29-06-2016 Євген Маланюк 6255

Авторська ментальність і біографія у творчості Євгена Маланюка

Авторська ментальність і біографія у творчості Євгена Маланюка

Григорій Сивокінь

У нашому житті все не так, як має бути, — і то не лише з нашої вини», — ці слова Маланюка з приватного листа цілком могли б придатися як мотто для означеної в заголовку теми, однаково позначаючи всі три її «ключові» поняття — і ментальність, і біографію, і творчість. Тісний зв’язок між ними, зрештою, не новина в літературознавчому трактуванні. Також відомо, є письменники з більш і менш яскраво вираженими ознаками цього зв’язку. Але в Євгена Маланюка він рідкісно красномовний.

Може, з цієї причини й сам він не раз звертався до біографізму в творчості ряду письменників і навіть формулював окремі теоретичні складники проблеми.

«Біографія і творчість, — писав Маланюк у статті 1947 року «Зовсім інші», — є темою мало розробленою, хоч вона дуже цікава і — часом — дуже важлива для літературознавця. Правда, не завше вона становить істотний критерій при оцінці творчого доробку мистця». Пам’ятаючи і тезу й антитезу цього твердження, враховуючи їх у подальшому викладі, наголосимо все ж авторські положення статті 1930 року «Чупринка і проблема біографії», де есеїст Маланюк розвиває думку про тісну єдність чи, власне, тотожність біографії і творчості, індивідуальності письменника і його художнього стилю. Він із захопленням пише про Грицька Чупринку — «постать (чудом явлену!) суцільної людини, з однолитого національного матеріалу зроджену особистість, яка не лише літературно, а, що для нас важливіше, — біографічно дала зразок національної повноти і великого національного серця». Схоже, Маланюк вбачав тут для себе взірець і, можливо, в суголоссі з ним формував власне життєве кредо. Наскільки справдилось воно?.. Ясно: ментальність, почасти й біографія видатного українського «Мистця» з-над Синюхи коріннями своїми заглиблені, як тепер мовиться, в регіон, кроною ж пішли у творчість. Творчість ця, як, утім, і особистість Маланюка вже дістали достатньо інтерпретацій, зокрема поезія має велику критику, її аналізували за періодами, тематикою і стилістикою, але... враження, ніби щось у ній так і лишається загадкою, за всієї позірної ясності і навіть, даруйте, простоти її. Отже: ментальність і біографія (власне, життєвий шлях), а поміж ними і в них — художня творчість. Поза сумнівом — цілісність їхня.

За словниковим тлумаченням, ментальність — то «глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, що включає і підсвідомість. Ментальність — це сукупність готовностей, настанов та здатностей індивіда або соціальної групи діяти, мислити, відчувати і сприймати світ певним чином. Ментальність формується залежно від традицій, культури, соціальних структур і всього середовища людського побутування, однак і сама, своєю чергою, їх формує, виступаючи як ініціативна свідомість, як важко визначувані витоки культурно-історичної динаміки».

Іншими словами, ментальність — це характер, але як одинична результативна даність і як процесуальне каудальне соціальне утворення. Отож, коли Є. Маланюк у листі, так би мовити, лірично-сповідального стилю пише: «У мене нещасний характер типового «поета» (тоді, в 1928-му, автор ще бере останнє слово в лапки), то мимоволі класифікує себе за ознаками «поетичної ментальності», коли б таку годилося визнавати. В особистому характері письменника, не лише як поета, складно переплітаються численні риси, аж до таких, які, здавалося б, взаємовиключаються: «...і то не лише з нашої вини», — до діла додав би «винуватець».

Як складалося? Напочатку — трохи рафіноване (як на тодішні сільські умовини) дитяче виховання, а потім сувора школа збройної боротьби за державність України; у творчості — рішучий тон громадянської поезії і виразна лірична меланхолійність; у способі життя схильність до витонченості, до аристократизму; в цілій біографії чи «авто»-біографії — бурхлива мужня молодість і спокійна самота емігранта з нелегким самоаналізом пережитого. «Тут усе є в єдності», —так можна сказати про це словами Ю. Шевельова з його рецензії ще 1978 року на Маланюкову поетичну збірку «Влада».

Ось цю єдність «усього» в характері, біографії і творчості Маланюка бажано осмислити глибше, то більше, що й сам він практикував; як критик і есеїст, комплексний, виразно біографічний метод у підході до літературних явищ, от хоча б і до творчості М. Рильського та П. Тичини. Психологічне підгрунтя «духового змісту» поезії, на його переконання, багато важить. Зокрема й щодо Рильського: «при певному нахилі до теоретизування можна було б побудувати цілу систему, яка дала б відповідь на багато питань у зв’язку з поезією М. Рильського, зокрема - відповідь на питання, чому, з Рильського, мимо всього, не стався «великий поет». У цій системі мають посісти своє місце як чинники раціонального порядку, так і «причини глибші, внутрішні, ірраціональні, що коріняться в самій людині, в її психіці».

Безсумнівно, саме українська ментальність у трактуванні Маланюка є однією з ключових характеристик. Національне було дуже істотним в його світогляді та творчості, в біографії — також. І то не просто національне, а те, що він, говорячи про головну тему Миколи Хвильового як письменника, називає «боротьбою з психічним комплексом рабства, рабства спеціально українського». Ця тема наскрізна і в Маланюка — поета і публіциста, оригінального дослідника-культуролога. О, як він ненавидів це рабство! Як убивчо відгукувався на . його прямі й приховані вияви!

Ні, Маланюк віддавав належне й тому українському, що з примітивізмом та спрощеністю не мало нічого спільного. «Можна радше говорити, — пише він у статті 1947 року «В Кулішеву річницю», — про нашу ускладненість, «бароковість», навіть певну рафінованість («хітрий хахол» — формула, що в ній криється дуже складний і зовсім непримітивний зміст!) не лише нашої культурної (переважно мистецької) творчості, а й нашої психіки». А народне мистецтво? Писанка, пісня, обрядовість Святого Вечора, аж до квітів на печі, які сільські дівчата так майстерно малюють...

Та поруч і разом з тим — таке широке віяло «всілякого гаркун-задунайства», для опису якого, за висловом автора, «не вистачило б книги, не те що газетної статті». «Самоотверженность» — ось корінна риса «малоросійства», яке, до речі, є поняттям не тільки українського світу, а й гноблених націй у кожній імперії. За ним — хитливість, політичний гамлетизм, зрадливість, брак дальшої, як на 25-50 років, історичної пам’яті, відсутність чуття ієрархічності, нехіть чи й нездатність до тривалих напружень і т. ін.

Маланюк 30-х рр. до національних вад непримиренний. Він сповідує Дію як життєвий принцип на противагу лінощам, звичці «вічно спізнятися», тільки лиш говорити. Звідси його захоплення Г. Чупринкою з такими рисами його біографії, як скерованість до мети, відповідальність за своє покликання. Тоді ж у згаданій статті «Чупринка і проблема біографії» формулюється постулат, який тут варто особливо наголосити: «біографія є мистецьким твором її власника».

Під цим знаком кожен знаходить своє місце — ясна річ, заслужене. Той же Хвильовий постає найперш як лицар політичного чину на літературній ниві (стаття «13.5.1933»). Зате Рильському за втечу «в лози» дістається повною мірою, а в «Посланії» до нього 1926 року (цей твір, як відомо, дуже прислужився тому, аби в Україні Маланюка по-радянськи прокляли й «одлучили») — в поемі цій «вкоськаний» владою талант екстраполюється на ментальність цілої нації:

Ви — син самої серцевини
Слабої, нації, якій
Понад майбутнє України
Дорожчий теплий супокій,
їй барва крови серце крає,
їй грім — забава Ілії.
Мудрість — «моя хата з краю» —
Вся філософія її.
Колюмб, да-Вінчі, Аліг’єрі
Чи Дон-Кіхот — для неї міт, —
Хахлацькі унтерофіцери
її патос на сотні літ.
Їй вороги — лиш «воріженьки».
Що «згинуть» — невідомо як,
її герої — вінніченки
Та «карі очі» і гопак,
її метафізична суть —
Палка й «слабенька» молодиця,
Розслабленість, болото, муть
Й ніколи — мідь, залізо, криця.
Бо, крім Богданових змагань, —
Глухі віки образ та ганьб!
Вона жила без архітекта
Й була об’єкт — замість суб’єкта.

Саме після цих рядків іде широкознаний афористичний вислів: «Як в нації вождя нема, Тоді вожді її — поети...»

Роль вождя, хоча б і духовного, після 1920-х рр. на еміграції сама собою випадала Маланюкові, і в тодішній його творчості легко вирізнити тематичну лінію, суголосну з надією, вірою й закликом до боротьби. «Стилет і стилос», «Земля й залізо» — метал у назвах поетичних книжок дзвенить не випадково, а означення «залізних імператор строф» надовго закріплюється за їхнім автором. Однак «лінія» ця не була одноколійною. Зважмо бодай на вірш 1924 року, зі значенням названий: «Біографія».

Завжди напружено, бо завжди — проти течій,
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так без шляху, без батька, без предтечі.
Так — навпростець — де спалює мета.
Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути.
Тим криком, що горить в кривавім стиску уст,
І знать, що випало — загаснути забутим,
І спомином кінця — кісток народних хруст.

Хвилина зневіри? Оптимізму, сказати б, небагато тут, хоч переважний пафос поезії Маланюка в той час — заклик до «конструктивного чину», що зобов’язує передусім самого поета. «Поет — мотор! Поет — турбіна! Поет — механік людських мас, Динамомайстер, Будівничий...» Трохи чи не «соцреалізмом» віє від таких рядків. Але втримати цей тон не вдається суціль. Ось «Зловісне» 1924 року:

Знов захід буряний. Недобрий.
Знов пророкує кров’ю літер,
Що ми загинем, яко обри,
Що буде степ, руїна й вітер.
Що почорніє світ сей білий,
Що все живе пожруть пожежі.
Що тільки віщий свист Сибілли
Лунатиме в сліпім безмежжі.
Сузір’ям скаже Бог вознести
У мертвім небі пентаграму,
Й новий про се напише Нестор
В самотній катакомбі храму.

Чому, звідки таке роздвоєння? Слід ментальності? Її, українськість свою, Євген Маланюк усвідомлює рано, про що можна судити з пізніших його «самоаналізів». Взяти хоча б написаний за одинадцять років до смерті автора «Уривок з життєпису», де підкреслена роль родинного.виховання, місце в ньому діда, батька й матері, кожен з яких на характер майбутнього вояка і поета вплинув по-своєму. Ось батько: «був інтелігент», що, всупереч усім обставинам і спокусам, лишився національним до кінця, не зрадивши ні свого роду, ні своєї раси». Хіба не чуємо, з якою гордістю це мовиться? І хоч батькові, з другого боку, завдячує син своєю «життьовою невдачею» (тут ідеться про вибір між поезією й інженерією), батьківського в собі Маланюк не зрікається. Мати... Від матері з її «традиціями», чимось зрідні дворянським, переймає «серце» і любов до мистецтва. Що ж до діда, то кращого портрета, як у «Голосах землі» (1939 р.), не напишеш: знав ціну імперським зазіханням північного сусіда, наскрізь бачив «малоросів» і «польщаків», не маючи водночас фальшивих сентиментів і до земляцтва:

Скребли покора і ледарство,
Пекли каліцтво й рабство мертве,
І раєм страчене минуле
Вставало з присмерку століть.

Періодичні розв’язки цих сум’ять були, сказати б, ментально типові:

Отож приходила гризота —
Рубанок падав з рук, і лайка
Лунала люто. Дід рятунку
Шукав в... горілці, як і всі.

Подальший перебіг подій теж фольклорно відомий: баба стрічала діда макогоном, биті були невинні горшки, і, віддавши данину «січовому атавізмові», дід ішов спати. «І, певне, мав козацькі сни», — не без доброї іронії коментує це поет.

Зрештою, всі ці речі знані, як вивчена загалом і біографія Маланюка, поглиблюючись тепер і зусиллями «тутейших» дослідників. Дитинство, навчання в Єлизаветграді, Петербурзі і Києві, далі — тяжкі воєнні роки поручника армії УНР, а там — еміграція... Чехословаччина, Польща, Німеччина, нарешті США, куди Маланюк приїхав, точніше приплив 1949 року з бентегою чекання нового життя в Новому світі. Ця бентега, пов’язана з кардинальною зміною біографії і долі, вже не полишала письменника (письменника? робітника? інженера? простого кресляра?) до кінця життя, скрикнувши, за два роки до смерті його, страшним болем:

Купив цей час фальшивою ціною:
Ісходом, втечею, роками болю й зла.
А треба було впасти серед бою
На тій землі, де молодість цвіла.
А треба було вдряпатись кігтями
Закляклих рук в той кревнорідний грунт,
Зерном лишитись — хай би в вовчій ямі, —
Щоб виросли з землі і гнів, і бунт.

«А треба було...» Невже визнання, що біографія як «мистецький твір» не вдалася?

Надто пряма відповідь на таке і такі запитання небезпечна. Не тільки тому, що може захитувати досить певні погляди на творчість безсумнівно визначного українського таланту, яким є Маланюк, а й тому, що боляче зачіпає проблему ментальності українця у єдності її з історичною долею нації. Це саме якраз із того кола питань, про які, анатомуючи у свій час ментальні вади земляків, і сам Маланюк писав: «Саме усвідомлення собі комплексу малоросійства — було б вже значним кроком вперед, так само, як поставлення діагнозу є початком лікування». Усвідомлення — то сфера скоріш раціонального, тоді як підсвідоме, ірраціональне (навіть за умови успішного діагнозування) лікувати, тобто змінювати нелегко. Творчість Маланюка, у сув’язі з біографією і ментальністю його, як нам здається, якраз це й потверджує, оголюючи наявні тут суперечності, не раз — на грані трагізму.

А втім, талант, мабуть, завжди — згусток суперечностей.

Що це в мистецтві неодмінно нова якість, новаторство, бунт проти старого, — факт майже беззастережний. З того й починалося. Зважмо: відгукуючись статтею на смерть Ю. Яновського в 1954 році, Маланюк зачислив його до покоління, яке зродила «доба Державності і Визвольної Війни», що будила в ньому жадобу слави і подвигів. Навряд чи виключав він і сам себе з когорти «Юріїв та Олегів» (три Юрії — це Дараган, Липа і Яновський). «О, вони були «духовні імперіалісти»! їм бо вже не вистачала пересипана нафталіною і по музеях залежана етнографія з її вишивками, піснями, бандурами і «малоросійським театром». Вони гнівно відштовхувалися від учорашнього рабства, від колоніального нуждарства, від маломістечкової «русскої культури», від сільського примітивізму і «закобзареної» (як казав Хвильовий) психіки попереднього покоління».

Перелік об’єктів неприйняття знаменний. Ще й така істотна річ: заслуга Яновського в тому, що він, усупереч традиції, за якою «ми, поза всяким сумнівом, є народом яскраво ліричним», буквально завоював, освоїв простори епіки.

Широкі духовні простори вабили й Маланюка, — безперечно, з дитинства, чому сприяло виховання, непересічна лектура зокрема, про що потім письменник згадуватиме з розчуленням:

«Гамсун! В цім слові — юність, рідні краєвиди, подих весни в степовім вітрі, місячні ночі, осінні сузір’я, запах дівочої коси і перший поцілунок. Гамсун! Середня школа в степовій столиці, дискусії про імпресіонізм («декадентство»), музика Гріга і спільне (з «нею») читання «Вікторії» — а «вона» теж мала нареченого, і теж були «соціальні ріжниці». І були вже перші вірші... Словом, усе було таке подібне, що аж страшно ставало. Але й солодко... Гамсун!».

У двох цитаціях, хронологічна різниця між якими всього два роки і друга старша за першу, — мов на долоні видно таку деталь, як певні, знайомі риси ментальності, дотичні до «загадки» Маланюка. Співець «залізного чину», «державної бронзи» та іншої «міді» й «сталі», він, попри те, все ж вроджений лірик із дуже вразливим серцем. Тим-то, навіть тавруючи «Єдину і Найдорожчу», тобто Україну, дуже різко («Лежиш, розпусто, на розпутті, Не знати — мертва чи жива...» і т. ін.), він легко (легко?) м’якне душею і вже творить покуту:

Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші,
Гіркі й пісні глуха душа співа...

Д. Донцов якось назвав Маланюка «трагічним оптимістом», а, бувало, й іронізував над ним: 1933 року, в приватному листі пишучи про резонанс Маланюкового вірша «Біля пам’ятника Міцкевичу» (1932) і називаючи його «гріхопадєніем», Донцов не без проекції на підтекст (щоб не було «гріхопаденія») зауважить: «Його б я радив післати в якусь курацію на Волинь чи в Ворохту — і окружити п’ятьма (найменше), вродливими автохтонними Марусями (зі стопроцентовим патріотизмом — і жіночістю). Може б, це його випростувало, як Луврська Венера Гліба Успенського».

Опускаючи перипетії суперечливого сприйняття цього вірша та посилання Донцова на оповідання Г. Успенського «Випрямила», підкреслимо лише ці натяки на «Марусь», що, як відомо, посідали в житті Маланюка велике місце і склали істотну частину його біографії. І — велику тему його поетичної творчості, до якої, втім, можна б відносити і таку «епістолярну поезію», як записки ще 1924 року до «золотка маленького» Н. Лівицької: «Щемить: чи подаруєте листа? Багато і часто? Перечитайте «Вікторію» Гамсуна і «Пісню Пісень» Соломона — тоді Ви будете згучати так як я. Перечитаєте? Тільки не смійтесь — в мені ж молитви сяють. Євген». У невеликій часточці тексту — ціла гама почуттів, а головне — стиль, індивідуальність, яка м’яко вимушує «згучати» в унісон. «Маланюк, — згадує про це Б. Бойчук, — справді був людиною легко-богемського покрою, щось на кшталт інтелектуалів паризького Латинського кварталу. Він любив дебатувати на відповідному рівні в товаристві, — і це, мабуть, притягало його до середовища Нью-Йоркської Групи. Любив гарно забавитися, особливо в жіночому товаристві; любив добру їжу й вишукані напитки. Цілими ночами міг бавити товариство анекдотами та пікантними, еротичними розповідями з життя історичних осіб, найчастіше з російських царських і аристократичних осіб».

У Бойчукових спогадах, названих зі значенням «Відбронзованим портретом Євгена Маланюка», все це, як і ряд інших істотних рис зовнішності та поведінки, подається в тоні загалом доброзичливому, хоч інші могли давати їм і несхвальні оцінки. Спроектувавши їх на творчість поета, виокремлюючи з неї пафос неприйняття рабських комплексів малоросійства, можна, зрештою, дійти висновків про зворотний, невигідний бік Маланюкового аристократизму, оскільки, як писав І. Дзюба ще 1990 року, «в Маланюка гнів (проти згаданих рабських комплексів. — Г. С.) має відчутний присмак роздратування й зневаги до «плебсу», який виявився, мовляв, не гідним своїх лицарів. Тому за всієї близькості цих Маланюкових мотивів ще Шевченкових гнівних проклять Україні — вчувається і деяка внутрішня відмінність. Шевченко і в гніві своєму залишався часткою свого народу і брав на себе всю його істоту і всю спокуту, а Маланюк інколи виступає як зверхній судія». Що коли в цьому є якийсь грам правди?

Ще одна істотна особливість, коли хочете - й , суперечність формування Маланюка як творчої особистості — вплив на нього російської культурно-мистецької ідеології за наскрізного мотиву «розвінчання» її, хоча б і в публіцистиці та літературній критиці письменника. Про це також згадується в дослідницьких публікаціях, хоч проблема не педалюється, — певне, з огляду на інший ментальний «імідж» об’єкта досліджень. Тут, до речі, сама собою виникає паралель з тим, як сам Маланюк трактував, наприклад, «польськість» Максима Рильського як діяча української культури. «Яка вдячна й багатообіцяюча тема для літературознавця-поляка» — ось його репліка в дужках. У Маланюка на цей предмет винятково пильне око: «Не може, — пише він, — підлягати сумніву, що певний комплекс окраїнної культурної «польськості» ліг в основу культури молодого Рильського, навіть більше, може й несвідомо був вкорінений у його психіці і дідичності. Та «польськість», розуміється, мала характер периферійний, «окраїнний», але тим більш, цікавий, характеристичний і навіть барвистий». Окраїнна «російськість», як відомо, насаджувалася в Україні старанно й результативно (згадаймо тут принагідно бодай шкільний реферат Маланюка 1913 року про значення Жуковського для російської поезії — із заслуженою відмінною оцінкою) або ту ж репліку про прагнення «відштовхнутися» від «маломістечкової» «русскої культури» в статті про Ю. Яновського.

Зводячи все сказане до якогось спільного зн­менника, піддаєшся спокусі трактувати суперечності Маланюкового характеру (а вони виявлені різко), відтак і творчість його як знак ментальності, національної «школи», з якою, принаймні на рівні раціональному, так гостро не мирився сам Маланюк. Ніде правди діти, «трагічний оптимізм» письменника — явище великою мірою й родове, вроджене. Однак велика правда полягає не в цьому, а в силі творчого таланту, в його пануванні над ментальними слабкощами — те, що насамперед у поезії Євгена Маланюка вражає найбільше. Він таки мав рацію, коли, начеб підбиваючи підсумок першої половини свого життя, 1931 року писав (вірш цей і називається так—«Підсумок»):

Але недаром, о, недаром
Я креслив літери цих літ:
Мій жар спахне колись ударом,
І в дійсність обернеться міт.
Мій ярий крик, мій біль тужавий,
Випалюючи ржу і гріх,
Ввійде у складники держави,
Як криця й камінь слів моїх.

Однак тоді ще лишалася друга половина життєвого шляху, різко визначена тим поворотом, який уже й зовсім не обіцяв повернення на Батьківщину. «А треба було впасти серед бою»... не судилося. Судилося прийняти існування таким, яким воно було в суворій до нього Америці. Зважмо: поезія Маланюка вже «американського періоду» назагал відрізняється від попередньої і формою — вона втрачає дещо із колишньої пружності, динамічності, прозорості. «Бачиш, пишу вже — не ямбом побідним, Ямбом юнацтва. Нема навіть ритму, ні рими...» (Парастас, 1964). Ускладнюються асоціації, слова начеб підсукуються, а не линуть (може, звідси враження критики про раціоналізм його поезії?). Меншає «ідейних» віршів, вони — щось на взірець допінгу:

І знаю, що надходить час — скориться
І примириться. Тяжко це й незвично.
Ще не проржавіла в мені іскриста криця,
Ще не змішалося в мені дочасне й вічне.
Ще в серці зморенім горить мета (1952-1953).

До кінця ще далеко, але місяць лютий — фатальний лютий дедалі частіше нагадує про себе. В образі Ангела смерті, наприклад. Ось він тихо став за плечима...

Простий, мовчазний,
Поважно зосереджений. Неначе
Виконує щоденний труд тяжкий.
Тоді він очі стомлено зведе,
І я побачу запит в них, і вирок,
І смуток, що в незнане поведе
Нечутною ходою потаймиру.
І аж тоді здригнуся і збагну.
І не тому, що буде суд і кара.
Схиляючись в останню тишину,
Пролебедію: зачекай, не зараз! (28.6.1965)

Особливо пронизливою стає ностальгія. Вона й раніше доймала, бо «Яке ж залізне серце муку стерпить: Отут в недужих мріях уявлять, Як «в кінці греблі шумлять верби...» (1926). Тепер же «блакитний безум ностальгії», як написалося 1948 року у вірші «З вагона», стає просто дошкульним, і поет не приховує цього:

Вітер знайомий, мов зовсім свій,
Рідний, херсонський, сказати б.
І увижається день степовий,
Сад і Синюха, і мати.
Батько засмучений, мудрий дід,
Любі брати мої... Де ви?
Осінь і осінь. І гасне слід.
Над хвилями тільки — меви. (1951).

Здається, «лірика» таки бере гору над «епікою» (згадаймо заслугу Ю. Яновського, що дав епіку народові суто ліричному), — ментальність долає біографію, так само як біографія не складається в гармонійно завершений твір її носія. Ну, й реакція еміграційного оточення відповідна. Б. Бойчук свідчить про похорон Маланюка в Бавн-Бруку: «Політичного естаблішменту, який десятками років величав Маланюка як ідеолога-прапороносця, на похоронах не було. Вони почували, що Маланюк їх зрадив на кінці життя, ставши людиною».

Що означає це — «ставши людиною»? Як розумів би такі слова сам «винуватець»? Хіба не був він людиною, коли вчився, воював, кохав і закохувався, поневірявся в еміграції — «ближній», тобто європейській, і «дальній», американській? Коли боровся, писав вірші та публіцистику, коли змагався із самим собою, пориваючи з плебейством, прагнучи високості душевної, шукаючи прекрасного в житті, але, на жаль, не знаходячи його? Коли, нарешті, заспокоївся і... упокоївся далеко від рідної землі, від Синюхи і батьківських могил?

Важко тут і самому позбутися деякого «ліризму», який начебто не імпонував Маланюкові, а насправді таки був йому притаманний, — коли вдумуєшся в ці питання.

«Ставши людиною»... Для тих, хто ототожнює поезію з політичною заангажованістю, — то зрада принципів чи й ідеалів. Інші добачать тут невідворотний вплив ментальності: малоросійства, енківщини з найвищою їх концентрацією в Гоголі, який став Гоголем — знаком «цілокупності української проблеми», за визначенням самого Маланюка. Ще інші трактуватимуть це як втому від життя — явище, сказати б, геронтологічне. А може, йдеться про самоусвідомлення поета на рівні загальнолюдського й вічного?

Намір однозначно сказати про все це, прямо відповісти на питання неодновимірні — такий намір був би зрідні суду, якого Євген Маланюк не заслужив і який до елементарної людської компетенції не належить.

Очевидніше від очевидного, що творчість Маланюка, особливо поетична, як і ментальність його, глибоко національні. Коли брати їх у цілості, — вони зрідні тому Шевченкові, якого в однойменному вірші 1925 року «змоделював» Маланюк, поєднавши такі визначення, як «бунт», «полум’я», «вибух», «кара» і... ні, краще прочитати це дослівно:

Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченим ріже,—
У досвітніх загравах — степа
З дужим хрустом випростали крижі.
Де всі поруч — усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.

Отже, «загадка» таланту Євгена Маланюка, як бачимо, стає зрозумілішою, коли творчість його пов’язувати з ментальністю, а її — з біографією, точніше «авто»-6іографією. Не менші можливості в цьому плані, безсумнівно, мав би розгляд «у сув’язі» кількох, ясна річ, сумірних між собою творчих індивідуальностей з їхніми біографіями. Не обов’язково — поєднаних місцем дії чи прямими стосунками. Цю думку, до речі, вже сформульовано, названо «системою біографій»: «Справа не в неможливості розповісти біографію однієї особи, не залучаючи матеріал біографії іншої. Справа в неможливості зрозуміти — і для письменника і для читача — обидві долі, якщо взяти їх цілковито ізольованими одна від одної»13.

Знайомий мотив. Щось подібне практикував Маланюк ще в 1951 році, коли в згадуваній вище статті «М. Рильський в «п’ятдесятиліття» цікаво зіставляв творчість і життєвий шлях двох найвідоміших тоді українських радянських поетів — П. Тичини та М. Рильського, включаючи в поле зору їхні біографії, виховання, ментальність — також (хоч це слово тоді не було в активному обігові). Резерви цієї методики чималі, і не видавалося б парадоксальним розширення системи «Тичина Рильський» за рахунок ще одного імені. Це — Євген Маланюк. Постаті, вважаю, сумірні. І ментальність та сама. От хіба що різниця в біографіях. Та в творчості як життєвому Чині...

Л-ра: Дивослово. – 1994. – № 8. – С. 25-30.

Біографія

Твори

Критика


Читати також