23-02-2017 Леся Українка 643

Неволя і руїна

Леся Українка Критика. Неволя і руїна

А. Харченко

(«Вавилонський полон» і «На руїнах»)

Вавилонський полон – найтрагічніша доба в старозавітнім житті народу іудейського. Нація, горда своїм покликанням, сповнена месіанізму, нація завойовницька, що мріяла захопити увесь світ, – зазнала тяжкого удару, національного і релігійного позорища і майже була зникла як державний і національний організм.

Вавилонський полон в історії іудеїв та ізраїльтян є період перебування їх під владою Вавилонської держави. Ізраїльтян було виведено в неволю ще року 722 до Р. X., іудеї зазнали полону та руїни пізніше, в роки 596-586.

Ось як розповідає Біблія про Вавилонський полон іудеїв:

«Прийшов Навуходоносор, цар Вавилонський, зо всім військом своїм до Єрусалиму, став круг нього облогою і обгородив його насипом… Почався голод в Єрусалимі, і не було хліба в хліборобів. І захопив Навуходоносор місто, і спалив храм і царський палац, і зруйнував усі будівлі Єрусалиму, а стіни його розвалив».

Знищивши столицю іудеїв, цю «найзавершенішу красу і радість всієї землі», забрав Навуходоносор увесь народ в полон і погнав його до Вавилону.

Переживання подоланого і приниженого народу, його моральні й фізичні муки, патетично оспівані в тій же Біблії.

«На ріках Вавилонських, – читаємо там, – сиділи ми і плакали, згадуючи про Сіон. На вербах повісили ми арфи наші. Там завойовники вимагали од нас пісень і гнобителі наші – веселощів: «Заспівайте нам Сіонську пісню!» Як ми можемо співати рідну пісню на чужині?

… Пригадай, Боже, синам Едомовим день Єрусалиму, коли вони кричали: «руйнуйте, руйнуйте до останнього каменя!» Дочко Вавилону, проклята! Благословенний буде, хто помститься на тобі за нас! Благословенний буде, хто дітей твоїх поб’є об камінь!»

І далі, в книзі «Плач Єремії», знаходимо такі страшні деталі Вавилонського полону:

«Діти мої зруйновані, бо ворог переміг… Шляхи Сіона плачуть, бо ніхто не йде на свято; всі ворота його опустіли; дочки його сумують; дітей його погнали в полон. Діти і немовлята умирають від голоду на міських улипях. До матерів своїх кажуть вони: «де хліб і де вино?»…Шкіра їх (полонених) прилипла до кісток, стала суха, як дерево. Хто вмер од меча, щасливіший тих, що вмирають від голоду. Руки матерів варили дітей своїх на їжу… Жах і яма, спустошення й руїна-доля наша…»

Вавилонський полон іудейського народу зберігся на цілі тисячоліття в пам’яті людства як яскравий символ страждань і зруйнування кожної завойованої і гнобленої нації.

Український народ у своїй історичній минувшині зазнав так само і неволі, і руїн. Тому природньо і зрозуміло, що для Лесі Українки, яка жила й творила в роки поневолення і нищення українського народу російською державою, тема Вавилонського полону в символістичнім його розумінні була актуальною й значущою.

Драматичну поему «Вавилонський полон» Леся Українка закінчила 1903 року, а другу, об’єднану з першою своєю тематикою, – «На руїнах», року 1904-го. З цих двох дат А. Музичка, досить наївний дослідувач джерел творчості Лесі Українки, робить висновок, що авторка в цих творах малює свої «бажання та заходи погодити в національнім питанні російских і українських соціал-демократів, що представлені в виді самарійських та іудейських пророків» [А. Музичка. «Леся Українка», стор. 70. ДВУ. 1923].

Примушені ми спинитись на цім питанні з тією метою, щоб одкинути од цих двох поем необачне твердження А. Музички, що надає цим поемам виключно агітаційно-партійного значення.

Хоча й правда, що саме в роки закінчення Лесею Українкою згаданих поем одбувалась боротьба на національнім ґрунті між українськими і російськими соціал-демократами, хоча й правда, що Лесю Українку обходив результат тієї боротьби, – але збіг цих дат залежав зовсім від інших причин.

До дат закінчення кожного твору треба ставитись завжди індивідуально, бо дата закінчення, взята окремо, не дає ніякого матеріалу ні про час зародження певного твору, ні про джерела творчого імпульсу. Це особливо стосуються Лесі Українки, як поета поневоленого народу, що жила в таку добу, коли для її творчості і в гнітючі 1880-ті та 90-ті роки і в надійні роки 1900-ті однаково тематично близькою була символіка «Вавилонського полону».

Чому ж саме на 1903-4 роки припадає закінчення Лесею Українкою цих драматичних поем?

Залежить це в найбільшій мірі від еволюції художнього хисту Лесі Українки: лише пройшовши шлях лірично-поетичної творчості, могла вона дійти до важчої і складнішої творчості драматичної, щоб іще далі, після перших драматичних творів («Вавилонський полон» і інші), дати «Камінного господаря» і наприкінці, в апогеї зросту художньої сили, утворити останній шедевр – «Лісову пісню».

Тема двох перших драматичних творів Лесі Українки хоча й походила від вражень українського життя, як і всі майже теми її творів, але не служила ця тема цілям одної з двох посварених соціал-демократичних партій. Творчість Лесі Українки сягала далеко далі і, служачи українському народові в цілому, вона, за словом академіка Михайла Грушевського, «зв’язувалася з одвічними переживаннями людськості».

Дія «Вавилонського полону» розгортається на тлі картини розлогої рівнини і червоного заходу, що од нього кров’ю червоніють води Тигра та Євфрата. Скрізь розкидано намети бранців. Голі діти шукають черепашок у воді, збирають сухе баговиння для огнища. Обдерті і змучені жінки готують коло огнищ злиденну вечерю, чоловіки прийшли з підневільної роботи в місті і одпочивають під вербами край води.

Починаються короткий діалог між жінкою і її чоловіком: виявляються, що він не може вкусити хліба, бо втратив усі зуби в Вавилоні. Далі стара жінка сидить нерухомо коло згаслого багаття, посипавши голову попелом на знак жалоби: дочка її пішла до Вавилону і не вернулась. Ще одна жінка шукає свого чоловіка і чує звістку, що він помер від катування. Між багаттям проходить божевільна. Вона втратила розум ще в Єрусалимі, коли дитину її убито об камінь. Сльози, прокльони, одчай.

Осторонь гуртом стоять левіти і резонерствують на тему про причини кари на іудеїв. Поруч іудейський та самарійський пророки сперечаються за національно-релігійну першість своїх племен. Суперечка має перейти в бійку: один заміряється палицею, другий – каменем. В цей момент з’являємся молодий пророк-співець Елеазар і розбороняє ворожих пророків. Тоді проти Елеазара об’єднуються пророки і левіти і обвинувачують його в зраді Богові і народові. До кінця поеми одбуваються напружений словесний турнір між Елеазаром і об’єднаними проти нього пророками та левітами. В цьому діалозі і полягає головний зміст поеми. Елеазар докоряє пророкам за розбрат, який вони вносять в життя двох поневолених племен, за те, що в суперечках вони забули про тягар неволі. Він нагадує їм про спільну мету обох народів – визволення з полону, він кличе їх до спільної боротьби за життя й за «шлях на Єрусалим»:

Нам два шляхи: смерть або ганьба,

поки не знайдем шляху на Єрусалим.

Шукаймо ж, браття, до святині шляху

так, як газель води шука в пустині…

А поки знайдем, за життя борімось,

як барс поранений серед облави…

Поема кінчаються покликом Елеазара:

Живий Ізраїль, хоч і в Вавилоні!

Поема «На руїнах» дає таку ж саму картину розбрату на зруйнованій батьківщині іудеїв. Її збудовано за такою ж схемою, як і «Вавилонський полон». Спочатку опис руїн Єpyсалиму та його передмість. Серед курінів, де живуть іудеї та самарійці, так само вночі горять багаття. Чути зітхання, приглушені ридання і тихе шепотіння тих, хто ще не спить; більша частина спить – хто в безверхих курінях, хто просто серед поля. Поле – ніби трупом вкрите після бою. Пророчиця Тірца ходить полем від людини до людини, розважає, підбадьорює, збуджує надію. Далі драматична колізія розпочинаються з того моменту, коли пророчиця втопила в Йордані арфу, національну реліквію іудейську, що з нею плакав пророк Єремія і, можливо, на ній грав сам цар Давид. Тірца за те втопила арфу, що вона лише до плачу закликала, лише квилила над руїнами.

Колись живії, струни тяжко стогнуть

під мертвим доторканням мертвих рук…

Добудь нові слова, новії струни,

або мовчи – могили не співають,

каже Тірца до співця. Вона, як і Елеазар у «Вавилонському полоні», по-іншому дивиться на національно-визвольну справу, ніж юрба та ватажки її – пророки з левітами. Національні святощі народу вона радніша втопити в воді Йордану, ніж бачити, як ці святощі затуманюють очі народові, привертають його до минулого, замість того, щоб відбудувати Єрусалим і відродити нове життя.

Час братися до іншої сівби

і ждати інших жнив…

Устань, Ізраїлю! Зори плугами

це бойовисько, не давай ні кроку

землі обітованої. Посій

понад границями пшеницю добру,

відгородись житами від пустині.

Склади каміння все у підмурівки,

щоб не казали люди:

тут руїна; щоб мовили:

колись тут стане дім!

- закликає пророчиця. Та юрба і сліпі проводирі її, обурені зневагою пророчиці до національних реліквій, виганяють її в пустиню. І пророчиця Тірца залишає рідний свій народ, кинувши йому прощальний поклик:

Дух Божий знайде сам мене в пустині,

а вам ще довгий шлях лежить до нього!

Символічне значення них двох драматичних поем Лесі Українки для дореволюційного життя українського народу яскраво сформулював М. Євшан (ЛНВ. 1913. X, стор. 53).

«Чоловік, – пише він, – мусить мати свого внутрішню свободу, з раба буденщини переродитися в слугу вищої справи. Так і тільки так скінчиться «Вавилонський полон», воскреснуть руїни і буде збудовано в новім Єрусалимі храм новий».

«Те все мусить вичитати і до себе віднести сучасний українець… Бо для кого ж писані такі твори, як «Вавилонський полон» або «На руїнах», про кого пише вона, зображуючи прострацію, духову розтіч та рабство гебреїв «над вавилонськими ріками»? Про кого говорить пророчиця Тірца, коли каже про святі руїни, що служать нашій ганьбі, про струни, що тяжко стогнуть під мертвим доторканням мертвих рук?».

До цієї Євшанової формуловки належить ще додати, що багато думок у цих двох поемах мають актуально-життєве значення і для сьогоднішнього українського буття: хіба не потребуємо ми єднання і спільної боротьби за життя, хіба національні фетиші не застують часом нам дороги до майбутнього, як та разбита арфа плачущого Єремії, хіба не з усією силою лунає для нас і сьогодні пророчий заклик:

Час братися до іншої сівби

і ждати інших жнив..?

«Вавилонський полон» і «На руїнах» не належать до шедеврів Лесі Українки. Як драматичні поеми, вони майже не мають дії, руху, фабули. Зовнішнє вони статичні, картинно-описові, їхня композиція примітивна, а гострі й чіткі діалоги, повні напруження думки, – надмірно риторичні і не поєднані з дією сценічним рухом, розвиненням ситуацій.

Розглянемо уважно будову, літературну композицію, а в даному разі літературно-драматичну, цих двох «драматичних поем».

Поема «Вавилонський полон» має єдине місце дії – розлогу рівнину, де зливаються Тигр і Євфрат і де розташувалися полонені; всю драматичну поему розгорнуто за один літній вечір; вся драматична подія поеми зберігає повну єдність, бо скеровано її виключно на розмови-скарги, вислови страждань, гіркі ламентації. Протиставлення всім цим висловлюванням полягає в дієвій особі пророка Елеазара, що єдиний серед полонених має інтелектуальну силу кликати до боротьби та вірити в успіх її.

Отже, конструкція «Вавилонського полону» є найпростіша літературно-драматична конструкція, де пильно збережено всі класичні закони будови класичної драми – славетні колись три драматичні єдності: єдність місця, часу й дії. Цим обмежується з боку композиційного будова цієї поеми. Вона не має якоїсь зміни гострих епізодів дії, ситуація зостається протягом всього твору незмінна, і не в конструктивній композиції, а лише в гострім розвиненні діалогічної тематики полягає «драматичність» поеми. Тема діалогів справді гостра і оформлено її влучно в дотепні й афористичні, хоч для наших часів і риторичні, вирази.

Друга драматична поема, «На руїнах», збудована за тими самими композиційними принципами; в ній так само уважно зберігаються всі «три єдності» драматичного твору. Загострення тематичне в порівненні з «Вавилонським полоном» полягає лише в тому, що дія одбуваються вночі, коли всі полонені сплять, і чути тільки тихі зітхання, приглушені ридання та здавлене шепотіння тих, хто ще не спить. І серед цього оточення руїн з’являється енергійна, героїчна постать пророчиці Тірци, що хоче своїми закликами розбурхати приспаних і змучених подоланців до життя, до боротьби:

Я визволю тебе, свята руїно, –

ще може станется Господнє чудо,

що віднайде тебе рука гідніша

і збудить у тобі не тільки голос,

а й душу вічну!

Тірца не могла збудити і підняти до боротьби подоланих. Її, як уже переказувано, виганяють в пустиню, і вона йде туди самотня. Тут драматична колізія доходить найвищої точки, і поема уривається.

М. Зеров так характеризує формальні властивості драматичної творчости Лесі Українки [«Леся Українка», Книгоспілка, 1924, стор. 47]:

«Поряд з яскравою загостреністю діалогу в драматичних творах Лесі Українки стоїть друга риса – це порівнююча їх блідість в розумінні дії, руху, звичайного фізичного руху. Весь акт інколи складається тільки з одної сцени. Дійові особи на кону майже не міняються. Весь час межи ними точиться розмова, блискуча, багата на ефектні місця, пересипана дотепами, афоризмами, несподіваними зворотами, але якась занадто теоретична, не ілюстрована відповідною чинністю, не покріплена сценічним рухом, – і тому репліки видаються трохи задовгими, акти – розтягненими, а п’єси в цілому малосценічними, особливо тепер, для нас, зіпсованих, так мовити б, кінематографічністю нового театру».

Це визначення М. Зерова до певної міри стосується всієї драматичної творчості Лесі Українки, але його в повній мірі можна віднести до таких початкових драматичних її творів, як «Вавилонський полон» і «На руїнах».

А. Ніковський [ЛНВ. 1913. X, стор. 70] ці прикмети драм Лесі Українки пояснює її особливим методом драматизації сюжету:

«починаючи, – каже він, – з найдрібніших рис несхожості в речах, на перший погляд у всьому подібних, логічно й послідовно розвиває вона ті риси несхожості і суперечності аж до тієї міри, коли люди стають на протилежних кінцях розвитку одної ідеї; разом з діалектичним розвитком основної думки наростає і драматична боротьба».

Цей метод драматизації сюжету найяскравіше виявлений у конструкції «Вавилонського полону» і «На руїнах», де, як уже згадувалось, одбувається виключно словесна боротьба на тлі непорушності декоративного реквізиту. З цієї причини обидві драматичні поеми, цікаві в читанні своєю напруженою емоційністю, майже не придатні для сценічного вжитку.

Як же сприйняли сучасники Лесі Українки обидві ці поеми, які відгуки викликала вона серед громадянства чи хоча б серед кола літературних її прихильників?

Спомини людини, близької Лесі Українці і ознайомленої з комплексом мотивів її творчості, свідчать, що коли вийшов «Вавилонський полон», то символічне його значення, на велике здивування Лесі Українки, було незрозуміле для її читачів-сучасників. З приводу цієї поеми їй навіть робили зауваження, чого вона береться за такі далекі й чужі українському оточенню теми. У відповідь на цю байдужість сучасників і на такі закиди з приводу тематики своєї творчости Леся Українка, за власним її свідченням, пише поему «На руїнах».

Ці факти з життя Лесі Українки допомагають, точніш, дають недвозначну вказівку, як треба розуміти головну ідею «На руїнах». Справді, пророчиця Тірца прийшла занадто рано, бо Україна часів Лесі Українки являла собою такі безнадійні руїни, що невчасно тоді було будити її до боротьби за життя і до відбудування рідних руїн і що найгероїчніші зусилля зрушити країну до визволення засуджені були на марну загибель.

Отже, для нас тепер стає зрозумілим ще й те, що слова вигнаної в пустиню і засудженої на самотину пророчиці Тірци:

Дух Божий знайде сам мене в пустині,

а вам ще довгий шлях лежить до нього

мали для Лесі Українки автобіографічне і трагічне значення.


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка Твори. – [Київ:] Книгоспілка, [1927 р.], т. 5, с. 139 – 147.



Ключевые слова: Леся Українка Критика,Неволя і руїна,читати статтю онлайн,твори та рецензії,А. Харченко

Читайте также