16-11-2022 Мистецтво 222

Фільми студії "А24" - незалежної кінокомпанії, яка стала синонімом "гарного кіно"

Фільми студії "А24" - незалежної кінокомпанії, яка стала синонімом "гарного кіно"

Феномен незалежної кінокомпанії А24 ще належить осмислити кінознавцям, але вже зараз можна з певністю сказати, що завдяки їй з'явилися і дісталися прокату кілька десятків картин, які багато в чому випередили кінематографічний процес. Епоха картин з бюджетами в сотні мільйонів доларів добігає кінця, поступаючись дешевшою продукцією стрімінгових сервісів.

Подібний випадок був у історії американського кіно. У середині 1960-х дорогі історичні пеплуми та традиційні вестерни – тодішній аналог комікс-блокбастерів – перестали приносити прибуток і дедалі частіше провалювалися у прокаті. У зв'язку з цим студії змушені були дати можливість висловитися незалежним режисерам, які поки не набили оскому. Так з'явилися картини Скорсезе, Копполи, Поланскі, Кубрика, Фрідкіна, без яких сучасний кінематограф просто немислимий. Ці режисери зачаровували глядача часом практично без бюджету – спираючись на оригінальні ідеї та нову кіномову.

Однак, якщо розібратися, досі заробляти на багатомільйонних блокбастерах було набагато легше, незважаючи на колосальні вкладення – за відсутності альтернатив глядач робив вибір на їхню користь. Незалежні ж студії ризикували, проваливши пару-трійку проектів, завершити свою діяльність, навіть до ладу не розпочавши – адже мова все одно йшла про мільйони доларів, вкладені в продакшн та дистрибуцію. Пробитися в широкий прокат на великих екранах і відкусити від видовищного кіно пирога для інди-картин вельми непросте завдання.

Процеси, що відбуваються зараз, дуже нагадують великий історичний злам часів «нового Голлівуду», і студія А24 упевнено балансує на гребені хвилі. Те, до чого всемогутній Дісней (теж взяв орієнтир на стрімінг, а значить – на більш дешевий продукт) і Нетфлікс прийшли зовсім недавно, в А24 успішно практикують з 2013 року. Вони беруться за найнетривіальніші ідеї, від яких інші студії втекли б як від вогню і доводять, що подібні проекти цікаві широкому глядачеві.

З'явилася ця чарівна студія завдяки Девіду Франкелю, Джону Ходжесу та Даніелю Кацу, які у 2012 році об'єдналися для створення компанії, яка мала дати режисерам розкрити свій талант на повну, без огляду на великих студійних босів. У першому офісі компанії працювало всього вісім осіб, а назву вона отримала на честь італійської траси, якою колись їхав Даніель Кац. Але завидна одержимість і чуття (ніякими фокус-групами та бухгалтерськими розрахунками пояснити успіх не можна) зробили свою справу.

Перший великий успіх прийшов із картиною «Ворог» Дені Вільнева – одного з головних нині голлівудських трендсеттерів. У 2015-му компанія дала притулок картині Алекса Гарленда «Екс-махіна», яка отримала перший для А24 Оскар. Далі ж все закрутилося, як снігова куля, але ті, хто мав будь-які можливості «подружитися» з великими студіями і піти в геть-чисто комерційний мейнстрім, Френкель, Ходжес і Кац не стали змінювати політику компанії.

Картини, створені за участю А24 перемагали на кінофестивалі Канна, неодноразово ставали лауреатами Оскара і BAFTA. Для компанії знімають режисери: Йоргос Лантімос, Роберт Еґґерс, Ґрета Ґервіґ, Кевін Сміт, Девід Мішо, Софія Коппола, Ґас Ван Сент, Гаспар Ное – список можна продовжувати ще довго. Про рівень акторів, зайнятих у зйомках, говорити зайве.

Все перераховане вище робить А24 компанією, за діяльністю якої належить стежити всякому порядному цінителю кіно. Для тих, хто ще мало знайомий з її проектами, ми пропонуємо цю різнопланову добірку неординарних картин на будь-який смак: від роуд-муві до хорору, від трагікомедії до драми.

Американська крихітка / American Honey (2016)

Рейтинг IMDb: 7,0; Кінопошуку: 6,9

Успішних режисерів-жінок настільки мало, що, здається, їх можна порахувати на пальцях. На їхню честь, А24 не боїться співпраці ні з Софією Копполою, ні з Ґретою Ґервіґ, ні з Андреа Арнольдом. Але якщо перші дві вже заявили про себе, то до останньої має сенс придивитися, адже Арнольд зрежисувала дуже неабияке роуд-муві «Американська крихітка», що отримала приз журі в Каннах.

Ця дивовижна картина зуміла подати життя в її різноманітті. Тут знайшлося місце і соціальній драмі, і безтурботному підлітковому кіно, і любовній історії. Незважаючи на непрості випробування, що випали на долю головної героїні, фільм не залишає глядача віч-на-віч з безнадійністю. Він говорить лише, що в житті є місце чорним і білим смугам, а найчастіше і ті, й інші наступають одночасно. Тільки зрозумівши і прийнявши це, можна стати хоч трохи щасливим.

Картина вийшла неймовірно візуально привабливою: зйомка, що часом прикидається документальною, максимально занурює глядача в дію; співвідношення кадру 4:3, навіває почуття затишку; соковита корекція кольору робить рівно привабливою залитий полуденним сонцем салон машини і миготіння дискотечної світломузики в ночі. Ймовірно, невипадково саме оператор картини Роббі Райана згодом запросив у свою «Фаворитку» Йоргос Лантімос.

Головна роль дісталася талановитій дебютантці Саші Лейн («Хеллбой»), а компанію їй склали зірка незалежного кіно Райлі Кіо («Під Сільвер-Лейк») і вічний «заперечувала» акторського цеху Шайя Лабаф («Арахісовий сокіл»). Окремо варто відзначити підібраний саундтрек з популярних виконавців, які допомагають максимально розкрити світосприйняття сучасних підлітків.

Стар – дівчинка-підліток із неблагополучної родини, яка живе в Оклахомі. Її батьки п'ють і ледарять, тому Стар доводиться замінити матір для своєї маленької сестрички. Але всякому терпінню є межа, що й говорити про юну дівчину - вона втікає з групою дивних хлопців, що подорожують Америкою мікроавтобусом. Ватажками для них виступають Джейк, в якого відразу закохується Стар, і його владна подружка Крістал. Компанія живе подібно до комуни хіпі – вони заробляють гроші продажем нікому непотрібних журналів і тусуються. У цій довгій подорожі Стар має багато чого дізнатися про світ, але ще більше – про себе.

Гарні часи / Good Time (2017)

Рейтинг IMDb: 7,4; Кінопошуку: 6,9

Джошуа і Бенджамін Сафді - молоді, але вже привернули до себе пильну увагу брати-режисери. Сафді досліджують «непарадний» Нью-Йорк, їх цікавлять драми з кримінальним ухилом, які розігруються в тіні хмарочосів і серед ювелірних кварталів, що блищать у всіх сенсах. Роботи братів уже понад десять років «кочують» по фестивалях (від Канн до Венеції), але так уже сталося, що перша слава прийшла до них одночасно з картинами, знятими під керівництвом А24. Першою з них стала «Гарні часи», яка заробила найпрестижнішу номінацію на Золоту пальмову гілку.

Похмура, перерізана контрастними неоновими спалахами картинка навіває думки про Ніколаса Віндінґа Рефна. Синтивейв-саундтрек начебто запозичений із «Драйва», а кримінальна дилема і мовчазний герой у центрі сюжету, ніби навмисне відсилають глядача до «Тільки бог пробачить». Втім, Сафді не зловживають терпінням глядача і не естетствуют, як їхній старший товариш – конфлікт трилерно захоплює глядача з перших кадрів, не відпускаючи до самого фіналу. Це не дивно, адже дія картини відбувається протягом однієї ночі. Але не Рефном єдиним – у Сафді можна знайти референси трохи заглибившись в історію – нічні нью-йоркські вулиці та антигерой як головний персонаж нагадують, наприклад, про «Таксіста» Скорсеза.

До слова про персонажів – всі вони прекрасні у своїй правдивості та аутентичності. Роберт Паттінсон створює переконливий образ дрібного покидька, єдина позитивна якість якого - занепокоєння за брата. Це велика роль маленької людини (згодом у «Негранованих коштовностях» Сафді виконають той самий трюк з Адамом Сендлером). Брата головного героя грає сам Бенджамін Сафді, а його подругу найдосвідченіша Дженніфер Джейсон Лі («Мерзенна вісімка», «Екзистенція»).

Конні – головний герой картини – неприємна людина. Він невдалий, але розважливий, не надто хоробрий, але грубий. У Конні є брат Нік, який має явні проблеми через свій розумовий розвиток. Це, втім, не заважає старшому братові взяти молодшого на пограбування банку, яке, звичайно, проходить невдало. Нік потрапляє в руки поліції, Конні ж, розуміючи, що братові за ґратами не поздоровиться, вирішує витягти його за будь-яку ціну. І мова тут не стільки про гроші, скільки про життя інших людей, через які доведеться переступити на шляху до мети.

Проект «Флорида» / The Florida Project (2017)

Рейтинг IMDb: 7,4; Кінопошуку: 6,9

Шона Бейкера не можна назвати уславленим режисером (у наших широтах відносно відома лише його картина «Мандарин»). Почасти змінити цю ситуацію вдалося завдяки фільму «Проект «Флорида», показаному на Каннському фестивалі, що заслужив безліч номінацій, у тому числі на Оскар, BAFTA, Золотий глобус та інші і п'ять разів окупився в прокаті.

Ми звикли, що подібну увагу привертають переважно суворі драми із соціальним підтекстом (а ще краще – з правильно розставленими на всіляких меншинах акцентами). Ні, Бейкер теж взявся за меншість, але в буквальному значенні – він зняв кіно про дітей та дитинство. Кіно пронизане безтурботністю, іграми, щастям, яке не можуть розвіяти навіть драми батьків.

При цьому картина не насолоджується виключно дитячими емоціями – є в ній місце і соціальним коментарям. Променисте гетто – той самий проект «Флорида», що розташувався там, де мали побудувати Діснейленд, безробіття та неповні сім'ї, сексуальні домагання тощо. Але Бейкер на перший погляд витримує неможливий баланс, дивлячись на світ очима дитини. Підкреслює цей погляд і операторська робота Алексіса Сабе («Озеро Тахо») – глядач найчастіше бачить лише те, що бачать діти, а завдяки тонко збудованим ракурсам світ навколо здається особливо великим, колірна палітра ж передає всі відтінки настроїв.

Віллем Дефо («Маяк») удостоївся за свою роль безлічі особистих нагород та номінацій, але його майстерність давно ні в кого не викликає сумнівів. А ось каст акторів-дітей заслуговує на іменну згадку – Бруклін Прінс, Валерія Котто, Крістофер Рівера, Калеб Лендрі Джонс впоралися з роботою на заздрість дорослим колегам. Переконлива у своїй ролі і Брія Вінайте, яка не мала акторського досвіду, знайдена режисером в Інстаграм.

У флоридському містечку Кіссімі, у так званому «мотелі для тривалого перебування», тобто в районі далеко не найблагополучнішому, живе шестирічна дівчинка Гейлі. Живуть навколо переважно блискучі невдахи; часом – безробітні, часом – наркозалежні. Втім, і мати Муні Гейлі сама з таких. Один з небагатьох дорослих, хто намагається не сумувати в цій трясовині – менеджер готелю Боббі Гікс, який намагається виховувати і підбадьорювати дітлахів, що шастають по одноманітних кварталах у пошуках небезпечних розваг…

Сонцестояння / Midsommar (2019)

Рейтинг IMDb: 7,1; Кінопошуку: 6,5

Історія «сходження» Арі Астера проста і захоплююча одночасно - він зняв короткометражний фільм жахів «Дещо дивне у Джонсонах», який став вірусним і привернув до себе величезну увагу. Втім, щоб отримати карт-бланш на повний метр режисеру знадобилося ще п'ять короткометражок і п'ять років. Очікування було не марним – великий дебют Астера «Реінкарнація» однаково сподобався критикам і глядачам, заслуживши порівняння з культовою «Дитиною Розмарі» та восьмиразово окупивши витрати на виробництво. Не дивно, що продюсери з А24 відразу запропонували режисеру кошти на новий проект.

Астера часто розглядають у контексті неформальної жанрової течії, що називається на заході «елевейтед-хорор». Мова про картини, які зміщують акцент від легковажності жахів у бік драматизму та психологізму або зовсім деконструкції жанру. Звичні до одноманітності любителі хорорів оцінили і нашумілу картину «Пастка» Джордана Піла, і нещодавню «Вартову» дуету Франц-Фіала, але насправді картин, що підпадають під це визначення, набагато більше. Пошук нової кіномови призводить до зміни темпу таких картин – вони не поспішають за сюжетом, навпаки медитативно спостерігають із боку, не зловживають скримерами, віддаючи перевагу багатозначному замовчування.

У «Сонцестоянні» Астер вибрав нетривіальний інструмент, саме так званий «полуденний жах», коли страшні події відбуваються не в похмурих готичних особняках, каналізаціях та інших замкнутих просторах, а серед пасторальної, залитої сонячним світлом ідилії. Синефільсько-естетська камера Павла Погожельського неквапливо ковзає по зелених галявинах і акуратних, точно пряникових будиночках. Мало хто не відзначив, як органічно перетворилася на головну героїню Флоренс П'ю («Маленькі жінки»), яка згодом номінувалася на премії BAFTA і «Оскар».

Дені Ардор страждає від тяжкого розладу на ґрунті втрати рідної сестри. Її хлопець Крістіан дуже легковажний і не цілком може зрозуміти почуття Дені. Він збирається в компанії друзів вирушити до Швеції в закриту родову громаду, що сколихнула у молодих вчених етнографічний інтерес. Бачачи, що Дені продовжує божеволіти від горя, друзі беруть її з собою. Проте, ніби село зі сторінок глянсових журналів таїть у собі страшні таємниці…

Ворог / Enemy (2013)

Рейтинг IMDb: 6,9; Кінопошуку: 6,6

До того, як Дені Вільневу стали виділяти сотні мільйонів доларів на фантастичні блокбастери, він зарекомендував себе як автор незалежного, майже камерного кіно, залишаючись до певного часу досить відомим насамперед на батьківщині – в Канаді. Але, як відомо, якщо є десь у світі хороший режисер, то незабаром він з'явиться у Голлівуді. 2013 рік став переломною віхою – на екрани вийшли одночасно американські «Бранці» та канадський «Ворог» Вільнева. І якщо перша картина – якісний, але досить «лінійний» мейнстрімний трилер, то друга – складна арт-хаусна драма.

Взявши за основу роман «Двійник» нобелівського лауреата Жозе Сарамаго, Вільнев та  співтовариші зробили чи то психоаналітичний детектив, чи параноїдальний трилер на популярну в мистецтві тему двійництва. Згадати хоч Достоєвського та його екранізацію від Річарда Айоаді, яка вийшла, до речі, того ж 2013 року. Вже одна зав'язка змушує глядача з нетерпінням чекати на фінал. Ось уявіть, що ви відчуватимете, якщо зустрінете в місті людину як дві краплі води на вас схожого?

За наростаючий з кожною хвилиною хронометражу саспенс Вільнев заслужив порівняння з Гічкоком, а ірраціональне оповідальне зрушення та алегоричність ріднять картину з роботами Лінча. При цьому вона залишається глибоко самобутньою: статичні плани, мінімалістичне оточення, сепійні відтінки задають необхідний настрій і натякають на характер спочатку малоцікавого персонажа, який веде нудне життя обивателя. Але ніби за помахом чарівної палички вихолощений затхлий свиток починає рухатися. При цьому глядач вільний трактувати те, що відбувається так, як вважає за потрібне – творці не наполягають на жодній точці зору на сюжет, як на єдино вірній.

Безумовно, фільм не був би таким без вражаючої гри Джейка Джилленгола, який блискуче втілив два несхожі образи – справжній бенефіс акторської майстерності від одного з головних акторів незалежного кіно. Компанію йому склали Мелані Лоран («Безславні виродки»), Сара Гадон («Небезпечний метод») та Ізабелла Росселліні («Синій оксамит»).

Головний герой картини – викладач історії на ім'я Адам Белл бере у прокаті фільм і під час перегляду дивується, побачивши актора як дві краплі води, схожого на нього самого. Ця дивна обставина вселяє в Адама занепокоєння, і він починає розшукувати свого «двійника», не знаючи, як далеко зайде в результаті…

Людина – швейцарський ніж / Swiss Army Man (2016)

Рейтинг IMDb: 7,0; Кінопошуку: 6,7

«Людина – швейцарський ніж» познайомив глядачів з дуетом режисерів, що подають великі надії в особі Деніела Шайнерта і Деном Квана. Ця парочка здобула першу популярність після скандального кліпу на пісню Turn Down For What від Lil' Jon, але вирішила не затримуватися в статусі кліпмейкерів. Їхня «Людина – швейцарський ніж» отримала приз за режисуру на «Санденс», непогані оцінки критиків і навіть окупила скромний бюджет у прокаті. Однак набагато ширшим був вірусний медійний ефект - взяти одну з головних молодих зірок, самого Гаррі Поттера і перетворити на труп, що випускає гази, який головний герой використовує замість моторного човна. Як вам?

Втім, не епатажем єдиним – за навмисної зовнішньої розухабистості та підкресленої «тілесності», картина розмовляє з глядачем про такі непрості теми, як соціалізація та самотність. Цікавий і підхід - картину не назвеш ні виключно споглядальної, ні діалоговою. Вона медитативна, але в ній постійно відбувається щось. Короткі діалоги є своєрідним контрапунктом, що тримає глядача в напрузі. Чимала заслуга в цьому належить чудовому дуету Пола Дано («Брехня») та Денієла Редкліффа («Роги»), який відповідальний за головні ролі. Між акторами відчувається справжня хімія. Хороша та невелика роль Мері Елізабет Вінстед («Фарґо»).

Головний герой картини, Хенк у відчаї блукає по безлюдному острову, поки не знаходить на узбережжі здувшийся труп. Перебравшись за допомогою трупа на «велику землю», він не кидає мовчазного попутника. Тіло дуже корисне для життя у лісі – воно допомагає добувати вогонь, вказувати напрямок, як компас, стріляти предметами тощо. До того ж труп починає подавати дивні ознаки життя: ворушитися, миготить… навіть говорить, представляючись, зрештою, Менні. Хенк, намагаючись описати Менні життя, про яке той нічого не пам'ятає, сам починає згадувати ким був, перш ніж опинився в лісі.

Зелена кімната / Green Room (2015)

Рейтинг IMDb: 7,0; Кінопошуку: 6,6

Поціновувачі трилерів і хорорів вже давно пильно стежать за фільмографією Джеремі Солньє. Після режисерського дебюту в далекому 2007-му році (який, як відомо, не повернути) довгий час працюючи на майданчику як оператор, Солньє готувався до великого повернення. І «Зелену кімнату» можна по праву вважати його творчим проривом, після якого режисерові довірили не тільки ще один «сольник» «Притримай пітьму», а й місце на знімальному майданчику «Справжнього детектива».

У «Зеленій кімнаті» Солньє вдалося створити атмосферу, що справді давить, без будь-яких особливих інструментів. Звичайна американська глибинка, клуб, який тримають скінхеди, маленькі брудні кімнати… На перший погляд нічого особливого, але разом із вивіреною розповіддю, де наростаюча психологічна напруга змінюється раптовими спалахами насильства, глядач занурюється у кошмар. Не дарма критики побачили схожість із класичним трилером Сема Пекінпа «Солом'яні пси». При цьому Слоньє дивує глядача набагато частіше – почавши фільм звичайною історією про музикантів-невдах, він щоразу обманює очікування. Коли здається, що все йде на лад, герої потрапляють у чергову колотнечу; коли здається, що гірше бути просто не може, перед ними прослизає примарна надія.

Акторський ансамбль підібраний на заздрість – Антон Єльчин (Альфа Дог), Імоджен Путс (Віваріум), Марк Веббер (Дорога Венді), Алія Шокат (Рубі Спаркс). Окремих похвал удостоївся відомий за «Людями Ікс» та «Зоряним шляхом» Патрік Стюарт, який виконав роль зовні інтелігентного, але неймовірно небезпечного і безжального ватажка банди нацистів. Завдяки прямому і переносному сенсі зірок, що зійшовся, прем'єра фільму пройшла на Каннському кінофестивалі, а багато знаменитих критиків внесли його до списку кращих за рік.

Головні герої – четвірка панків із групи «Неправі», що гастролюють США. Втім, особливим успіхом хлопці не користуються і їм доводиться погодитися на виступ у клубі за містом, яке тримає банда скінхедів. Незважаючи ні на що, концерт проходить добре, але згодом у гримерці хлопці знаходять труп дівчини. Вони намагаються допомогти та викликати поліцію, за що працівники клубу замикають їх у кімнаті, відібравши телефони. Хлопці розуміють, що живими скінхеди їх назовні не випустять і шукають нагоди втекти. Ось тільки обійтися малою кров'ю напевно не вийде.

Перша корова / First Cow (2019)

За досить довгу кар'єру режисер Келлі Райхардт не раз потрапляла в поле зору критиків, а її картини презентували на різних кінофестивалях: від незалежного американського Санденса («Таємнича річка») до елітарних Канн («Венді і Люсі») та демократичної Венеції («Обхід Міка»).

«Перша корова» успішно деконструює звичний жанр вестерну, вивертаючи його не те щоб на виворот, але відводячи русло історії кудись убік, убік. Легко вміщається картина і в досить аморфне поки визначення «неовестерн», де акценти зміщуються у бік традиційних мексиканських дуелей, салунів, диліжансів та іншого. Тут можна згадати і «Горбату гору» Енга Лі, яка стала сучасною класикою, і щодо нещодавніх фестивальних «Братів Сістерс» Жака Одіара. Інакше висловлюючись, місце романтизації Дикого Заходу займає більш виважений, реалістичний і навіть критичний погляд. При цьому картина не боїться використовувати цілком «ретроградський» формат 4:3, ніби навмисне нагадуючи про «коріння».

На виході вийшла дуже людяна і дуже американська історія, де підкреслюється реальна риса національного характеру. Не нескінченна внутрішньовидова агресія і боротьба із індіанцями, які заздалегідь програли, а торгівля, бізнес. Наголошується і націутворюючий принцип – плавильний котел, після якого англійці, китайці, ірландці та індіанці перетворяться на американців, яких поки що не існує. Але головне – розвіюється міф про відважних завойовників, образу яких протиставляються дуже симпатичні, але втікачі, ізгої та невдахи, які отримали Новому Світі другий шанс. Шанс, який і називається "американською мрією". 

Незвичайний погляд на історичні події, чудово передану атмосферу, а також акторський склад (Джон Магаро, Оріон Лі, Тобі Джонс, Юен Бремнер, Гарі Фармер) дозволили картині претендувати на нагороди Берлінського кінофестивалю.

Дія фільму розгортається в 1820-і роки, коли Кукі (Печенька) Фіговіц знайомиться з китайцем Лу, який перебуває в бігах. Кука має мрію відкрити власну пекарню в далекому Сан-Франциско. І друзям спадає на думку несподіване рішення – влаштувати бізнес тут же, а молоко для випічки добувати потай у єдиної корови, яка належить місцевому землевласнику…

Лок / Locke (2013)

Рейтинг IMDb: 7,1; Кінопошуку: 6,8

Стівен Найт більшу частину своєї кар'єри пропрацював сценаристом і показав себе майстром своєї справи. Він написав для Девіда Кроненберга "Порок на експорт", без нього не відбулися б такі успішні телешоу як "гострі козирки" та "табу". І якщо в дебютному режисерському «Ефекті колібрі» Найт наголошував на екшн і харизмі Джейсона Стейтема, то «Лок» – це по суті ода сценарію, кіно-моноспектакль, де режисер і сценарист в одній особі мають утримати глядача біля екрану діалогами протягом півтори години. Такі завдання навіть Тарантіно – визнаний майстер «балаканини» у кадрі – не ризикує ставити перед собою. Найт же поставив і вийшов із бою переможцем – картина отримала безліч премій на міжнародних кінофестивалях.

Маючи на руках одного Тома Гарді в кадрі, мікроскопічний за мірками «великого» кіно бюджет – менше двох мільйонів доларів («біднішим» був лише Рефн з його «Бронсоном», який також став бенефісом Гарді), Найт зумів створити незвичайне одночасно за формою та змістом кіно. Камера Гаріса Замбарлукоса («Вбивство у «Східному експресі») точна і лаконічна – вона рідко залишає салон машини, чергуючи фокус на обличчі головного героя та розфокус вогнів автостради, фари машин та поліцейські мигалки. І цього достатньо, щоб створити атмосферу максимального занурення в обставини, що застигли зненацька героя.

А обставини, якими обтяжив Найт свого персонажа і справді трагічні, але не здаються надуманими. Драма виникає природним шляхом із бажання героя вчинити максимально правильно та чесно. Але що якщо ситуація патова або, гірше того, загрожує цугцвангом – кожен крок заганяє героя в пастку. З цілком буденних обставин Найт створює драму, яка доходить до трилерного розжарення.

Том Гарді – душа фільму. Якби його не було, це не зменшило б цінності сценарію, але поставило б під питання можливість його повноцінної екранізації. Гарді не переграє, не естетує. Його герой нервується, він втрачений, він відчуває каяття і злиться як звичайнісінька людина. І це лише надає достовірності тому, що відбувається. Ні, звичайно, Гарді повинен взаємодіяти з іншими персонажами, але відбувається це завдяки телефону – глядач чує їх, але не бачить. Втім, навіть для озвучування другорядних персонажів Найт залучив найкращих – Олівію Коулман, Рут Вілсон, Ендрю Скотта, Тома Холланда.

Головний герой фільму Айвен Лок на перший погляд старанний працівник і порядний сім'янин, але в одну мить він сідає в машину і їде геть від роботи, яка вирішить його професійну долю, і від сім'ї, яка чекає на нього вдома. Справа в тому, що Локу дзвонить колега, з якою в нього одного разу був випадковий зв'язок і каже, що має ось-ось народити їхню дитину. І тепер Локу, не зменшуючи швидкості на шосе, потрібно порозумітися відразу з усіма - з начальником, з дружиною, з сином ...

Лобстер / The Lobster (2015)

Ще одна картина представника «нової грецької хвилі» Йоргоса Лантімоса, без якої подібний список виглядав би неповним, була відзначена призом журі кінофестивалю Канна і номінована на Оскар. Химерна соціальна антиутопія на межі чорної комедії змусила говорити про режисера гучних «Іклов» з подвоєною силою. Прямолінійний радикалізм Лантімоса знайшов гармонійний противагу у вигляді витонченої алегоричності. Розширилося і коло проблем, що цікавлять режисера – в «Лобстері» він розмірковує про тиск суспільної думки на людину, абсурдність протиставлення йому індивіда, про самотність і про кохання, звісно.

Відсторонено-витончена операторська робота Бакатакіса, з яким Лантімос зробив три картини, підкреслює настрій глибокої вразливості персонажів та їхньої одночасної відчуженості від світу. Не обійшлося і без блискучого акторського ансамблю: Колін Фаррелл, Рейчел Вайс, Олівія Колман, Джон Сі. Райлі завдяки картині вийшли на новий виток кар'єри.

Від головного героя картини Девіда пішла дружина та його відправляють до «готелю». Кожен із тутешніх постояльців має сорок п'ять днів для того, щоб знайти собі пару. Той, хто з якихось причин не може цього зробити, приречений бути перетвореним на тварину. Девід має серйозні причини турбуватися – його брата раніше перетворили на собаку. Правила в готелі суворі - постояльцям заборонено займатися самозадоволенням і вони повинні ходити на танці. Окремий вид «дозвілля» – полювання на одинаків, що ховаються в лісі неподалік. Девід, що не бажає стосунків, намагається з'їхатися з однієї з постоялиць, але, не витримавши, сам збігає в ліс.


Читати також