Наталія Шевель. У сутінках днів

Історія з життя

     Криком журавлиним пролітали один за одним дні. Якби могла Уляна, серденьком полинула б до Михайла. Та де там? Уляна добре знала, як важко віднайти спокій, коли душа наповнена чеканням. 

   На перший погляд, здавалося, що її не хвилювало те, що не збулось. Вона не шукала зустрічей там, де їх тепер немає. Як і не було багато років тому. У сутінках днів бажала хоча б якихось змін. Але яких, не могла пояснити. Намагалася не виносити на людський розсуд своє життя. Чоловік завчасно  пішов туди, звідки, на жаль, не повертаються. Тож мовчки жила з родиною молодшого сина. Допомагала з дитиною, бо від неочікуваної хвороби несподівано померла невістка. Придивлялася до молодиць і дівчат, поучала Віктора:

• Ти, сину,  шукав би собі  дружину, а дитині - матері. А то про все я дбаю.

Віктор тільки розчаровано махав рукою з словами:

-Та де ж їх шукати? Ще не час. 

       Уляна бачила, як важко її сину, ніяк не  відійде від горя. Брат, який жив з родиною неподалік, часто заходив, розраджував. Це Уляни  другий шлюб, у якому народилося двоє синів. А перший… Короткий, мов зимовий день. Лише сутінками опустився глибоко в серце і не відпускає жодного дня. Зовсім молодою її посватав односелець  Михайло, ще до служби в армії.  Молоду дружину залишив з матір'ю. Не злюбила її свекруха. Довела до того, що Уляна дитя втратила. Як  тільки  пішов здому, то почала її проганяти. Видно, хотіла іншої невістки. Та тільки судилося Якилисі  довге життя, без сина. Дізнався  Михайло з листа, що Уляна пішла від його матері. Побивався, все думав: "Покликав би до себе, та нема куди, сам на службі". Злився на матір, що не могла прийняти Уляну. Він би повернувся, то знайшов би якийсь вихід. Вирішив не повертатися додому, а покликати Уляну до себе. Але довідався від далекого родича, що за той час Уля вийшла заміж. Перестала на листи відповідати. І мати приховала правду. Розлючений Михайло пообіцяв собі, що більше він в село не повернеться. Правда, не міг зрозуміти, чому дружина його так швидко забула. Уляна, певно, і сама не могла пояснити, чому так швидко вдруге  вийшла заміж. 

       Отак і прожили. Михайло додому не повернувся. Залишився в Одесі. У тому місті, де він відслужив. Одружився з Дарією, яка була трішки старшою за нього і теж спізнала свого подружнього життя. Дітей не мала, бо не могла їх мати. Через те чоловік покинув. Можливо, й не було палкого кохання між Михайлом і Дашею, бо те, перше відійшло  з сутінками. Інколи з дружиною згадували кожен своє перше одруження. Дарія не була багатослівною. А Михайло розповідав. Наче жартував. Але одному йому відомо, що то були за спогади. Прожили Михайло і Дарія  разом чверть століття. Дітей у подружжя не було. Несподівано не стало дружини. 

       Майже через тридцять років долав Михайло непростий шлях. Дізнався від далекого родича, що і Уляна поховала свого чоловіка. У нього було одне-єдине бажання: показати коханій жінці море. Навідав матір. Біля матері тепер проживала молодша сестра з сім'єю. Пробачити матері так і не зміг. Але особливої вини мати  не відчувала. Вважала, що Михайло живе  щасливо. Чи насправді так? То було відомо тільки йому. Мов ті хвилі, торкаючись одна одну, набігали думки. Що інша, то ще глибша, здавалося, що западали глибоко в серце Михайла.

На диво, швидко порозумівся з  Уляною. Впевненими кроками йшов до подвір'я Уляни. Побачивши жінку, сміливо гукнув:

• Уляно! 

З несподіванки  скрикнула:

• Михайло приїхав.

       Потім була задушевна розмова. Уляна спокійно відповіла на його пропозицію. Розуміла, що назад нічого не повернути. Така їй судилася доля після палкого юного кохання з Михайлом. Тож хотіла решту життя бути з ним. Не проти і поїхати за ним. Навіть, назавжди. Глянула на чоловіка, промайнула думка: "Я його чекала все життя. І, нарешті, дочекалася". Син, у якого жила, нещодавно привів до хати молоду дружину, тож  мати вирішила: "Нехай самі живуть". Прохолодне море зустріло Михайла і Уляну. Будинок, в якому проживав чоловік, зовсім близько від берега. Уляна нарешті вперше за своє життя побачила море. Здавалося, вона відчула все життя Михайла, прожите без неї. Минали дні, яких дочекалися повінчані розлукою. Нарешті для двох, закоханих з юності, сутінки розвіялися. Судилося прожити разом майже чверть століття.  Шкодували подружжя, що не мало спільних дітей. Одного разу Михайло не прокинувся. Уляна і не думала повертатися. Її тут тепер  пов'язувало з чоловіком не лише море, а й цвинтар. Залишилася жити в будинку Михайла. Хоча і гнітила жінку самотність, вона не змогла зрадити світлої мрії - жити біля моря. Тільки декілька разів їздили в далеке село, де народилися. Сини з родинами почали навідуватися до матері, хоча раніше тільки одного разу приїздили. Все ж таки шлях неблизький. Прожила Уляна ще декілька років. Коли відчула, що сили покидають її, покликала синів до себе. Адже в неї було одне-єдине прохання: знайти вічний спочинок поряд з Михайлом. Спочатку діти їй радили подумати, бо мали намір перевезти матір додому. Але Уляна була непохитною. Їй хотілося назавжди залишитися тут, в Одесі. 

       Сутінками прожитих днів залишилося минуле, що проходило перед очима. Попрощалася з синами і спокійно, немов вільна пташка, заплющила очі. Назавжди.