Наратор

Англ.: narrator; нім.: Erzähler; ісп.: narrator; франц.: narrateur.

Взагалі відсутній у драматичному театрі, де драматург ніколи не виступає
від власного імені, наратор з’являється в деяких театральних формах, зокрема, в
епічному театрі. В низці народних традицій (африканські й східні театри) його досить часто вводять як посередника між публікою та персонажами (оповідач*). Окрім того, маючи текст і модель постави, яка оприлюднює певні погляди й переповідає фабулу у формі сюжету як вихідної точки всіх текстуальних і сценічних одиниць висловлювання, роль наратора виконує режисер.
Наратор не втручається в текст п’єси (хіба що іноді в пролозі, епілозі або сценічних вказівках в процесі підготовки постави). Отож наратор як такий існує тільки як особа, завдання якої полягає в інформуванні публіки про інші характери в процесі розповіді та безпосередньому коментуванні дійства. Найчастіше це дійова особаоповідач (класична оповідь), яка повідомляє про те, що не було сказано безпосередньо на сцені з причини можливої невмотивованості та неправдоподібності дії. Оповідь як така (а отже, і наратор, а не просто діючий персонаж) існує тільки тоді, коли подана інформація не зв’язана конкретно зі сценічною ситуацією, а дискурс адресується глядачеві для суб’єктивної репрезентації образів, а не об’єктивної репрезентації дійства. Розрізнити достеменно оповідь і драматичну дію не завжди просто, оскільки процес висловлювання наратора постійно пов’язаний зі сценою, причому
настільки тісно, що оповідь завжди є дещо “драматизованою”.

1. В епічній системі
а) Руйнування ілюзії
У міру того, як подана безпосередньо публіці драматична ілюзія гри руйнується в епічному театрі (Брехт), персонажі перебирають на себе роль автора п’єси (за
його відсутності) і виконують свою роль, як це робить наратор у романі: коментарі,
резюме, відступи, пісні, зонґи перетворюються на специфічні форми оповіді персонажа-оповідача. Вже не можна відрізнити того, що належить до ролі персонажа (що персонаж може подати як правду), й того, що безпосередньо транспозиціонується як дискурс драматурга. Відтак виникає постійний перехід від внутрішньої фікції п’єси (де присутність наратора мотивується й виправдана цією фікцією) до руйнування ілюзії під час звернення до публіки.
б) Двійник драматурга
Одна дійова особа або група їх (хор) виділяються в грі, “виходять” із фіктивного світу (чи принаймні утворюють інший фіктивний світ), щоб коментувати п’єсу
так само, як це зробив би драматург. Такою є поява декламаторів у Брехта, Жіроду,
Вайльдера [Сонді (Szondi, 1956, 1982 a)].
в) Режисер
Наратор бере на себе відповідальність за спектакль, виступає в ролі “тамади”,
розпорядника матеріалів історії, яка ставиться на сцені (так, наприклад, жебрак у
п’єсі “Троянської війни не буде” Жіроду передбачає завершення історії; в “Біографії” Фріша коментатор передає слово персонажам, пропонує те чи інше вирішення
проблем).
г) Посередник між фабулою та актором
У колективних інсценізаціях романів або в трупах, які, перш ніж розробити
модель постави, працюють за методом імпровізації, актор-наратор пояснює, як він
відчуває свого персонажа, що повинен сказати, а що неможливо висловити тощо.
Анітрохи не переживаючи за презентацію тексту на сцені, такі актори інсценізують
епічні, “непередбачені” для постави на сцені тексти (поема, роман, газетна замітка
і т.д.). Акцентування уваги на нараторові часто виправдане прагненням актора врахувати процес висловлювання, його критичною оцінкою об’єкту гри та особистим прагненням цю гру зіграти, можливо, надіючись таким чином повернути втрачену автентичність.