16.01.2024

Біографія Джованні Боккаччо

Джованні Боккаччо – італійський письменник епохи Відродження – народився 16 червня 1313 року у Флоренції. Його батько був крамарем, мати – французькою аристократкою; невдовзі після народження Джованні вона померла.

Дитинство Боккаччо провів у Флоренції, перші вірші написав у десять років. Навчався крамарству. У 1327 крамар, в якого він проходив навчання, направив його до Неаполя.

У 1327 Боккаччо взявся вчити право, проте після шести років кинув навчання, не завершивши його. Завів знайомства серед впливових придворних у Неаполі, зблизився з гуртком гуманістів, який існував при дворі короля Роберта Анжуйського. За непевними свідченнями, в 1336 був закоханий у Марію, доньку короля Неаполя Роберта Анжуйського, одруженої з графом д'Аквіно. Вона стала прообразом Ф'яметти з його перших літературних творів (роман «Філоколо», 1338; поема «Філострато», 1338; поема «Тезеїда», 1339).

Близько 1340 Боккаччо повернувся до батьківського дому, працював у Флоренції як нотар і суддя, відчуваючи певну ностальгію за інтелектуальним життям Неаполя. У гострій політичній боротьбі виявив себе прихильником республіки; брав участь у громадському житті міста. Жив у досить скромних умовах. Брав участь у військових походах: в 1344–1346 (Неаполь), 1346 рік (Равенна) та 1348 рік (Форлі). Часом йому довіряли очолити дипломатичні місії. Так, у 1350 він мав запросити Франческа Петрарку на посаду професора у Флоренцію. Зустріч з Петраркою поклала початок їхньої багаторічної дружби та спільних гуманістичних студій.

У Флоренції Боккаччо написав пасторалі «Амето» (1341) та «Ф'єзоланські німфи» (1344–1345), поему «Любовне видіння» (1342). Роман «Ф'яметта» (1345), в якому Бокаччо прославляє любов і заперечує лицемірну мораль тодішнього суспільства, був кроком на шляху поступового наближення до реалізму. Найвизначніший твір Боккаччо – «Декамерон» (1350–1353) складається зі ста новел. У ньому розкривається реалістична картина тогочасної італійської дійсності на тлі другої чумної пандемії «Чорна смерть». Боккаччо сатирично висміював і викривав католицьке духівництво, виступав на захист прав людини та її особистих почуттів.

У 1359 разом з Петраркою Боккаччо перебував у Мілані. У 1362 чернець Джякіно Чіяні з Сієни навернув його до богомільного життя. 1363 рік Боккаччо провів у Венеції, знову разом з Петраркою. Потім жив відлюдником у своєму помісті Чертальдо біля Флоренції, різноманіття вносили лише поодинокі дипломатичні місії: в 1365 – до папи Урбана V в Авіньйон, у 1367 – до Риму. У 1368 знову приїхав до Петрарки, цього разу в Падую. У 1370–1371 перебував у Неаполі й планував поступити в монастир, але врешті відмовився від цієї ідеї. Через хворобу повернувся до Флоренції.

Останні роки життя Боккаччо присвятив науковій роботі, писав наукові праці латинською мовою, присвячені античній культурі, яку висвітлив з гуманістичних позицій. У 1373 взявся за дослідження творчості Данте й виступав з публічними лекціями, присвяченими «Божественній комедії». Був ініціатором першого повного перекладу Гомера латинською мовою. Останні роки життя провів у своєму помісті Чертальдо, де й помер 21 грудня 1375 року.

Творчість Джованні Боккаччо

До ранніх творів Боккаччо (неаполітанського періоду) належать: поеми «Філострато» (бл. 1335), «Тезеїда» (бл. 1339-41), роман «Філоколо» (бл. 1336-38), написані на основі сюжетів середньовічних романів. Пізніші твори (флорентійського періоду): «Ф'єзоланські німфи» (1345), навіяні «Метаморфозами» Овідія, «Амето», і повість «Ф'яметта» (1343). Вершина творчості Боккаччо – «Декамерон».

Італійською мовою ним написані «Тезеїда» («La Teseide», перше видання, Феррара, 1475), перша спроба романтичного епосу в октавах; «Любовна візія» («Amorosa visione»); «Філоколо» («Filocolo»), роман, в якому сюжет запозичений зі старофранцузького роману «Флуар і Бланшфлор»; «Ф'яметта» («L'amorosa Fiammetta», Падуя, 1472), зворушлива історія душевних страждань покинутої Ф'яметти; «Ameto» (Венеція, 1477) – пасторальний роман у прозі й віршах; «Філострато» («Il Filostrato», видання 1480), поема в октавах про історію кохання Троїла і Крессиди; «Il corbaccio про labirinto d'amore» (Флоренція, 1487) – їдкий памфлет про жінок («Корбаччо») (1354–1355, опублікований 1487 року).

Головним твором Боккаччо, який зробив його відомим на віки, був «Декамерон» (10-денні розповіді) – збірка 100 повістей, розказаних товариством з 7 панночок і 3 чоловіків, які під час чуми переселилися до села і там проводили час із цими розповідями. «Декамерон» написаний частково в Неаполі, частково у Флоренції. Сюжети Боккаччо запозичував або зі старофранцузьких фабліо («Fabliaux»), або зі збірки «Cento novelle antiche», а також із сучасних для поета подій. Оповіді написані витонченою, легкою мовою, вражаючим багатством добірних слів та виразів. Усі оповідання дихають життєвою правдою та строкатістю життя. Боккаччо використовував цілий набір схем і прийомів. Він зобразив людей усіх статей, будь-якого віку й характеру, пригоди найрізноманітніші, починаючи від найвеселіших і найкумедніших і закінчуючи найтрагічнішими й найзворушливішими. «Декамерон» перекладений ледь не всіма мовами світу, з нього черпали ідеї та сюжети багато письменників, і чи не найбільше Шекспір.

Українською класичний переклад Бокаччо дійшов до читача 1990 року у збірці перекладів Миколи Лукаша «Від Бокаччо до Аполлінера», яка вийшла вже після смерті перекладача.

У французькій літературі традиції Боккаччо розвинула Маргарита Наваррська, створивши свій шедевр, близький за стилем і перейнятий гуманістичним духом французької культури та неоплатонізму – «Гептамерон». Говорячи про вплив Боккаччо на європейську літературу, варто згадати й Рабле та його роман «Ґарґантюа та Пантаґрюель».

Боккаччо – автор ряду історичних і міфологічних творів латинською мовою. Серед них – енциклопедична праця «Генеалогія поганських богів» у 15 книгах («De genealogia deorum gentilium», перша редакція близько 1360, трактати «Про гори, ліси, джерела, озера, річки, болота і моря» («De montibus, silvis, fontibus, lacubus, fluminibus, stagnis seu paludibus et de nominibus maris», початий близько 1355–1357); 9 книг «Про нещастя знаменитих людей» («De casibus virorum et feminarum illustrium», перша редакція близько 1360). Книга «Про знаменитих жінок» («De claris mulieribus», почата близько 1361) включає 106 жіночих біографій – від Єви до королеви Іоанни Неаполітанської.

Джованні Боккаччо присвятив Данте два своїх твори італійською мовою – «Малий трактат на хвалу Данте» («Trattatello in laude di Dante»; точна назва – «Origine vita е costumi di Dante Alighieri», перша редакція – 1352, третя – до 1372) і незавершений цикл лекцій про «Божественну Комедію».

Перший твір містить біографію великого поета, щоправда, більш схожу на роман і апологію, ніж на історію; другий твір є коментарем «Божественної комедії», доведеним лише до початку 17-ї пісні «Пекла».

Твори

Неаполітанський період:
1334, еротична поема «Дім Діани» (La caccia di Diana).
бл. 1336-38, роман «Філоколо» (Filocolo).
бл. 1335-40, поема «Філострато» (Filostrato).
бл. 1339-41, поема «Тезеїда» (Teseida delle nozze di Emilia).

Флорентійський період:
1341-42, пасторальний роман «Амето» (Comedia delle ninfe fiorentine; Ninfale d'Ameto; Ameto).
початок 1340-х, алегорична поема «Любовна візія» (Amorosa visione).
1343-44, повість «Ф'яметти» (Elegia di Madonna Fiammetta; Fiammetta).
1345, поема «Ф'єзоланські німфи» (Ninfale fiesolano).
1350-і, «Декамерон» (Decameron).
1354–1355, сатирична поема проти жіноцтва «Корбаччо» («Il corbaccio о labirinto d'amore»).
бл. 1360, книга «Життя Данте Аліг'єрі» («Малий трактат на хвалу Данте»), «Trattatello in laude di Dante»; точна назва – «Origine vita е costumi di Dante Alighieri», перша редакція – 1352, третя – до 1372).
Цикл лекцій про «Божественну Комедію» (Argomenti in terza rima alla Divina Commedia), незавершений.
Трактат «Про гори, ліси, джерела, озера, ріки, болота й моря» («De montibus, silvis, fontibus, lacubus, fluminibus, stagnis seu paludibus et de nominibus maris», початий близько 1355–1357), написано латиною.
«Генеалогія поганських богів» в 15 книгах (De genealogia deorum gentilium, перша редакція близько 1360), написано латиною.
«Про нещастя знаменитих людей» (De casibus virorum et feminarum illustrium, перша редакція бл. 1360), в 9 книгах, написано латиною.
«Про знаменитих жінок» (De claris mulieribus, почато бл. 1361), складається з 106 жіночих біографій.
Буколічні пісні (Bucolicum carmen).
Сонети.
Листи.

Переклади українською мовою

Наприкінці XVII або початку XVIII століття невідомий автор переказав українською силабічними віршами першу новелу четвертого дня «Декамерону» про трагічну історію кохання Гізмонди та Гвіскардо. Цю українську переробку було здійснено на основі польської також віршованої переробки, що належала відомому поетові та дипломатові Я. Морштину.

У 1879 спробу українського перекладу «Декамерона» зробив Михайло Подолинський, який надрукував у львівській газеті «Правда» початок вступу (опис чуми). Літературознавець Григорій Кочур характеризував цей переклад як «несміливу спробу», яка стоїть на рівні тодішньої перекладацької літературної мови в Галичині, як «нездійснений намір познайомити українських читачів з твором Боккаччо».

Перший повний український переклад «Декамерона» з'явився у двотомному виданні 1928 року. Прозовий текст твору переклали Леонід Пахаревський та Павло Майорський, які зробили переклад не з оригіналу, а з французького перекладу, звіряючись також з російським перекладом Олександра Веселовського. Редактори (редактор першого тому – С. Родзевич, другого – П. Мохор) звіряли здійснений у такий спосіб переклад з італійським оригіналом. Канцони переклав Марко Вороний, передмову написав В. Державін. Видання вийшло накладом у 5000 примірників і на свій час було доволі непогане. Але, за висновком Г. Кочура, досконалим це видання й не могло бути: надто вже кручений шлях виникнення цього перекладу позбавив його стилістичної єдності, єдиного мовного обличчя. Перекладачі й редактори намагалися сумлінно передати зміст, і такої мети вони досягли. Художня своєрідність і барвистість «Декамерона» переважно залишилася поза можливостями перших його українських інтерпретаторів.

Другий повний український переклад флорентійського шедевру Боккаччо доби Пізнього Середньовіччя був створений Миколою Лукашом ще у 1963, опублікований у 1964 у видавництві «Дніпро», проте зі значними редакторськими правками. Лукашу закидали перекручування авторського тексту та надмірну його архізацію та «українізацію», лаяли за питомі українські слова на кшталт березоль, дзигарі, лучче, що, відповідно, було нещадно «виправлено» редакторами у кінцевому варіанті видання. Цей значно відредагований варіант перекладу перевидавався близько десятка разів, але оригінальна робота перекладача без редагувань і виправлень з'явилася лише у 2006 у видавництві «Видавничий центр „Просвіта“» завдяки кропіткій роботі Леоніда Череватенка, котрий, віднайшовши рукописи перекладу у творчому архіві Миколи Лукаша, працював над його відновленням упродовж кількох років.

Біографія

Твори

Критика