28 декабря 2015 в 20:56 Олександр Олесь 9726

Неоромантик, символіст чи романтик?

Неоромантик, символіст чи романтик?

Камінчук О.

Творчість Олександра Олеся як «однієї з центральних постатей раннього українського модернізму» активно досліджується сучасною літературознавчою наукою. Однією з проблем, актуальних як у контексті фундаментальних розробок історії української літератури, так і для шкільного курсу національної словесності, покликаного ознайомити учнів з основами сучасного літературознавства, є зв’язок творчості О. Олеся з провідними естетичними тенденціями української поезії кінця XIX – початку XX ст. Дослідники творчості поета відзначають неоромантичну основу його художнього світу, а також підкреслюють розвиток неоромантизму:

В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня...
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто – не знаю я...

Цей хрестоматійний вірш відображає також засадниче для неороматизму бачення руху, боротьби як першооснови світу. Світоглядну означеність твору підкреслюють антитетичні образи: журба – радість, сльози – сміх, ранок – ніч, летить – спиняє. Романсова варіативність думки вірша фіксує ррзгортання змістового плану твору від єдності контрастів до їх зіткнення, протистояння. Синтаксична співмірність строф доповнюється анафорою, романтичних і символістичних тенденцій. Поширеною є характеристика О. Олеся як пресимволіста на означення зародження, початків символізму в його творчості. Відомі також спроби розглядати О. Олеся поза модерністичним дискурсом як поета-романтика, спираючись на висновки критиків початку XX ст., зокрема М. Сріблянського5.

Співіснування різних поглядів засвідчує складність дискурсивно-типологічної класифікації творчості О. Олеся і зумовлює актуальність подальшої розробки цієї проблеми. Шляхом до визначення домінантної естетичної тенденції творчості поета, тобто відповіді на питання, ким був О. Олесь – неоромантиком, символістом чи романтиком – є дослідження світоглядних характеристик та особливостей поетики його творів.

Одна з найпомітніших особливостей художнього світу поезії О. Олеся – акцентування єдності емоційних контрастів у творчій свідомості:

З журбою радість обнялась...
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!

виконує також фонічно-ритмотворчу функцію. Ритмічної чіткості віршеві надає метрична форма – чотиристопний ямб.

Унікальність емоційного світу митця підкреслюється у творах О. Олеся мотивом невисловлюваності, недомовленості переживання, успадкованим поезією рубежу ХІХ-ХХ ст. від романтизму. Цей мотив є основним у вірші «Жита з волошками, і луки, і гаї...», де поет, відповідаючи на риторичне запитання – як відтворити словом красу навколишнього світу – декларує неоромантичний принцип гармонії мрії і дійсності у мистецтві:

Ах, знаю де! Я в казку дивную свою
Усю фантазію ввіллю,
Зроблю усе живим, чудовним,
Таємності, розкошів повним, –
І в казці дійсність відіб’ю.

Творчість, мистецтво мисляться в поезії О. Олеся як єдина Противага людини перед смертю. Провідна ідея драматичного етюду «Злотна нитка», присвяченого пам’яті М. Лисенка, – вічність духовної спадщини митця. «Умер співець, але жива його душа – пісня! І вік її – вічність», – стверджує поет. У поемі «Щороку» «зброєю єдиною» проти неминучої скінченності життя проголошується творчий процес – «Будь як дитина. Грайся м’ячем, злотом, любов’ю, власною кров’ю, честю, мечем». Ця метафора фіксує розуміння мистецтва як безпосереднього, «дитячого» вияву почуттів, свободи, вільної «гри» творчої свідомості, закоріненості мистецтва в духовних цінностях краси й любові.

Обстоювання соціальної дієвості творчості, мистецтва в поезії О. Олеся виражає властивий неоромантичному світогляду принцип активності особистості в усіх сферах людського буття. Художня функція образу слова-зброї у віршах О. Олеся перебуває у зв’язку творчої наступності з поезією Лесі Українки, що не раз підкреслювали дослідники. Поет розширює асоціативний ряд образу: крилаті, вогняні стріли, що влучають у серце катів і зрадників, блискучі й палкі іскри промов поета, спрямованих проти тих, хто йшов разом з катами («Не слів мені, а стріл крилатих, вогняних!..»). Глибина символічного змісту образу розкривається у вірші «О слово рідне! Орле скутий!..». Інтерференція образу слова-зброї та міфологем сонця й води (дощу) увиразнює його семантичну бінарність, синтез двох значеннєвих планів – знищення зла, очищення від лихих сил та енергія творення життя:

О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.

Ораторській інтонації твору суголосна ритмічна виразність ритмомелодики (чотиристопний ямб).

Низка поезій засвідчує просвітницьку генезу неоромантичного трактування соціально активної творчої особистості. Поет наголошує на громадянській місії творчості, мистецтва, ідеї служіння художника слова суспільній справі, насамперед національно-визвольній боротьбі. Просвітницькі ідеї соціальної заангажованості мистецтва, актуальні для України через історичні обставини, були близькі неоромантичному світогляду, що базувався на задекларованому Лесею Українкою принципі визволення особистості не поза суспільством (європейський романтизм першої половини XIX ст.), а в суспільстві. Не менш важливим чинником, що об’єднував просвітницьке й неоромантичне розуміння суспільної ролі мистецтва, є сповідувана неоромантиками ідея духовного провідництва, культ сильної особистості, здатної запалювати інших.

Констатуючи бездуховність сучасного суспільства, митець суголосно неоромантичному світогляду висловлює впевненість у належній оцінці високого мистецтва в майбутньому. Поезії зазначеного семантичного поля відзначаються використанням романтичної символіки з позитивною настроєвою експресією (промінь), а також біблійного символу каменю на означення емоційно інертного середовища.

З символістичною концепцією творчості поезію О. Олеся об’єднує бачення творчості як осягнення абсолютних, божественних цінностей. Індивідуальна творча свідомість митця зливається зі світовою духовністю, у ній відображається макрокосм Всесвіту, що засвідчує художню інтерпретацію засадничої для символізму філософської ідеї всеєдності, обгрунтованої В. Соловйовим. Акцентування сфери абсолютної духовності поглиблюється на образотворчому рівні віршів, насичених біблійною символікою: голубка, терновий ліс («Про схід сонця, про схід сонця я вже одспівав...»), дух чистий, час святий («Натхнення час – то час святий...»), муки каяття, тернові кущі, голуб білий, дзвони, храми («Вийди, змучена людьми...»). Творчість як шлях пізнання абсолютної духовності в поезії О. Олеся невіддільна від осмислення духовної цінності любові: образ коханої та ідея Бога становлять єдиний імпульс до творення.

Одна з основних світоглядних характеристик поезії О. Олеся – неоромантичне утвердження свободи як провідної духовної цінності. Формою художньої інтерпретації неоромантичної ідеї визволення особистості є в його поезії широка розробка національно–визвольної теми. Важливий смислотворчий елемент поезій цього семантичного поля – осуд рабської свідомості, національного безпам'ятства. Поет часто використовує романтичний символ орла, громадянського звучання набуває мотив сліпоти, актуалізується символіка, започаткована Т. Шевченком у поемі-містерії «Великий льох» (ворони). Майстерне використання фольклорної поетики в алегоричному розкритті теми національного безпам’ятства і громадянської пасивності – особливість вірша «Ой, була на світі та удівонька». Три сини уособлюють три способи ставлення до горя матері (України), виконання свого синівського обов’язку: зректися, дбати лише про себе або бути нездатним допомогти. Сюжетні елементи, образи, ритмомелодика народних пісень і дум органічно поєднані у вірші з біблійними символами.

У творчості О. Олеся виявляється характерна для української поезії кінця XIX – початку XX ст. естетизація визвольної боротьби. Звільнення від рабської свідомості, боротьба «за волю, за життя» для поета-неоромантика набувають естетичної цінності («Яка краса: відродження країни!..»). Утверджується краса громадянського почуття, жертовного подвигу.

Неоромантичним максималізмом позначені поезії мілітарної теми, у центрі яких – збройна визвольна боротьба.У насичених військовою лексикою, побудованих на маршовому ритмі віршах «Ми не кинемо зброї своєї...», «Не треба струн! Меча мені гостри...», «Прибув з України і все розказав...» та інших розгортається теза Лесі Українки – загинути або перемогти. Водночас у поезії О. Олеся немає безапеляційної апологетизації збройних методів боротьби. З позицій християнської етики у віршах «Ах, минали б бенкети криваві...», «Весна ішла. Дерева шумом крила...», «З мечем і келихом вина...» розкривається антигуманність насильства. Осуд насильства стає особливо виразним у віршах початку 1920-х рр., написаних як відгук на події громадянської війни в Україні.

Ряд поезій національно-визвольної теми позначений впливом естетики символізму. Відомий у російському символізмі мотив благословення Богом визвольної боротьби актуалізується віршем «Вони обідрані, розбуті...». У вірші «Стало знов темніше... хмари позвисали...» засобами поетики символізму зображена апокаліптична картина панування темних сил (сови, шакали, трупи, потоки крові). Обожнення ідеї визволення України, мотив воскресіння, співзвучні символістичному світогляду, – особливості громадянської лірики О. Олеся 1920-х рр. Християнську ідею воскресіння поет проеціює на історичну долю України.

Світоглядна категорія свободи є центральною в представленій поезією О. Олеся художній концепції історії. Визвольна боротьба минулих епох осмислюється поетом як чинник пробудження національної свідомості сучасної України. Історіософську концепцію розкриває насамперед збірка «Княжа Україна». У програмному вірші «Заспів» задекларовані основні принципи інтерпретації історичних подій – державотворення і захист вітчизни: «Хто боровсь за Україну, за державність, за народ». Рання давньоруська доба постає «золотим віком» України, коли джерелом добробуту є вільна праця, а запорукою свободи – оборона рідного краю («Початки Києва»). Поет спиняється на етапних подіях у розвитку давньоруської держави («Аскольд і Дір», «Олег», «Похід на Царгород», «Ярослав Мудрий»), подає обробку легендарних сюжетів («Княгиня Ольга», «Печенізька облога Києва»). Вплив романтичної історіософії помітний у відтворенні вільного життя давніх слов’ян, увиразненого картинами буяння незайманої природи («Україна в старовину», «Наші предки – слов’яни»). Тема історичної пам’яті актуалізується також поза збіркою «Княжа Україна» у творах, асоціативно пов’язаних з козацькою добою. Для віршів «Ланцюги... Могили... Мури...», «Я бачу вас, святі могили...», «Гробниці лицарів і статуї над ними...» характерні ремінісценції з поезії Шевченка, історіософська символіка могили, бандури, кобзаря.

Неоромантичну означеність поезії О. Олеся засвідчує провідна структуротворча функція образу природи. Пейзажній ліриці властива емоційна насиченість, красу природи поет сприймає як джерело душевної наснаги. Характерним художнім засобом є персоніфікація природи, закорінена в пантеїстичному світобаченні неоромантиків, їх прагненні розкрити красу навколишнього світу як земне втілення абсолютного ідеалу. Картини одухотвореної природи становлять композиційний центр багатьох поезій, серед них такі хрестоматійні твори, як «Айстри», «Гроза пройшла... зітхнули трави...».

У поезії О. Олеся символіка природи домінує над пейзажним зображенням. Образи природи – це насамперед знаки настроїв, понять, ідей. Важливу світоглядно-естетичну функцію виконує міфологічний образ сонця – символ творчої енергії життя. Життєствердна настроєва забарвленість властива також символіці ранку – оновлення, надія на краще. Семантично-емоційна спільність символів сонця й ранку як індивідуальна риса образної системи найяскравіше розкривається віршем «Сонце на обрії, ранок встає...», в якому ці образи формують композиційну основу. Широковживаним є образ-символ весни, що виступає в узагальненому значенні оновлення життя («Весною») або конкретизується соціальними («Гриміть, потоки, летіть по горах...») та особистісно-психологічними («Тануть...») мотивами. Семантика оновлення підкреслюється ритмічно-композиційним новаторством вірша:

Тануть,
В’януть сніги, –
Як крізь хмари летючі
Гляне сонце блискуче,
Усміхнеться в привіті,
Розіллється в блакиті.
Тане сніг,
В’яне сніг,
Гине!

Для творчості О.Олеся характерна також символіка, що йде від романтичної поетичної традиції XIX ст. – море, гірські вершини, генетично фольклорний образ орла на означення духовної свободи, прагнення до ідеалу. Морські пейзажі мають багато спільного з поетичною мариністикою Лесі Українки. Творчу наступність образного світу поезії О. Олеся та Лесі Українки виявляє і символ гірських вершин, який синтезує традицію європейської романтичної лірики з філософськими ідеями рубежу ХІХ-ХХ ст. (усамітнення героя в горах з метою повернення як духовного провідника).

Важливою світоглядно-естетичною категорією в поезії О. Олеся виступає любов. Для його поезії характерне розкриття почуття любові в емоційній співзвучності з природою, що підтверджує неоромантичну основу творчості поета. Один з таких творів – вірш «Любов», у якому настроєво забарвлений пейзаж є вираженням урочистої хвали коханій. Емоційну виразність вірша підсилюють образотворчі засоби – персоніфікація, літературно-романтична метафорика, а також мелодійна ритміка (п’ятистопний ямб) і звукова форма (асонанси, алітерації). Пантеїзм світовідчуття поета, осмислення любові як світової творчої сили виявляє еротична символіка пейзажу («Хвиля», «Місяць, закоханий в ніч чарівну...», «Тайни ночі»). Пейзаж у цих віршах узагальнено-метафоричний, персоніфікації часто набувають казкового звучання: «на озері розкішнім хвиля срібная жила», «Русалка виплива... Вся в каміннях, в сріблі, в росах, І лілеї білі в косах».

У поетичному світогляді О. Олеся жіночий образ є одним з центральних. Своєрідність його художньої інтерпретації визначається властивим символізму обожненням жінки, коханої, що засвідчує рецепцію християнської ідеї любові як бачення божественної основи особистості. Емоційну атмосферу урочистого схиляння перед образом коханої підкреслює культова атрибутика – храм, престол, молитва, настроєва забарвленість пейзажних деталей – срібні зорі, сльози хмар. У низці віршів поета, таких, як «Нічого не скажеш...», «Твої очі», виразним є перегук із символістськими образами Прекрасної Дами, Вічної Жіночності:

На чистім престолі із слів і із крові
Курить моє серце, палає в любові,
І ти, наче янгол, схилилась над ним,
На всесвіт – над серцем одним.
Зустрінусь – не стану,
Пройду – і не гляну.
В душі моїй храм, –
Щодня тебе вгледжу я там!

Художня інтепретація основоположних світоглядних категорій формує загальну концепцію особистості в поезії О. Олеся. Важливий чинник позиції особистості – неоромантичне життєствердження. Життя людини, сприйняття нею навколишньої дійсності є найвищою цінністю в світоглядній системі творчості поета:

Життя це все!
З життям зникає
І небо, й сонце, і земля,
І час, і простір.
Все вмирає,
Коли вмираю я.

Оптимістичні сподівання на майбутнє, стоїцизм сильної вольової особистості як вияви конструктивного антропоцентричного світобачення висловлюються в багатьох творах поета й дістають знакове вираження символами сонця, весни, квітів, ранку, моря, степу та ін. Утвердження активної життєвої позиції, життя як боротьби – один з основних мотивів поеми «Щороку». Вірш «Мусить буть! – скажи – і стане...» декларацією світогляду сильної вольової особистості перегукується з поезією Олега Ольжича «Захочеш – і будеш. В людині, затям...» з циклу «Незнаному воякові». Гуманістичний волюнтаризм, єдність бажання і вчинку, спроеційовані Олесем на стосунки героя й оточення, ідею духовного провідництва, переносяться в поезії О. Ольжича на проблему духовної свободи й відповідальності.

Формою неоромантичного життєствердження в поезії Олеся є також анакреонтичний мотив насолоди щастям миті. У хрестоматійному романсі «Чари ночі», що відзначається майстерністю відтворення настроєвого моменту, гедоністичний настрій створений поєднанням ліричних тем розквіту природи й кохання. У вірші присутні також типові для анакреонтичної лірики згадки про швидкоплинність молодості, скінченність життя, проте ці мотиви не стають домінуючими, як у поетів декадансу, зокрема М. Філянського. Емоційну атмосферу твору увиразнює багатство фонічних засобів (асонанси, алітерації) і динамічна ритміка (три-, чотиристопний ямб).

Поезії О. Олеся властиве також трагічне світовідчуття, близьке до світоглядних позицій символізму. Мотиви душевної спустошеності, скорботи, всеохопного смутку («Душа моя – пустка холодна й німа...», «Імпровізація», «Душа моя – країна Жалю...») мають багато спільного з творчістю поетів-символістів, зокрема П. Карманського. Настроєво споріднені з цими творами мотиви втоми життям розгортаються у віршах «Така глибока втома...», «Ніщо не радує. Ні небо, ні земля...». Останній вірш засвідчує характерне для символістів ставлення до смерті як до сну, відпочинку від земних страждань на відміну від неоромантичного неприйняття смерті – насильства над активною особистістю, яка прагне духовно-естетичного вдосконалення. Художня структура поезій, що розкривають трагізм буття людини у світі, де панують сили зла, глибину екзистенційної суперечності між ідеалом і дійсністю, визначається поєднанням біблійної символіки й образів експресивної романсової тональності.

Характерний для поезії символістів трагізм буття митця в творчості О. Олеся зумовлюється переважно конкретними земними причинами, трагічна доля творчої особистості у його поезії не має трансцендентного характеру, наперед визначеного вищими силами. Митець страждає через бездуховність, нездатність оточення зрозуміти високе мистецтво («Він жив один в своїй пустелі...», «Іду, отруєний, прибитий...», «Кричи, паяце, смійсь, байдужий!..»), неможливість знайти однодумців («О прийди, прийди хто-небудь...»), рабську свідомість народу («Десять літ»).

Серед поезій, домінуюче світовідчуття яких – трагічне, виокремлюються твори еміграційної теми, відзначені загостреною емоційністю, експресіоністичною поетикою. Відірваність од України, батьківщини, яка була центром творчої свідомості поета, позбавляла його повноцінного духовного життя. Перебування на чужині уподібнюється до смерті («Коли я вмер – забув, не знаю...»), зустріч з рідною землею – найзаповітніша мрія («О принесіть як не надію...»). У вірші «Моїй матері» («Приснилося, що я вернувсь додому...») контраст ліричних тем рідного краю і чужини створюється за допомогою прийому сну. Стражданню людини, яка може зустрітися з рідним краєм, з матір’ю лише уві сні, суголосні експресіоністичні образи – хрест на плечі, кров по слідах, потоки сліз. Символ сонця як життєдайної енергії природи доповнюється новими відтінками значення – духовне відродження на батьківщині. Емоційна виразність вірша органічно поєднується з музичністю, багатством фонічних засобів (асонанси, алітерації, звукова анафора).

До трагедійності, спорідненої зі світовідчуттям символізму, тяжіє розкриття ідеї месіанізму. Від контрасту буденності й високої духовності, неоромантичного заклику до «вищого життя» («В болотах жаби рай знайшли...», «Я ще вернуся! Гарячим вітром...», «В червоній мантії, з мечем, без слова...») поетична думка рухається до розкриття трагічної долі духовного провідника, його приреченості на страждання («Тебе – нема! Хоч біль тебе пече...», «Він загорівсь, як стовп в пустелі...», «Ранок. Сонце. Ліс і сонце...»). Апокаліптичні мотиви й образи поєднуються в цих творах з романтичною символікою. Стосунки лідера і народу, біблійний мотив провідника – в центрі драматичного етюду «По дорозі в Казку». Хвилина розчарування, сумніву у правильності обраного шляху позбавляє лідера довіри оточення і перетворює народ на жорстокий натовп, тому герой гине за кілька кроків до омріяної Казки. А народ без лідера деградує, і його новим провідником стає істота, дуже схожа на мавпу.

Світовідчуття символізму становить філософську домінанту всієї творчості О. Олеся як поетадра-матурга. Ідея трагічної сутності буття людини художньо реалізована в драматичному етюді «Танець життя». Утвердження єдності «краси радості і краси страждання», духовного очищення, піднесення людини у стражданні переростає у творі в типовий для європейського символізму мотив потворності життя.

Визначальна роль принципів християнської етики для духовності людини розкривається в драматичній поемі «Ніч на полонині». Сюжет твору перегукується з «Лісовою піснею» Лесі Українки (кохання вівчаря Івана і красуні Мавки), але світоглядну проблематику перенесено зі сфери контрасту краси й мистецтва (Мавка) і буденності (Марійка) на філософсько-етичний аспект. Іван, з вини якого загинула Марійка, не може бути щасливим з Мавкою й опиняється в трагічній ситуації, коли «ні вмерти, ані жити». Неоромантична тема твору осмислена з позиції символістичної першорядності християнської етики, автор наголошує на тому, що краса і мистецтво втрачають свою культуротворчу функцію, коли порушуються освячені Богом моральні принципи.

Синтез протилежних емоційно-психологічних тональностей світовідчуття неоромантизму й символізму у творчості О. Олеся не випадковий. Це явище зумовлене засадничим для художнього мислення поета принципом контрасту, який визначає світоглядно-естетичні параметри його творчості в цілому. Можливо, найяскравішим зразком такого органічного синтезу неоромантичного життєствердження і властивого символізму трагічного світовідчуття є вірш «Як жити хочеться! Несказанно, безмірно...». «Вічний хрест» страждання залишає нереалізованими прагнення поета до краси й гармонії навколишнього світу:

Я все життя збирався тільки жити,
Дивитись, слухати і пити
Нектар із келиха краси...

Л–ра: Дивослово. – 2004. – № 12. – С. 46–49.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Олександр Олесь, Александр Олесь, неоромантизм, символізм, символизм, критика на творчество, критика на творчість Олександра Олеся, скачать критику, скачать бесплатно, характеристика творчества Александра Олеся