26-02-2017 Леонід Смілянський 204

На орбітах геніїв

Шумило М.

По-справжньому з Леонідом Смілянським я познайомився вже після війни. Якось мені легко було з ним, напруження спадало, я відпочивав душею. Кожна зустріч з ним приносила мені радість. Та ще гумор у нього був особливий, — як літепло. На мої пошарпані нерви він впливав цілющо.

Згадуючи про нього, я свідомо одсуваю набік усе буденне, другорядне, «жанрові» сценки побуту... І прикрості теж обминаю, а їх довелося йому пережити чимало. Про це — нехай колись...

А що ж найголовніше? Чим він жив і що носив у душі? На яких верховинах духу перебував? Верховини ті, як гірське пасмо нашої культури: Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка... Чим би не були заповнені його будні, чим би не був заклопотаний, його завжди тягло до них, він жив разом з ними, обмірковував життєві ситуації, в які вони потрапляли, взаємини з людьми їхнього середовища. Ідемо, було, по вулиці, розмовляємо, а він мене потрошку все підбиває плечем, я думаю — випадково, коли-бо ні, він мене спрямовує в Ботанічний сад.

— Є в Києві «перехресні стежки», — говорить він тихенько, ніби відкриває якусь таємницю. — Неодмінно по них проходили і Тарас Шевченко, і Франко, і Леся Українка... Ботанічний сад — теж така стежка. За часів Шевченка — просто зарослий яр... Але все одно всі тут проходили. А коли вже сад ріс, не могли його проминути, і саме оцю доріжку, од бульвару по вулиці Толстого... А осьо ж і лікарня, в якій лежав Михайло Коцюбинський. На цій доріжці всі вони бували. І Олена Пчілка... їхня ж сім’я один час жила недалечко... І Саксаганський... І Борис Грінченко, і Архип Тесленко... І Максимович, і Гоголь...

Усміхається, примружується. Ми непомітно переходимо на інші горизонти часу. Сідаємо на лавці проти корпусу лікарні, і довго тоді точиться «тиха розмова». Перебираємо в пам’яті відомості з мемуарної літератури і що де сказано в листах чи в якихось документах. Оживають поховані характери, пристрасті, події, сподіванки, радощі людські, конфлікти... Сидимо і «досліджуємо»...

У Києві багато таких «перехресних стежок». Хрещатик, Липки, Володимирська гірка, Подол... З високого подвір’я Лаври дивилися вони на Дніпро, на лівобережну далину... І скільки їх! Починаючи од Бояна. Сліди, сліди... Можна ходити по асфальту, по бетонних доріжках, на них слідів немає, дощі змивають. Леонід Іванович ходив «по слідах». Через епохи. Він навіював видива й на мене. Я й тепер люблю поринати в той гіпноз.

З якого високого берега треба було глянути, яку душевну силу й талант треба було мати, щоб художньо розкрити оті образи — «верховини» в розвитку, в дії, в бурхливоплинних історичних і соціальних умовах, у переплетенні психологічних і моральних факторів! Мова навіть не про повноту зображення всього життя, хоч би якісь важливі епізоди з їхньої біографії відтворити в живій, конкретній реальності середовища. Леонід Смілянський умів це робити. Він ніби на якийсь час анулював свою індивідуальність — чи ховав її глибоко — і переймався особистістю того письменника, про якого писав. Таке перевтілення художника в своїх героїв явище звичайне, але ж тут мова йде про літературних героїв особливої душевної складності. Багато шедеврів такого біографічного жанру дала світові література, зокрема російська. Українська також має свої досягнення.

Сучасники Тараса Шевченка розуміли величезну вагу його появи, але вони не могли навіть уявити, який за ним зніметься духовний ураган у майбутніх поколіннях і покотить ударні хвилі по світу. Стоголосо звучать його твори мовами багатьох народів, бентежать душі мільйонів людей. Ставляться йому пам’ятники і в Європі, і за океаном. Якими безкінечними тиражами виходять його твори! Книжковий ринок їх зразу поглинає, і все мало, мало. Народи Сходу й Заходу відзначають ювілеї Григорія Сковороди, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, їхні образи викликають трепет натхнення в багатьох письменників і дерзновенне бажання відтворити їх разом з їхьою епохою в повістях, романах, драмах, фільмах. Підхопила ця хвиля і Леоніда Смілянського. Він ще в 30-ті роки написав повість «Михайло Коцюбинський», але він і після війни повертався до неї, доповнював. Перевіряв, досліджував, і час від часу з любов’ю торкався пензлем до свого полотна, уточнюючи образ. Вдача Коцюбинського йому близька була. Така ж лагідність, ласкавість, тактовність.

Повість охоплює останні роки життя письменника. Переливаються, як хвилі, грають, як саме сонце влітку, світлі, веселкові барви, і тягнуться чорні, мов рілля, трагічні смуги. Коцюбинський саме досяг найвищої творчої зрілості, — тільки б писати! А матеріальна скрута гонить його на щоденну службу, яка його вкрай виснажує і знесилює. «Сонцепоклонник» і життєлюб — раб свого серця, воно болить за людей, і просто болить, бо хворе, і щомиті ставить заборони. Він приборканий. А в суспільстві лютує реакція після придушення революції 1905-1907 р. Тюрми, шибениці... А він же, хоч і приборканий і знесилений, не може не писати, він — борець, його зброя — слово, його душа живе творчістю, він — голос народу. От Леонід Смілянський і одчинив навстіж двері в «творчу лабораторію» письменника. Дивіться, люди!

Тепер можна. Ось як він трудно Жив і як творив. Ось звідки він брав «матеріал» для своїх творів.

«...життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? ...Я не можу розминутися з людиною».

«Я утомився».

У стані, коли перевтома стає тяжкою недугою, письменник тікає од міста, од людей і відпочиває деякий час у маєтку поміщика-ліберала Є. Чикаленка. Самотність, сонце, лани... Короткий відпочинок. Але й там Коцюнський зустрічає людину, що кладе йому у хворе серце, як у свій сховок, болі й страждання. Не тільки свої, а всіх пригноблених, знедолених, принижених. І Коцюбинський знову вертається до людей, у вир, у боротьбу. Немає йому ніде спокійного пристанища, він мусить боліти душею за всіх.

Л. Смілянський уважно й доброзичливо стежить за настроєм Коцюбинського, іде «по слідах» його, переживає разом з ним, і ми переймаємо їхні болі, обох — і Коцюбинського, і Смілянського. Наче те хворе серце письменника стискається і болить у наших грудях.

Автор обережно й тактовно користується правом на домисел. Якщо й домислює, то лише на підставі зіставлення фактів: так могло бути, або — інакше бути не могло.

Од висоти — до висоти. Іван Франко. Цей гігант теж цілий вік боровся з «свинцевими мерзотами» галицької дійсності. Один з епізодів цієї героїчної драми Л. Смілянський розгорнув у п’єсі «Мужицький посол».

«...не в парламентах могутній наш голос, а перед народом, який вимагає правди. І я завжди відкриватиму йому правду, бо в ній моя сила!» — прогримів голос Івана Франка над Карпатами, над епохою.

Леся Українка. Соколиця. Вона заперечила істину римлян: «Здоровий дух — у здоровому тілі» і ствердила свою: «У хворому, кволому тілі можливий могутній дух!» Смілянський, ідучи «по слідах», не міг поминути і цю висоту. В п’єсі «Червона троянда» Леся Українка в нього ніжно-людяна, музична й добра, але непримиренна до «свинцевої мерзоти». Всевладний, зарозумілий генерал-губернатор Драгомиров здригнувся і розгубився перед цією дівчиною. Авторка поеми «Одержима» проспівала гімн ненависті до гнобителів, ворогів добра і справедливості.

Ще знайдуться режисери й актори, які зуміють талановито відтворити образи Франка й Лесі Українки на сцені за п’єсами Л. Смілянського і підпалюватимуть серця глядачів вогнем любові й ненависті.

Тарас Шевченко. Прометей. Він їм усім дав свій вогонь. Він, як те ядро галактики, — невичерпний.

Одного разу ми ходили з Леонідом Івановичем по тих «перехресних стежках». Я помітив у нього якийсь особливий настрій. Він щось хотів мені сказати, хвилювався, ніби внутрішньо готувався висловити дуже важливу й дорогу йому думку. Ідемо, я поглядаю на нього, чекаю...

Знаєте... — почав він тихо. — Я дивувався, чому Тарас Шевченко написав «Заповіт», коли йому йшов тридцять другий рік. Молодий, здоровий... Хоч би й простудився, захворів, то хіба в такому віці хто пише заповіти? Простежив розвиток його настрою, бачу: він же чекав розправи над собою! Його «Сон» у списках ходив по людях... А «Гайдамаки» давно вже перечитали. А на нього найшло: пише «Кавказ», «І мертвим, і живим, і не» нарожденним...», «Великий льох»... І ці ж твори зразу пішли по руках. Його друзі перелякалися, вмовляли його берегтися, висловлювали свій страх за нього. Але де там! Він і сам бачив — недовго йому жити на світі. Судилась йому доля декабристів. Шибениця перед ним чорніла. Треба було поспішати і, на всякий випадок, висловити останню волю. Я од «Заповіту» повернувся до перших його творів, заходився переосмислювати всю його біографію... В нього була своя орбіта, ніхто його не міг з неї збити, не мали сили ні вмовляння друзів, ні почуття небезпеки... Воля історії народу втілилась у нього... Брюллов який був авторитет для нього, а й то... Остерігав, сварив, гримав... А далі побачив — ні, в Шевченка своя дорога. Шевченко пішов далі за свого вчителя... Повертаючись од «Заповіту» до ранішого періоду, мені багато чого прояснилося в його взаєминах і з Брюлловим, і з Гребінкою, і з Костомаровим, і з Кулішем, і з Козачковським... Він неминуче мусив був написати «Сон», «Посланіє», «Псалми Давидові»...

І коли пізніше Леонід Іванович закінчив роман «Поетова молодість» і подарував мені примірник з дарчим написом, я прочитав його «прояснено». І оце знову перечитав, як сів писати статтю-спогад. Враження ще сильніше, ніж тоді. Роман густо заселений людьми. Що не особа —то й характер. Кого зустрічав Тарас, хто якоюсь мірою впливав на його долю, на його духовний розвиток — всі вони попали в огляд письменника, ввійшли в рух, — від особи царя до кріпака Мурзенка, земляка Шевченкового, якого на панській стайні в Кирилівці клали під батоги.

Коли б художник Іван Сошенко не зустрів у Літньому саду в Петербурзі хлопця-маляра, не зацікавився ним, не взяв його за руку й не привів до впливових добрих людей — якою була б доля самого Шевченка і доля всього українського народу, і якою була б доля нас усіх з вами? Який би духовний світ у нас був? Уявити собі російський народ без Пушкіна.

«Пізнай самого себе». — Хіба можна пізнати себе, глибину свою, не пізнавши геніїв свого народу, і не тільки свого? Тому з такою пожадливою увагою ми й вивчаємо життя і творчість Тараса Шевченка. Через нього ми пізнаємо самих себе. Леонід Смілянський допоміг нам у цьому. Написано художніх творів про Тараса Шевченка вже чимало. І ще будуть написані. Хтось, напевне, найповніше розкриє образ Тараса Шевченка. Поки що талановитий роман Леоніда Смілянського — найвизначніше явище в нашій літературно-художній Шевченкіані і має неоціненне значення для нашого самопізнання.

В даній статті немає змоги охопити всю творчість Смілянського. Ще буде час, нехай. Але я не можу не сказати кілька слів про його повість «Сашко». Леонід Іванович був зачарований образом свого бешкетливого, дотепного, доброго і героїчного хлопчика. А потім, коли книжка вийшла в світ, попливли до нього листи звідусіль. Багато радості принесли вони йому. Якось він прочитав листа одної матері, яка писала, що плакала од зворушення, читаючи повість «Сашко». Леонід Іванович, тримаючи розгорнутого листа, сказав:

Є всякі дорослі... Є ж і черстві. Я не про них. Я от про таких, як оця мати... Видно зразу людину по тому, як вона ставиться до дітей. До своїх — не дивно, це природно, а от до чужих... Доброта у чистому вигляді... Без краплини егоїзму... Я про це думав, коли писав про Сашка... І от дивіться: жінка відчула. Не стільки про своїх дітей пише, як про чужих...

...Він ніколи не скаржився на якісь недуги. Здавалося, йому судилося довголіття і радість творчої зрілості. Його ювілей — шістдесятиріччя — проходив безжурно й безтурботно, ніякої хмаринки попереду. Та незабаром... Незатишно мені стало без нього, ніяк не міг заспокоїтися. Куди не піду, скрізь він увижається в натовпі... І все ж таки смерть його не була несподіванкою ні для нас, ні для нього самого. Але як він тримався! Такий, як і завжди, урівноважений, лагідний, ласкавий. Трохи менше гумору стало, більше смутку в очах з’явилося. Задумається, дивиться кудись... І не знаєш, що сказати йому, які слова розради, всі слова зайві. Звертаєш мову на якусь сторонню тему, ніби нейтральну, і відчуваєш — нейтральної теми немає. Все про життя, про життя...

...В пам’яті одхиляю все, що, мов віти в саду, заслонює образ його. Ось він переді мною, весь освітлений. Усміхається. Як і колись — я з ним відпочиваю душею.

— От ми й знову зустрілися, — кажу я. — Давайте пройдемось по наших місцях, згадаємо... Поговоримо, як тоді. Сядьмо на лавці в Ботанічному... Тут вони всі бували... А тепер тут— і Ваші сліди…

Л-ра: Шумило М. Силуети: статті, спогади, щоденникові записи. – Київ, 1990. – С. 242-248.

Біографія

Твори

Критика