Біографія Сема Шепарда
Сем Шепард – американський актор, сценарист, кінорежисер, письменник і драматург, лауреат Пулітцерівської премії «За кращу драму» (1979, за п'єсу «Buried Child»), номінант на кінематографічні премії «Оскар» (1984), BAFTA (1985), «Еммі» (1999) і «Золотий глобус» (2000) – народився 5 листопада 1943 року у Форт-Шерідан (штат Іллінойс, США).
Його батько був учителем і фермером, служив у військово-повітряних силах армії США (як пілот-бомбардувальник) під час Другої світової війни. Мати Сема, Джейн Елен, була вчителькою (родом з Чикаго).
Після війни родина військового часто переїжджала з місця на місце, доки після його демобілізації не осіла на одній із каліфорнійських ферм. Хлопчик допомагав батькові на фермі, до того ж їх об’єднувала любов до музики: Шепард-старший був джазистом-аматором, а молодший настільки повірив у життєдайну силу музики, що, навіть ставши драматургом, підкреслював її креативну роль. «Мені здається, ніщо не може замінити музику в театрі, – стверджував він. – Вона миттєво проєкціює нову перспективу і передає глядачеві необхідний емоційний імпульс».
Навряд чи Шепард змалку мріяв про театр. Просто трапилося так, що, закінчивши школу, не маючи чітких планів, він за оголошенням у газеті вступив у мандрівну театральну трупу, а вже через рік осів у Нью-Йорку – і то вже закономірно – опинився в театральному середовищі.
Саме там, на початку 1960-х, почав писати одноактівки («Ковбої» – «Cowboys», «Сад на камінні» – «Rock Garden», «Чикаго» – «Chicago», «Мати Ікара» – «Icarus’s Mother»). Ці п’єски ставилися на позабродвейських сценах (з меншим або більшим успіхом). Тоді ж Шепард – іноді в компанії з іншими авторами – створював тексти, сценарії для хепенінґів тощо.
Найбільше експлуатувалися актуальні мотиви (війна у В’єтнамі, скажімо) і «підручні» засоби – поетика контркультури, найбільше – музика, естетика «низьких жанрів», шаманські властивості колективного руху, ритмізованого монологу тощо. Тобто це була звична нормальна естетика навколишнього середовища, молодіжного бунту 60-х pp.
За визначенням критики, герої Шепарда точно і міцно «вмонтовані» у певну американську конкретику, «живуть у нашій свідомості як символи-відбитки певного людського і географічного мікрокосмосу, їхнє сумне та пристрасне, ексцентричне і самотнє, сповнене бравади і пафосу існування, позбавлено коріння». Шепард зазначав, що, будучи включеним у сучасні процеси, американець, зазвичай, не знає історії, він святкує 4 липня, не знаючи, що відбулося у цей день два століття тому, шануючи доступні йому наслідки тих далеких подій. Американець – у зображенні Шепарда – заблукав у символах і міфах сучасної культури; він живе, не вірячи, що є творцем власної долі, хворобливо і постійно повертаючись до нерозв’язного питання «Хто я такий? Звідки і навіщо прийшов у цей світ?».
Як свідчив сам драматург, ані в дитинстві, ані в юності він багато не читав. Ставши драматургом, не дуже відчував зв’язок сцени із книжковою культурою, текстом, більше покладаючись на організацію простору. «Мені завжди подобалася ідея, що п’єса відбувається у трьох вимірах, що є щось, що йде до життя радше із простору, ніж з книжок». І далі: «Фантастична річ щодо театру. Тут стає видимим те, шо існує невидимим. І мені цікаво в театрі саме це – щоби можна було спостерігати, як це відбувається з акторами і костюмами, і світлом, і ситуаціями, і з мовою, і навіть із сюжетом, і щось виникає поза цим усім, і це і є той образ, якого я шукаю, певна ознака додаткового виміру».
Узагалі-то на початку свого творчого шляху майбутній драматург навіть про театр знав мало.
На початку 1970-х Шепард оселився і працював у Лондоні. Там розпочався наступний етап його драматургічної кар’єри. В одному зі своїх інтерв’ю Шепард підкреслював, що саме в Лондоні, на далекій відстані від батьківщини, він по-справжньому відчув себе американцем і сконцентрувався на такому самовідчутті. Це й проявилось у його п’єсах. До того ж, у Лондоні Шепард сам почав ставити власні п’єси. Недаремно і слава прийшла у післялондонський період. П’єси «З прокляттям голодуючого класу «(«Curse of the Starving Class», 1976), «Поховане дитя» («Buried Child», 1979) принесли автору премії Оубі (позабродвейський театр) та Пулітцерівську.
«Ангельське місто» (або «Місто Лос-Анджелес» – назви ідентичні; «Angel City», 1975) – п’єса блискуча і надзвичайно прикметна щодо сутності постмодерністської драматургії, майстром якої сьогодні вважають Шепарда. У традиції Т. Вільямса він створює розгорнуті авторські попередні ремарки, особливо щодо музичного супроводу, домінантною темою якого має бути лірична самотність саксофона. За настановою автора, сцена є голою – у кращих традиціях автора «Чекаючи на Ґодо». Означений на її просторі трикутник часом функціонує як обрамлення кінокадра. Місце дії визначено чітко. Це Голівуд, частина «ангельського міста», яке вирує за вікнами сцени у другому акті п’єси, фабрика американської мрії, до котрої зверталися багато американських митців і до, і після Шепарда.
Створення фільму – сюжет п’єси «Ангельське місто». Ділки та продюсери запрошують митця, щоби вдихнути життя в уже фактично зроблений фільм. Процес пошуку новацій, здатних привабити публіку, а потім дискусії про сутність і визначальні риси кіно як такого відбуваються на сценічному просторі, а в фіналі виявляються предметом кінозйомки. П’єсу можна витлумачувати як своєрідний пародійний гамлетівський парафраз: бути чи не бути кіно?
Не можна назвати Шепарда послідовником якоїсь певної школи чи традиції. Сам він посилається на те враження, яке справила на нього п’єса С. Бекета «Чекаючи на Ґодо»; на той взірець, яким слугувала для нього творчість Б. Брехта в аспекті використання музики і налаштованості на співпрацю з глядачем («Брехт – мій улюблений драматург», – визнає Шепард); на близькість сюжету однієї із його одноактівок «Блюз скаженого собаки» («Mad Dog Blues and other Plays», 1972) до «Історії в зоопарку» Е. Олбі.
За своєю трагічністю драматургія Шепарда споріднена з о’нілівською, а за пластичністю – з Т. Вільямсом. Герої його п’єс розмірковують про В. Вітмена («Волт Вітмен був великою людиною... Він чогось сподівався від Америки. У нього були великі надії» – «Дія»). Критики винаходять і глибше американське коріння Шепарда. «Символічні абстракції на зразок лісу Н. Готорна, Білого Кита Ґ. Мелвілла або готичних будівель Е. По відлунюють у пустелі Шепарда і в його фермерських будинках, де криються моторошні таїни», – пише М. Ерлі. Але все це розмаїття традицій є лише підґрунтям або тлом для сучасного оригінального творення драми. Насильство і злочин, сімейна драма і трагедія ізольованості, одиниці і натовп, американська мрія та її доля – це є теми його п’єс.
Уже ранні п’єси засвідчили, що реалізм з його об’єктивним раціональним поглядом на дійсність не цікавить Шепарда. Одна із ремарок до п’єси: «Кожний схоплений у розірваному світі чимось незримим. Те, що трапляється з ними, не є фатальним, проте наводить підозру саме на це. Щось невидиме працює над ними. Використовує їх. Вони не мають влади, але весь час певні, що контролюють ситуацію». А в інтерв’ю видавцям «Theatre Quaterly» Шепард пояснював, що він не має власної політичної теорії. «Люди говорять про політичну свідомість так, ніби це річ, яку можна вирішити в голові, ніби ви можете перемкнути спосіб мислення і раптом матимете політичну свідомість. Та я зрозумів, що особливо в Америці вона йде від емоційного контексту, у якому ви перебуваєте... Джанк, героїн і всі ці прояви є соціальними умовами, а також емоційною відповіддю суспільству, в якому живуть».
Найхарактерніші риси драматургії Шепарда визначаються специфікою його часу. Жанр його п’єс близький до популярного мюзиклу, має елементи вестерну, мильної опери – адже часте використання Шепардом музики, ритміки докорінно відрізняється від брехтівського. Німецький художник стимулює розум глядача, натомість американець прагне музикою «трансформувати» емоції «тих, хто прийшов на спектакль». Навіть його «повнометражні п’єси» фрагментарні, уривчасті, бо в цьому – дух часу, його розірваний ритм.
Будучи соціально ангажованим, повністю зумовленим і сформованим сучасною йому батьківщиною, Шепард вимірює своїх героїв світовим масштабом. «Ви завжди починаєте з певного виду соціальних явищ, тому що чи то ви білий, чи живете в Англії, чи ще якісь умови, але ж має бути надія, що це стане чимось таким, з чим кожен мав справу», – пояснює автор.
Саме це й спонукає до дивного вражаючого симбіозу сюрреалістичності, американської символіки, притчевості, алегоричності, з яких формується міфопоетика його драми. Так, у п’єсі «Дія»(«Action») все відбувається після якоїсь глобальної катастрофи. «Герої живуть і рухаються, як манекени: суспільство розпалось, вилучені катастрофою з єдиного людського буття люди, соціальні за своєю природою, втрачають моральні орієнтири і деградують. їм доступні тепер лише автоматичні дії, позбавлені одухотвореності. Символом неприкаяності героїв, втрати ними всього, що накопичено за довгу історію людства, стає позбавлене сенсу перегортання всіма по черзі якоїсь Великої Книги (ймовірно, Біблії), де вони марно намагаються відшукати те місце, на якому колись перервали читання», – так інтерпретує критик зміст однієї із «темних» драм Шепарда.
Ще один вражаючий узагальнюючий момент з цієї самої драми. Настільки високий ступінь відчуження, самовідчуження людини в суспільстві, що один із персонажів не наважується заснути від страху бути зрадженим уві сні... власним тілом. На тих самих міфопоетичних рівнях автор використовує і притчу, і сон як прийоми, що вводять трагічну буденність в історичні та метафізичні контексти, робить фрагментарне, нібито вирване зі зв’язної картини життя, складовою частиною всезагального хаосу.
Саме це дає підстави критикам стверджувати, що «якби вкласти сучасні п’єси в герметично запаяні, непідвладні часу капсули, то майбутні покоління, відкривши їх, правильно зрозуміють Америку сьогодення саме з п’єс Шепарда».
Окрім драматургічної діяльності, Шепард активно працював в кіноіндустрії. Він знявся у фільмах «Небесні дні» (1978), «Воскресіння із мертвих» (1980), «Людина у лахмітті» (1981), «Френсіс» (1982), «Справжня справа» (1983), «Село» (1986) та ін., є автором сценаріїв таких фільмів, як «Забріскі пойнт» (1970) «Париж, Техас» (1984) і «Дурень у коханні» (1985).
Шепард є також автором двох збірників оповідань – «Хроніки мотелю» (1982) і «Пересувний рай» (1996).
Сем Шепард помер 27 липня 2017 року у Мідвеї (округ Вудфорд, штат Кентакі, США).
Твори
Критика
Поділитися