Манера викладу

Англ.: stage writing; нім.: szenische Schreibweise; ісп.: escritura escénica;
франц.: écriture scénique.
1. Драматична манера викладу (мистецтво і текст) – театральний світ, який автор вписує у текст, а читач сприймає. Драма за призначенням є літературною структурою, яка опирається на декілька драматургічних принципів: відокремлення ролей, діалоги, драматична напруга, дія персонажів. Драматичній манері викладу властиві певні риси, що сприяють переходові (або протистоянню) у сценічну манеру викладу, зокрема розподіл тексту на ролі, паузи і двозначності, насиченість просторово-часовими вказівками тощо. Драматичну манеру викладу, однак, не слід плутати зі сценічною манерою викладу з характерними для неї сценічними можливостями (актор, простір, час). Завдання сценографа полягає в тому, щоб допомогти режисерові знайти відповідну манеру сценічного викладу (чи відповідну мову): “Знайти для кожної п’єси специфічну мову з урахуванням ракурсів, які б підкреслювали її різні значення, означає розвивати ці значення й відповідати їм відлунням – іноді точно й критично, іноді неясно й делікатно, на кшталт поетичного образу (де асоціативні сенси не менш важливі, як основні закладені сенси) всередині реґістру твору та образного способу вираження” [Р.Алліо (R. Allio in Bablet, 1975 : 308]).
2. Сценічна манера (або мистецтво) викладу – спосіб використання сценічного
механізму для залучення у виставі персонажів, місця й дії, що розгортатиметься на
сцені. Така манера викладу (в сучасному тлумаченні – стилю та індивідуальної манери висловлювання) зазвичай не має нічого спільного з манерою текстового викладу. Вона свідчить про практику сценічної постави з її інструментарієм, матеріалом і специфічною технікою передачі глядачеві того чи іншого сенсу. Щоб таке порівняння було достатньо обґрунтованим, варто передовсім встановити лексику реґістрів, одиниць і засобів сценічної практики. Навіть якщо семіологія й виявляє певні принципи функціонування сцени, то театр, безперечно, залишається надто далеким від азбуки та манери викладу в традиційному розумінні. Сценічна манера викладу у випадку, коли її реалізує один митець, контролюючи всю сукупність сценічних систем, у тім числі й текст, і організовуючи взаємодію цих систем, аби врештірешт вистава стала не напівфабрикатом тексту, а основою театрального сенсу, є не чим іншим, як поставою. Коли немає тексту для постави, тобто не існує постави тексту, можна говорити про сценічну манеру викладу у вузькому розумінні слова, скажімо, манера викладу у Вілсона (початковий період його творчості), у Кантора й Лепажа. Драматургічне опрацювання (значення 2) передбачає існування драматичного тексту в перспективі його сценічної манери викладу.
3. На думку Планшона, сценічна й драматична манери викладу існували завжди, проте кожна епоха виявляла уподобання або до одної, або до іншої. У Середньовіччі переважала образна манера з тенденцією до репрезентації персонажів у містеріях. Класицизм виходив з тексту, адаптував та опрацьовував текстові матеріали, не зважаючи на візуальну презентацію. У наш час розрізняють дві манери викладу (для постав обирають одну з них): “Іноді драматичний текст охоплює весь простір, іноді маємо тільки сценічну манеру викладу, іноді спостерігаємо переплетення одного та другого” (“Pratiques”, №№ 1516, p.1977, p.55). Таке розмежування й ноднозначне використання одної з манер, до якого, мов експерти, залюбки вдаються режисери, вже саме собою надзвичайно дискусійна справа, бо якщо історично завжди чітко протиставлялися мімезис (імітація) і дієґезис (оповідьопис), образ і текст, то так робилося тільки згідно з критеріями або імітації, або реалізму (тобто з огляду на реферування з дійсністю), що зовсім не єдино можливий спосіб. З іншого боку, будьякий текст спонукає читача творити в уяві фіктивну виставу і, навпаки, будь-який сценічний образ прочитується ще й унаслідок сукупної дії кодів та ходів, які логічно вибудовують цей образ і членують його.

Літ.: Barthes, 1953; Artaud, 1964 a; Bartolucci, 1968; Larthomas, 1972; Martin M.,
1977; Vais, 1978; Alcandre, 1986; Vinaver, 1993.