«Справжня я — ніхто»: уривок з книжки «Річка золотих кісток». Видавництво «Лабораторія»
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
У видавництві «Лабораторія» очікується з друку книга «Річка золотих кісток». Публікуємо уривок з книги.
Багато років ходили чутки, що не весь рід золотих вовків загинув, що принцеса з роду Маріель, на ім’я Браяр, пережила страшну ніч свого народження... але ніхто не згадував ще одне ім’я — Келла. Довгі двадцять років світ шукав мою близнючку, а я ховала у тіні мрії про Багряну принцесу. Та минуло два десятиліття, і ми нарешті могли розкрити таємницю: ту ніч пережила не одна з роду Маріель, а дві.
Близнючки Келла і Браяр, героїні книжки «Річка золотих кісток», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, все життя ховалися від могутньої чаклунки, яка зруйнувала їхнє королівство, і від людей, які не знають, що вони вовки. Кожна сестра має свою мету: Браяр — вийти заміж за принца союзної зграї і врятувати Золотий двір, а Келла — залишатися таємницею, тінню своєї сестри і запасним планом. Ніхто, окрім принца Грея — друга дитинства і нареченого Браяр, не знає, ким насправді є Келла. І лише в ту мить, коли сестри вперше виходять із укриття, зла чаклунка повертається з новим сонним прокляттям для останньої спадкоємиці Золотого двору.
Келла, змушена рятувати сестру, королівство і власну спадщину, вирушає на зустріч випробуванням, відкриваючи для себе світ, про існування якого вона навіть не підозрювала. І там, поза межами жорстокого вовчого світу, вона вперше запитує себе: ким би вона могла стати, якби наважилася на це?
— Як ти впізнав мене?
За спиною Ґрея розвивався плащ, він, не спиняючись, кинув на мене погляд. Щоразу, коли його червонувато-карі очі зупинялися на мені, я відчувала, як з-під ніг вислизає земля.
— За волоссям.
— Волоссям? — я пирхнула і, вхопивши коричневий локон, випрямила його. — В іншій своїй формі в мене нема кучерів.
Мій погляд різко впав на завішені вікна і зачинені двері. Тут нікого не було, ніхто не чув мене, але я все одно сказала «в іншій», а не «у вовчій». Совін дорого заплатила б за інформацію, де ховаються останні золоті вовки, тож я лишалася пильною попри те, наскільки гарний чоловік був поряд зі мною. Ми багато років ретельно зберігали таємницю, навіть пошепки не згадували вовків, і змінювати це я не збиралася.
— Я впізнав тебе не за текстурою волосся, — засміявся Ґрей, і від його сміху мої пальці втиснулись у бруківку. — А за запахом.
— За запахом? — більшість людей для мене пахли однаково — свіжим хлібом і зораною землею, — а от у вовків запах був як відбиток пальців — у кожного свій.
І він пам’ятав мій.
Ґрей глибоко і повільно вдихнув, змусивши мене почервоніти. Його ніздрі затріпотіли від того, як він вдав, що вдихає повітря, а потім знову його видихає.
— Як лілії під літнім сонцем і ще щось пряне... можливо, кориця? — муркотів він, ніби смакуючи кожне слово.
Я відчула, як від губ до вух закололо шкіру, і зрозуміла, що це, мабуть, мої щоки залилися яскравим рум’янцем.
Так, він знав мене — і я теж знала запах Ґрея. Він завжди пахнув... мокрою землею і димом від дерева — як багаття після зливи. Потужні стихії, що злилися в цільний запах. Відлуння його сутності нахлинули на мене разом з усіма дитячими спогадами. Я ніби досі чула, як ми сміємось, як радісно ганяємось одне за одним у нічному лісі. А коли ми втомлювалися бігати, то сідали біля річки і він розповідав мені історії про усі куточки світу.
Заплющивши очі та вдихнувши повітря, моя вовча сутність відчувала запах пирогів, що холонули біля відчинених вікон, як свіже сіно переносили в міські конюшні, та як розцвітали дикі квіти на луговині за містом. Я уявляла, як вітер розчісує моє золотисто-червоне хутро, бо зрозуміла, що якщо Ґрей тут, — можливо, це означає, що нам можна більше не ховатися і вовча сутність у мені нарешті буде вільна. Від цієї думки паморочилось у голові, я сподівалася, що ліси у столиці будуть більшими, в Алесдейлі мені взагалі доводилося бігати колами. Східний ліс, у якому стояла наша маленька хижка, можна було пробігти на чотирьох лапах за десять хвилин. Я знала тут кожне повалене дерево, кожний замулений струмок і вже стала почуватися ніби собака, яку прив’язали біля м’ясної лавки.
Але від сьогодні я більше не почуватимусь ніби у пастці.
Ґрей кивнув на мої босі ноги, на його щоках знову з’явилися ямочки:
— Твої ноги, мабуть, не менш сильні, ніж лапи.
Сміявся він тепер теж не так, як у дитинстві. Тепер він звучав як грім, що, перекочуючись, виривався з його тіла і глибоко відлунював у моєму.
Я знову озирнулася, щоб упевнитись, чи не почув його хтось, але вулиці були порожні. Скоро карети доїдуть до іншого кінця містечка і люди повернуться до роботи, але поки їхню увагу поглинуло видовище.
— Маєш бути обережнішим, — пробурмотіла я та миттєво пошкодувала, що дорікнула наслідному принцу. Звісно, я теж була королівської крові... Але якби тут була Браяр, вона б відчитала мене за те, що мені бракує етикету. Ґрей більше не був грайливим щеням, що ловило зайців у східних лісах.
— Коли ми приїдемо в Гайвік, тобі більше ніколи не доведеться пошепки говорити про те, хто ти, — пообіцяв він. Його голос звучав так щиро, що я стиснула губи. — Ти зможеш пишатися тим, що ти вовчиця, — він підняв голову до Богині-місяця. — Будеш собою справжньою, лисеня.
Я пирхнула. Собою справжньою? Це нічого не значило. Браяр у нас — «Багряна принцеса» з рубіново-червоним волоссям і видовженим струнким тілом. Богиня-місяць створила її ідеальною для королівського життя. А я... Я в усьому була її протилежністю, іншою стороною тієї ж монетки. Ніхто б і не здогадався, що ми близнючки. Тільки кілька людей взагалі знали, хто я така, — Ґрей і його батько були серед них. Я була на голову нижча за Браяр і вдвічі повніша, мої форми приховували м’язи, які з’явилися за роки, коли я вчилася битися. Навіть у формі золотої вовчиці я не могла дорівнятися до сестри — поряд з нею я здавалася маленькою і скуйовдженою, а моє золоте хутро було радше іржавим. Саме тому Ґрей називав мені лисеням... і саме тому його обіцянки, що я зможу бути собою справжньою, мене скоріше засмучували.
Слова вирвались з моїх вуст, перш ніж я встигла спинитися:
— Справжня я — ніхто.
