30.09.2024

Біографія Редьярда Кіплінга

Редьярд Кіплінг – англійський поет і прозаїк; лауреат Нобелівської премії з літератури «за спостережливість, яскраву фантазію, зрілість ідей і видатний талант оповідача» 1907 року – народився 30 грудня 1865 року в Бомбеї (Британська Індія).

Його батьки – Еліс Кіплінг (до шлюбу МакДональд) i Джон Локвуд Кіплінг. Батько, скульптор і художник, який у майбутньому стане ілюстратором творів сина, отримав посаду викладача Бомбайської школи витончених мистецтв, яку заснували англійці.

Коли Редьярду виповнилося шість років, його, за звичаєм англійців, що працювали в Індії, відправили в Англію. Зіставила йому компанію трирічна сестра Аліса. Діти мешкали в Саутсі, де за ними доглядали сім'я Голловеїв, що приймали на виховання дітей британців, які постійно мешкали в Індії. Брат і сестра жили в їхньому домі близько шести років. У січні 1878 Кіплінг розпочав навчання у коледжі Юнайтет Сервісес у Вестворд Го. Ця школа мала спартанські умови, створена для того, щоб підготувати юнаків до військової академії або адміністративної праці в колоніях. Кіплінг закінчив шкільну освіту у віці шістнадцяти років, він не проявив особливої тяги до навчання й не зміг заслужити собі стипендію, а батьки не мали змоги оплатити навчання в університеті. Крім того, згодом його не прийняли до військових лав через поганий зір. Локвуд Кіплінг знайшов синові роботу в місцевій газеті в Лахайрі, де обіймав посаду керівника музею. У 1882–1887 Редьярд працював помічником видавця «Цивільної й військової газети».

У 1887–1888 на сторінках цієї газети вийшло близько 39 оповідань Кіплінга. Левова частка цих оповідань ввійшла до збірки «Прості оповідання з пагорбів». 1887 року письменник перейшов до значно більшої сестриної газети «Піонер» в Аллагабаді, на яку працював до 1889. Читачі швидко оцінили його живий стиль, спостережливість та іронічні коментарі. Плідно працюючи, протягом наступного року письменник опублікував на сторінках серійної брошури «Бібліотека індійської залізниці» сорок один твір – від новел на декілька сторінок до розгорнутих оповідань, зібраних під палітуркою шістьох збірок (Три солдати, Історія Гетсбая, У чорно-білих тонах, Під Деодарами, Фантом Рікша та Ві-Віллі-Вінкі), які можна було придбати у залізничних кіосках.

1889 року Кіплінг покинув Індію та розпочав подорож по світу. Як кореспондент писав для журналу «The Pioneer» репортажі та статті, які згодом увійшли до збірки «Від моря до моря». Спочатку відвідав Янгон, Сінгапур, Гонконг та Японію, а тоді проїздив Америкою від Сан-Франциско до Портленда і Сієтла. Згодом навідався до Канади, де побував у Вікторії та Ванкувері. Повернувшись до США, відвідав Єллоустонський національний парк, Солт-Лейк-Сіті, Омаху, Чикаго, а тоді навідався до Ніагарського водоспаду, Торонто, Вашингтона, Нью-Йорка та Бостона. Невдовзі перетнув Атлантичний океан і відвідав Ліверпуль. Трохи згодом відбувся його дебют у літературному світі Лондона, де вже знали та захоплювалися його індійськими оповіданнями.

Письменник спробував свої сили у написанні творів, що мали більший літературний формат. Сюжет його першого незакінченого роману «Матінка Матурін» (1885–1886) до сьогодні є предметом спекуляцій. Наступною його спробою став роман «Погасло світло» (1890), драматична історія про сліпого художника і його невзаємні почуття до амбітної, хоча позбавленої таланту дівчини, що прагне досягнути мистецького успіху.

У Вермонті Кіплінг написав знаний на весь світ цикл оповідань «Книга джунглів» (1894) та «Друга книга джунглів» (1895), що сягають своїм корінням до «Панчатантри». Головним персонажем більшості з них став Мауглі, який виховувався зграєю вовків, товаришував з іншими хижаками і лише у підлітковому віці повернувся жити до людського поселення («Брати Мауглі»). Письменник, не вдаючись до кліше і моралізаційного тону, показав увесь спектр життєвих ситуацій, які хоч є суворими, але не позбавлені етичних принципів, закону джунглів.

1903 року Кіплінг погодився, щоб кілька ідей з його оповідань почали використовуватися у навчальній програмі літнього табору для хлопчиків, який базувався на озері Ньюфаунд в Нью-Гемпширі. Письменник підтримував діяльність цього табору протягом усього життя. Крім того, Роберт Баден-Павелл використовував багато ідей з «Книги джунглів», створюючи правила, назви та символіку скаутського руху. Французький композитор Шарль Кьоклен, захопившись цими оповіданнями, створив цикл оркестрової музичний «Le livre de la jungle», що став справою його життя. Цикл, що створювався близького сорока років, містить три імпресіоністичні пісні з оркестром та чотири симфонічні поеми.

Роман «Кім» (1901) був дуже популярним серед читачів, вважається багатьма біографами найвидатнішим твором письменника. Деякі з них, зважаючи на швидкий темп оповіді та зміну подій, пов'язували його з крутійською літературою, зокрема з «Життям Ласарильйо з Тормеса, його незгодами та злигоднями», інші ж, помічаючи детальний опис реалій, вважали, що роман має багато схожого з «Дорогою до Індії» Едіарда Моргана Форстера.

Кіплінгове повернення до Сполучених Штатів в 1899 закінчилось сімейною трагедією. Письменник та його дочка Джозефіна захворіли на запалення легенів, якого дівчинка не пережила. Після смерті дочки Кіплінг почав роботу над збіркою «Такі собі казки», які видав 1902 року. Назва збірки пояснюється вимогою, яку висунули доньки автора, щоб він написав «точнісінько так» (Just so!), як він їм розповідав. Ці прості історії з мораллю стали класикою дитячої літератури, завдяки продуманій формі та витонченому гумору казки привертали також увагу дорослих. 1906 року письменник вкотре повернувся до дитячої літератури, опублікувавши збірку «Пак з Пагорбів». У збірці Кіплінг торкнувся минулого Англії, прагнучи викликати у молоді шанування народних традицій. Події в оповіданнях найчастіше відбуваються на землях графства Сассекс, а персонажами також стали гноми та лісові духи.

На початку Першої світової війни Кіплінг писав памфлети та вірші, якими заохочував до збройного опору і підтримував дії, які мали за мету відвоювати зайняту німцями Бельгію. У тих творах, які мали велику прихильність, Кіплінг прославляв британських солдатів, підкреслюючи, що армія – це місце для героїв, та насміхався з тих, хто намагався уникнути військової служби («За все, що ми маємо», 1914). Кіплінг розглядав війну як христовий похід проти жорстокості, твердячи, що на світі можна вирізнити дві категорії істот: людей і німців. Вже 1914 письменник критично оцінював спосіб ведення військових операцій, обурюючись тим, що Німеччина ще не зазнала поразки. Через це він звинувачував у недолугості ціле довоєнне покоління британських політиків, які, на його думку, не зробили висновків з бурських воєн. До його найнеоднозначніших текстів того періоду належить оповідання «Мері Постґейт» (1915), у якому письменник описав мотиви вчинку англійки, яка знайшла у своєму саду раненого німецького пілота, проте не надала йому допомогу, а з задоволенням споглядала його смерть.

Кіплінг вважав очевидним те, що його син повинен брати участь у війні. Вісімнадцятирічний Джон двічі намагався вступити до військових лав, але двічі йому відмовляли через короткозорість. Батько використав тоді свою багаторічну дружбу з лордом Робертсом, головнокомандувачем британської армії, і попри рішення лікарської комісії Джона все-таки прийняли до Ірландської Ґвардії. Відразу після вишколу Джон потрапив на фронт і у вересні 1915 року взяв участь у боях за Лоос-ан-Гоель. Тоді його востаннє бачили на полі битви. Один із солдатів стверджував, що Джон отримав серйозне вогнепальне поранення голови. Хоча явних доказів смерті не виявлено, офіційно вважалося, що Джон загинув. Протягом двох років Кіплінг плекав надію, що його син потрапив у полон. На прохання письменника британські літаки скидали на німецькій стороні фронту листівки із закликом про допомогу у пошуках. Тіло Джона зідентифіковано, хоча без стовідсоткової певності, аж 1992 року.

Після війни Кіплінг скептично ставився до Ліги Націй та Чотирнадцяти пунктів Вілсона. Плекав надію, що США відмовляться від політики ізоляціонізму і настане англо-фрацузько-американське перемир'я. Письменник називав Францію та Англію дружніми фортецями європейської цивілізації. Він постійно застерігав від перегляду положень Версальського договору, який був вигідний німцям, вважаючи, що будь-які поступки можуть призвести до чергової війни. Кіплінг підтримував президента Реймонда Пуанкаре, а 1923 року став одним з небагатьох англійських інтелектуалів, які виступили проти свого уряду та громадської думки і стали на бік Франції під час Рурського конфлікту. Свою симпатію до Франції виразив в оді «Франція» (1913) та спогадах «Сувеніри Франції» (1933).

Упродовж свого життя, задовго до виникнення нацизму, Кіплінг вважав своїм символом свастику, яка з'являлася на обкладинках багатьох його книжок. Коли націонал-соціалісти в Німеччині теж прийняли цей древній символ, Кіплінг відмовився від нього. За рік до приходу до влади Гітлера, Кіплінг у вірші «Штормовий сигнал» нагадав нам, що світовий мир – це лише короткий період оманливої тиші. 1935 року він також виступив з промовою, у якій попереджав про загрозу, яку представляла нацистська Німеччина.

1907 року письменник отримав Нобелівську премію з літератури. Під час церемонії в Стокгольмі секретар Шведської академії, Карл Давід аф Вірсен, вшанував не тільки Кіплінга, але й три останні століття англійської літератури. Натомість сам Кіплінг відмовився від звичної промови. Невдовзі також отримав титул доктора honoris causa університетів Оксфорда, Кембриджа, Единбурга, Монреалю та Парижу. 1926 року Королівське літературне товариство присудило йому золоту медаль, а 1933 року Кіплінг став членом французької Академії наук моральних і політичних. Ще за життя письменника, в 1927, в Англії постало Кіплінгове Товариство, яке займалося дослідженням та популяризацією його творів.

Редьярд Кіплінг помер 18 січня 1936 року в Лондоні (Велика Британія), продовжуючи творити до самої смерті, хоча менш плідно. Дуже популярною була збірка оповідань «Твій слуга, Пес» (1930), в якій описано різних людей очима їхніх собак. Так і не закінчив автобіографію під назвою «Дещо про мене». Прах Редьярда Кіплінга похоронений в Кутку поетів у Вестмінстерському абатстві, поруч із могилами Чарльза Дікенса і Томаса Гарді.

Окремі твори:

«Департаментскі пісні» (1886, збірка віршів).
«Прості оповідання з гір» (1888, збірка).
«Три солдати» (1888, збірка).
«Історія Гедсбая» (1888, роман).
«У чорно-білих тонах» (1888).
«Під Деодарами» (1888).
«Фантом Рікша та інші оповідання про привидів» (1888).
Збірка містить оповідання «Людина, що хотіла стати королем».
«Ві-Віллі-Вінки» (1888, збірка).
Збірка містить оповідання «Ме-е, паршива вівця».
«Відважні капітани» (1897, новела).
«Кім» (1901, роман).

«Книга джунглів» (1894):
«Брати Мауглі» (оповідання).
«Мисливська пісня Сіонійської зграї» (вірш).
«Полювання Каа» (оповідання).
«Подорожня пісня Бандар-Лоґа» (вірш).
«Тигр! Тигр!» (оповідання).
«Пісня Мауґлі» (вірш).
«Білий тюлень» (оповідання).
«Луканнон» (поема).
«Ріккі-Тіккі-Таві» (оповідання).
«Пісня Дарзі» (вірш).
«Тумай з роду слонів» (оповідання).
«Шива й коник-стрибунець)» (вірш).
«Слуги її Величності» (оповідання).
«Маршова пісня табірних тварин» (вірш).

«Друга книга джунглів» (1895):
«Як з'явився Страх» (оповідання).
«Закони джунглів» (вірш).
«Пурун Бгаґатове диво» (оповідання).
«Кабірова пісня» (вірш).
«Наслання джунглів» (оповідання).
«Пісня Мауґлі проти людей» (вірш).
«Гробарі» (оповідання).
«Пісня бриж на воді» (вірш).
«Анкас Раджі» (оповідання).
«Пісня Маленького Мисливця» (вірш).
«Квікверн» (оповідання).
«Анґутіваун Таїна» (вірш).
«Руді Пси» (оповідання).
«Пісня Чіла» (вірш).
«Весіння метушня» (оповідання).
«Прощальна пісня джунглів» (вірш).