Уривок з книжки «Битва за життя: щоденник 2022 року» Анатолія Дністрового

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві Vivat побачив світ перший том щоденника-хроніки повномасштабного вторгнення. Автор – письменник, художник, військовослужбовець Анатолій Дністровий – пише як спостерігач і учасник низки описаних подій, і, крім того, фіксує голоси  військових, письменників, журналістів, політиків, науковців, людей, які постраждали від війни. Книжка починалася як особиста рефлексивна історія цивільного, який не знав, що опиниться у війську, а переросла в есеїстичний щоденник-хроніку російського вторгнення в Україну, який пише військовий. 

Пропонуємо до вашої уваги уривок щоденника.

20 квітня

Щодня майже однакові новини, і вони поволі виснажують. Постійні обстріли, загибель людей, західні країни обіцяють зброю, щодня нові поранені, щодня вщент нищаться прифронтові міста, щодня постійні локальні бої, постійні смерті цивільних, щодня нові розбиті колони ворога і його нові наступи — ось така українська буденність. Дати днів змінюють одна одну і зливаються в суцільний потік тих самих наших тривог. Помітив, що в перший місяць у плані емоцій і під впливом різних новин і подій переживалися справжні «американські гірки»: чергувалися спустошення і  піднесення, вони чергувалися, як день і ніч, і так було безкінечно. Тепер заступила якась затяжна і  невиразна монотонність. Прогнози фахівців, експертів, політиків, економістів і  військових уже не вражають, бо перетворилися тільки в медійні повідомлення з хайповими заголовками, які можуть нічого не означати.

Люди помітно втомилися. Слухаю, про що вони говорять — у транспорті, на ринках, у магазинах, — ніхто не впевнений у завтрашньому дні.

Кілька днів тому в месенджер Наталя скинула думку Віктора Франкла:

«Першими ламались ті, хто вірив, що скоро це все закінчиться. Після них  — ті, хто не вірив, що це коли-небудь закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань на те, що може чи не може статися».

Намагаюся зосереджуватися на роботі і текстах, паралельно пишу матеріали різного призначення — по роботі та різні статті. Від писанини текстів болить спина, іноді вискакують диски. Вже майже закінчується квітень, а холод уперто не відступає. Дуже незвична ця весна — сувора і нещадна.

От приклад для наслідування! Письменник Андрій Любка вчора за день зібрав дев’ять тисяч доларів на джип «нісан навара» для одного з наших військових підрозділів, а тепер збирає на ще один.

Працюю, пишу новий текст на замовлення одного західного медіа, і чую за дверима розмову матері зі старою сусідкою пані Ольгою, якій уже добряче за 80 років. Та каже, що треба негайно тікати з Тернополя, бо вона послухала якусь пророчицю, яка пророкує, що Путін кине ядерну бомбу, що піде зі світу тільки з ядерними вибухами. Коли я зайшов до них, щоб їх заспокоїти, вона вигукнула: «Боже, Толю! Який ти красунчик! Красунчик!» Тож незалежно від того, кине Путін ядерну бомбу чи ні, я красунчик і це мене заспокоює!

Про Маріуполь будуть говорити у  світі як про українські Фермопіли ХХІ століття. Це справді місто-легенда, а його захисники  — безсмертні титани. 95 % міста зруйновано російськими окупантами. Там немає світла, води, опалення, зв’язку, продуктів. Скільки людей залишається живих чи мертвих, сказати неможливо. Захисники ховаються в підземних лабіринтах, підвалах, і там ціле підземелля. Російські окупанти завдали ударів по «Азовсталі» надважкими авіабомбами, щоб руйнування сягали якомога глибше. Завод розбомблений і повністю знищений. Це один з останніх прихистків цивільних і  наших воїнів. Під завалами перебуває дуже багато людей. Там були імпровізовані шпиталі з  пораненими, жінки, діти, навіть немовлята. Останніми днями бої тривали не лише на заводі «Азовсталь», а й в інших кутках міста.

А сьогодні військовослужбовці 36-ї окремої бригади морської піхоти спільно з  іншими підрозділами ЗСУ та Нацгвардії успішно провели спільну спецоперацію — вирвалися з району біля порту і з’єдналися із захисниками заводу «Азовсталь». Цих людей-героїв буде оспівано у  віках, про них писатимуть книжки і зніматимуть фільми! А зараз кожна година і кожна хвилина на вагу золоту, бо вони, оточені звідусіль і відрізані від усього світу, борються до останнього за своє життя, за нашу країну, стягують на себе сили орди (до 20 тисяч).

У Мангуші, що за 20 км від Маріуполя, місцеві жителі знайшли вириту 30-метрову братську могилу, туди вантажівки окупантів звозять тіла вбитих людей. Боюся, що таких братських могил буде виявлено ще багато і  в  різних областях.