3 августа 2018 в 22:19 Улас Самчук 404

Епічність Марії Уласа Самчука

Епічність Марії Уласа Самчука

План

Вступ…………………………………………………………………………3

Розділ І Улас Самчук – письменник епічної широти…………………….5

Розділ ІІ Голодомор 1932-33 рр. у романi "Марiя" Уласа Самчука….10

Розділ ІІІ Образ Марії у однойменному романі Уласа Самчука……...13

3.1 Опосередкованість образу……………………………………………18

3.2 Характеристика образу Марії………………………………………..19

Висновок……………………………………………………………………

Список використаної літератури

Вступ

Першим, хто сказав світові правду про 1933 рік, його причини і наслідки, став автор роману “Марія” Улас Самчук. Написаний у високому стилі хроніки життя жінки-селянки, роман підносить її образ до символу України, багатостраждальної нашої землі.

Як син і виразник інтересів українського селянства, письменник зразу ж вловив увесь розмах нашої національної трагедії. Високого трагедійного звучання твір набуває поступово. З перших сторінок іде навіть трохи ідилічний опис життя і побуту українських селян з їх буднями і святами, радощами і клопотами. Зовсім інше, моторошне враження справляють останні розділи роману. Автор підносить їх до рівня трагедійного національного епосу: всі головні герої — гинуть. Особиста трагедія жінки-матері стала трагедією всієї України. Образ Марії — найбільш ємний і значущий. Автор продумав усе до деталей, починаючи з біблійного імені. Жодного разу ніхто в романі не назвав її Марійкою чи Марусею. Від колиски і до жахливої і голодної смерті вона — Марія. “Коли ж її тепла і радісна мати селянка Оксана виймала з довгої пазухи груди, Марія здалеку відчувала їх, моргала усточками й намагалася продерти свої майбутні оченята… Тридцять днів гаснула сама Марія — покинута, одинока”.

Жахи цієї смерті У.Самчук змальовує з такою документальною точністю, що ми спізнали лише в останні роки зі спогадів очевидців та жертв голодомору, які залишилися живими і змогли “заговорити” лише у незалежній Україні.

Роман “Марія” — роман-спалах, роман-реквієм, роман-набат. Надрукований 1934 р. у Львові, він дуже довго ішов до своїх читачів. По-стефанівськи “коротко, сильно і страшно” описує Улас Самчук голодний 1933 рік. До зображення життя своїх героїв автор підходить з мірою українського вітаїзму — життєствердження.

“Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі”.

Попри трагічну тональність останніх розділів твору, роман У.Самчука сповнений життєстверджуючим пафосом: український народ безсмертний, і він має своє майбутнє. Тому так актуально звучить заклик Гната до уцілілих від голоду односельців, скомпонований у біблійному стилі: “Затямте ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, витравлені голодом, мором! Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..”.

Утіливши у своїй творчості гірку долю українського народу в ХХ столітті, письменник та його роман “Марія” тепер уже назавжди залишаться в історії української літератури.

Мета дослідження – з’ясувати особливості образу головної героїні, взаємовідносин між людьми, події в яких вони живуть у романі «Марія» Уласа Самчука.

Завдання дослідження:

  • З’ясувати найбільш характерні ознаки епічного мислення Уласа Самчука.
  • Охарактеризувати образ трагедії голодомору на сторінках роману.
  • Охарактеризувати образ Марії у однойменному романі Уласа Самчука.

Об’єктом дослідження є роман Уласа Самчука «Марія».

Предмет дослідження – особливості художнього мислення та відображення образів Уласа Самчука в романі «Марія».

Розділ І

Улас Самчук - письменник епічної широти

Улас Самчук дебютував як український літератор у міжвоєнні часи XX ст. Навіть якщо не вважати першим літературним кроком твір кременецького гімназиста в рукописному журналі «Юнацтво» (16 лютого 1922 p.), то незайвим буде звернути увагу на назву цієї публіцистичної спроби: «Не любити не можу свою я країну...» Назва дуже промовиста й може бути епіграфом до всієї творчості письменника, бо те, що він написав потім,народилося власне з любові й великої потреби осмислити долю своєї землі.

Через недолю свого народу й своєї батьківщини Самчук ще юнаком опинився за межами рідного краю. Але, одірвавшись фізично від батьківщини, він перебував з нею у нерозривному духовному зв'язку. У центр своєї світобудови письменник постійно ставив батьківщину (Дермань — Тилявку — Волинь) і Батьківщину — Україну. Відповідно система його персонажів розросталася в міру того, як сам автор віддалявся від батьківського порогу, рідного села, волинського краю, українських теренів; знову повертався до них і зрештою, повторно й назавжди залишав їх як фізичні величини, несучи образ у душі. У чужому світі він ще глибше, ще болючіше відчував, бачив і переживав долю рідного народу й рідного краю: виповнювало вщерть його духовне єство, зміцнювало й утверджувало в чужому світі його письменницький талант. «Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю», — писав якось Улас Самчук. «Хочу бути свідомим їх буття, щоб їх стопи не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в часі і просторі», — писав він в іншому місці й з іншого приводу. І він з честю виконав своє завдання: став літописцем свого часу та свого народу, увійшовши в історію української літератури письменником дійсно епічної широти. Найкраще свідчення тому — його багатожанрова творча спадщина.

Як літератор з «Божою іскрою» (за визначенням Р. Гром'яка), Улас Самчук писав постійно, за будь-яких умов. Неможливо вибудувати струнку хронологію його творів, оскільки письменник дуже часто працював одразу над кількома текстами. Так, роман «Кулак» і перша частина трилогії «Волинь» («Куди тече та річка») датовані 1932 роком. 1936 р. у Львові вийшла друга частина «Волині» — «Війна і революція», а наступного року третя частина — «Батько і син». Тим часом у 1934 р. вийшла друком «Марія» (думки розходяться: повість це чи роман) — твір, що висвітлює події страшного голодомору в Україні в 1932— 1933 pp. Згодом у Німеччині виходить перша частина трилогії «Ост» («Схід») — «Морозів хутір» (1948 p.), а в Канаді —друга частина «Темнота» (1957 р.) і третя — «Втеча від себе» (1982 p.). До цього часу вже побачили світ книги спогадів «П'ять по дванадцятій» (1954 p.), «На білому коні» (1956 p.), «На коні вороному» (1972 p.), «Чого не гоїть вогонь» (1959 p.), «На твердій землі» (1967 p.). А ще була публіцистика, «Планета Ді-Пі» (1979 p.), вийшов останній з розпочатих і вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів» 1980 p.), присвячений життю заокеанської української еміграцій.

Уже в перших оповіданнях Уласа Самчука виразно відчувається вдумливий автор, який хоче пізнати й відтворити сучасний йому світ і місце в ньому української людини.

У цьому аспекті на перше місце висувається славетна «Марія» (1933 p.), що свого часу зробила ім'я Уласа Самчука відомим у всьому світі. Це своєрідний роман-епопея й водночас сконденсована пекучим болем новела про трагедію українського села, про жахливий голодомор в Україні 1932—1933 pp. Крім того, це перший в нашій літературі мистецький твір, де відтворено голодову трагедію українського народу 1933 р. І написаний він того ж страшного року. Автор не був свідком того нелюдяного шаленства, що відбувалося в ті роки в Україні, але його творча уява з неймовірною правдивістю наблизила читачів до тієї безпрецедентної трагедії. Самчук написав твір великої життєвої і мистецької правди.

Цей роман, епічний за способом художнього зображення, розгортається в двох планах: з одного боку, в плані чисто людському, особистому, психологічному, Самчук зобразив людей з усіма властивими їм високими й низькими інстинктами, сильними та слабкими рисами характеру, добрими й поганими вчинками. З іншого — у плані соціальних, суспільних стосунків і подій, у колі яких людина проводить своє особисте життя. Подати в реальній мистецькій єдності ці два плани — дуже складна трудність для кожного автора. Улас Самчук, тоді ще зовсім молодий автор, успішно впорався із цим. На думку Г. Костюка, сприяли цьому три мистецькі компоненти: по-перше, глибока синівська любов і пошана автора до свого народу, знання його життя, його душі, його воління; по-друге, неповторно авторові, пристрасно-життєдайні образи українських людей, української природи; по-третє, властивий тільки Самчукові творчо виявлений стиль ліричного монологу, що, як електричний струм, проймає весь сюжет повісті й тримає читача в постійній напрузі. Ці компоненти творять високомистецьку цілісність сюжету, де людина, природа й соціальне життя виступають як органічні складники процесу.

«Марія» — повість про воістину страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду. Під мертвотний прес голодомору підпадає на сімдесятому році життя й Марія, що, зрештою, з огляду на її вік, не виглядало б трагедією такого великого масштабу, якби ми з кожною сторінкою твору не усвідомлювали все чіткіше, що в цій старій жінці уособлена сама Україна, несхитна в моральних своїх переконаннях, але беззахисна перед злом. І сама Марія, і її донька, внуки, її чоловік Корній, як і багато, багато — мільйони! – їх сучасників, у лиховісний 1933 р. вмирають з голоду. Останні хвилини життя Марії — це й останні рядки повісті: «Ніч. Без початку і кінця ніч. Ніч вічності... Холонуть засохлі уста... Западають груди... З напруженням рветься останній нерв... Серце робить останній удар». Несила висловити почуття, що викликає ця книга, — це міг зробити тільки автор за допомогою живих образів. Логіка людини тут безлика. Але все ж таки, думається, «ніч вічності» — це для тих, хто не витримав і впав. Але для тих, хто витримав, для тих, хто щойно народився, є життя. Вони житимуть і продовжуватимуть вічне буття українського народу. Отже, «Марія» — це твір трагедійно-оптимістичного жанру, твір, що гартує свідомість людей і утверджує буття нашого народу.

Отже, мають рацію ті дослідники творчості Самчука, які вважають художнє мислення письменника епопейним. Наприклад, Степан Пінчук, не вагаючись, називає Уласа Самчука українським Гомером XX ст. На думку дослідника, в епічних творах Уласа Самчука «наче нічого такого не відбувається, чим перекраюється географічна карта бодай цього вузького регіону, письменник тут нітрохи не погрішив проти правди життя. Саме в цьому й виражається певна загальна закономірність літератури, згідно з якою найзначущіші твори постають на матеріалі окремих вузьких регіонів, а в їх основу закладені факти біографії самих творців чи добре знаного ними найближчого до них оточення. Треба мати в собі таку духовну моральну силу, щоб надати своєму власному життєвому досвіду загальнонаціональної й навіть уселюдської значущості, треба мати таку біографію, яка була б придатною для такого високого художнього втілення. Така сила й така біографія дала Шевченкові право сказати: «Історія мого життя є частиною історії мого народу». У Самчука ж вистачило творчої наснаги та внутрішньої величі для того, щоб реалізувати це право у своїх великих епічних полотнах.

Розділ ІІ

Голодомор 1932-33 рр. у романi "Марiя" Уласа Самчука

1933 року свiтову громадськiсть приголомшило нечуване в iсторiї лихолiття, яке спало на голову українського народу - органiзований сталiнсько-бiльшовицькою системою СРСР голодомор, що призвiв до зменшення українцiв на одну п'яту, - сучаснi дослiдники обчислюють кiлькiсть жертв порядком 7,5-8 мiльйонiв. Психiчнi вiдхилення мертвих канули в небуття разом з їхнiми виснаженими тiлами. Зранена психiка живих залишилася на все життя. Її ж вони передають своїм нащадкам, навiть тодi, коли б їм цього не хотiлося.

Улас Самчук належав до лiтератури української дiаспори, тому згадаймо визначальнi риси емiграцiйних творiв.

Iсторiя української дiаспори розподiляється на три основнi перiоди: 1921-40 рр., коли Захiдна Україна знаходилася пiд владою Польщi: 1941-45 рр., коли дiти перших емiгрантiв поверталися на Україну, сподiваючись на нацiональне вiдродження пiд фашистською владою, та 1945-54 рр., перiод заснування лiтературного об'єднання "Мистець кий Український Рух" (МУР), яке дало початок систематизованому лiтературному життю в емiграцiї. Головними цiлями дiаспори було створення "великої лiтератури", тобто творiв свiтового рiвня та органiчного, нацiонального лiтературного стилю. Вони намагалися в повнiй мiрi користуватися перевагами вiльного свiту. Вiдзначалися войовничою вдачею, мужнiстю, азартом боротьби.

"Марiя" - найсенсацiйнiший твiр письменника та перший художнiй документ української лiтератури про голодомор.

Початок твору - звичайне селянське життя з його щоденними турботами й радощами. Коханого Марiї Корнiя забирають до росiйського флоту, де вiн пробув сiм рокiв, ставши за цей час учасником нещасливої для Росiї вiйни з Японiєю. Не одержавши вiд свого коханого жодного листа, Марiя подала рушники Гнатовi, парубковi тихої, але наполегливої натури, невгамовному хазяїновi.

За роки служби Корнiй нахапався того, що стало визначним у характерi його середульшого сина Максима, - зневаги до рiдної мови, бездумностi та жорстокостi. Але любов Марiї (пiсля повернення Корнiя вона покинула Гната, вийшла замiж вдруге за того, кого любила по-справжньому), невсипуща праця на землi - повернули його у звичайне селянське русло.

Тут сюжет скрiплений таємницею. Коли Корнiй та Марiя сп'ялися на ноги, хтось у Великодню нiч пiдпалив їх нову хату, клуню, хлiви - усе обiйстя. Перед самою Марiїною смертю приходить до неї старенький чернець, колишнiй її чоловiк Гнат, i просить у неї прощення за свiй злочин. Усвiдомлюючи необхiднiсть прозвiтувати про нього перед Найвищим Судом, Гнат вiдчуває потребу у спокутi.

У фiнальнiй сценi вiдбувається досить часте в українських творах дiйство: Корнiй рубає сокирою свого сина-вiдступника, котрий пиячить з подiбними до себе в той час, коли його мати помирає з голоду. У вчинковi Корнiя вiдбилася життєва позицiя Самчука, його вiра в людську волю до життя аж до останнього подиху.

Таким чином, голодомор в розумiннi письменника - закономiрне звiрство сталiнської влади. Вiн є також i розплатою за людськi грiхи: нехтування Марiєю шлюбним обов'язком, пiдпал Гнатом Корнiєвого хазяйства, а найголовнiше - фатальну прихильнiсть Максима до бiльшовицького ладу. Написаний "по гарячих слiдах", роман не мiстить чiтких рецептiв виходу з кризи. Але Самчук покладається на силу самого життя, яке не дозволить людям втратити Божу подобу.

Розділ ІІІ

Образ Марiї в однойменному романi Уласа Самчука

Життєвих колiзiй й перепетiй, якi випали на долю довго невiдомого нам українського митця iз дiаспори Уласа Самчука, вистачило б, мабуть, не на один десяток життiв. Не судилося йому стати письменником на рiднiй українськiй землi. Далеко вiд України розквiтла героїчно-трагiчна, життєво-реалiстична, правдива художня проза письменника.

Надто гостро сприймав Улас Самчук усi iсторичнi подiї, якi переживала Україна, його рiдна сторона, у XIX-XX сторiччях: саме в цей час у центрi Європи на очах усього свiту знищувався великий народ! Докладалися всiлякi зусилля i винахiдливiсть, аби вбити у зародку саме бажання людей бути українцями. Саме цi обставини поставили перед митцем Самчуком питання: чому так сталося, що ж вiдбувається з Україною? Мовчати письменник не мiг. Отож усi свої думки, болiснi, вистражданi, вилив у "найсенсацiйнiм з усiх творiв" романi-хронiцi "Марiя", написаному у Празi 1933 року. Наступного року твiр було надруковано у Львовi. Протягом 30-х-80-х рокiв неодноразово перевидавався у США, Аргентинi, Канадi, пiд час вiйни - в Українi, у Рiвному. 1991 року роман надрукували у Києвi.

Поштовхом до написання роману став голодомор в Українi 32-33-го рокiв, але змалював письменник гiрку iсторiю життя України через життєву трагедiю героїв роману впродовж кiлькох десяткiв рокiв, бо така його творча манера - показувати людину в iсторичному часi.

Марiя - головна героїня роману. Змальовуючи її нелегке сирiтське життя, Улас Самчук наводить нас на думку, що подiбною до Марiїної долi була iсторiя України кiнця XIX - початку XX столiття, яка пiсля поразок минулих вiкiв лишилася сиротою, бiдною вдовою на узбiччi свiтової iсторiї. Проте цiною неймовiрних зусиль зумiла вистояти, на початку XX столiття навiть змiцнiти, сподiваючись на краще. Коли читаєш твiр про долю жiнки-страдницi, то здається, що вже щось подiбне доводилося чути ранiше. Це справдi так, бо наснажений цей образ фольклорними мотивами: раннє сирiтство, дитинство в наймах, перше дiвоче кохання, розлука з милим, вимушене одруження з нелюбом, трохи сiмейного щастя з коханим. Все склалося саме так у життi Марiї. Та це ж тiльки, як-то кажуть, канва. А вишиванка життєвої долi Марiїною значно строкатiша. "Провiсники лиха" раз у раз вриваються у її долю..."

Спробуємо i ми разом з Марiєю упродовж усiх двадцяти шести тисяч двохсот п'ятдесяти восьми днiв пережити, перестраждати, пересмiятись i виплакатись. Марiєю вiд народження i до старостi називає автор героїню. I це символiчно. Початок її життя був розкiшним. Марiя-немовля - "жива репетлива дiйснiсть", вона розкошувала: "Не раз прокинеться вiд сну, нап'ється з материного лона пахучого напою i наповнюється радiстю... Белькоче, пiднiмає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепiрює ледь помiтнi пальченята, завзято ловить щось настирливе перед очима". Iз цим властивим справжньому борцевi за iснування щирим завзяттям Марiя пройде весь вiдведений їй долею шлях. Та ось перше лихо, яке довго не могла збагнути Марiя, Вона - сирота. Розпочались поневiряння маленької героїнi: життя в убогiй тiтчинiй родинi, де ще "п'ятеро крикливих ротiв", що "хочуть самi обов'язково щодня їсти". Найболючiше дiвчинцi не те, що ходить у бруднiй полотнянiй сорочинi, вiчно голодна, що кожен може образити її, а те, що Марiя свiдомо розумiє, що вона сирота - i у вiдповiдь своєму кривдниковi вона не може сказати, як iншi: "Чекай, чекай! Як скажу мамi - побачиш!.." А вона i не каже цих слiв, а "пiде над рiчку, порюмсає i знову добре".

Час плине i з недоглянутої, циганкуватої, з "великим набубнявiлим животиком" дiвчини виросла красуня, за якою упадали хлопцi з усiх околиць, а згодом ми бачимо Марiю-матiр. Героїня Самчуком обожнена, вiн намагається подати її життя у чiткому хронологiчному порядку день за днем, рiк за роком "у художньому стилi художньої агiографiї". Ось ми бачимо, як Марiя-мати годує немовля: "Голова її похилена направо, очi спущенi й закритi довгими повiками, а уста стуленi у легку й прозору усмiшку". I цим бiблiйним мотивом письменник з перших сторiнок роману вмотивовує "житiйний", а тому й трагiчний характер образу: днi її лiченi, "iм'я їй Марiя". Вона запрограмована на нелегку долю ще й тим, що народилася у свiтi, де точиться одвiчна боротьба добра зi злом. Уже малюючи портрет маленької Марiї, автор говорить: "У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розiв'ється, розцвiте й пiзнає добро i зло". А героїня ж прагне щастя. Для Марiї це - радiсть дитинства (коли є люблячi батько й мати), взаємне кохання, родинне щастя (життя з коханим чоловiком), радiсть материнства, достаток, праця на своїй землi. Але чомусь усi Марiїни мрiї про щастя у дiйсностi миттєвi. Родиннi трагедiї зумовленi жахливим часом. Помирають батьки, дiти вiд першого шлюбу, вiд голоду в нiмецькому полонi гине син Демко, деморалiзується недоформована розхристана душа Максима... Судилося Марiї випити свою чашу сповна: спiзнала вона справжнього щастя, зазнала й тяжкої недолi; i що бiльшим було її щастя, тим бiльшою i страшнiшою була катастрофа. Її життєвий шлях - то доля всiєї України. Марiїн рiд, як i бiльшiсть українцiв, зустрiли революцiю непiдготовленими. А найбiльше горе матерi - бути свiдком, як гинуть дiти, згасає увесь рiд: на Соловках - наймолодший син Лаврiн, зять Архип, у селi вiд голоду донька Надiя, внучка Христуся, останньою - сама героїня...

Трагiчний фiнал наштовхує на роздуми. Весь час, вiд раннього сирiтського дитинства i аж до революцiї, ми постiйно вiдчуваємо, що в якi б скрутнi ситуацiї не потрапляли герої твору, все рiвно не опинялись у ситуацiях безнадiйних: мовляв, усе минеться, адже головне - життя продовжується. А чим же принципово вирiзняється бiльшовицька влада вiд усiх iнших? Вона такої надiї не залишала нiкому. Болiсно це сприймати розумом, але пiдтвердженням цьому є роман Уласа Самчука "Марiя" i, звичайно, життя. Розв'язка твору трагiчна - вмирає жiнка-мати, продовжувачка роду, який знищено соцiальними катаклiзмами. Письменник вiрив у те, що Україна i українцi ще вiдродяться, заживуть щасливо, тому i фiнал роману життєстверджуючий. Марiя бачить сонце, а Гнат (її перший чоловiк) бачить, як "воскресають мертвi з гробiв, встають з домовини люди, далекi, забутi, розкиданi по всiй землi. Встають i спiвають радiснi пiснi. Гнат цiлує старечу руку своєї колишньої дружини-красунi: "Цiлую руку матерi. Цiлую святiсть велику. Цiлую працю! Марiє! Марiє!"

Так оцiнює автор долю жiнки, яка мужньо пройшла крiзь усi випробування i, наблизившись до бiблiйних героїнь, пiднеслася до символу України.

3.1. Опосередкованість образу

Автор характеризує образ героїні не безпосередньо, а за допомогою обставин та висловів інших персонажів у творі (опосередковує образ).

Наприклад, Домаха, найближча для Марії людина, так оцінює Марію: « – Це, чуєш, від неї. Це вона… То знаєш, як то є… Дівча молоде, дурне. Добре воно, але ще молоде… Пручається, соромиться…» [1; 33].

І Мартин, господар героїні, характеризує Марію: «А, як самі знаєте, держу її сьомий рік. Золота дівка. Що не похопить – горить в руках» [2; 34]. Мартин засвідчує працьовитість дівчини.

Корній висловлює таку думку про Марію: «Така і Марія. Сьогодні моя, завтра чортова» [3; 78]. Цими словами автор зображує непостійність героїні.

Перший чоловік Марії, Гнат, так оцінює жінку: «Ти правдива, Маріє…» [4; 94].

«Казиться з жиру. За хлопцями гицає, як кобила» [5; 54]. Так Трихон, жид, говорить про Марію, засвідчуючи її розгульність в перші роки заміжжя.

Гапка, сусідка, вважає, що вона на Гната «і задом не дивиться» [6; 87]. Марія – вірна своєму другому чоловікові.

Вже на кінець життя син Марії так говорить про своїх батьків: «Я, Максим Корнійович Перепутька, відмовляюся від своїх батьків-кулаків, які ціле своє життя були врагами робочого класу і стояли на засадах власності і навіть тепер не зрікаються своїх ганебних засад» [7; 150].

Опосередкованість образу може стосуватися не тільки духовних якостей героя, а й зовнішності. Так, Гнат дає оцінку привабливості Марії: « – Дивлюся на тебе, Маріє, і стає страшно. Страшно за твою таку красу. Тобі треба сидіти в світлиці, накинути царську одіж і бути чиєюсь царицею. Ні, ні… Тобі тільки царицею бути. Ти надто хороша, у тебе ж пісне яка, яка пісне» [8; 22].

Сусіди характеризували зовнішність Марії так: « – От так дістав жіночку! – говорили сусіди. – Така кривина, а таку підчепив кралю. Га!..» [9; 40].

Коли Марія на своєму весіллі співала, то ось якою вона була: «Одягнута і зав’язана по-молодецьки. На голові попеляста шовкова хустка, перев’язана червоною стрічкою. На шиї багато справжніх дорогих коралів. Сама свіжа, пишна, натхненна. Очі невинно спущені додолу і закриті рівними гребінчиками вій» [10; 40].

Сусідка Марії, Гапка, описує героїню так: «Молодиця, як тур… І грім її не візьме…» [11; 86].

Та ж Гапка каже, що Марія «гладка, як кобила» [12; 87].

З часом Марія вже не та, зів’яла: «Марія вже не та, не колишня. Клопоти, праця зім’яли її молодість і красу» [13; 85].

Гнат пізніше так описує Марію: «В той час двері зненацька відчиняються і у дверях бачу бліду, виморену жінку» [14; 95].

3.2. Характеристика образу Марії

Характер Марії – це своєрідна гамма якостей, які змінюються, заміняють одна одну з часом. Це можна простежити, проаналізувавши життєвий шлях героїні.

Дитинство Марії випало тяжке. Відчула на собі сирітство («І тоді відчула Марія своє сирітство» [15; 10]). В цей період у неї проявляються різні риси. Наприклад, терплячість: «Роса розмочує ретини, заходить в бруд і роз’їдає їх. Чути гострий біль, виступає чорна густа кров. Але Марія не зважає на це» [16; 11]. Працьовитість притаманна їй з самого дитинства: «Вставала рано з сонцем, брала в пелену шматок сухого хліба і гнала зграю» [17; 11]. Не злопам’ятна – «піде над річку, порюмсає – і знову добре» [18; 11].

Марія виросла напрочуд гарна – «на двадцятій весні відчула дівочий сором…» [19; 11]. Автор сам наголошує на вроді дівчини: «з Марії стала – о, дівка! Не скінчилось п’ятнадцять, як почали за нею оглядатися та стригти очима» [ ; 12]. Знаходимо також зовнішній опис Марії: «Виграють оті чорнені, оті бездонні очі… Глянь – опалить… А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум’ям горять. Картина – невгамовна, співоча картина» [21; 12].

Однією з характерних рис Марії є її любов до церкви: «Білить, рве, і по короткому часі, вимита, вичепурена, у найповнішій шелестючій спідниці, з хустиною у руці біжить Марія на вечірню» [22; 18]. Не тільки любить, а й регулярно відвідує церкву: «Завше ходила, то і тепер піду» [23; 16].

Марія, як і раніше, не цурається праці: «Та що Марії праця? Жне, в’яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить» [24; 12].

Марії притаманна легковажність, несерйозне відношення до важливого: « – Говорять, що до неї Гнат Кухарчук збирається свататись. Марія тихо хіхікає. Смішно» [25; 19].

Капризність, самовпевненість також присутні у характері Марії: « – Не знаю. – відтяла вона і закопилила губу» [26; 26]. Марія – кокетка, проте не бажає серйозних стосунків: «Посміється, пожартує, а вийдеш до нього в садок?» [27; 13].

Не чужа Марії така риса, як сором’язливість: «Налилася, мов ягода» [28; 18].

Марія нетерпляча: « – Ну ти й гавиш! Пусти! Чого ти так негарно сопеш?..» [29; 26].

У дівчини з’являється наречений, Гнат. Та вона вважає, що не пара для нього: «Нащо в’яжешся з обдряпаною наймичкою» [30; 26].

Вона хитрувата: «Засміялася. Не розуміє, мовляв. А вона, капосна, розуміє гаразд…» [31; 33].

Марія виходить заміж. В цей період вона трішечки сором’язлива і хвалькувата: «Марія трохи соромилася, але відчувала приємність і знала, що їй будуть заздрити товаришки» [32; 36].

«Під вінцем Марія бліда, як панночка. Тільки опущені вії, та брови чорніють, та кучері, що вибиваються з-під вельона…» [33; 37]. «Піднесена і урочисто чиста Марія приймала свої дари, цілувала кожного в уста, а Мартина – нахилилася і, як батька, поцілувала в руку» [34; 39] – в цей момент автор засвідчує святість, піднесеність дівчини.

Марія одружилася з Гнатом, який підносить Марію до личини Святої: «Гнат дивиться на Марію, дивиться, мов на святу. Здається, що це янгол злетів з неба, сів у нього за столом і виспівує тужливу, але чарівну пісню. Підійти до неї, стати прилюдно на коліна, поклонитися до землі» [35; 40].

Вийшовши заміж за нелюба, Марія таки взяла себе в руки і заспокоїлася: «І Марія поволі втихомирюється. Для неї починається нове життя, і треба з цим помиритись» [36; 41].

Марія старанна, відповідальна: «З першого тижня Одарка багато домашньої роботи спихнула на Марію, і та сумлінно і справно виконувала свої обов’язки» [37; 41]. Марія намагалася потоваришувати з Одаркою і, слухаючи наказу Домахи, «намагалася слухати та бути привітливою» [38; 39].

Автор зображує Марію модною, не застарілою: «Одарці дещо не до вподоби, що Марія занехаяла старосвітські звичаї і не вбиралася до шлюбу, як це було прийнято, але такі вже настали часи» [39; 39].

Невдовзі Марія народжує хлопчика, Романа. В цей період вона забобонна: «Коли купала, клала до води любистку, щоб любили дівчата. Одягала сорочечку перед челюстю печі, вигрівала і хрестила її. Огонь і хрест відганяє нечисту силу. Боялася і тремтіла, щоб не впав на нього злий погляд і щоб не наврочив. Кілька разів бабу Улиту приводила, щоб викачала переляк» [40; 43]. Після одруження Марії з Гнатом жінку переслідує низка втрат і загибель сина Романа: «Роман був мертвий» [42; 49]. Тоді священик прирівнює Марію до Богоматері: « – Сестро! Чую біль твій, біль матері, яка тратить свого первенця. Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Матір, що родила світові Бога Живого, який всім людям кинув слова: «Прийдіте до мене, всі страждаючі і обременені, і аз успокою ви…» Його розп’яли за це. І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп’ятого Сина, чекаючи Його смерті. Пригадай її велику мужність, попроси у неї сили пережити твоє горе і видержати все так само, як це видержала Вона, найбільша з усіх матерів…» [41; 49].

Вдруге Марія народила неживу дитину: «За півроку родилася нежива дитина» [43; 50]. Це сильно підірвало психіку Марії. А коли Корній приїжджає у відпустку у рідне село і швидко від’їжджає, Марія поводиться, наче божевільна: «Вбирається у барвисті спідниці, голову криє по-дівочому, заплела розплетену дружками косу. Домашня праця не цікавить більше Марію: «Напрацювалася і натягнулася. Досить. Неділі, музики, сміхи вечірнього стояння на перелазах» [44; 53].

Марія втратила сором: «Марія не соромиться з такими (сопляками) скалозубити, грати в карти і вихіхікувати по темних закутках» [45; 56].

Стала байдужою: «Хай, про мене, і сам себе віддасть тій Гапці. Байдуже…» [46; 57].

Через те, що Гнат почав часто навідуватися до сусідки, Гапки, Марія заспокоюється і перестає гуляти на вечорницях бозна з ким, а залишається вдома. Знову втихомирюється і повертається до життя («Марія нікуди не йде…» [47; 57].

Подружнє життя Марії поволі налагоджується: «Гнат і Марія чують під собою твердий грунт. Все, що було, стерлося з пам’яті. Жиють спокійним селянським життям» [48; 60]. Але це щастя швидко припинилося двома бідами: смертю доньки Надійки від тифу: «…не минув місяць, як весела говорунка Надійка в муках та стражданні покинула назавжди наш мир» [49; 61] та тим, що Гнат зламав ногу («Одного дня поїхав у ліс, попав під деревину, яка потрощила йому якраз криву ногу» [50; 61].

Коли повернувся Корній, Гнат якраз був у лікарні. Марія, як могла, догоджала Корнієві Перепутькові, що на той час жив у неї. Ось якою бачив Гнат Марію в цей період після розповіді брата Михайла: «Бачив Марію, що скидає матросові брудного чобота… Бачив Марію, що хмелиною в’ється навколо дужого тіла ворога… Бачив Марію-рабиню, Марію, що цілує ту руку, яка її б’є по лиці» [51; 63].

Хоча Марія і страждала фізично, але вона не плакала, не сумувала: «Чого ж їй плакати? Не для того рвалася, не того шукала. Сама винна, обіцяла і забула обіцянку, не чекала. Не вірила в любов, захотіла багатства. Покутуй» [52; 69]. «Марія гнулася перед ним лозою» – Марія з усієї сили намагалася догодити Корнієві.

Марія покидає Гната і йде до Корнія. Знову втрачає дитину. Коли завагітніла вдруге, Корній виявив бажання одружитися; власне, цього Марія і чекала все своє життя, це її мета: «Хомиха божилася, що Марія ледь стояла під вінцем, такий вже у неї живіт, але це не так важно. Досить, що Марія впертою працею, самовідреченням добилася нарешті права бути законною власністю свого чоловіка. Не чула границі радості» [53; 70].

Народжується син, Демко. Хоча Марія хоче назвати хлопчика іншим ім’ям та батько не погоджується, і жінка підкоряється. Вона стала покірною: «Марії це ім’я не зовсім подобається, але раз хоче батько… Що може вона проти батька?» [54; 71].

З часом змінювалися риси характеру Марії. Вона стала байдужа до думки суспільства: «Гомонять сусіди. Не розуміють вони Марії. Але їй байдуже» [55; 72].

Поволі Корній з Марією зводяться на ноги, будуть своє господарство вперто. Лише тепер Марія щаслива, по-справжньому щаслива: «Їй весело і радісно. На обличчі спокій, видно сяйво щастя – короткого і приходящого, але все-таки щастя. «Ми, – кажуть Маріїні очі, – не вимагаємо багато щастя. Щастя наше у повноті існування, але кілька разів на рік ми скупчимо його в одно велике видиме щастя, щастя, яке випромінює з наших віч, з наших уст, з наших душ» [56; 76].

«Ті кілька добрих слів відняли всю її втому» [57; 43]. Марія, як і всі, прагне добра, любові.

«Жінка рве з останніх сил» [58; 72] – таки не змінюється одна з найважливіших рис характеру Марії – працьовитість.

Марія не вибаглива до одягу, не перебірлива – «До цього часу вона нічого не купувала для себе. Доношувала все те, що принесла з собою від Гната» [59; 75].

«Марія виросла на господиню й матір» [60; 80] – так автор засвідчує, що Марії притаманні риси як чудової господині, так і матері – любов, ніжність, терплячість.

І ось Марія знову вагітна, проте «…не зважає на свою вагітність. Підтикнувши високо спідницю, містить ногами глину, викладає заступом на стіл…» [61; 80]. Марія працьовита, невтомна, не може сидіти без роботи, адже навіть тоді, коли їй личить відпочивати, вона важко працює.

«Марія й не думає журитися» [62; 80] – ця жінка дуже життєрадісна, весела.

«А Марія ночей не спала – виглядала і сподівалася» [ ; 84] – так Марія чекала на Корнія, якого забрали на війну.

«Упораюсь, Гнате… Якось упораюся…» [63; 85] – так різко відповіла Марія на пропозицію Гната допомогти. Це свідчить про те, що жінка покладається лише на свої сили, можливо вона трішечки самовпевнена, вважаючи, що впорається зі своїм господарством, не бажає нічиєї допомоги.

«…не знаєш людей, у кожного язики без кості…» [64; 85]. Це свідчить про її досвід: у власному житті вона вже, напевно, не раз стрічалася з пліткарством.

«…і за неграмотну Марію Перепутько…» [65; 84]. За все своє життя Марія так і не навчилася читати і писати.

До цього часу жінка не втратила дівочої сором’язливості: «Марія ніяковіє…» [66; 86].

«Чого лякаєшся, Маріє?» [67; 93] – з часом Марія стала ляклива.

«У тебе (у Марії) … порвалися чоботи. Не мерзнуть ноги? Скоро ж зима…

– Чи ж то первина» [68; 96]. Марія терпляча, не звертає уваги на свій зовнішній вигляд, і, нарешті, не піклується про своє здоров’я.

«Марія йде з долини і несе на коромислі повні два відра води. Засапується, стає, перекладає коромисло на друге плече, відсапується» [69; 70]. Марія знову показує свою працелюбність. «Не думає над тим, чи це комусь подобається» [70; 70] – жінка байдужа до думки суспільства, не звертає на неї уваги.

«Марія бігає, руки мліють від утоми, але лагідна усмішка не сходить з її уст» [71; 73] – Марія терпляча, любляча.

«Марія нічого з себе не уявляла, але Марія не могла натішитися. Вона в житті ще не дістала кращої спідниці – це ж купив він, той, який ще ніколи нічого не купував. Кинулася йому на шию» [72; 75]. Марія задоволена тим, що має. Для неї важливий не подарунок, а любов, щирість того, хто його зробив. Вона вдячна навіть за не найкращий дарунок близької людини.

«Марія думає…» [73; 76]. З часом Марія стала роздумливою, поміркованою людиною.

«Ах, Марія пережила всього. Було і хрестин, і мерлин. Не первина. Видно, під такою планетою родилася» [74; 100]. Автор показує величезний життєвий досвід Марії, а також власноруч підносить її до неба, пов’язуючи її життя, її долю з планетою.

«Їй всі рівні, всі добрі. Не робила різниці між дітьми, не заважала батькові давати їм накази, але й не боронила нічого дітям» [75; 103]. Такою була позиція Марії у вихованні дітей.

«Це нічого, що прийдеться дещо живота стягнути. Нічого. Десятина є завжди десятина. Вона готова з останнього пнутися, а все-таки десятинка буде» [76; 100]. Ця цитата засвідчує знову ж таки терплячість, силу у тому плані, що вона не боїться відмовити собі у деяких благах, також з цих рядків можна визначити важливість для Марії матеріальних цінностей (а вони для неї важливі), і ціну, яку вона готова за них заплатити (вона «…готова з останнього пнутися»).

« – Підріс, хай погуляє, – казала вона (Марія). – Прийде час і покине. Молодість є молодістю…» [77; 103]. Марія не забороняє дітям гуляти, поважає юнацький вік, бо вона ще, певно, пам’ятає й себе.

«Найулюбленішою дитиною обох Перепутьків була Надія» [78; 103]. Так як у цієї сім’ї були як і хлопці, так і дівчинка, а вона була найулюбленішою, то це означає, що вони любили більше дівчаток, як хлопців.

«Марія сиділа дома, приходили сусідки, і розпочинався сейм. Обговорювали неприсутню сусідку Химку, з Химки переходили на господарські справи, далі про сватання та весілля розмова, і так до вечора» [79; 103]. Тому можна вважати, що в характері Марії присутнє пліткарство, адже вона обговорювала сусідку Химку. Жінка має багато вільного часу, якщо могла цілий день до вечора розмовляти з подругами. Марія безпосередньо брала участь у житті всього села, якщо обговорювала у товаристві різні важливі речі. Марія мала подруг, які приходили до неї. Жінка обізнана в цих питаннях, якщо могла їх обговорювати.

«Марія ходить до церкви, як і раніш, стане десь збоку і молиться за здоров’я свого сина» [80; 104]. Не зникає також і Маріїна любов до церкви, що була притаманна їй протягом усього життя.

«…розважала Марія…» [81; 104] – з часом Марія стала поміркованою, роздумливою.

«Здавалося, не образа, а її розстріляв Масим» [82; 116] – таке велике значення надає Марія іконі.

«Посварився з Марією і Корнієм, назвав її контрреволюцією і подався» [83; 117] – Марії притаманні контрреволюційні риси, її можна назвати консерватором, адже вона не прагнула нової влади, нових порядків.

«Марія уміє годувати веприків» [84; 74] – така характеристика показує Марію як чудову господиню.

«Марія зготовити потрапить, аби з чого…» [85; 69] – знову ж автор зображує Марію як господиню і непогану куховарку.

Іде час, Марія старіє: «Втоплена Марія, притягла з поля старечі ноги, сіла під залитою цвітом грушею і слухала згасаючу пісню сонця та вечірнього дзвону» [86; 132]. Марія романтична, вже похилого віку, і знову ж таки працьовита.

«Скільки, Маріє, вилилось нашого поту. Вилилось… Пригадай тільки, скільки поту вилилось… Страшно подумати» [87; 131]. Ця цитата показує, як багато напрацювалась Марія за все своє життя, скільки сил вклала вона в своє господарство для того, щоб воно процвітало.

«Марія зложила обидві поморщені старечі руки у пелені і спокійно, рівно дивиться перед собою в далечінь вечірнього смеркання» [88; 102]. Марія стала смиренною, вона втомилася від життя, заспокоїлася, втратила свою невтомність, невгамовність.

Марія гостра на язик:

  • Чому ж ти нічого не казала?..
  • А чому ж ти нічого не казав за корову?.. [89; 126].

«Мала і я багато горя, але, коли б Бог не дав гіршого, все ще можна було б пережити. Не можу скаржитися» [90; 138]. Марія терпляча, не нарікає на свою долю, смиренна. Хоча й багато труднощів мала у житті, не скаржиться, не плаче, не вважає свою долю трагічною, а життя – важким. Це свідчить про її життєрадісність, життєлюбність.

«Марія молилася і думала … Ніколи стільки не думала, як тепер» [91; 134]. Марія стала вдумливою, поміркованою.

«Очі бачили, але серце її (Марії) бачить ще більше» [92; 136]. Ця цитата показує багатий духовний світ Марії, її безпомилкову інтуїцію, якій вона довіряє більше, ніж очам.

«Корній і Марія, мов старі птахи, залишили своє давнє гніздо і вилетіли… Чулися відірваними від землі. Боялися ходити по чужій хаті. Боялися голосно говорити. Все здавалося, що прийде справжній власник цього гнізда – і прожене, і посміється, і оганьбить їх…» [93; 138]. Це свідчить про те, що Корній і Марія боялися покидати свою оселю, їм було важко залишати свій дім, до якого вони звикли. Вони не хотіли брати чужого, боялися стати посміховиськом, бути вигнаними, зганьбленими.

Марію переслідує низка хвороб: «У мене ж спина болить» [94; 147], «Марія більше хворіє, ніж ходить. Літо і сонце тримали її на ногах» [95; 150], «Марія не могла відповісти. Кашель западенний мучить» [96; 157].

«Лягала кожний день і, лягаючи, була переконана, що вже не встане. Але завжди пригадувала Надію… Пригадувала її маленьку Христусю і вставала знов. І як його не встанеш? Треба встати. Не можна ж дати згинути живій дитині» [97; 158]. Марія вже нажилася, не мала жаги до життя. Проте мала велику любов до дочки, онуки, і вставала через силу завдяки величезним зусиллям волі. Так, Марія – вольова людина, що над усе цінує дитяче життя. Мабуть, тому, що вже втратила сімох дітей.

«Марія навіть не здивувалася, що він (Гнат) прийшов. Здавалося, так і треба» [98; 167]. У Марії завищені вимоги до оточуючих – вона не сумнівалася, що Гнат прийде. Вона навіть занадто впевнена у любові і вірності Гната. «Не проси у мене, Гнате, прощення – Бог простить, а я не маю чого прощати» [99; 108] – Марія легко прощає людям, що її оточують, не гнівається довго, не злопам’ятна.

Марія вже слаба: «Марія підійде і зупиняється. Відсапує, витирає мокрі очі» [100; 146].

«О, вона вже давно не може плакати» [101; 146]. Серце Марії вже зачерствіло, вона вже виплакала всі сльози.

«Віднесу вже сама. Якось таки дійду» [102; 146]. Це свідчить про її самостійність, впертість.

«І пішла. Пішла і йшла через сніги й хуртовину. Йшла багато верстов…» [103; 146]. Марія – витривала і вперта.

« – Пане! Голубчику! Товариш дорогий! Пустіть мені його. Прошу вас! Пустіть мені» [104; 147]. Марія готова терпіти приниження заради сина, готова сама принижуватись. «Замерзлий кусень хліба принесла назад» [105; 148]. Марія економна.

Настала нова влада, нові порядки. Померли всі Маріїні сини. Але вона не плаче. «Марія соромиться старечої сльози» [106; 145] – ця жінка хоче бути сильною, не показує слабкість, все ще горда.

Для України настали важкі часи – Голодомор. Марія хоче врятувати дочку і внучку від голодної смерті. Вже стара, ослабла, проте: «Вставала, палила в печі, щось пекла чи варила, загортала в вузличок і йшла. Йшла поволі, голосно сапала, часто зупинялася, щоб відсапнутися, оглядалася навкруги…» [107; 158]. Це свідчить про її неймовірну терплячість і самовідданість, а також про велику любов до дочки, до якої, власне, і йшла Марія.

«Кінчики проміння опалюють сухі жили руки, б’ють у запалі очі, підбарвлюють срібло волосся. Марія не жмурить очей. Дивиться рівно і широко» [108; 167] – жінка не боїться смерті.

«Спить Марія? Ні, Марія не спить. Вона вже не спить третю ніч. Марія лежить на купі розкиданого на ліжнику лахміття і впалими, широко розкритими норами очей дивиться у залите місячним сяйвом вікно» [103; 170] – так виглядала Марія в останній день свого життя.

«Питали, скільки літ живе…

– Багато, багато, людські дітоньки. Ви не проживете стільки» [104; 160] – такий вік Марії з її слів.

«Не засліпли ще старі очі. Бачать, бодай би ліпше таки засліпли» [110; 146]. Марія вважає за краще не бачити всіх жахів Голодомору.

Гнат, повернувшись до Марії, так говорить про неї: « – Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю! Маріє! Маріє» [111; 167].

Ось як змінилась зовнішність Марії: «Поморщені, сухі, запалі щоки. Випнуті гострі вилиці, очі глибоко-глибоко у мокрому місці сидять, потемнілі, згаслі. Паклі сивого волосся вибиваються з-під подертої, заяложеної хустки» [112; 167].

«Тридцять днів гаснула сама Марія – покинута, одинока» [113; 163]. Під кінець життя Марія залишилася сама, але все одно не хоче вмирати: «Довго, довго виривалася з життя Марія…» [114; 170].

«Довго, довго виривалася з життя Марія. Перетинається кожний нерв. Мідяне холодне сяйво місяця облило холодом роздуті, з розчепіреними пальцями ноги… З напруженням рветься останній нерв. Гасне поволі місяць, зникають одна за другою з голови думи, зливаються в чорну пелену, без початку і кінця… Плющаться і грузнуть очі, холонуть засохлі уста, западають груди, серце робить останній удар…» [115; 170]. Автор не хоче прощатися з героїнею, як може відтягує її смерть, чи, радше, звістку про її смерть, докладно описуючи деталі її останньої хвилини.

Марія померла.

Цікавою є зміна думки Гната про Марію під час її подружнього життя з Корнієм. Так, на початку Гнат бачить її так: «Бачив Марію, що скидає матросові брудного чобота… Бачив Марію, що хмелиною в’ється навколо дужого тіла ворога… Бачив Марію-рабиню, Марію, що цілує ту руку, яка б’є її по лиці» [116; 72]. А в кінці життя жінки: « – цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю…» [117; 167].

Цими двома репліками вимірюється весь життєвий шлях Марії, все те, що вона досягла на землі: з рабині перетворилася на святу за допомогою праці. Вона досягла найвищого – материнства.

Мова Марії народна, насичена різноманітними прислів’ями, приказками: «В мене миші лихі, в мене миші лихі, цур тобі й пек» [113; 13], «Моє невлад, то я зі своїм назад» [114; 13], «Смійся, Матвіку, дам копійку» [115; 15], «Цур тобі, прудивусе, які в тебе руді вуса» [116; 12].

Автор наводить приклад пісень, які співає Марія: «Летить галка через балку» та «Ото тії чоботи, що зять дав».

Може заінтригувати читача той момент у романі, коли Марія після того, як Гнат спалив її будинок, захищала його, запевняла всіх, що це зробив не він, а під кінець життя після сповіді Гната говорить, що знала, про це з самого початку. Зі змісту книги важко зробити висновок, що змусило Марію змінити думку або ж просто захищати зловмисника. Можливо, причиною стала її провина перед Гнатом: адже вона принесла йому багато болі, горя і прикростей. А, можливо, вік, життєвий досвід переконали її у провині Гната.

Уважно читаючи текст роману, можна зауважити, що Марія помирає двічі. Перед останнім розділом, книгою про хліб, перед Голодомором, автор зазначає: «Дні Марії скінчилися» [117; 124]. Проте Марія жила. І останнім рядком стали слова: «Марії не стало…» [118; 170]. В першому випадку Марія помирає духовно, в другому – фізично. Останні дні жінка жила без душі – Голодомор не має ані моралі, ані духовності як і в книзі, так і в житті.

Причинами ж другої смерті стали, власне, старість і голод. Скінчилися дні Марії… Так, для Марії щасливе життя закінчилося, скінчилося все те, чого вона так прагнула: жити і працювати спокійно поруч зі своїм чоловіком, бачити дітей, онуків живими. Починалося нове життя, як автор зазначає: «початок кінця». Проте «сонце так само сходило і заходило». Життя Марії, хоча і понівечене, продовжувалося до фізичної смерті.

«Ти спиш, Маріє… Ну ти й чортова личина, Маріє! Попадешся ти мені!» [120; 145], «Маріє, Маріє! Ну що? Чого плачеш?» [120; 145]. Ці цитати є словами автора, звернені безпосередньо до самої героїні твору, Марії.

Такі звернення наводять на думку, що, створивши цей образ, автор живе її життям, ця героїня йому рідна, він ніби персонально знайомий з нею. Марія ще молода, і автор трішечки засуджує, лякає її. В старості він співчуває, жаліє нещасну жінку після втрати дитини.

Марія – типова жінка того часу, така, як і усі: «…ані Корній, ні Марія, ні сотні тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець…» [121; 124]. Цим реченням автор глобалізує образ Марії, мимоволі підносить її до символу усієї України…

Взагалі все життя Марії можна поділити на чотири частини: до одруження з Гнатом, подружнє життя з Гнатом, подружнє життя з Корнієм, після подружнього життя з Корнієм. Можна помітити деяку повторюваність подій у цих частинах. Так, перша подібна до четвертої, друга – до третьої.

Перша частина (дитинство і молодість Марії) розпочинається з втрати матері та батька. Марія залишається сама – вона одинока, відкинута, нікому не потрібна. Цей період життя жінки завершується приходом в нікуди: шлюб з нелюбом.

Четверта частина (старість Марії) у свою чергу розпочинається з втрати коханої людини – Корнія і усіх дітей. Вона залишилася у цьому світі сама, без близьких і рідних. Марія помирає, йде в пустоту.

Друга частина починається з шлюбу Марії з Гнатом, важкою працею. У жінки народжується дитина, згодом помирає. Потім знову народжується нежива дитина. Третьою дитиною стала дівчинка Надійка, що також померла. Ця частина завершується розлученням Гната і Марії.

Третя частина починається з одруження Корнія і Марії, такою ж важкою працею. Перша дитина – нежива, другим народився хлопчик, потім близнята Надія і Максим, потім син Лаврін. Усі вони по черзі помирають. Останньою вмирає Надія. Завершується частина розлученням Корнія і Марії.

Однаково сильно побивалася Марія за своїми первістками від Корнія та Гната, однаково любила дітей, однаково вони й вмирали.

Висновок

Під епічністю розуміємо об’єктивовану оповідну манеру, зовні нейтральний, спокійний, розлогий тон викладу, продиктований широтою і багатоплановістю оповіді, а також єдність особистого і загального, збіг інтересів людини і народу, широту погляду на світ і його сприйняття як певної цілісності. Справжня епічність досягається тоді, коли художник стоїть на одних позиціях зі своїм народом. Але і тоді, коли життєва позиція автора не відзначається чіткістю, із великої кількості епізодів можна скласти картину побуту, вдачі, долі народу.

Отже, один шлях досягнення епічності – відтворення життєвих пластів, панорамність, епопейність. Інший шлях – створення епічності через широке застосування умовності, узагальнення.

У «Марії» втілена ідея євангельського воскресіння. Смерть Марії є початком неодмінного відродження. Вона є необхідним моментом переоцінки пережитого, найважливішою умовою доступу до іншого рівня буття. Момент смерті усвідомлюється помираючим. Смерть – це момент істини, момент ініціації, після якого обов’язково настає відродження. Вона констатує перехід до чогось нового, що народжується. Людина звільняється від умовностей і набуває цілковитої свободи.

Хоча в аналізованих творах майже немає сторінок, не пов’язаних із головними персонажами, все-таки справжнім героєм цих романів є узагальнюючий образ українського народу, він є цілісним і сюжетно самостійним. Це образ зі своїм характером, який “росте і розвивається”, образ, у якого своя композиція, свої зав’язка, кульмінація і розв’язка.

Список використаної літератури:

  • Самчук Улас. Марія. Український історичний роман.— К.— 1997.— С.3.
  • Я. Грицак “Нарис історії України”, с. 30-36.
  • Журнал “Слово і час”, 1993, №10 с. 68-71.
  • Газета “Українська мова та література”, 1997, число 5.
  • Історія української літератури ХХ ст.— К.: 1994.— Кн. 2.— Ч. 1.
  • Жив’юк А. Дерманські береги Уласа Самчука // Слово і час.— 1995.— №1.
  • Улас Самчук [Електронний ресурс].
  • Шевчук В. Самчук та його волинська сага // Укр. мова і літ. в школі. —
  • 1992. — № 11-12. — С. 30-33. Пінчук С. Улас Самчук та його роман про голодомор 33-го // Самчук У.
  • Стасик М. В. Епічні стильові домінанти художньої прози Уласа Самчука : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Спец. : 10.01.01 «Українська література» / Стасик М. В.



Ключевые слова: Улас Самчук, біографія та твори, рецензії, Критичні статті, читати онлайн, Епічність Марії Уласа Самчука