Назва п'єси

Англ.: title of play; нім.: Titel des Stückes; ісп.: titulo de la obra;
франц.: titre de la pièce.

Не існує жодного правила й рецепту щодо вибору адекватної назви п’єси, а також наукових досліджень у цій галузі. Назва п’єси – це текст, зовнішній щодо власне
драматичного тексту. З цього огляду назва є елементом (екстра/паратекстуальним)
дидаскалій*, проте її розуміння (театр ще й понині деякі глядачі відвідують тому, що
їх заінтриґувала назва твору, але серед них є і такі, що цікавляться передусім сценічною поставою) впливає на прочитання п’єси. Якщо назва твору вказує на колір, то несе в собі для глядачів або розчарування, або насолоду. Глядач робить висновок, чи фабула достатньо відповідає “етикетці”. В деяких драматургіях (як, наприклад, у романтичній або героїко-комічній драмах) назву мають кожен акт і кожна картина.
Назви давали, щоб сенс фабули відповідав назві твору. Наприклад, у п’єсі “Сірано
де Бержерак“.
1. Лаконічність
Назва твору повинна бути лаконічною, легко запам’ятовуватися і не розкривати змісту до кінця (як це було у відомих романах XVIII ст. з довжелезними заголовками у вигляді міні-оповіді). Якщо назва задовга або надто складна, то з часом у
вжитку неминуче скоротиться. Так, наприклад, “Трагедія Гамлета, принца датсько­го” згодом отримала назву “Гамлет“; пародійний заголовок п’єси Петера Вайса “Переслідування та вбивство Жана-Поля Марата в поставі театральної трупи притулку міста Шарантона під орудою пана де Сада” перейшов у “Марат/Сад” (див. édit. Seuil, Paris, 1965).
2. Власна назва
Здебільшого назва п’єси – це ім’я головного героя (“Тартюф”, “Андромаха“) з
натяком на певний характер, мотивацію якого ми уже не вловлюємо, проте сприймаємо як ориґінальну історичну постать: Британік в однойменній п’єсі – це ім’я основної жертви, яка й сьогодні нас хвилює. Мова йде про Нерона. Щодо королів, то у Шекспіра, зокрема, перед ім’ям персонажа подано титул і відповідну назву частини твору: “Перша частина. Короля Генріх IV“.
3. Миттєвість характеристики
З назви часто проступає характеристика героя – то узагальнена (наприклад,
“Мізантроп”, “Скупий“, “Брехун”), то звуконаслідувальна (“Тартюф“, “Пінґ-Понґ”
(Адамов), “Людина – це людина“ (Брехт). Іноді підзаголовок уточнює назву, окреслюючи інтриґу. Наприклад, у драматургії епохи правління королеви Єлизавети (“Усе за кохання” замість “Антоній і Клеопатра” Шекспіра).
4. Метатекстуальний коментар
Назва тяжіє радше до метатекстуального коментування фабули: “Гра кохання
й випадку” заохочує до з’ясування співвідношення між згаданими двома мотивами
інтриґи. “Великий страх і злидні ІІІ Рейху” відображає почуття, які опановують глядачами, присутніми на п’єсі.
5. Потяг до провокативності та рекламності
“Хто боїться Вірджінії Вулф?” (Олбі), “Солом’яний капелюх з Італії“ (Лабіш),
“Жаль, що вона повія” (Форд) – це назви, які викликають зацікавлення й звертають
на себе увагу глядачів. Сучасний кінематограф особливо полюбляє їх.
6. Прислів’я
У збірнику “Комедії та прислів’я” Мюссе міститься провідна тема, яку ілюструє п’єса. Здається, ніби ці теми виникли або на замовлення, або внаслідок парі
щодо певної ідеї, яку треба проілюструвати саме в драмі. Часто мова йде про більшменш дотепне загадкове слово: (“Цінність життя Ернеста”, “Цінність постійності”).
7. Вибір назви
Сучасний аванґард досить стриманий у виборі назв, бо вважає, що вони є звичайною умовністю та номенклатурою тексту, який має вартість тільки сам собою.
Виникає враження, ніби всі назви подібні одна до одної. Проте назва є вагомим чинником успіху твору, зокрема, у бульварном у театрі, куди приваблюють публіку,
обіцяючи за придбані квитки щось незвичайне (“Пообідаємо в ліжку”, “Баба-кадр”,
“Гусак”, “Приходь заночувати в Єлісейський палац”). Це достеменно усвідомлювали драматурги мелодрам, які зізнавалися, що “для успішної мелодрами треба передусім вибрати назву. Потім пристосувати до назви певний сюжет” (див. “Traité du mélodrame”, 1817, par A.A.A.!).