Діалог через віки (Сковородинські думи Євгена Пашковського): штрихи до теми
Оксана Проценко
Григорій Сковорода був першим самостійним ориґінальним філософом, який базувався на працях філософського мислення Європи.
І вже в нього ясно виявилася норма суто національної філософії, яка знайшла подальший розвиток у працях українських мислителів і письменників наступних століть. Сковородинська філософія стала своєрідним архетипом української нації. Відомий український етнопсихолог Яким Ярема, визначаючи місце українського філософа у духовному житті України говорить про те, що Сковорода не тільки обґрунтував концепцію національного філософського вчення, а й витворив тип “сковородинської” людини [1, 40].
Можемо сказати, що у сучасному мистецькому процесі саме такого типу людиною є Євген Пашковський. Він один із сучасних митців, якого називають національним філософом, одним із найбільших мислителів сучасності. О.Яровий зазначає, що “він – один з небагатьох, не побоїмося сказати, мислителів української літератури ХХ століття, хто належить до “малої черідки”, яка збагнула непорушну істину, закриту для адептів погибельного широкого шляху. Є.Пашковський зрозумів, що в концтаборі глобальної бездуховності гинуть найперше гурмани, аскети живуть довше, а часом і дочікуються звільнення” [2, 5].
Євген Пашковський у своїх творах роздумує над тими ж проблемами, що і Сковорода: як людині у цьому хаотичному і абсурдному світі зберегти себе індивідуальністю, повсякчас відчувати гармонію із довкіллям, як вирішити проблему єднання людини з природою, проблему екологічної катастрофи, християнської віри. Він говорить у своїх роздумах-есе: “я...шарпався розхристаним світом, приземлюючись до його доль і обставин настільки, що врешті, минаючи їх, починав за ними шкодувати, тривожитись ними та перейматись...” [3, 3].
Як бачимо, митця хвилюють проблеми сучасного “розхристаного” буття. ХVІІІ століття висувало ті ж претензії до людської особистості, що й ХХ, ХХІ: ті ж світовідчуттєві песимістичні установки, високі політичні і соціальні аспірації, а звідси – душевні страждання, відчуження і метання людської душі. Час, який дає можливість людині замислитись над смислом життя, “відійти від цінностей малих і дійти до цінностей великих”.
Григорій Сковорода у свій час говорив: “що ж тепер маєм...ізморили море, землю, воздух і небеса і обезпокоїли брюхо земноє ради металов...строїм непонятнії машини, щоденно новії опити, то бездна душевная ними наполняється...томить серце наше голод і жажда...” [1, 42].Схожа картина буття постає перед читачем“Щоденногожезлу”: “тобі ж відкрилося прикре бачення: ти бачив марноту там, де б її не узріли премудрі...всюди підступ, прокльони, чорнослів’я, зневіра: чи й справді неможливо рятувати водночас великий світ і єдину душу...адже там глибше всякої прірви, безодні, гніздовища проклять, долі дикого скрику...”[5, 26].Безодня душевна є основним мотивом творівПашковського. На думку митця одним із чинників погибелі людської душі є динаміка сучасного життя, інвектована Сковородою суєта суєт, але виведена Пашковським до рівня суспільно-державного, “...оті рештки, накинуті нам зі столу великого світу...право, яке мають лише третьосортні, інвалідські країни” [3, 3].Пашковський,як і Сковорода, сповідує зневагу до урбанізації, технологізації життя. Сковорода підкреслює далеко не самоочевидну для його оточення істину про велич духовної свободи, безтурботного плину у вирі життя, про марноту клопотів щодо вдоволення потреб, які виходять за межі того, що справді необхідне для продовження фізичного існування. Про те ж говорить і Пашковський: “І як же їй (людині) встояти, коли на два боки рвуть власні злидні й заздрощі, накинуті з великого світу? Приреченість на окришки з цивілізаційних столів примножуватиме в третьосортних країнах меншовартість, безталання й сирітську обділеність” [3, 4].
Вихід з такого стану, на думку Сковороди – у позбавленні себе суєтних клопотів, у намаганні піднестися над чуттєвими звабами, “людині належить призвичаїтись до постійної напруженості духовного життя й загартувати волю у складному житейському вирі” [4, 111].Пашковськийсповідує ту ж істину, що людина має зміцніти духовно у цьому світі, “аби стати підмурівком нової спільноти в майбутньому”. В есе “Слово й самотність” митець відзначає: “Вготоване як прокляття розгіпнотизує від закляклості, що, впереддень великих наслань, дозволить всякій людській особині хоч спробувати випрямитись, здійняти голову вище. З усвідомленого мінімалізму поновиться любов до бідного, і заклик церкви бачити в ньому Христа, і живий поклик до справедливості, без якої Добро і Зло втрачають окреслені виміри, а з ним втрачає справжній вимір і сама людина. Зміна свідомості в бік обмежень – півкрок до змужніння, до витривалості на дорогах століття, щомить загрозливішого, і, можливо, найскладнішого в історії людства” [3, 5].
У цьому контексті виявляється показовим зіставлення (і протиставлення) міста й села. Ця тема є досить помітною і в Сковороди, і в Пашковського. Тим паче, що це зіставлення набуває у їхніх творах максимальних обґрунтувань. Згадаємо “Сад божествених пісень” – де “місто багате, там люде в красних одежах, але за брамою красних городів – неволя, а під красними одежами – горе, страх, сум’яття...” [6,84]. У Пашковського місто завше постає смертоносним монстром. Там людина трагічно приречена на поразку, самотність, відчуження, забуття, божевілля, там вона втрачає все людське й духовне. “Київ мені спохабив душу відразу, як я сюди приїхав, –пише Євген Пашковський про своюнелюбов до Міста – ...на ньому висить прокляття. Я передчував це до Чорнобиля, а про теперішнє і говорить не випадає” [3, 4].
Зрештою, згадаємо героїв Пашковського. Це вихідці з села (Андрій Подорожній, герой-наратор із “Щоденного жезла” та інші), тобто, представники суто українського традиційного середовища. Зрозуміло, що їм важко пристосовуватися до міського штибу життя. Та, врешті-решт, місто не приймає непересічної особистості, і така людина, втративши надію, втративши своє особистісне “Я”, відчуває страх від безпритульності у соціумі, від безповоротності часу, який нагадує їй про давно забутий гармонійний дитячий світ.
Тобто, місто є загрозливим українському менталітету, таким, що спотворює людську душу і не сприймає непересічної особистості.
Сковорода втілює у своїй творчості ідеал справжності. Це гармонія з природою. У Пашковського є схожі мотиви відчуження від соціуму і єднання людини з природою. Це презентовано у опозиції “проклятого міста” і “свята землі”. Всі герої Пашковського відчувають втіху і душевну гармонію лише на лоні природи: “або в запилюженому автобусі...з емальованими відрами на колінах їхати з батьком в ліс, наповнений понизинною пріллю, страхом згубитись і тривожною близькістю в травах таких великецьких, зісподу салатових, білих грибів, відчувати смак лісових пахощів...” [7, 35].
Для Пашковського, як і для Сковороди, єдність з природою не просто реальна ситуація з життя людини серед природи, а стан буття й стан душі. І він, цей стан, не виникає стихійно й не зберігається сам по собі впродовж тривалого часу. Людині належить такого стану досягти. Їй треба докласти зусиль, щоб його продовжити. Досягнення й утримання стану єднання з природою виявляється і станом єдності людини з самою собою.
Саме тому головним смислотворчим компонентом романів Євгена Пашковського є мотив мандрівки. Мотивація мандрівництва Пашковського збігається з причиною мандрівок-подорожей філософа Сковороди. У такий спосіб Сковорода відмежовувався від усього вторинного, минущого, важливого лише в суто житейському плані. Для Сковороди мандрівка – один зі шляхів пізнання вічності, ствердження того, як далеко світ відійшов від істини. Герої Пашковського повсякчас мандрують, але з тією відмінністю, що вони втікають від хаотичного і втраченого світу з невротичною і психопатичною швидкістю: “швидше ж, бо звідтоді осінь кликала на привілля, дорога обзивалась блукальним азартом” [5, 60].
Вони мандрують, аби уникнути жаскої безпритульності і страху перед апокаліптичним соціумом і тому переживають специфічний вид екзистенційної ностальгії за юністю, за втраченим світом наївно-дитячих переживань і радостей. Насправді ж ні Андрієві Подорожньому зі “Свята” й “Безодні”, ані Павлові й Миколі з “Вовчої зорі”, ані авторові-нараторові з “Щоденного жезла” ніхто і ніщо не перешкоджає мандрувати до рідного села, та, врешті-решт, саме це – подорож – з ними й відбувається. Ця “втеча” від світу є втечею від самого себе. До речі, те, до чого прагнув усе своє життя Григорій Сковорода. Автор рухається від мотиву “вічного повернення” до єдино можливого майбутнього відродження гуманності, духовності людини, а значить, соціуму. Тікаючи від себе, за міркуваннями Пашковського, людина наздоганяє лише власне минуле. “Ми наздоганяємо вечір, –нагадує Пашковський, – незнання пристанищної окраїни, бережність мовчанкою, бо в дорогах, як на війні, мало хто загадує на завтра, тим щасливішим стає приїзд, немов відпущення гріхів, немов обнадія життям” [8, 4].
І цей приїзд, “повернення додоми”, містична й непереможна любов до мандрів, природи, неначе прокляттям тяжіє над багатьма персонажами романів Пашковського. Тому-то “тут-буття” обертається для його людей алкоголізмом, психіатричною лікарнею, міліційними карцерами, безпритульним комфортом вокзалів, електричок, провінційних готелів, столичних “хавір”, знавіснілим блуканням, безсонною, безпричинною любов’ю до чужих міст, в яких просковзує невловимий образ втраченого.
У нинішньому бутті вже немає нічого для героїв і для автора світлого, щирого, відвертого. Цим пояснюються і вищезазначені мандрівки додому, до рідної природи, бо “якщо раніше мандрували, аби опинитись в іншому місці, збагатившись незнаним довколишнім світом, то нині аби відчути- себе-у-просторі, хоч де-небудь, струсивши при цьому повсякденну ірреальність буття” [8, 4].
Сковородою було зроблено крок до відкриття системно-екологічної єдності людини з природою. Його можна вважати провісником одного з підходів до відвернення екологічної катастрофи – еколого-етичного. “Всемудра природа, – говорить мислитель, – в ній усе передбачено й сплановано. Вона є дуже вразливою” [6, 86].Сковорода в одному з творівподає страшну картину довкілля: “вода без риб, воздух без птиці, а время – без людей” (87).Він передбачив таку картину світу,яка є реальною в нашХХІ вік. І Пашковський у своїх трагічно-химерних творах повсякчас стверджує ту істину, що людина крім того, що втратила сьогодні все людське, гуманне, перебуває в передчутті постчорнобильського Армагедону. У його новелетах і романах досить виразно звучить мотив Чорнобильської трагедії: “всі тішились, нікого ніщо не хапало, всі наживались останнім днем...літо завмирало вкупі з невтомістю короїда; під вижовклим листям, як під хвартухами, важкі гарбузи округлювались і тверділи страхом чорнобильських породіль...там на покрівлі діти взнали радіоактивне майбутнє...і все було марно” [7, 57].
У такий спосіб Пашковський продовжує традицію Сковороди. Для нього головною проблемою є проблема збереження природи для людини чи порятунку природи від людини. Митець намагається створити власну концепцію виживання людства й відвернення екологічної катастрофи. Це є віра в Бога. Пашковський у цьому наслідує Сковороду. У сковородинській концепції для побудови й забезпечення ідеального світоустрою потрібна віра в Бога, який порятує світ. Безнадійно песимістичну панораму сучасного буття Пашковського (життя німе, безнадійне, безіменне; люди, стомлені вдивлянням смерті; все даремність і нікчемство) увиразнює мотив християнського місіонерства. Він виступає у своєму романі будівничим нового світу без страждань, каяття, хаосу і безсилля людської душі, “він візіонер іншого світу, будівничий готичної вежі ідеалізму й високости духу” [2, 5], він – з Богом.
Письменник завершує свої романи на апокаліптичній ноті: “...з висоти інвалідських, третьосортних країн ти повторюєш просто неба: нема правди в світі; раз немає – і вас не буде. Ти йдеш по землі в магматичних брижах гнояки, ідеш давно, непробудно, і так пражить пітне, розтерзане сверблячкою тіло, немов сама шкіра налипла на тебе,
мов гнійна, просякла сірчаною маззю, сорочка екземника – йдеш і чекаєш, коли вечір з’яскравіє блискавками на косину через небо; явися, Господи” [5,64].
Як бачимо, у творчості Є.Пашковського презентовані основні аспекти світоглядно-філософського вчення Григорія Сковороди: мандрівництво як основний спосіб осягнення істини; єдність з природою в аспекті справжності людського існування; християнське віровчення і місіонерство. Євген Пашковський на сучасному рівні синтезує досвід українського філософа ХVІІІ століття і осмислює новочасні прояви людського буття. Тема власної національної сили, віри у майбутнє українства через презентацію страшної передапокаліптичної картини буття і такого ж сучасника, набувають у творах Пашковського такої вулканічної пристрасті, якої, здається, ще не знала українська література.
Література
1.Кисельов М. Цілісний світ Григорія Сковороди і сучасність // Сковорода Григорій: образ мислителя. – К., 1997. – С.40 – 46. 2.Яровий О. Двоє слів про Пашковського // Літ. Україна. – 2001. – 22 лютого. – С.5. 3.Пашковський Є.Слово й самотність // Літ. Україна. – 2001. – 19 липня. – С.3 – 5. 4.Канак Ф. Григорій Сковорода про єдність з природою як прикмету людського буття // Сковорода Григорій: образ мислителя. – К., 1997. – С. 110 – 112. 5.Пашковський Є. Щоденний жезл // Кур’єр Кривбасу. – №115. – С. 9 – 96. 6.Бовсунівська Т. Філософія серця Григорія Сковороди і українська ментальність // Сковорода Григорій: образ мислителя. – К., 1997. – С. 84 – 95. 7.Пашковський Є. Безодня // Сучасність. – 1992. – №6 – С.19 – 62. 8.Пашковський Є. Приреченість самоти // Україна. – 1994. – №5. – С.4 – 16.
