Наталія Шевель. Іван та Мар'я. Недоговорене зітхання

Історія з життя

     Круговерть людського життя. Інколи вона незбагненна, сповнена невідомості. Так було і в Мар'ї. Зацікавив після декількох років вдовиного життя один чоловік, який звернув на неї увагу. Пильний погляд пронизливих очей, сказані слова, що проникали в самісіньке серце, а в той же час якась дивна поведінка, зміна настрою. І це все поєдналося в одному чоловікові. Мар' я прийняла його почуття. Неабияк прагнула бути з ним. Перш за все, хотілося визначення. Хотіла простого жіночого щастя. Чоловік помер, залишилася дитина. Іван був такою людиною, яка швидко змінювала думку. Пообіцяє, не приїде, або заявиться без попередження. Мар'ї незрозумілі його прагнення. Певно, вони і чоловікові були незрозумілі. Складалося враження, ніби  дві людини жили в ньому одному, поєднаному з протиріч. Доброта і щедрість, злоба і ненависть. Була не зрозуміла тактика цього чоловіка: на словах - одне, а от на  ділі - зовсім інше. Мати не раз говорила про добрі наміри її сина щодо Мар'ї, але в їх  повірити було, майже, неможливо. Перш за все хотілося правди. Почувалася ніби зрадженою. 

• Все одно вона досягне свого щастя, щоб не було на її шляху, - не раз розмірковувала. 

      Одна із зустрічей мала покласти край поневірянням Мар'ї. Точніше, приїзд Івана з ріднею до неї. Як тоді  зраділа жінка. От тільки ще більше підсилилося нерозуміння в стосунках, коли залишилися наодинці. Багато недомовленого. Як завжди вони знову не порозумілися. Хоча спілкуючись по телефону, зовсім протилежна розмова. 

  -  Як мені тільки набридли всі очікування невідомого. Можливо, у нього є інша, - думала спересердя. 

- Навіть не попрощався зі мною, швидко поїхав, - не могла заспокоїтися. 

Тим часом, у думках визрівав план:

-Якщо мовчки поїхав, то треба ще зустрітися, неодмінно, сьогодні. 

    Твердо вирішила з'ясувати замовчування, не розгадану таємницю і оту, прірву, що між ними утворилася. Тож вирішила в дорогу, хоч і розділяли декілька сотень кілометрів. Якась невидима сила вела її вперед. Успішно доїхала до райцентру. Автобус відійшов. Тут вона двічі була. Тільки от з цього місця її автівкою забирали. 

Підбадьорювала себе:

-Нічого, вона не буде телефонувати. Сама доїде. Треба зробити несподіванку.

   Ось так роздумуючи, спиняла машини. Одна зупинилася. Назвала назву села. Водій сказав, що знає таке село, підвезе. Їхали швидко. "Але наче й довго", - тільки на хвилину звернула увагу. З обох сторін найбільше бачила крислаті дерева, які змінювалися. Одні, інші. Бачила декілька і сіл. От тільки назв не додивилася. Звична самотність гнала в невідомість. Чи то прагнення дізнатися правду. Виходячи з машини, побачила вузеньку залізницю. Водій в цей час показував рукою  направо і говорив:

-Ось ця дорога веде до села. 

Мар'я, глянувши, нічого не розуміла, тільки й сказала:

-Дякую, що підвезли. 

 Спокою не давала незнайома місцевість. Особливо, дві тоненькі колії залізної дороги. Подумала:

-Там її не було. Село невеличке. Але раніше її підвозили прямо до двору, то й не помічала. 

"Певно, це околиця села, - заспокоювала себе,- йдучи вперед, то заїхали з  іншого боку." 

     До села вела асфальтована дорога, а з обох боків розкинулися поля з невисокою, густою кукурудзою. Йти було далеченько. Нарешті почали виднітися хати. Побачила дитину, поспішила до неї: 

-Дівчинко, а де у вас крамниця? - спитала, щоб зорієнтуватися, бо там центр села. 

Дитина уважно подивилась на незнайомку і промовила:

-У нас немає магазинів. Лавка двічі на тиждень приїжджає. 

Мар'я нічого не розуміла. Їй було незрозуміло, що люди за якихось двісті кілометрів від її села ось так живуть. А у них - магазин коло магазина. Ясність вніс дідусь,який йшов до них. Він, більш за все, чув їхню розмову. Виявляється, у сусідньому районі теж є село з такою назвою. От тільки дівчина його проїхала або недоїхала до нього. Поспілкувавшись, стало зрозуміло, що промайнула. Автомобіль був наскільки швидким, що й не зчулася, як доїхала. Дівчина так і не змогла пояснити причину своєї поїздки. Певно, тоді вже й сама не розуміла, чому зірвалася з місця. Ось так за декілька хвилин і з'ясувалися усі дрібниці, які вона бачила і відчувала, долаючи дорогу,  але пояснити ніяк не могла. Наскільки вона, бідолашна, стурбованою вирушила в дорогу, що навіть не чітко помітила різницю у відстані.. 

    Мар'я стурбовано  почала набирати телефонні номери. Виявилося, що в селі нікого немає, вони повернулися назад до міста. Там треба ще було розібратися з документами. Тож будуть тільки увечері. 

Набравши Мар' ю невістка сказала:

-Не стій на місці. Добирайся якось. А як будемо поблизу, зателефонуємо, то звідти заберемо.

Мар'я подумала:

• І скільки мені треба їхати, щоб діждатися того вечора. 

    Потім телефонував Іван. Мар'я не дуже добре запам'ятала, що він говорив, але переживав, щоб телефони не розрядилися, хоча б тримати якийсь зв'язок. 

     Зараз тільки більша половина дня минула. Сонце гаряче припікало, хоча до кінця літа ще було півмісяця. Треба сказати, що автобуси їздили нечасто. Тож сама невідомість вела її у зворотному напрямку. Минала незнайомі вулиці, йшла шосейною дорогою. Спасибі, траплялися добрі люди, які підвозили. Спочатку молода пара підвезла. Їхню машину спинила, бо до цього ніхто не їхав. Потім ще одна пара з дитиною їхали, то спинилися. Далі не могли підвести, так, як їхали лише з села в село. Потім довго йшла. Транспорту майже не було. Декілька мотоциклів приїхало. Тоді почула  автівку, що наздоганяла. Водій сам спинився. У машині була ще жінка похилого віку. Їдучи, з'ясувалося, що жінка їде до крамниці, а чоловік ще має в іншому селищі забрати сестру. Пообіцяли, що ще далі підвезе, от тільки зателефонують сестрі, щоб почекала. Тож певну частину дороги проїхала з цими людьми. Ще треба було їхати, але немає чим. Пішки не дійдеш.  Знову йшла. Їй треба потрапити на основну дорогу, а до неї ще так далеко. Змінювалися назви сіл. Так і  вечір наблизився. Не було страху. Йшла асфальтованою дорогою, а з обох боків поля. Найгірше, телефон майже розряджений. Зустріли її дерева, які створили справжню вечорову тінь, сплелися своїми кронами. Яка гарна картина, але і жахлива, якщо ти наодинці з собою і зовсім без сил. Чекала дзвінка. Ніхто не дзвонив. Нервово набирала цифри. Не відповідали. Йшла далі. Телефон геть розрядився. Тепер їй ніхто не зможе зателефонувати. Зупиняла машини. Дивно, її жодного разу, за півдня, не обігнав жоден автобус. Напроти їхали автобуси. І не один. Нарешті зупинилася машина. Молодий чоловік їхав саме до того роздоріжжя, де Мар'я сіла у машину, коли хотіла швидко дістатися села. Сказала, що телефон розрядився, а їй мають телефонувати. Водій  допоміг, змінив у її телефоні  свою сім-картку, бо номерів дівчина жодного не знала чи вже після всіх поневірянь не пам' ятала. Таким чином, вдалося поговорити. Почула, що з нею  вже декілька хвилин не можуть  зв' язатися, а майже через годину будуть. Тож Мар'я сказала, де можна її забрати. Запевнила, що вона зачекає. Але так сталося, що обидві автівки прибули вчасно. Водій, відкривши дверцята, сказав:

• Забирайте дівчину. Вона геть стомлена. Скільки пройти. Їду, бачу, спиняє машини.
• Це ж тільки додуматися, з місця зірватися і не туди заїхати. І нас нікого немає поблизу. Де те місто,далеко з нього їхати , - говорив Іванів брат, що був за кермом. 

     Отак  повертаючись з міста, по дорозі забрали і Мар'ю. У Іванових очах побачила приязнь, у словах - турботу і навіть каяття:

-Чого ти вирушала в дорогу? Так далеко  заїхала. Як дізнався, місця собі не знаходив. Добре, що нічого не трапилося. Це я у всьому винен, що не зателефонував, не діждався, поки вийдеш. Нам подзвонили, то зразу поїхали. 

      Дивно, на запитання "Чого їхала?" так і не відповіла. Не наодинці, то для чого іншим слухати. Про неї турбувалися, переживали. Та найбільше Івана молодший брат, який в той час був за тисячі кілометрів з родиною на морі. От він, дійсно, постійно телефонував, перепитував про місцевість, де була Мар'я. Радив, як бути далі. Як кажуть, постійно тримав її в курсі подій. Певно, й Івану телефонував. Бо лише  йому першому, молодшому брату, Мар'я і подзвонила. 

Тож тільки подумала:

• Ми ще поговоримо.

    Тож того  вечора все таки потрапила на гостину. Пройшовши за кілька годин розпач, страх і хвилювання. Змінився настрій. Де й поділася завзятість. Втома взяла гору. Говорити про стосунки, тим паче, щось вирішувати, не було сил. Бо вони, ті поневіряння, аж ніяк не коштують її життя. Насправді, страшно йти вперед, не знаючи дороги, навіть не сподіваючись, чи взагалі дійдеш. Важка дорога стала межею між минулим і тим, що буде. На плечі Мар'ї ліг дивний спокій. Але щось таки непокоїло, ятрило, гризло зсередини. Відчайдушний крок, межа терпіння, яка, вважай, вичерпалася. Щось таки гнітило. Вірила й не вірила у спільне майбутнє. Чи зможе  жити з такою людиною, двоосібною? Того вечора чоловік то нагадував про себе, то знову віддалявся. Ніяк не можна було пояснити дивну поведінку. Тож Мар'я поставила зарядждати телефон, поспілкувалася з ріднею Івана, який поїхав до крамниці. Мати розраджувала молоду жінку, кажучи, що не варто було так ризикувати. То,певно, сам Бог зводив з хорошими людьми, зберігав від неприємностей, заради малого сина. То і дійшла живою і здоровою. Не дочекавшись Івана, спокійно заснула. Скільки доріг пройшла, ніг не чула. Серед ночі почула, як автомобіль швидко заїхав  у двір. Зрозуміла, що то він тільки повернувся. Чоловік ледве тримався на ногах. Тож говорити з ним не було сенсу. Вона побачила його зовсім іншим. Так і заснув в першій кімнаті. Проспався, вивіз її до автобуса. Знову зовсім інша людина, яка щось говорить, запитує, обіцяє. Мар'ї треба було на роботу, тож вона надовго не затрималася. Залишилося тільки осадом недоговорене зітхання, що постійно нагадувало про себе. 

      Невідомо, скільки ще тривали б такі бездумні почуття, скільки було б ще несказаного, але доля розпорядилася по своєму. Іван ще не раз приїздив. У кінці літа заїхав по дорозі забрати на вихідні, коли їхав до матері. Але  Мар'я відмовилася їхати. Та особливого і бажання, чомусь, не було. Наче і бажала разом побути, але в той же час щось її стримувало. Хотілося просто відпочити.  Іван займався будівництвом у селі. Ремонтував на подвір' ї батьківської хати. Постійно телефонував. З його телефону і мати з нею говорила. Звичайна розмова. Кликали на гостину. 

    Мар'я одного дня вирушила до сусіднього села. Там жив такий чоловік, який дивиться на тебе і все каже. Зайшовши, запитала, що її турбує.

-Цієї ранньої осені все вирішиться, - сказав незнайомець, пильно подивившись на неї. 

- А щодо стосунків, відношення до мене? - запитала. 

Чоловік відповів:

-Наміри серйозні. То він тебе перевіряє, як ти поведеш себе в тій чи іншій ситуації. 

Потім додав:

-Є ще одна жінка, яка дуже хоче бути з ним. Але він не хоче і не буде з нею. 

  Мар'я мимоволі пригадала, як ще на початку літа їй телефонувала якась незнайомка, писала смс, навіть погрозливі, з словами:

-Де ти взялася? Чого стала на моїй дорозі?

   А жінка думала, що то просто випадково, помилилася людина  номером. 

    Тепер Мар'я була впевнена, що все у них ще попереду. Адже Іван говорив, що планує жити з нею і її сином у батьківській хаті. Тож Мар'ї наче не хотілося, а, можливо, треба буде змінювати місце проживання. Були ще зустрічі, поїздки, побачення. 

Майже місяць минув від тривожної дороги, яку пройшла у пошуку істини почуттів. Чи знайшла її пізніше. На жаль, ні. Гнітючою несподіванкою стала звістка про те, що чоловік помер. Смерть була миттєва, тромб обірвався. Увечері була розмова. 

• Хочу тебе  забрати на вихідні з собою, зачекалися, мати питає, коли привезу в село. 

Дивно, цього разу вона готувалася їхати, тож відповіла:

• Я згодна. 

     Але наступного дня дзвінків не було. Не судилося відбутися новій зустрічі. Мить - і нічого не повернути. Не кинути німий докір слів. Між молодими людьми було багато недоговорено. Терпким зітханням, поглядом-невидимкою пройшло незбагненне почуття, залишивши сльози і біль. Були знайомі менше чим півроку. Інколи здавалося, що жила у світі ілюзій. Розхристана душа не бажала коритися, чекала невідомо чого. Хоча, насправді, розуміла, що їй цей чоловік сподобався. Випадково познайомилися. Мар'я йшла, а дорогою, що вела з столиці до іншої області проїжджав на автівці Іван. Побачив, зупинився. Познайомилися, нічого не обіцяючи одне одному. А потім закрутилося у вирі почуттів. Вірила. Слова проникали глибоко в свідомість, нестерпно, невгамовно, незаперечно. Залишалося німе мовчання, якесь наговорене відчуження. Чекала важливих слів, але їх виявилося зовсім мало. Було і прозріння, бажання спинитися. Йти в майбутнє самій, без нього. Але переважив  отой дух боротьби, можливо, і віддалений, з іншою, яка теж прагне бути з цим чоловіком. Саме від цієї жінки і дізналася, що його не стало. Не зразу і повірила. Потім повідомив брат. Ось так за один день опинилася на пристані думок, протиріч, втрат… Незбагненно. 

Тільки й подумала:. 

• Ось і так може вирішитися. Як їй сказали, на початку осені. Дійсно, ще й середини вересня немає. 

Мар'ї так хотілося вірити у щирість почуттів, які інколи проникали через непідступну холоднечу. Часто  повторювала:

• Він не раз робив перший крок, повертав її після своїх образ, непорозумінь. Тож хотілося вірити, що має серйозні наміри. 

   На жаль, таке жадане щастя для Мар' ї спинилося. Була любов, яка мов полум'ям зігрівала, підштовхувала йти вперед. От тільки не раз допитувалася:

-Навіщо? 

Так і не дізналася. 

Постійно запитувала сама себе:

-Тільки б знати, навіщо це все випало їй? Чи змогла вона жити з таким чоловіком у створеному  світі таємниць і протиріч?

      От тільки відповіді не знаходила. Тепер немає її. Ніколи не знаємо, що ще повториться, а що не здійсниться. Отой спокій, що поселився в душі, був, як вона зрозуміла, радісний і жорстокий. Блукав тінню, ніби привид, спонукаючи Мар'ю до сприйняття невідворотного, того, що як би й бажав, змінити жодній людині неможливо. Втрата, яку нічим не замінити, яку ніяк не збагнути. Це її трепетне минуле. Мар'я приїздила  в село, рідня її добре приймала, не чужа ж була. Запрошували ще приїздити. Спілкуватися з нею, часто телефонували брати і їх дружини. Відвідувала не раз могилу. Дізналася розгадку таких цікавих стосунків. Розповіли, що до недавнього часу  чоловік неофіційно проживав з жінкою, але потім став жити окремо. То і була та молодиця, яка постійно нагадувала про себе. Іван стверджував, що хоче бути тільки з Мар'єю, більш ні з ким. Говорив, що вона схожа на його першу дружину, з якою, на жаль, розлучився. Дійсно, Мар'я побачила світлину, і погодилася, що схожа. Залишилися без батька  двоє синів. Перша дружина невдовзі вийшла заміж, народивши ще й доньку. А у нього життя відтоді пішло не так, як бажалося. Невдовзі вийшов на пенсію за вислугою. Але не сидів, склавши руки, мав постійні підробітки.

    Після багатьох поневірянь, певно, зустрів Мар'ю, залишивши їй недоговорене зітхання, так і не знайшовши відповіді на запитання. Не вистачило сміливості, сили духу сказати таку потрібну правду. Не питайте, розлуки, не питайте жалі. Не питайте, колись, як було. Печаллю розтривожене серце. День, ніби наповнений чеканням, спинився. Залишився тільки присмаком несмілого зітхання, початому у важкім  вихорі, в якому були Іван і Мар'я. Треба сказати, що рідні Івана ще тривалий час спілкувалися з Мар’єю. Вона так і жила з сином і батьками.

         Мар'я задивляється на гарну квітку, що стоїть  на вікні. Недаремно ще тоді посадила. Її розквітлі яскраво червоні  пелюстки  так і манять  до себе. Той ясний,  пломеніючий цвіт  незрозуміло став близьким. Називають його  у народі  Іван та Мар'я.