Реалістична фантастика: воркшоп-розмова з письменницею Царою Цербе
Автор: Норберт Райхель (Norbert Reichel), німецький літературознавець і освітянин, редактор онлайн-журналу «Demokratischer Salon».
«Надавати подіям, що відбуваються, глибшого сенсу — так прийнято у моїй родині».
(Цара Цербе, «Лімб»)
Це друге речення оповідання «Лімб», яке вже вказує на спосіб, у який оповідачка рефлексує над катастрофами повсякденного життя. Оповідання «Лімб» (2020) закінчується катастрофічно і прагматично водночас. Герої оповідань Цари Цербе (Zara Zerbe) рухаються проміжними світами, крізь які знову і знову проникає питання «глибинного сенсу», хоча насправді це питання є радше ставленням. Авторка вміє оприявнювати ілюзорні глибини людської свідомости. З тверезої, іронічної дистанції. Насправді, деякі речі набагато тверезіші, ніж читач може припустити при першому читанні. Це також є центральною темою повісті «Оракул з Бада-Майзенфельда» (2021).
Можна навіть не робити припущень про «глибинний сенс», якщо свідомість — чи краще сказати душа — і тіло людини здатні існувати незалежно одне від одного. Цара Цербе оприявнює це твердження у своєму першому романі «Фітопія-плюс», опублікованому видавництвом Verbrecher Verlag у 2024 році. Люди помирають, але ті, хто фінансово забезпечені, можуть зберегти свою свідомість у рослинах. Люди стають безсмертними, як рослини, за умови, що за ними є кому доглядати. Компанія на цьому непогано заробляє.
Навіть у «Метаморфозах» Овідія є люди, які живуть як рослини, хоча й не з власної волі, а зазвичай тому, що зухвалі боги перетворюють їх на рослини. Історія Дафни, можливо, може правити за приклад. Тож тема не така вже й незвична в літературі, незвичними є філософський та соціологічний контексти, на які натякає Цара Цербе у «Фітопії-плюс». Йдеться не про езотерику чи релігію, а про відчутні матеріяльні процеси.
Цара Цербе переймається долею світу в часи кліматичної кризи, коли невідомо, чи зможе людство її подолати. Світ постає апокаліптичним у короткометражному фільмі «Прайм-тайм мого життя», який вона зняла у співавторстві з режисером. Хто хоче пояснювати світ, коли буденністю стали катастрофи, про які розповідають у прайм-тайм серйозно одягнені люди? Як ми можемо уникнути цього? Чи це лише білий шум на екрані? Так починається і так закінчується фільм.
Ми живемо на прикордонних територіях, можливо, у своєрідному «лімбі», у місці, яке католицька церква тепер офіційно скасувала, але яке в її історії вважалося місцем, де ті, хто були порядними людьми, але не християнами, жили безрадісно, але, принаймні, без мук, і, звісно, сюди потрапляли душі нехрещених дітей. Постаті дохристиянської історії спасіння чекали там на визволення, яке справді відбулося. Подорож Данте через пекло починається в Лімбі, де він зустрічає свого побратима поета Вергілія та всіх грецьких філософів і римських письменників, яким просто не пощастило жити до народження Христа, і тому вони не змогли стати християнами.
Оповідання Цари Цербе чуттєво насичені та сповнені надприродними явищами, що цілком в дусі німецької фантастичної літератури Ернста Теодора Амадея Гофмана та Франца Кафки. Над цими та іншими питаннями авторка розмірковує у своєму блозі superspacelabor 2020. Кожне речення стає мандрівкою у «проміжні світи»: подих лісів із «Твін Піксу» у міському парку? «Парк між 8 та 11 годинами ранку — це своєрідний проміжний світ, у який у цей час можуть потрапити лише істоти, що піклуються про когось або щось (наприклад, про дітей, собак чи рослин) — і привиди, які за все життя не спромоглися зробити певну справу і тепер змушені вічно чекати на нову можливість надолужити прогаяне».
Цара Цербе отримала кілька нагород. За «Лімб» вона отримала премію «Нова проза землі Шлєзвіґ-Гольштайн 2018/2019», а також у 2022 році за «Оракл з Бада-Майзенфельда». За свій роман «Фітопія-плюс» вона була нагороджена премією в галузі фантастики міста Вецлар. Цара Цербе — надзвичайно весела співрозмовниця, незважаючи на всі страшні теми, про які вона пише. Вона багато сміється, навіть над собою, як це було під час інтерв’ю, задокументованого тут.
Текст як колаж
Норберт Райхель: У вересні 2024 року ти отримала премію в галузі фантастики міста Вецлар за роман «Фітопія-плюс». Читаючи похвали на твою адресу, у мене склалося враження, що ти поєднуєш у своїй творчості цілий спектр літературних жанрів, трохи містики, трохи фентезі, фантастики, наукової фантастики, соціяльних романів і дистопії. Як би ти охарактеризувала свою творчість?
Цара Цербе: Коли я писала цей роман, я не намагалася втиснути його в якісь літературні рамки. Нелегко віднести себе до якоїсь категорії. Багато моїх ідей перегукуються з маніфестом Айкі Міри «Посткліматична фантастика». Руйнування вже в самому розпалі. Дехто називає мій роман «дистопією», але чи є він справді дистопічним в цілому? Я не знаю.
У мене складається враження, що, почувши слово «дистопія», люди очікують чогось на кшталт «Ходячих мерців» і дивуються, що мій роман здається занадто легким для такого жанру. «Дистопія»? Мені здається, що таке визначення часто веде до уявлень про те, що всі люди злі. Особисто мені це зовсім не подобається, тому що це не вписується в мою філософію, про це вже говорили тисячу разів, і це не рухає нас вперед. Я не хочу, щоб «Фітопія-плюс» була дистопією, хоча я й заклала в неї деякі дистопічні елементи.
Н. Р.: Не обов’язково створювати уявні світи з глобальними катастрофами, як у «1984» чи «Прекрасному новому світі». Можливо, дистопія значно буденніша? Такий собі апокаліпсис у повсякденному житті?
Ц. Ц.: Я погоджуюсь. У повсякденному житті ми стикаємося з цілим рядом дистопічних явищ. Скажімо, цього літа ми стали свідками п’ятипунктного плану Вільної демократичної партії Німеччини щодо автомобілів (політика, що передбачає більше автомобілів у центрі міст, але менше пішохідних зон і менше велодоріжок).
Н. Р.: Я б це назвав сатирою. Найбільше мене здивувало те, що всі сприйняли це досить серйозно. Якби я не знав, хто автор ідеї, то подумав би, що це якийсь сатирик. Можливо, це було б доречно для програми «Божевільня» (нім. Die Anstalt; німецька комедійна політична телепередача).
Ц. Ц.: Але насправді, все, що ми спостерігаємо в контексті зміни клімату, вже нагадує дистопію.
Н. Р.: Але є й інший вихід, принаймні для тих, хто може собі це дозволити. У романі «Фітопія-плюс» люди мають можливість після смерті перенести свою свідомість у рослини.
Ц. Ц.: Це нагадує деякі фільми, які я дивилася. Мені подобається фільм жахів «Тихе місце» Джона Кразинскі. Люди мають поводитися абсолютно безшумно, оскільки прибульці, які потрапили на Землю, нічого не бачать, але дуже добре чують і реагують на найменший шум. У «Тихому місці» все закінчується тою вражаючою сценою з рушницею у виконанні Емілі Блант. Завжди можна знайти вихід, можливо, так само, як у моїй книжці «Фітопія-плюс» — завдяки рослинам.
Н. Р.: Фінал, як, наприклад, у «Марс атакує» Тима Бертона, де кантрі-пісня Сліма Вітмана «Indian Love Call», призводить до того, що голови прибульців вибухають? Несмак рятує світ! У «Фітопії-плюс» люди рятують свою свідомість, свою душу. Останнє слово роману — «Рай». Рай повинен бути мирним місцем, а рослини за своєю природою цілком мирні, якщо не брати до уваги зображення рослин у фільмах жахів, де вони обвивають і пожирають тварин і людей.
Ц. Ц.: У моїй книжці хор рослин коментує події.
Н. Р.: Майже як хор у давньогрецьких трагедіях. Вища свідомість?
Ц. Ц.: Ну, якщо бути відвертими, у нас на совісті вже не одна втрачена кімнатна рослина. Проте існує безліч прикладів, коли рослини змогли прорости крізь асфальт і обплести закинуті дороги чи залізничні колії. Це просто форма стійкости.
Н. Р.: Можна я процитую один із рослинних хорів:
Знаєте, про що я іноді думаю?
Так. Звичайно, ми це знаємо.
Музика має завжди бути присутня. У всьому, що ми робимо.
Зокрема, під час зростання.
Так, точно. І не лише.
Кілька коливань на клітинній мембрані
нам ніколи не завадять.
Ц. Ц.: Це цитата з фільму «Справжні велетні» Себастьяна Шипера, знятого в 1998 року. Я знайшла її дуже влучною, адже це також фільм про Гамбурґ. Я прочитала кілька досліджень про рослинний світ, зокрема й досить дивакувату книжку «Таємне життя рослин» Пітера Томпкінса і Кристофера Берда. Пітер Томпкінс був військовим кореспондентом, а згодом секретним агентом під час Другої світової війни. Вони стверджують, що за допомогою своїх вимірювань їм вдалось встановити, що рослини здатні відчувати страх чи роздратування. Використовуючи детектори брехні як інструмент, дослідники ображали рослини, вимовляючи лайливі слова на їхню адресу. Я також натрапила на дослідження про вплив музики на рослини. Хоча раніше вважалося, що гучна музика, зокрема, геві-метал, негативно впливає на рослини, проте нині відомо, що їм байдуже, можливо, вони відчувають деякі вібрації, проте це не завдає їм шкоди. Завдяки цьому я зрозуміла, що навіть у рослин можна розпізнати певний «характер», особливо якщо підійти до цього з гумором.
Н. Р.: Мене вражає твій підхід до роботи. Ти читаєш наукові, напівнаукові чи псевдонаукові книжки, переглядаєш фільми і все це поєднуєш. Як тобі вдалось перетворити цю різноманітність матеріялів на такий роман, як «Фітопія-плюс»? Адже він значно складніший за твоє попереднє оповідання «Лімб».
Ц. Ц.: «Лімб» — це результат злиття двох сюжетних ліній. А працюючи над «Фітопією-плюс» я поєднувала різноманітні ідеї. Я постійно збираю все цікаве — від почутого до прочитаного — і з цього народжується щось нове.
Н. Р.: Ти створюєш новий світ.
Ц. Ц.: Так, щось на кшталт цього. Це як створювати колаж. Для «Фітопії-плюс» я вивчала концепції зберігання інформації в ДНК та цифровізацію свідомости. Я постійно щось майструю.
Н. Р.: Зазвичай ідею завантаження розуму пов’язують зі штучним інтелектом. Ти ж перенесла цей концепт у світ біології, зокрема рослин. Оскільки рослини є живими істотами, це могло б бути утопічною перспективою виживання, коли свідомість людей могла б продовжувати існувати в рослинах, навіть коли людські тіла вже розкладалися. Більше не рухалися...
Ц. Ц.: … але живі. Щось на кшталт кріоніки. Люди, які заморозили себе. Та хто знає, як їм потім повернутись до життя. Але якщо є бажання, то вперед. Я ж перенесла свідомість у рослини, адже якщо перспективи виживання невеликі, то, можливо, людям варто просто переселитися, тільки не на іншу планету, а в інше тіло. Насправді це досить абсурдно, тому що більш логічно було б подбати про те, щоб планета залишилася придатною для життя. Це дещо схоже на квартиранта, який нічого не хоче лагодити.
Бібліотека історій
Норберт Райхель: У «Лімбі» — вже в самому заголовку — і в «Оракулі з Майзенфельда» я знайшов — навіть більше, ніж у «Фітопії-плюс» — деякі таємничі речі, з якими люди мають справу в повсякденному житті. Мама, яка щодня читає гороскоп у журналі «Бріґіте», або карти таро. А як щодо «більш глибокого сенсу», який постійно згадується?
Цара Цербе: Чи можна взагалі це з’ясувати? Гадаю, можна лише наблизитися до відповіді.
Н. Р.: Можливо, ти робиш це за рахунок того, що у твоїх творах з’являються персонажі, які намагаються знайти відповідь, але зрештою їм це не вдається?
Ц. Ц.: Можливо, частково це так. Але я також маю сказати, що всі ці нью-ейджівські ідеї я перейняла з батьківської домівки. (Нью-ейдж (англ. New Age, буквально «нова ера») — рух у культурі, релігії, філософії, науці, що виник у XX столітті та характеризується зростанням значення індивідуального світосприйняття в духовних шуканнях, змішанням різнорідних культурних, релігійних і наукових традицій. — Прим. перекл.). Речення на кшталт «Все має свій сенс» було частиною моєї родини. Гадаю, це неминуче, коли батьки народилися наприкінці 1960-х років. У 1990-х це, мабуть, було в порядку речей. Я виросла в передмісті Гамбурґа, і там завжди була своя атмосфера, ці пізні гіпі, які займалися ворожбою, читали гороскопи і розкладали карти таро. Я не знаю, чи це зникло в якийсь момент, чи просто в моїй сім'ї це стало менш важливим. Моя бабуся завжди казала: «Бог завжди карає за малі гріхи відразу». Ніхто не ходив до церкви, але це було звичною річчю.
Відтоді, як я стала думати самостійно, мене завжди цікавило, навіщо люди це роблять. Але, можливо, це також спосіб розповідати собі історії, наприклад, на основі карт таро, і це те, що зацікавило мене як письменницю і як літературознавицю. У той же час, це цікавий спосіб додати в історію елементи містики.
Н. Р.: «Лімб» і «Оракул з Майзенфельда» так чи так закінчуються нічим. Все так само, як і раніше, нічого насправді не відбулося. Ніхто не знає, чи це насправді так, але здається, що так. З моєї точки зору, у «Фітопії-плюс» все інакше. Айлін повстає.
Ц. Ц.: Айлін переконана, що теперішнє можна змінити. Персонажі у «Лімбі» та «Оракулі з Майзенфельда» скоріше змирилися зі своєю долею, вони також свого роду ледарі, які роблять лише найнеобхідніше. Я із задоволенням досліджую тему праці й навіть хотіла колись захищати дисертацію на тему «Праця в телесеріялах», але потім відмовилася від цієї ідеї. В університеті в мене була лише викладацька посада на умовах неповної зайнятости, також працювала на півставки поза університетом і ще хотіла писати. Поштовхом до цього був семінар із медіа досліджень на тему «Праця в кіно». Я дивилася переважно такі серіяли, як «Гарна дружина», де йдеться про адвокатку, яка довгий час була домогосподаркою й матір’ю, а потім покинула свого чоловіка, колишнього державного прокурора, якого посадили до в’язниці через розкрадання коштів та інші інтриги. Ще був серіял «Парки та зони відпочинку», комедійний серіял про людей, які працюють у департаменті парків. І, звісно, «Божевільні».
Н. Р.: У «Фітопії-плюс» ми маємо іншу версію відділу озеленення. Там також потрібно вирощувати рослини та доглядати за ними.
Ц. Ц.: Відділ озеленення був би для мене своєрідною роботою мрії. Література або озеленення.
Н. Р.: «Фітопія-плюс», безумовно, підійде як матеріял для створення серіялу.
Ц. Ц.: Якщо комусь цікаво,... Мене приваблювало в серіялах те, що там постійно фігурують чоловіки, які роблять великі справи на роботі або принаймні хочуть це зробити, але зазнають невдачі в особистому житті.
Н. Р.: З доктором Фіхте ще багато чого можна зробити. Абсолютно придатний для серіялу лиходій. У своїх тонких окулярах він трохи схожий на лиходія з фільмів про Джеймса Бонда або з фільмів про Шерлока Холмса з Бенедиктом Камбербетчем. Його вводять у сюжет із «підозрою, що доктор Фіхте може бути самозванцем». Така удавана благонадійність. Доктор Фіхте чимось нагадує мені Ілона Маска чи Доналда Трампа, двох відверто неприємних людей. Або радше Анну Сорокіну, відому також як Анна Делві? Її історія майже — якщо залишатися в німецькому контексті — нагадує історію Фелікса Круля. Врешті-решт, існують і приємні самозванці. Більш важливим є питання, чому люди вірять самозванцям, і це питання стосується не тільки двох неприємних особистостей, яких я щойно згадав. Але чи дійсно доктор Фіхте є самозванцем?
Ц. Ц.: Можливо, ми довідаємось про це в третій частині. Але я припускаю, що так. У певному сенсі, це точно так. Він, безумовно, один з тих, кого могли б вважати самозванцем.
Н. Р.: Такий собі Джордан Белфорт, якого Мартин Скорсезе навіть зняв особисто у фільмі «Вовк з Вол-стрит»?
Ц. Ц.: «Впіймай мене, якщо зможеш» Стивена Спілберга! Я також маю велику слабкість до фільмів про мафію, «Обличчя зі шрамом» Браяна де Пальми, наприклад. Також европейське інді-кіно. «Лобстер» Йорґоса Лантимоса також ненадовго з’являється у «Фітопії-плюс». Фільм Наталії Синельникової «З таким самим успіхом ми могли б бути мертвими» досі можна знайти в медіатеці ARD. Мені розповіли, що фільм добре вписується в «Фітопію-плюс» у жанрі абсурдної дистопії. Дія відбувається в закритому містечку в багатоповерховому комплексі.
Н. Р.: Притча про тоталітаризм.
Ц. Ц.: Ще мені страшенно подобається «Родина Тененбаумів» Веса Андерсона. Я також люблю дивитися фільми жахі, нещодавно подивилась «Сонцестояння» Арі Астера. Інші важливі для «Фітопії-плюс» фільми — «Той, що біжить по лезу» Рідлі Скота та «Між рядами» Томаса Штубера. На початку роботи над «Фітопією-плюс» у мене була ідея поєднати «Той, що біжить по лезу» з «Між рядами» і зробити все це з рослинами. Це міг би бути такий поп-культурний продукт, який я хотіла би мати, але мені довелося б робити його самій.
Н. Р.: Коли я вперше прочитав «Фітопію-плюс», мені на думку спала південнокорейська письменниця Хан Ґан та її роман «Вегетаріянка», де жінка поступово перетворюється на рослину. Також пригадалися оповідання та романи японської авторки Йоко Оґави. У «Музеї тиші» молоду людину просять створити музей із вкрадених артефактів померлих, що ілюструють їхній характер; у «Безіменному пальці» нематеріяльні спогади препарують, наче тварин у музеї природознавства.
Ц. Ц.: Одинока книжка азіятських авторів, яку я прочитала, це «Романіст як покликання» Харукі Муракамі. Мені сподобалося, як він розповідав про те, як став письменником. Він ще й доволі дотепний, як на мене. Парарельно він займається спортом на витривалість, бігом, а іноді й плаванням, щоб тренувати в собі витримку. Я не дуже люблю спорт, але коли писала магістерську роботу, почала бігати. Як тільки захистила її — припинила.
Н. Р.: А зараз?
Ц. Ц.: Я бігаю. Іноді. Нещодавно я навіть брала участь у спортивному заході, хоча зазвичай уникаю таких подій. У мене є собака, тож, звісно, я мушу постійно з ним гуляти. Він хороший тренер.
Н. Р.: Спорт і письменництво — певним робом поєднуються. Муракамі переклав романи Джона Ірвінґа японською мовою. Джон Ірвінґ був борцем, тому й багато його головних героїв — борці. Наприклад, у романі «Світ очима Ґарпа».
Ц. Ц.: Це одна з моїх улюблених книжок. Особливо мені подобалося читати її в підлітковому віці. Я взагалі люблю незвичайні американські романи, особливо якщо вони розповідають історію цілого життя. Мені дуже сподобалися «Правила виноробів» («Правила будинку сидру») і «Вдова на один рік». Я впізнала себе в образі Рут Коул, яка теж стала письменницею. Мені сподобався Джон Ірвінґ, тому що, з одного боку, він пише доволі смішно, але з другого боку й похмуро. І, звичайно, мені подобається читати Вальтера Мерса.
Н. Р.: Мені здається цікавим драматично посилений німецький переклад деяких назв, наприклад, «Господня справа і диявольська участь» (нім. Gottes Werk und Teufels Beitrag). В оригіналі ж це лаконічно і просто «Правила будинку сидру» (англ. The Cider House Rules). Така ж простота, як мені здається, властива й твоїм назвам, і саме це мені так подобається. Жодної надмірної драми. У «Правилах будинку сидру» йдеться про правила, які постійно порушуються, тема, яку я також бачу у твоїх текстах. Весь роман — це історія одного-єдиного порушення правила в світі хибної моралі, яке, однак, приводить до чогось хорошого: дитячий будинок та клініка для абортів в одному будинку.
Ц. Ц.: Нещодавно я дивилася екранізацію разом зі своїм хлопцем. Я забула попередити його про жахливі та жорстокі моменти фільму, зокрема, про зґвалтування Роуз Роуз з боку її батька, тому він був збентежений, коли я сказала, що ще в дитинстві мені дуже сподобалася ця книжка.
Н. Р.: Історії та знову історії. І твій хоровий ансамбль рослин їх збирає:
Ми — бібліотека. Ціла енциклопедія!
Колекція знань. Щоб ми всі пам’ятали.
Наприклад, коли ми можемо рости
і коли для цього занадто спекотно.
Або занадто холодно.
Це не є актуальним останнім часом.
Тож наша пам’ять.
Вона скоріше молекулярна.
Але.
Ми запам’ятовуємо, що сталося.
І які це викликає відчуття.
І як ми можемо на це реагувати.
Без стресу.
Бо стрес.
Ой лишенько.
Ц. Ц.: Про це я мрію — бібліотека, збережена на моїх рослинах. Електронні книжки на моїх рослинах. У мене вдома є така лоджія і рослинам там взагалі-то доволі добре.
Антикапіталістична магія
Норберт Райхель: Однак перенесення свідомости у рослини підходить не для всіх. Це коштує чималих грошей: 350 000 евро.
Цара Цербе: Це питання бідности і багатства, яке хвилює багатьох людей. Звичайно, існують ці християнські переконання щодо пом’якшення страждань, згідно яких завжди знайдеться технічне вирішення проблем кліматичної кризи: виведення СО2 в космос, електронне паливо, ядерний синтез. Але тоді я думаю, наскільки недалекоглядно зосереджуватися лише на технологічних рішеннях, або пропонувати просто переселятися, що було б доволі дорого. Та й куди переселятися?
Н. Р.: З Ілоном Маском на Марс. Там на глибині має бути вода.
Ц. Ц.: У будь-якому випадку, це означає, що ті, хто не має необхідних грошей, опиняться за бортом. Бідні люди набагато більше страждають від кліматичної кризи, ніж багаті. Якщо говорити глобально, передусім потерпають люди на Глобальному Півдні. Але зрештою це торкнеться і нас тут. Звичайно, можна побудувати екологічний будинок на палях, але не у всіх є на це гроші. Зазвичай до таких рішень вдаються лише люди з високими доходами.
Н. Р.: Ти б назвала свої твори антикапіталістичними?
Ц. Ц.: Сподіваюся, що так і є.
Н. Р.: Ти використовуєш термін «антикапіталістична магія».
Ц. Ц.: Для мене це дуже важливо. Джулія Інґолд запропонувала цей термін як загальне означення ідей, які ми об’єднуємо в нашій розповіді про відьом у буклеті видавництва «Sukultur», який вийшов восени 2024 року. Якби я могла використовувати антикапіталістичну магію, я б це зробила.
Н. Р.: Але що робити, коли ти бідний? Айлін, головна героїня у книжці «Фітопія-плюс», не має грошей, щоб дозволити своєму дідусеві продовжувати жити як рослина. Рішення, які вона шукає, далеко не суперморальні.
Ц. Ц.: У деяких випадках бажання виявляється сильнішим, ніж почуття справедливости.
Н. Р.: Ти б назвала Айлін аморальною?
Ц. Ц.: Я б так не сказала. Звісно, є люди, які дотримуються всіх правил. Така людина при підписанні трудового договору перенесла б свої кімнатні рослини і не вкрала б жодного саджанця.
Н. Р.: Але це набагато людяніше. І я б сказав, що, на перший погляд, це нешкідливо з точки зору кримінального права. Також з точки зору трудового права.
Ц. Ц.: Абсолютно.
Н. Р.: Компанія має дещо іншу точку зору і розриває її контракт під загрозою судового позову. Але ключовим моментом є те, що Айлін діє сама. Вона не засновує рух, партію, не шукає соратників. Це, безумовно, було б можливим у романі, дія якого розгортається в майбутньому. Айлін — борчиня-одиначка.
Ц. Ц.: Я думала про це. Звичайно, я могла б перетворити цю історію на соціяльний проєкт. Питання профспілок також порушується. Але вона розвивалася в іншому напрямку. Історія Айлін — про досвід ізоляції, з яким доводиться боротися багатьом людям у нестабільних умовах життя, які не мають можливости або часу для самоорганізації. Айлін організовує себе лише тому, що має контакт зі своїми друзями.
Н. Р.: Деякі з твоїх персонажів позбавлені індивідуальних рис, і є радше типажами, як, наприклад, «жінка в шубі», яка трохи нагадала мені «пухнастих тварин, що їдять торти» з роману «Під місцевим наркозом» Ґюнтера Ґраса. Однак ти уникаєш осуду, що мені подобається більше, ніж зневажливе зауваження Граса. Ти просто демонструєш, що класові відмінності існують, не більше і не менше.
Ц. Ц.: «Жінка в шубі» — не є однією з суперлиходіїв. «Шуба» насправді просто мала показати, що жінка трохи ексцентрична. Вона не була задумана як символ статусу. Божевільний предмет одягу. Звичайно, вона з вищих верств суспільства, може дозволити собі таку ексцентричність. Зовсім інша історія з доктором Фіхте.
Н. Р.: Можливо, я процитую уривок, який видається доречним: «Шалене серцебиття в грудях підказує їй, що було б доречно розжитися на рослини з цієї жахливої крамнички. Вони ж обкрадають самі себе. Яка ж це «наука про життя»? Саміра розсміялася б і сказала, що це просто Капіталізм. Якщо дідусь не хоче, щоб його рятували, тоді вона візьме гроші і придбає хорошу зрошувальну систему для його городу. Гроші мають надійти до того, перш ніж вона остаточно перетвориться на Нуру в очах діда, тож це терміново. Але водночас вона не хоче докладати зайвих зусиль, щоб не завадити збільшенню прибутку».
«Капіталізм» означає нерівномірний розподіл ресурсів. Айлін зможе отримати доступ до ресурсів, лише якщо не гратиме за правилами. У цьому є щось бунтівне.
Ц. Ц.: Одна з моїх найбільших пристрастей — скаржитися на капіталізм. З одного боку, ми отримуємо від нього певну користь, але, зрештою, подібна бізнес-модель призводить до знищення нашої планети. Я думаю, що гнів Айлін цілком виправданий. Часто говорять, що бідні люди теж отримують вигоду від прибутків великих компаній, але це зовсім не так. Якби це було правдою, то світ був би зовсім іншим. Айлін — це своєрідний Робін Гуд у своїй справі.
Н. Р.: А цей лиходій доктор Фіхте?
Ц. Ц.: По суті, він продає так звану надію на порятунок. Звичайно, те, що робить компанія, також сприяє розвитку досліджень, але, звісно, все це заради прибутку. Тому цілком доречно запитати, чому ж розподіл відбувається саме так, що багаті стають ще заможнішими, а бідні не можуть дозволити собі те, що може запропонувати компанія. У романі — як іноді і в житті — перерозподіл не обов’язково відбувається законним шляхом.
Н. Р.: Однак політична енергія не виникає таким чином.
Ц. Ц.: Це була б зовсім інша історія. Можна було б, наприклад, продовжити історію комп’ютерної спеціялістки та гакерки Міли. З нею консультуються, щоб врятувати комп’ютер Айлін. Вона вже має певні знання, доволі організована, але не завжди користується легальними методами. В цій людині криється ще багато нерозкритого потенціялу. Є ще Джо, товариш Айлін по роботі, який дуже пишається тим, що його родина завжди була в профспілці. Також є другорядні персонажі, які могли б запропонувати інші погляди. Але рамки оповідання, звісно ж, обмежені.
Усе за планом?
Норберт Райхель: Передостанній абзац «Лімба» починається лаконічним твердженням: «Втеча неможлива». Проблема, яку багато людей відчувають знову і знову, коли подорожують потягом, перетворюється на метафізичну подію і оповідання закінчується так: «Можливо, тоді я почну загортати те, що відбувається, в теплу ковдру глибшого сенсу. Але перш за все, я маю з’ясувати, скільки мені потрібно заощадити, аби мати можливість придбати собі хоча б новий велосипед».
Або в книжці «Оракул з Майзенфельда»: оповідачка відзначає, що її «віра в надприродне обмежена», але поводиться напівсерйозно, напівіронічно як своєрідна «ворожка», наприклад, використовуючи карти таро своєї матері. І все це «в рамках боротьби з темрявою», як би це не виглядало. І все ж оповідь завершується простою фразою, яку вимовляють автоматично, хоча й не цілком вірять у неї: «Все йде за планом».
Цара Цербе: Чи є якісь рішення? Чи є якийсь план? Під час написання «Оракула з Майзенфельда», мене часто запитували, чи головний персонаж має паранормальні здібності. Про це я мовчу. Мені просто подобається, коли залишається певні невизначеність, коли не можна все так просто пояснити.
Н. Р.: Вона нібито бавиться цим. До прикладу, з картами Таро.
Ц. Ц.: Це особливо корисно для ворожіння. По суті, це завжди гра зі знаками. Так само, як у науковій фантастиці. Можливо, це питання наративу, незалежно від того, чи хочу я написати науково-фантастичний роман, чи розкладати карти таро.
Н. Р.: Ще раз про «Фітопію-плюс». Ти починаєш твір з хору рослин, навіть якщо ще ніхто не знає, що це хор рослин. На початку наступних розділів з’являються досить загадкові речення, які, мабуть, змусять читачів задуматися, про що йдеться. Перше речення після хору рослин: «Айлін ніколи не ловила єнота». Мотив єнота з’являється знову в самому кінці. Єноти риються у смітті, яке залишають після себе люди, а люди ігнорують той факт, що вони, люди, виробляють сміття. У наступному розділі: «Лідія знає, що її існування обмежене в часі». І наприкінці ми читаємо листа від Лідії: «Чи пам’ятаю я ще, як це було — існувати в рослині?». І ще один фраґмент далі: «Через півгодини перебування в теплиці волосся Джо починає стирчати з голови густими, спітнілими кудлатими пасмами». А потім цінник: «350 000 евро, дорожче, ніж очікувалося, але якщо вона продасть свою квартиру разом зі своїми заощадженнями, цього має вистачити». У цьому розділі буде вперше представлено доктора Фіхте. Усі теми зачіпаються на початку, і є кульмінація.
Ц. Ц.: Я писала в іншому порядку. Перше речення, яке я написала, було: «Лідія знає про часові обмеження свого існування». Це все почалося з відкритого конкурсу маленького літературного журналу в Зиґені, присвяченого баченню майбутнього. Я вирішила спробувати і написала кілька сцен. Все почалося з Лідії, потім з’явилася теплиця, потім 350 000 евро. Вже тоді весь сюжет був закладений. Потім знову з’явився хор рослин. Далі було так: «У будинку номер 4 щойно оселилися: колишній капітан, адвокатка, письменник детективів, подружжя, яке скористалося подарунковим сертифікатом минулого року, вчителька математики та французької мови, головний редактор регіональної газети, син, який пішов стопами батька, і професорка філософії. Це звичайні клієнти Айлін і Джо; тимчасовий персонал прикріплюється до справжніх VIP-персон лише в абсолютно виняткових випадках».
Я надіслала ці матеріяли до журналу, а потім ситуація почала динамічно розвиватися.
Н. Р.: Далі наводиться опис проблем, які виникають при догляді за рослинами. Мені сподобався термін «гетереція», який я не зміг відшукати в жодному словнику.
Ц. Ц.: Такого поняття не існує, я вигадала його.
Кліфгенґер
Як завершується «Фітопія-плюс»? Можливо, там три фінали? Чи взагалі немає жодного?
Спочатку, кар’єра Айлін зазнала краху: її викрили в шахрайстві та звільнили з попередженням про подальші «юридичні дії». Вона показує свою заяву про відставку Джо, і той, хоч і засмутився, не міг приховати цікавости: як би Айлін керувала своєю «рослинною імперією», якби вона досягла успіху. Це питання залишається без відповіді. Айлін перевіряє, «чи не видалили її аватарку, але дисплей несправний. Спочатку можна побачитилише мерехтіння зображень, аж поки не з’являється щось знайоме: історичний знімок коня, що безупинно скаче по екрану. “Сьогодні буде ще один цікавий день”, — говорить Джо».
Другий фінал постає у формі розповіді від першої особи, разом із листом Лідії, що починається запитанням: «Чи можу я ще пам’ятати, як це було — існувати в рослині?». Третій фінал повертає нас до хору рослин, який роздумує, чи може життя рослини бути вічним. «Тут гарно, тільки треба бути обережними, щоб не перестаратися». Отже, навіть будучи рослиною, ти можеш зробити свій внесок у те, щоб світ, у якому ти живеш, залишався таким, як пропонує останнє речення роману, яке також можна прочитати як вірш: «Допоки це рай». Але тільки до того моменту, доки нічого не відбувається. Листя обривається, відбувається саботаж. Який світ насправді є більш небезпечним?
Пам’ятаєте цей нехитрий світ
за скляними шибками?
І ось ми самі по собі.
Або вільні! Залежно від того.
З якого боку ми на це подивимося.
Побачимо, як довго земля
залишиться біля нашого коріння.
Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Realistische Fantastik: Ein Werkstattgespräch mit der Autorin Zara Zerbe» в журналі Demokratischer Salon за вересень 2024 року.
Переклали студенти групи 21п Факультету іноземної філології Українського державного університету імені Михайла Драгоманова.
