість персонажів. Жанр новели тяжіє до незвичайності, що відповідало переломному характеру епохи. Особистість вступає у конфлікт із нормами католицької моралі й феодального суспільства. Події подані як реальні й водночас як надзвичайні, нові для читачів («новини дня»). Звідси ж назва жанру: італ. novella від лат. novellus — новітній. Новизна виявлялася в гумористичному чи сатиричному забарвленні звичайних подій, в анекдотизмі ситуацій, несподіваній фабулі й кінцівці. Усе це суперечило правилам середньовічної літератури і було ознакою формування нового гуманістичного мислення, яке французький історик Ж. Мішле, а за ним і швейцарський дослідник Я. Буркгардт визначили як «відкриття світу й людини».

Збірка новел «Декамерон» (1348-1351) Дж. Боккаччо є характерним циклом доби Відродження, хоча самий жанр і назва існували раніше. В Італії десь наприкінці XIII або на початку XIV ст. була зроблена спроба об’єднати та записати найпопулярніші зразки оповідань того часу. Так виникла збірка «Новеліно, або Сто давніх оповідок». Отже, Боккаччо не розпочинає, а продовжує новелістичну традицію. До того ж, за підрахунками французького дослідника Анрі Оветта, сюжети для більшості новел Боккаччо (85 із 100) взяті або з середньовічної літератури, або з фольклору. І все ж таки художня розробка жанру новели належить саме Боккаччо. Беручи поширену сюжетну схему, він доводить її до такої естетичної довершеності й емоційної виразності, що сама фабула втрачає своє значення, бо на першому плані — люди нового часу, їхні стосунки, переживання, усвідомлення їх у світі. В цьому розумінні Боккаччо можна назвати творцем жанру новели.

Це доводить порівняльний аналіз оповідок із «Новеліно» і «Декамерона». Наприклад, приповість до четвертого дня в книзі Боккаччо має своє джерело — сімнадцяту оповідку з «Новеліно»: «У одного царя народився син. І мудреці- астрологи провістили, що як не пробуде він десять років, не бачачи сонця, то осліпне. Тому цар наказав пильнувати його, а коли минуло десять років, наказав показати йому землю й небо, море, злото й срібло, і тварин, і людей; серед усього іншого наказав показати йому й вродливих жінок. Юнак спитав, хто це, а цар наказав сказати йому, що то демони.

Це оповідання з «Новеліно» нагадує притчу, з якої можна ілюструвати твердження, що міститься в словах царя. Розповідь про події надто проста, хоча незграбна й кострубата. Мова не відзначається особливою емоційною барвистістю: «юнак спитав», «цар наказав сказати», «тоді юнак сказав» тощо. До того ж події відбуваються у невизначений час, герої напівлегендарні, відірвані від реального життя.

У Боккаччо все інакше, хоча сюжетна схема спостерігається. Герої мають своє обличчя, свої індивідуальні характери. Вони вже не безіменні персонажі, а конкретні люди зі своїми біографіями, неповторним внутрішнім світом. В одного чоловіка, на ймення Філіппо Бальдуччі, померла жінка, залишивши йому на згадку єдиного сина. І така його огорнула туга, що надумав він залишити мирські справи і присвятити себе натомість Богові, і сина на те нахилити. Роздав він усе своє добро та подався на гору Азінайську, усамітнившися там із сином в убогій келійці. Живучи з милостині, вони робили тільки пости та молитви. Коли синові пішов сімнадцятий рік, він попросив батька показати йому Флоренцію, де старий інколи жебракував. Батько розмислив, що син у нього вже великий і добре навчився святенницького життя, то мирські принади йому не страшні, і вирішив показати юнаку місто. Як побачив юнак палаци, будинки, церкви, то з усього дивувався і все розпитував, що то таке і як називається. Аж ось назустріч їм ідуть молоді жінки та дівчата. Син спитав у батька, що то таке, а той відповів: «То, синку, гуси». І син забув одразу про палаци, будинки, церкви і сказав:

- От якби мені, тату, одну таку гусочку!

- Мовчи, синку, — одказав батько, — мовчи, вони скверні.

- Ото такі бувають скверні? — спитав син.

- Такі, — одказав батько.

А син йому:

- Не розумію, чого се вони по-вашому скверні, а як на мене, то я ще зроду не бачив нічого такого гарного й любого, як сі гуси; вони краще за тих мальованих янголів, що ви мені показували. Зробіть мені ласку, панотче, візьмімо з собою на гору одну таку гусочку, я вже буду її годувати.

- Ні, ні, не треба! — закричав батько. — Та й не знаєш ти, з якого кінця вони годуються!

Тепер тільки зрозумів старий, що прирожденне сильніше над учене, і пожалкував, що взяв сина з собою».

У цій маленькій новелі Боккаччо виступає як тонкий психолог, він робить глибокі спостереження за людською натурою, показує мотиви тих чи інших учинків. Туга батька за дружиною відвернула його від світського життя. Страх за майбутні розчарування сина (бо того теж могло спіткати горе) примушує виховувати його в побожності й подалі від людей. Той самий страх за своє дитя змушує батька збрехати й назвати жінок «гусками». Однак людська природа виявилася сильнішою за будь-які обмеження й заборони. Як не нахиляв батько сина до спасенницького життя, він усе одно не втратив ні жаги до невідомого, ні почуття прекрасного, ні прагнення до чогось нового, ні здорового потягу до жінок. Отже, на відміну від оповідки з «Новеліно», де утверджується «дивний» характер «демонічної» жіночої вроди, що має владу над чоловіками, в новелі Боккаччо мова йде не стільки про жінок, скільки про людину взагалі, про силу людської натури, про нестримність життєвих сил особистості. Культ людини, її почуттів і переживань протиставлений середньовічним уявленням про необхідність аскетичного обмеження, про релігійну покірність і схиляння людини перед Богом натомість реального життя. Письменник виявляє себе справжнім гуманістом, заперечивши догми феодально-церковної моралі й проголосивши цінність земного буття.

Характерною ознакою «Декамерона» є сміх — сміх над середньовічною схоластикою, церковними догмами, розбещеністю священиків, над життєвими обставинами. Сміх, на думку Боккаччо, допомагає людству піднестися над жорстокою дійсністю, усвідомити великі творчі можливості для перетворення світу. Однак веселий і безтурботний сміх у збірці нерідко поєднується з реальним трагізмом. Це відчувається і в згаданій приповісті до четвертого дня. Починається оповідка на сумній ноті — смертю дружини Філіппо Бальдуччі, його відмовою від мирських утіх, усамітненням батька разом із сином. Однак поступово тон розповіді змінюється. Прохання парубка показати Флоренцію є своєрідною межею між драматичними й комічними подіями. А вихід сина у широкий світ відкриває панораму тогочасного життя в усій його складності та розмаїтості. Поєднання різних просторових планів (замкнений світ келій та велике місто), нерівномірність часових потоків (у зав’язці мова йде про події, що тривають близько 18 років, а подальший розвиток сюжету охоплює лише один епізод одного дня) допомагають авторові показати багатогранність життя людини, в якому є місце і трагедії, і радості, і відкриттю невідомого.

Хоча багато новел із збірки «Декамерон» мають чітко визначений антиклерикальний пафос, подана приповість лише в опосередкованій формі критикує церковні заборони. Основний конфлікт розгортається не у зовнішній сфері, а у внутрішньому світі людини — саме в її душі триває боротьба поміж життям і смертю, радістю буття й аскетизмом. Не випадково героями твору є старий батько і його молодий син, котрі уособлюють різні покоління, що по-своєму ставилися до життя. Потяг юнака до невідомого, його захоплення новими враженнями символізують пробудження людського духу від середньовічного сну, вихід людства в широкий світ, прагнення до гуманістичної культури. Епізод з жінками-«гусочками» набуває комічного змісту. На відміну від інших сатиричних новел, тут сміх Боккаччо має неоднозначний характер. З одного боку, автор із гумором змальовує непристосованість дорослого юнака до життя, а з іншого — викриває ті обставини, що призвели його до цього. Провина покладається не тільки на батька, а передусім на суспільство з його старою мораллю. Однак письменник із веселою посмішкою розповідає про те, як парубкові захотілося взяти «хоч одну таку гусочку». У даному випадку сміх отримує оптимістичний, життєстверджувальний характер. Боккаччо впевнений, що людина зможе звільнитися від середньовічних обмежень й оцінити радість вільного щасливого життя.

Мови «Декамерона» — дуже цікаве явище з точки зору стилістики. Приповість до четвертого дня є яскравим прикладом мовленнєвого новаторства Боккаччо. В оповіді чітко простежуються розмовно-побутові елементи, які в перекладі М. Лукаша передаються відповідними формами: «був він роду простого, міщанського», «та сталося його жінці те, що з усіма буває — зійшла вона з сього світу», «Філіппо вбивався хтозна-як, утративши кохану істоту», «пильнував, щоб він, крий боже, нічого такого не побачив», «він дуже з усього чудувався» тощо. Наявна у творі й фольклорна стихія. Початок (зачин) нагадує народні казки: «У нашому місті, — давно вже те діялось, — жив собі один чоловік, на ймення Філіппо Бальдуччі... Була в нього жінка, з якою вони дуже любилися, жили тихомирно і про те найбільше дбали, аби завжди догодити одне одному...» Хоча в подальшій розповіді фольклорне забарвлення послаблюється за рахунок реалістичних описів, кінцівка теж нагадує зразки народної творчості: «Тепер тільки зрозумів старий, що прирожденне сильніше над учене, і пожалкував, що взяв сина з собою».

Окрім цього, за спостереженнями Г. Кочура, в мові «Декамерона» дуже міцна риторична течія: «І самі розповідачі, і герої щоразу вдаються до засобів ораторської мови, наслідуючи найкращі зразки античного красномовства. Від скупої, простакуватої, вбогої розповідної манери «Новеліно» в «Декамероні» не залишається нічого. Складається таке враження, що Боккаччо, взявши «нижчий», простонародний і мовою, і тематикою літературний жанр, прозову новелу, намагається піднести його до рівня високої літератури всіма засобами — в тому числі й модним оформленням, — наслідуючи найвищі літературні приклади, античну ораторську прозу».

Приповість до четвертого дня має своєрідне риторичне обрамлення, в якому автор проводить чітку межу між оповідачем і розповідачем. Розповідач (той, хто розповідає історію про батька й сина) є людиною демократичного походження, він співчуває своїм героям, не відділяючи себе від народного життя. Оповідач (той, хто являє зразки красномовства у вступі до новели та після неї) вже не ховає своє «я» — освіченої, розумної людини, котра багато в чому випереджає свій час. У риторичних відступах на початку і в кінці новели Боккаччо відкрито проголошує свої гуманістичні принципи. Тут оповідь сповнена вже не розмовних і фольклорних елементів, а книжково-літературних. У мові ренесансного промовця багато звертань, риторичних зауважень, філософських сентенцій. І все це задля того, щоб довести певну істину: «Я і всі інші, котрі вас люблять, діємо згідно з природою. Щоб проти її законів боротися, занадто багато треба мати сили, і часто сила та йде на-марно або й шкодить тому, хто нею орудує». Всупереч середньовічним уявленням про приреченість людської долі, Боккаччо утверджує силу духу особистості, цінність людської природи.

Отже, кожна новела «Декамерона», як і вся збірка в цілому, має свою довершену художню структуру, яка сприяла наповненню традиційного жанру новели новим гуманістичним змістом. У цьому плані, за словами Г. Кочура, «Декамерон» Боккаччо не лише етап на шляху розвитку літера-тури, а й книга, що лишається живою естетичною цінністю.

Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1999. – № 3. – С. 4-7.

Біографія

Твори

Критика