Біографія Євгена Маланюка

Поділитися:

Євген Маланюк — одна з найяскравіших постатей української літератури 20 ст., її безумовний класик. Є. Маланюк усією своєю творчістю був спрямований на Батьківщину, хоча його повернення розпочалося лише через два десятиліття по фізичній смерті, яка сталася 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку.

Євген Маланюк народився 20 січня 1897 року в с. Ново-Архангельську на Херсонщині, що за доби Запорозької Січі було знане як місто Архангела Михаїла. Середню освіту здобув у реальній школі в Єлисаветграді, де вчилися колись славетні брати Тобілевичі, а одночасно з Є. Маланюком — Юрій Яновський. Потім — навчання в Петербурзькому політехнічному інституті, з початком Першої світової війни — мобілізація до війська, Київська військова школа, після закінчення якої він отримує офіцерське звання і стає начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті. У листопаді 1917 молодий офіцер переходить у розпорядження полковника Мєшковського, котрий під час встановлення гетьманської влади в Україні стає керівником оперативного відділу Генерального штабу.

Перебуваючи на службі в оперативному відділі під орудою Є. Мєшковського, а згодом у штабі діючої армії, Є. Маланюк був безпосереднім учасником трагічних спроб реставрування національної державності. Саме тоді перед майбутнім поетом постали «історико-психологічні» комплекси української нації як проблеми, на вирішення яких була спрямована вся подальша його творча енергія. Вперше вони увиразнилися вже у польських таборах для інтернованих (1921-1923), коли битву було програно, а історичний шанс знову прогаяно.

Образно кажучи, ці «табори» розв'язування національних гордієвих вузлів екстраполювалися на всю подальшу біографію Є. Маланюка, ніби зупинили її, замінили її творчістю. Хоча далі була Чехо-Словаччина, навчання в Подєбрадській академії, диплом інженера, праця за фахом у Польщі; Варшава, «похмура доба німецької окупації», короткочасне перебування в Празі, потім — Мюнхен і в червні 1949 — від'їзд до США. Були й книжки — уже як віхи поетичної біографії: «Озимина. Альманах трьох» (Калуш, 1923); «Стилет і стилос» (Подєбради, 1925); «Гербарій» (Гамбург, 1926); «Земля й залізо» (Париж, 1930); «Земна мадонна» (Львів, 1934); «Перстень Полікрата» (Львів, 1939); «Вибрані поезії» (Львів; Краків, 1943); «Влада» (Філадельфія, 1951); «Поезії в одному томі» (Нью-Йорк, 1954); «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959); «Серпень» (Нью-Йорк, 1964); поема «П'ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953). По смерті виходить книжка «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972). Есеїстику, що публікувалася в різних емігрантських українських виданнях, часто у «Віснику», який редагував Д. Донцов, і виходила окремими збірками, зібрано в двох томах «Книги спостережень» (Торонто, 1962. Т. 1; Торонто, 1966. Т. 2).

У світоглядному плані поезія і проза — есеїстика Є. Маланюка становлять одне ціле. Найголовнішою, стержневою була ідея української державності, яка становила енергетичне джерело творчості Є. Маланюка. Від перших сторінок табірного калуського альманаху «Озимина», що починався циклом «Держава Жовтня» і до останнього вірша з «Ностальгії», посмертної книжки «Перстень і посох», де нездійсненна мрія постає в образі понтійської Навсікаї, не вгасає «державницький мотив» поезії Є. Маланюка.

Та її досить умовно можна поділити на два основні періоди: поезія міжвоєнного часу, підсумована збіркою вибраного (1943), й доробок, написаний після Другої світової війни. У найзагальніших рисах першому періоду притаманний войовничіший «державницький» характер, наближення й викликання апокаліптичних візій, в яких має очиститися й воскреснути Україна. Другий період, що увібрав розмах і наслідки нечуваної світової бойні, посиливши трагедійність світопочування поета, скерував його творчість від зумисне позбавленого ліризму «державного» поетичного будівництва до проблем особистості, захопленої виром історії.

Проблема, винесена в заголовок збірки «Стилет і стилос», — найпродуктивніша для першого періоду, — була вирішена на користь стилосу. Для Є. Маланюка поетичне слово функціональне в найвищому розумінні, бо зв'язане з формотворчим духом нації, тому воно виразно заангажоване, тенденційне. Все це поет сформулював у програмовій, як на той час, статті «Група «Танк».

Національний чин — улюблене слово Є. Маланюка. Україні бракувало українців — ось найважливіший історичний урок. Поетичний бій за державну Україну було розпочато. Поезія Є. Маланюка творила у слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Найперше вона відтворювала обшири «Степової Еллади», віддаленої од поета у просторі, реставрувала ознаки «Риму», тобто державництва, звертаючись до образів багатьох діячів світової історії, «проєктувала» майбутнє України.

Реальна війна виявилась незмірно жахливішою за поетичні візії. Це той випадок, коли вогонь знищується вогнем. Лише кілька віршів написано в час війни, і хоч як це суперечить войовничості попередньої поезії Є. Маланюка, вони сповнені смирення, сказати б, особистісного історизму.

Євген Маланюк

Позиція Є. Маланюка — це позиція вільної у своєму виборі особистості, яка не прислуговує ніяким партійним доктринам. У полі його зору були і європейські модерністи від Джойса до Ануя, і літературний процес в Україні від П. Тичини до Л. Костенко, і чехи, і поляки, і музика, і малярство, і театр. Об'ємна есеїстика поета засвідчує це. Два томи «Книги спостережень» увібрали незмірно ширше коло питань, ніж суто літературне. Хоча Є. Маланюк належав до тих митців, які не визнавали чистого мистецтва, не любив гри в літературу, був соціально заангажованим, це не завадило йому підтримати нову модерну генерацію поетів української діаспори, які назвали себе Нью-Йоркською групою.

Біографія

Твори