16.01.2024

«Він займався щасливою поезією...» (Матеріали до вивчення роману Джованні Боккаччо «Декамерон»)

С. Ю. Дітькова

Флоренція пишається величчю талантів: Данте і Петрарки, Боккаччо і Донателло, Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, Макіавеллі і Гвіччардіні.

На уроках, присвячених вивченню «Декамерона», ми знайомимось із спадщиною того, кого любили і Флоренція, і флорентійці; того, хто вперше в історії світової літератури показав життя звичайних людей у різних куточках середньовічної Європи. Його звали Джованні Боккаччо. У його особі італійські пополани, французькі буржуа, німецькі й англійські бюргери знайшли свого рапсода, а світова культура — одного з найвидатніших митців слова, котрий, не пориваючи зв’язків з естетикою Середньовіччя, реалістично зобразив у «Декамероні» світ земний, хоч і залежний від світу небесного, але красивий і цікавий сам по собі.

З давніх часів у центрі Апеннінського півострова, в межигірській улоговині, на берегах ріки Арно були плодючі землі, що мали назву Тосканських. Колись там були поселення етрусків, а згодом давні римляни побудували там храм богині Флори, яка захищала неповторний і незрівнянний світ рослин. Римляни вірили, що квітучі землі Тоскани користуються особливою прихильністю Флори. Тому, коли в І ст. до н.е. поруч із храмом виникло селище, його назвали Флоренцією.

Чимало лиха зазнали флорентійці: грабували їхнє місто давні германці, руйнували гунни... Та творча вдача і природна працелюбність мешканців цього краю знову і знову відтворювали тосканську перлину.

Розквіт Флоренції розпочався у XI столітті, коли місто опинилося на перехресті торгівельних шляхів між Сходом і Заходом. Саме тоді й народилась у Тосканській долині самобутня культура, яку тепер історики називають флорентійською.

Суспільство італійських держав поділялось на три основні соціальні верстви: гранди (нащадки аристократичних родів), пополани (заможні плебеї) і чомпі (незаможні плебеї).

Тоскана із центром у місті Флоренції була незалежною державою, де вирувало політичне життя, найхарактернішою ознакою якого були постійні сутички між аристократами і багатими плебеями. Справа в тому, що в Середньовіччі існувала чітка, освячена католицькою церквою суспільна ієрархія: король — феодали — народ. Юридичні відносини та стосунки між людьми залежали від цієї ієрархії. Гранд, який володів землями, мав набагато більше юридичних прав, ніж заможний, але напівбезправний пополан. Використовуючи це, гранди хижацьки грабували багатих плебеїв, виправдовуючи свої ганебні вчинки «правом крові». Обурення й гнів попо- ланів спричинили жорстоку й кровопролитну громадянську війну, котра завершилася перемогою плебсу. У 1293 році Тоскана була проголошена Флорентійською комуною (від лат. communis — «загальний»). У Флоренції з’явилася демократична конституція, згідно з якою пополани не поступались у правах грандам. Державою відтепер управляла рада із семи приорів, яких обирали всенародно, і вони могли бути виходцями як із аристократичних кіл, так і з плебейського середовища.

Римсько-папська курія мовчки стерпіла «знущання» над віковими традиціями в обмін на масове хрещення флорентійських пополанів (серед яких було чимало мусульман та іудеїв) та на величезні кошти, які регулярно постачали католицькій церкві багаті банкірські династії.

Розквіт флорентійської проторенесансної культури пов’язаний саме з Флорентійською комуною, яка існувала до 1434 року.

Приклад флорентійців не залишив байдужими венеціанців та генуезців. Вони охоче повторювали кроки сусідів. Поступово виникло й зміцніло те, що італійські літературознавці називають «культурою меркаторів» («культурою торгівельників»), або простонародною, індиферентною до католицької готики культурою, народженою земним життям і тісно з ним пов’язаною.

Європейські купці (меркатори) були активними, вольовими особистостями. Вони прокладали нові торгівельні шляхи, вирушаючи задля цього в далекі й небезпечні морські та сухопутні подорожі, ареал яких простягався від Аравії до Британії.

Усьому людству відомі імена Марко Поло і Христофора Колумба. Вони відкрили для європейців Азію та Америку. Але зараз мало хто згадує, що вони були меркаторами і що їх відчайдушні морські подорожі були пов’язані з комерційною діяльністю. А скільки відважних меркаторів загинуло в морі і на суші від бур та ураганів, від ножів корсарів та розбійників! Але вони знову і знову одягали дорожні плащі й вирушали освоювати світ.

Відомо, що будь-який флорентійський меркатор володів якнайменше 5-6 мовами (європейськими, східними), знав світ і життя, володів шаблею не гірше, ніж рахівницею.

Меркатори не знали куртуазних манер, якими хизувалися гранди, але не шкодували грошей на твори мистецтва, яке досить тонко розуміли і яким захоплювались. З їхньої волі набережну ріки Арно вимостили мармуром із Каррари, звели величні собори і розкішні палаццо (як громадські, так і приватні), запросили до Платонівської академії Флорентійського університету найкращих європейських професорів.

Флорентійські меркатори були фінансово могутнішими за європейських королів, вони приймали монархів у своїх палаццо, викликаючи в августейших осіб пекучу заздрість. Вони були почесними гостями самого римського папи й мали вплив на європейську політику. їх називали «лицарями торгівлі», але ставлення до них було неоднозначним.

Простолюд, котрий працював на володарів тугих гаманців, дивився на них із злобою (до речі, перший у світі страйк робітників відбувся у Флоренції у 1345 році).

Нащадок римських патриціїв і славетних хрестоносців, корінний флорентієць Данте Аліг’єрі дивився на них із холодним презирством. Він називав їх «волоцюгами» та «шахраями» і вважав, що по смерті меркаторів їхні грішні душі опиняться у четвертому колі пекла через те, що вони не були справжніми католиками і занадто любили гроші. Хіба міг знати великий носій аристократичної погорди, що саме представник меркаторів, Джованні Боккаччо, поверне його ім’я — Данте — флорентійцям?

Франческо Петрарка приятелював з деякими меркаторами, тісно співпрацював із Джованні Боккаччо, але засуджував Римську курію за таємні грошові стосунки з банкірськими родами.

«Лицарі торгівлі» характером не поступались «лицарям Христа». Але якщо хрестоносці присвячували своє життя «молитві, війні та коханню», то по-мірковані плебеї орієнтувались уже на інші цінності: підприємництво, багатство, владу. Там, де хрестоносці користувалися мечем, меркатори віддавали перевагу хитрому й гнучкому розумові. А закони «торгівельної необхідності» нерідко штовхали їх на безкомпромісне знищення конкурентів, інколи моральне, а інколи й фізичне.

У сучасній Італії й досі кажуть: «Той, хто має справу з тосканцем, мусить не розвішувати вуха»; «Флорентійці знають, де в чортяки хвіст». Та й сучасне слово «меркантильний» (той, хто по-гендлярськи, ощадливо ставиться до життя) бере своє походження від слова «меркатор».

Це був новий світ — суперечливий, жорстокий та підступний, але постійно спрямований думкою за обрії пізнання й відкриттів. Джованні Боккаччо був дитям цього світу, його паростком і його суворою й водночас вибагливою рослиною, котра прикрасила цей світ квітами свого дивовижного таланту.

Отже, у 1313 році в родині флорентійського банкіра з’явився на світ хлопчик. За іронією долі, і батько, і всі його родичі були меркаторами...

Малий Джованні дивував своїх учителів здібностями до наук, але в ньому бачили тільки спадкоємця капіталу і виховували як майбутнього банкіра. Тому, коли Джованні був ще підлітком, його відправили навчатися юриспруденції і комерційних справ.

Місцем навчання обрали Неаполь. Це був порт, де багатіли різноманітні торгівельні контори. Джованні було тільки 16 років, а він уже працював по 20 годин на добу! Вдень слухав лекції з міжнародної юриспруденції в Неаполітанському університеті, після занять обслуговував клієнтів у конторі, а вночі займався оформленням «розрахункових», «касових» та «вексельних» книг.

Неаполь у XIV ст. був столицею Неаполітанського королівства. Король Роберт Анжуйський уславився як меценат і... марнотратник. Роберт Анжуйський, боржник банку Боккаччо-Барді, почувши від придворних, що в портовому кварталі Неаполя мешкає син Боккаччо де Келліно, прислав за Джованні цілий кортеж. Так почалося придворне життя меркаторського сина, яке продовжувалось 12 років.

Джованні Боккаччо представляв при неаполітанському дворі інтереси флорентійських банкірів. За роки мешкання в Неаполі він закінчив університет, заприятелював із відомим флорентійським маляром Джотто (що саме тоді працював у Неаполі), захопився спадщиною Данте Аліг’єрі (завдяки професору Неаполітанського університету, юристу і поету Чіно де Пістойа), познайомився з творчістю та особистістю Франческо Петрарки (котрий часто гостював у Роберта Анжуйського), перечитав ледве не всі книги в Королівській бібліотеці й розпочав сходження на Парнас — став поетом та прозаїком.

На прийомі в королівському палаці Джованні зустрів кохання усього свого життя — чарівну Мадонну Ф’ямметту (Мадонну Вогник). її справжнє ім’я було Марія Д’Аквіно, і придворні перешіптувались: вона була позашлюбною дочкою короля Роберта Анжуйського. Рудокоса красуня з успіхом співала у придворному оперному театрі.

Джованні називав її Мадонною-Ф’ямметтою (Вогником) — мабуть, через колір волосся, — і віддано кохав її впродовж 12 років свого неаполітанського життя. Ф’ямметта відповідала взаємністю. Але через негативне зневажливе ставлення родини Боккаччо до співачки молоді люди мусили розлучитися. Проте Мадонна Ф’ямметта назавше залишилась у серці й у творчості Боккаччо.

Отже, Джованні, вихований на розрахункових книжках і векселях, став не лише спеціалістом з міжнародної юриспруденції, а й куртуазним поетом, знавцем середньовічної та античної класики. До того ж підтримував духовний зв’язок із народною культурою. Більш того, він її вивчав.

Боккаччо, мабуть, був перший, хто звернув серйозну увагу на італійську усну народну творчість.

У Неаполі були популярні народні кантаріо (від іт. cantare — «співати»). Ці пісні-балади в більшості своїй пов’язані з життям та пригодами моряків (70% населення Неаполя складали моряки та їх сім’ї). Кантаріо співали професійні співаки у чисельних портових тавернах. Боккаччо відкрив у цих екзотичних народних поемах чудовий світ, наповнений ароматами далеких країн, корсарськими бійками, кораблями-примарами, русалками та сиренами.

Із захоплення кантаріо почався систематичний інтерес до народних оповідань. По країнах Європи їх ходило чимало. В романських — їх називали фабліо (від ті. fabula — «історія») чи новелами (від іт. novella — «новина, оповідання про новину»), в Німеччині — шванками.

Новели, фабліо і шванки були неодмінною частиною плебейської культури. Ці забавні історії, героями яких були шахраї-монахи, авантюристи-меркатори, жадібні корсари, студенти-пустуни, невірні жінки та ревниві чоловіки, розповідали балаганні актори на ярмарках і звичайні люди для розваги.

Університетські інтелектуали тієї пори зневажали народні оповідання через просту мову, незначність персонажів, відсутність, як їм здавалося, духовної цінності.

Середньовічна інтелігенція розмовляла переважно латиною й гребувала плебейським мистецтвом. Вище товариство вважало простолюд розумово неповноцінним. Вони були впевнені: плебеї підвладні тваринним інстинктам, позбавлені честі й шляхетності, нездатні на героїчні вчинки. Освічені сучасники Боккаччо, зокрема Франческо Петрарка, дивувались: що знайшов у плебейських побрехеньках мессір Джованні?!

Світ народної духовності, побудований не на релігійних чи античних цінностях, а на реальних стосунках між людьми, був генетично рідний Боккаччо.

Барвисте й бурхливе життя кварталів, де жили моряки, ремісники, торгівці, справді, не було ідеальним з погляду моралі, але воно було цікавим і живим. А плебейський розум, хоч і не жонглював, як аристократичний, складними науковими поняттями, однак спирався на народну життєву мудрість.

І все ж, як не приваблював Боккаччо світ народного мистецтва, він довго не наважувався зробити його естетичним орієнтиром своєї власної творчості.

Усі його твори, написані в Неаполі (сонети і канцони, присвячені Ф’ямметті, романи «Тезеїда», «Філоколо», «Філострато», поема «Полювання Діани»), спирались на античну і куртуазну естетику.

Після повернення у 1340 році на батьківщину Боккаччо був обраний до уряду Флорентійської комуни і з успіхом виконував дипломатичні доручення флорентійців, не полишаючи письменницької діяльності. Але й у Флоренції він ще довго працював у звичному напрямі (пасторальні поеми «Амето», «Ф’єзоланські німфи», куртуазний роман «Елегія Мадонни Ф’ямметти» та інші твори). Можливо, він так і залишився би для світового літературознавства куртуазним поетом, дослідником і популяризатором античної спадщини, блискучим знавцем творчості Данте Аліг’єрі, якби не... страшна епідемія чуми, яка промчала чорним смерчем по Європі у 1348 році.

Чуму завезли зі Сходу генуезькі меркатори, і ця смертельна хвороба знищила кожного четвертого мешканця Західної Європи (з жовтня 1347 до грудня 1348 року вимерло 25% європейців). Люди гинули сім’ями, трупи лежали в будинках і на подвір’ях не поховані. Спеціальні команди збирали їх і кидали у ями без релігійного ритуалу.

Хвороботворні бактерії тоді ще не були відкриті, люди не розуміли, яким шляхом передається чума і вважали, що настав кінець світу. Кожному смерть дивилася в очі, ніхто не мав надії на порятунок.

Церковна казна поповнювалась, як ніколи раніше. Віруючі шукали спасіння у монастирях, але чума косила і прочан, і ченців, і кардиналів. Деякі кидались в іншу крайність: пиячили, займалися розпустою, бешкетували, вважали, що таким чином врятують своє життя. Ці диявольські розваги отримали назву — «бенкет під час чуми».

В екстремальній ситуації інстинкт самозбереження загострювався і перемагав норми моралі й етики. Охоплені страхом люди ставали жорстокими й безсердечними: кидали напризволяще хворих батьків, дітей, коханих. Боккаччо був свідком цього апокаліпсичного лиха, і воно настільки вразило його, що він почав під час чуми писати книгу, в якій панічному жахові, котрий перетворює слабодухих людей на тварин, протиставив почуття людської гідності, і воно перемогло. Герої його «Декамерона» під час розгулу смерті не втрачають людського обличчя, поводяться гідно, не втрачають віри в Бога, любові до ближнього.

Робота над «Декамероном» почалась у 1348 році і завершилась у 1351 році, коли чума вже відступила. За три роки письменник обміркував свої враження, зробив висновки і прикрасив книгу вишуканими оздобами в дусі традиційної середньовічної естетики.

Після інформації про життя Боккаччо вчитель має зупинитись на аналізі назви його вистражданого серцем твору.

Слово «Декамерон» перекладається з грецької як «десятиденник». Але чому твір називається «Десяти- денник»? І ось тут виходимо на магію чисел. На ній побудована «Божественна комедія» Данте Аліг’ері, на ній побудований і «Декамерон» Боккаччо».

Ще з далекої давнини люди вірили в магічне значення цифр. Магія чисел певною мірою впливала на розвиток середньовічного мистецтва, зокрема на мистецтво слова. Згідно з цією напівмістичною традицією, кожне число має своє значення, сенс, свій вплив на те, чим воно володіє.

Боккаччо використовує у «Декамероні» такі числа: 100, 10 (символізують досконалість), 7 (символізує добро, любов), 3 (символізує єдність людини і Космосу, в християнстві — віру в Бога).

Після тлумачення символічного значення чисел школярі отримують завдання: знайти ці числа в архітектоніці твору, пояснити, спираючись на ці «знахідки», творчий задум Боккаччо.

Учні повідомляють, що в «Декамероні» 10 молодих людей протягом 10 днів розповідають кожен по 10 новел. Загальна кількість новел, які складають збірку, — 100. Усе це, за задумом Боккаччо, має підсилювати враження від знайомства читача з досконалим вільним товариством, котре зібралося на сільській віллі, щоб разом вижити або вмерти, не втративши гідності. Товариство тішить, розважає себе новелами. Воно створило свій світ, який не зруйнують ані чума, ані смерть.

Новели розповідають 7 гарних дівчат та 3 шляхетні юнаки.

Ці числа, за задумом письменника, мають підкреслювати, що в досконалому товаристві мають бути два основні моральні орієнтири — добро і віра в Бога.

Тлумачення змісту назви твору допоможе учням уявити те, що літературознавці називають «рамою».

Варто дати учням ще одне завдання: знайти в описі чуми в «Декамероні» фразу, яка, на їх думку, найвагоміша.

Школярі знаходять і зачитують такі фрази: «про померлих думали не більш, ніж про здохлу козу»; «величезні ями, куди сотнями клали трупи рядами, як товар на кораблі», «ніхто не плакав» та ін.

Після створення в класі відповідної емоційної атмосфери звертаємось до слів, якими починається роман: «Співчуття пригніченим — людська властивість, і хоча співчуття цінується завжди, але ми особливо чекаєм його від тих, хто узнав, що таке, коли його немає, і що таке, коли воно є». А далі запитуємо: «Як ви гадаєте, чому книга, котра вважається однією з найжартівливіших в історії світової літератури, має такий похмурий початок?» Чому автор каже: «Якщо не почати із спомину, то буде незрозуміло?»

Школярі мають збагнути, що найголовніші антитези роману: співчуття — бездушність, добро — зло. Вони мають зрозуміти, чому Боккаччо обирає добро. Варіантами їхніх відповідей можуть бути:

«Він був жалісливий, хотів дати людям розраду, втіху...»

«Люди втратили рідних, ходили сумні, похмурі, злі, навіть і після чуми. Боккаччо хотів, щоб вони знов почали усміхатися, любити...»

Так з'ясовується головний мотив твору, на якому будується його художня система.

Боккаччо не оцінював свій твір у загальносвітовому масштабі і не збирався зруйнувати середньовічну культуру. Він не був ворогом середньовічної культурної традиції. Гуманістичний сенс «Декамерона» відшукали значно пізніше. А живий Джованні Боккаччо писав свою книгу не як ренесансний маніфест, а як поклик серця.

Читачами «Декамерона» мали стати не вихованці середньовічних університетів, а звичайні флорентійці, котрих було набагато більше і для яких стихія народного оповідання була близькою і зрозумілою.

Більшість новел у творі змістом пов’язана з меркаторською словесною культурою. Боккаччо не тільки зробив купців і ремісників героями оповідей, а й відобразив їхнє світосприйняття, їхні погляди на церкву (яка постійно вимагала гроші), на станові забобони (від яких вони страждали) та ін.

Проте Боккаччо не обмежується лише меркаторським середовищем. Серед героїв його оповідань є і аристократи, і духівники. А простонародні жарти переплітаються з витонченою куртуазністю лицарських романів і античною спадщиною. Боккаччо не протиставляв плебейську культуру аристократичній, а поєднував їх, створюючи єдину людську культуру.

Важливим є те, що в «Декамероні» Боккаччо відмовляється від століттями існуючої традиції, яка дозволяла єдиний вид розповіді — епічні оповіді про героїв, які належали до аристократичної верхівки. Вплив цієї традиції знаходимо і в Біблії, і в гомерівських поемах, і в «Енеїді» Вергілія, і в середньовічних героїчних поемах, і в «Божественній комедії» Данте Аліг’єрі, і в творах Франческо Петрарки. Боккаччо руйнує цю традицію і започатковує розповідь, в центрі якої знаходиться звичайна людина.

[…]

На жаль, блискучий гумор Боккаччо зберігається не в усіх перекладах, та й старовинна епічна манера викладати події, яка все ж таки присутня в творі XIV століття, заважає адекватному сприйняттю. А без гумору Боккаччо — не Боккаччо.

З далекої теплої Флоренції, де небо вважається найблакитнішим у світі, а сонце гріє і літом, і взимку, де люди пережили і війни, і чуму, а все ж залишились найжартівливішими з усіх італійців, до нас прийшли посланці мессіра Джованні Боккаччо, які принесли з собою новели про людське життя, мудрий сенс яких ми повинні розгадати. Сам Джованні Боккаччо сказав так: «Оповідання ці можуть принести як зле, так і хороше, все залежить від слухача».

Розповідаючи про негідника Чеппарелло, Боккаччо проголошує таку істину: «ми маємо можливість побачити милосердя Господнє, милосердя Того, хто дивиться не на наші помилки, а на чистоту нашої віри; і не дивлячись на те, що ми інколи робимо посередником його милосердя його ж ворога, якого вважаємо другом, все одно слухає нас...»

Боккаччо сміється не над найманим вбивцею, який з метою врятування меркаторської справи у Франції видав себе за святого, а надлюдьми, які йому повірили і зробили з Цибулини Святий Віночок (з італ. Чеппарелло — фр. Сан Шапеллетто). Добре знаючи людські вади, Боккаччо попереджає нас: «Довіряй, але перевіряй». Тому ж самому навчає новела про зрадливу жінку Перонеллу та її дурня-чоловіка.

Новела про Ландольфо Руффоло вчить не впадати у відчай, навіть коли доля невблаганно готує випробування, завше сподіватися на краще.

У новелах про Жілетту з Нарбонни, про Гвіскардо і Гізмонду, про П’єтро Боккамацца і Аньйолеллу Боккаччо виступає проти станових забобонів і навчає оцінювати якості характеру людей, забувши про те, якого вони походження або яка у них маєтність.

Плебей Гвіскардо благочесніший за грандів, яким змушений служити, і це розуміє родовита Гізмонда. Сам Бог допомагає сину синьйорів П’єтро Боккамацца і дочці «плебеїв» Аньйолеллі врятувати життя і кохання. А дочка лікаря Жілетта розумніша за свого родовитого та гонористого чоловіка.

Новела про Фреско да Челатіко та його пихату небогу навчає «не вдавати із себе царя Соломона», бо матимеш вигляд «барона», з якого всі глузуватимуть.

Новела про школяра пов’язана з існуючим у середні віки звичаєм глузувати із студентів, яких Римська курія ( а всі середньовічні університети, окрім деяких італійських, були підпорядковані їй) примушувала давати присягу на безшлюбність (право на інтелект мали тільки духовні особи). Вважалось, що його особистість належить церкві. Тому жінки (особливо розпутні) мали звичку насміхатися над школярами, тому що знали, що в них немає права вибору. Проте студенти були хоч і бідними, але розумними людьми і могли захистити себе. Одного з таких розбишак Боккаччо зробив героєм новели і показав, що може бути з тими, хто безжалісно знущається над почуттями іншої людини.

Новела про мессіра Торелло навчає доброго ставлення до людей. Торелло та його мила жінка завжди готові були прийняти гостей, нагодувати голодних, одягти роздягнених. Через те й люди допомогли їм у годину скрути.

Новела про мадонну Франческу навчає об’єктивного погляду на життя. Якщо людина добивається неможливого, вона може стати посміховиськом.

Книгу, яка ледве не привела її автора на вогнище інквізиції, сучасний світ вважає одним з перших проявів гуманістичного та реалістичного мистецтва. Гуманізм (від лат. — «людяний») — світосприйняття, пов’язане з любов’ю до людини, повагою до людської гідності, піклуванням про людське благо. В епоху Відродження (а творчість Д. Боккаччо — початок цієї епохи) гуманізм вважався бісівським проявом, тому що протистояв догматам католицької церкви.

Ренесансний реалізм (від лат. — «матеріальний», «дійсний») — напрямок у літературі та мистецтві, який зародився у XIV ст. в Італії, у творах мистецтва проявлявся у відображенні природної сторони матеріальної дійсності, на відміну від католицької готики, яка вважала життєву конкретику проявом гріховного і потворного.

Зв’язок «Декамерона» з гуманістичною культурою та реалістичним стилем визначається учнями на образному рівні, знаходить фрази в новелах, які своїм змістом, здається, наближаються до гуманістичних цінностей і до реалістичного мистецтва. Наприклад, родовита Гізмонда (новела 4,1) захищає перед батьком свого неродовитого коханого: «поглянь трохи на суть речей, ти побачиш, що у всіх людей однакова плоть і душі, і всі люди створені єдиним Творцем...»

У «Декамероні» неодноразово зустрічаються філософські міркування, в яких стверджуються гуманістичні цінності. А для пошуків описів, в яких відбита реалістична деталь, взагалі надається великий простір. Тут можна згадати й опис пограбування одними меркаторами інших (новела про Ландольфо Руффоло), і картини, які відтворюють вулиці та провулки середньовічних Неаполя, Флоренції та інших міст, виконаних з такою точністю, що літературознавці називають їх «боккаччівським дивом».

Так, на образному рівні стає зрозумілим, чому думки великого флорентійця здалися слушними наступному поколінню гуманістів, котрі, як і Петрарка, бачили в авторі «Декамерона» свого вчителя і пророка і схиляли голови перед ним, а також, створюючи літературу нового часу, широко черпали приклади й аргументи з творів Джованні Боккаччо.

Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1999. – № 5. – С. 8-13.

Біографія

Твори

Критика