Образи світової культури в поезії Євгена Маланюка
Білецький Р.І., Борецький М.І.
Погляньмо ж на поезію Євгена Маланюка крізь призму функціонування в ній образів світової культури.
Саме поняття «образ світової культури» (чи «вічний образ») метафоричне і передбачає різне тлумачення. Той чи інший персонаж, той чи інший поетичний образ у своєму першоджерелі покликаний виконувати певні функції — чи позитивні, чи негативні і водночас збуджувати у читача відповідні емоції.
Вічні образи з’являлися, як правило, в творах, що філософськи узагальнювали, «моделювали дійсність» і тяжіли до умовності. їхня поява зумовлювалася необхідністю розв’язання вагомих філософських чи етичних, історичних або культурних проблем. Подальша доля цих образів (їхнє життя в літературі та культурі) залежала від конкретної історичної ситуації, ідейних та естетичних поглядів часу, творчої індивідуальності автора тощо. У кожній національній літературі, в кожному творі світові образи набували нового звучання. Часто філософсько-естетичний зміст зберігався, а змінювався сюжет чи характер персонажа, емоційний колорит, мотивації поведінки. Іншими словами, «старий» образ «оживав» для нового життя. Під пером автора він діяв у новій ситуації та в новій якості, зберігаючи при цьому пафос і внутрішній зміст образу.
Як же розв’язує проблему вічних образів у своїй поезії Євген Маланюк? Тут ми можемо говорити і про авторське, і про традиційне використання ним світових скарбів, про їх високохудожній добір і організацію з метою підсилення й увиразнення власних думок, ідей. Та спочатку зупинимося на загальній класифікації світових образів, на які натрапляємо в поезії Є. Маланюка. Це:
1) біблійні образи;
2) образи античності:
3) пізніші образи світової літератури, культури.
Тяжіння до світової культури, її глибоке знання та розуміння відчувається уже в назвах поетових збірок. Вони метафорично чіткі та прості, одразу ж націлюють читача на потрібний авторові лад: «Стилет і стилос» (1925), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Проща» (1954), «Перстень і посох» (1972). Такі ж назви окремих циклів поезій: «Полин», «Степова Еллада», «Варяги» (зб. «Земля й залізо», 1930); «Чорне серце», «Антимарія», «Варязька весна» (зб. «Земна Мадонна»); «Молитви» (зб. «Серпень», 1964); «Поле бою», «Парастас» (зб. «Перстень і посох»).
Ту саму «знакову» інформацію мають у собі виразно пов’язані зі світовою культурою назви окремих поезій Маланюка, як-от: «Осінній Стікс», «Демон мистецтва», «Євангеліє піль», «Псалми степу» (зб. «Гербарій», 1926), «Кармен і Беатріче», «Антимарія», «Чорна Еллада», «Діва-обида» (зб. «Земна Мадонна»), «Сонети про Орлика», «Перикл», «Балада про Василя Тютюнника», «Володимерія» (зб. «Перстень Полікрата»), «Фавстівська ніч», «Молитва» (зб. «Влада», 1951), «Мартівські іди», «Станіслав Виспянський», «Проща», «Аре Поетіка. Юліанові Тувімові», «Голгофа (з Й.С. Махара)», «Антистрофи. Анні Ахматовій — Ганні Горенко» (кн. «Остання весна», 1959), «Людина й море» (з Ш. Бодлера, зб. «Серпень»).
Як видно із самого переліку назв збірок, циклів і окремих віршів, Є. Маланюк надає назві великої ваги, прилучаючи за її допомогою свого читача до складного світу реалій європейської та світової культури, викликаючи різнопланові тематичні асоціації.
Особливе місце в поезії Є. Маланюка посідають біблійні образи, до яких він вдається дуже часто і які використовує у різноманітних поетичних функціях. Звісно, найчастіше згадується образ Бога. Він — уособлення світового Творця, Диригента, Архітекта, небувалої космічної сили і влади:
Грізний Бог, що вічно пише
Пророчим пломенем су зір;
Сузір’ям скаже Бог вознести
У мертвім небі пентаграми;
Під скриптом диригента — Бога;
Долонями сузір святих
Розсипле Бог блакитний пломінь.
Образ Бога під пером Є. Маланюка набуває національного колориту. Він визначив скорботний шлях, яким Україна йшла у грізні 20-і роки: не допоміг їй здобути ні свободи, ні державності, не дав свого Мойсея, хоча й вабив сном про власний Ханаан:
Наш хмурий Бог не став нам оборонцем,
Він присудив горбату путь скорбот.
Наш хмурий бог нас вивів і покинув,
Без Мойсея нас післав в туман,
Ми клянемо вже навіть ту годину,
Коли приснився сон про Ханаан.
Позбавлена Господньої ласки і допомоги, Україна потрапила в пастку бездержавності, на арену її історії вийшли «чорні сили зла», які уособлюються в образах Демона, Юди, Адоная, Антихриста, Диявола, Каїна. Демон ніби грається долею України в картярській грі, побиваючи карти добра:
...сталева гарда Не захистила: крапа кров.
Вже демон б’є останню карту.
Перемагаючи добро.
До речі, мотив «програвання» світу злу в азартній грі відомий ще з ассирійських міфів.
Юда і Каїн — для поета породження Антихристової влади і віри. Ними і через них почало утверджуватися все зло на Землі. У Маланюка ці образи символізують реальних більшовиків, комуністів, котрі спричинили фізичний та духовний геноцид української нації:
Гадали — все минає, все зникає,
Все — поступ.
Ні. Не стукнувши, підкравсь
В твою оселю бородатий Каїн.
Він вбив живих, а мертвих — розікрав.
Євген Маланюк болісно переживав поразку визвольних змагань українського народу і ніколи не міг з нею змиритись, тому прагнув віднайти
Старозавітний пломінь Єремії,
Щоб пропалить вже неминучу тьму.
Назвавши ім’я Єремії, вживши образ полум’я, поет викликає у читача культурологічну асоціацію великої філософської глибини: Україні потрібен свій Єремія, який би палко любив Вітчизну, вболівав за її майбутнє та поборов зло, «пропалив тьму».
Образ Бога в поезії Маланюка невід’ємний не тільки від України, а й від самого поета. Він допомагає йому в розв’язанні багатьох проблем сучасності, бо
Все визначає вічний Бог,
Всьому велить, всього сягає.
Він не лише «грізний» і «хмурий», а й ніжний та турботливий:
Який же ангел зореокий
З нічних небес на нас вказав,
І Бог забув про синій спокій,
І в вічність нас заколисав
Серед біблійних образів, до яких звертається Є. Маланюк, філософською наповненістю і глибиною змісту, емоційною експресивністю вирізняється образ Ісуса Христа, який
...Йшов звістувать небесную державу
Убогим, хворим.. Хтів для щирих серць
Скарби відкрить безцінні, несмертельні,
Хтів душам простим до святої слави
Вказати путь. А з поколінь людських
Хотів Адамове прокляття стерти
І йшов на смерть із лагідним відданням,
Немов ягнятко...
Образ Ісуса у вірші «Голгофа» вражає величчю самопожертви в ім’я спасіння людей та майбутнього Царства небесного. Таким він і близький Маланюкові — українцеві, який мріє про Державу Божу, про Українську Державу. Ісусова жертва бачиться поетові вкрай потрібного, адже вона утвердить Державу Божу. Як би не біснувався Диявол, як би не намагалися в майбутньому іменем Христа робити злочини і прикривати зло, щоб дискредитували його ідеї.
Образ Христа — образ добра, справедливості, самопожертви та великої Любові. Він став Безсмертним, довівши, на думку поета, істинність філософської таїни життя, яке дається тільки через смерть:
Христос Воскрес — із мертвих,
Смертю смерть подолав;
Можна смерть лише смертю здолати,
Тільки в цім таємниця буття.
І зерно мусить вмерти, щоб дати
В життєдавчому житі — Життя.
Досить часто звертається поет і до біблійного образу Божої Матері. Він називає її Пречистою Дівою, Марією, Пріснодівою, Мадонною. У переважній більшості цей образ асоціюється з образом України, заступницею котрої, її Покровою, завжди була Матір Божа. Вболіваючи за долю українського народу, поет постійно звертається до неї чи то з проханням, чи то, може й з вимогою:
Припонтійським степам породи степового Месію,
Мадонно Диких Піль!
Ряд Маланюкових запозичень з Біблії продовжують уже згадувані образи пророків — Мойсея та Єремії, образи св. Пантелеймона, Соломії та Магдалини. Вводить автор до своїх віршів і образи Ангела, Апостола Архангела та Голуба-Духа. Всі вони допомагають поетові пов’язати свою любов до Батьківщини, свої мрії про її волю з християнськими моральними цінностями та вірою, які мусять врятувати Україну від сатанинського зла.
Вагома роль у творчості Маланюка належить античним образам та мотивам. Серед них:
образи-персонажі легенд і міфів: Андромаха, Аполлон, Аріадна, Артеміда, Афродіта, Геліос, Геракл, Деметра, Еней, Кассандра, Марс, Мойри, Навсікая, Немезіда, Ніке, Пенелопа, Поліфем, Прометей, Псіхея, Сибіла (Сивіла), Сфінкс тощо;
образи державних діячів та діячів науки, культури, мистецтва, літератури: Архімед, Гай Юлій Цезар, Геракліт, Геродот, Герострат, Гіппократ, Гомер, Горацій, Еврипід, Ксенофонт, Октавіан Август, Марк Аврелій, Перикл, Сократ, Фідій;
образи-топоніми (реальні та міфічні): Борисфен, Гіперборея, Еллада, Ітака, Кіммерія, Ольвія, Понт, Рим, Сіон, Скитія, Стікс, Троя, Херсонес.
Використовуючи їх, поет увиразнює поетичну розповідь, надає їй неповторного колориту, забарвлює емоційно, спрямовує думку, полегшує розуміння змісту.
Окремі образи Є. Маланюк вживає в дусі класицизму, як орнаментальні, метафоричні. Однак здебільшого з допомогою античних образів поет домагається художнього ефекту «включення» своєї Батьківщини в контекст Європи, її історії та культури, пов’язує Україну з загальносвітовим історичним та культурним процесом.
Його Україна — це не просто забута світом змоскалізована провінція Росії. В уявленні поета вона — велична, Степова Еллада, Гіперборея, Скитія, Ітака українських Одіссеїв, безголова, але безсмертна Ніке, буйна степова Деметра, Понтійська Навсікая. А в ідеалі — це «Неминучий Рим», держава з великим майбутнім.
Пам’ятаючи про тяжіння маланюкової історіософії до культури Риму як прикладу державотворення і з’ясувавши, що криється за вказаними міфологічними персонажами, матимемо цілісну картину поетового бачення України. Це — щасливий край під сонцем, край вільних людей, родючої землі, хліборобства, любові й краси. І водночас сильної державної влади.
Іноді безмежна любов до рідної землі ніби раптово зникає. Безрадісна дійсність, коли українці живуть «пасербами на матірному тілі... в срамотному безсиллі», коли «затихло все під димним чадом зрад», викликає у поета обурення і гнів. Тоді образ України трактується в іронічно-сатиричному плані: вона — здрібніла, сарматська, кирпата спадкоємниця колись славної Еллади скитської, степової, що ледь животіє і варта проклять:
Так будь же проклята ще раз, полужива Елладо Скитськая, Елладо Степова Сарматських Афродіт, кирпатих Аполлонів!
Та поет твердо переконаний: Київ, що «у високім ладі поєднав Олександрію, Спарту і Атени», тобто вченість, військову мужність і мистецьку красу, «гримітиме навік в гучних віках», відродиться у всій своїй славі Україна, щоб повернутися до світового співтовариства українською Елладою, українською Троєю, українським державницьким Римом:
Повстане з пеплу Троя українська
Й повернеться Еней — козак моторний —
До Батьківщини будувати Рим.
Ще одна велика група вічних образів у Маланюка — образи світової культури. Насамперед, це:
образи діячів науки, культури, мистецтва та персонажів їхніх творів: Боплан, Вольтер, Паскаль, Ферма, Врубель, Рембрант, Растреллі, Рубенс, Брамс, Гріг, Ліст, Шопен; Кармен, Ескамільо, Дон Хозе (з опери Ж. Бізе «Кармен»), Каварадоссі (з опери Д. Пуччіні «Тоска»), Джоконда;
образи діячів світової історії: Батий, Борджія, Валенштайн, вікінги, гусити, Жанна д’Арк (Орлеанська діва), Карл XII, Клеопатра, Костюшко, корсар, Любарт, Муссоліні, Наполеон («той з-під Австерліца»), Ольгерд Альгірдас, Рюрик, самурай, Синеус, Трувор, Ян Жижка;
образи діячів, української історії та культури: кн. Ярослав та Святослав, Роксолана, Сковорода, Гонта, Сагайдачний, Б. Хмельницький, А. Мельник, Г. Нарбут та ін.;
образи слов'янської міфології: Даждьбог, Діва-Обида, Лада, Перун, Стрибог, Ярило, Волосожар, Купала.
Уже перелік культурологічних образів Маланюка віддзеркалює глибину і багатство ерудиції поета. Що стосується їхніх художніх функцій, то наголосимо лише, що вони — важливий стилетворчий фактор, виразник поетичної самобутності, засіб філософського осмислення реальності та її неповторного бачення. Які епітети вживає поет для окреслення образу України? Їх чимало і вони чітко розпадаються на дві підгрупи. Перша — це позитивні, в дусі античної Степової, Скитської Еллади, які підкреслюють красу і велич, древню історію, українську сутність: українська Софія, Ярославна, «польова Беатріче, селянська муза достиглих піль», мудрість Осмомислова, Стрибогова дідизна, Лада, Кармен, Діва-Обида, велич Володимирова, земля Берестечка і Крут, ворожба Купала, батьківщина Гонти, Залізняка, Мазепи, Хмельницького.
Друга група — образи, викликані з асоціативної пам’яті гнівом і образами поета на недолугу і тяжку рабську дійсність рідної землі. І тоді вона стає «зрадливою бранкою», античною «гетерою», «божевільною Офелією половецьких степів», «божевільною блудницею». Тоді поет знаходить для неї гіркі та прикрі слова, сповнені тривоги, болю, навіть відчаю, а головне — образи за рідну землю, прикладами яких можуть бути наступні рядки:
Це ж ти — попівна Роксоляна,
Байстрюча мати яничар;
Це ти, пусте, неплодне трясця,
Ти, Пріська гетьмана Петра.
Невід’ємним від України в поезії Маланюка є образ борця за її волю, бунтаря, що не терпить іноземного рабства. Це Гонта, Залізняк, гетьмани Хмельницький, Мазепа, що в переосмисленні поета стає символом державної влади. Маланюкова історіософія та антична міфологія дають нам вичерпне тлумачення цього образу — «Риму козацького сивий Марсе». Порівняймо з образом Василя Тютюнника:
...орел старого Риму, вісник вражих згуб,
Він несе в залізних кігтях золотий тризуб.
У маланюковій системі світових образів наявні й образи світової літератури, які можна поділити на такі підгрупи:
образи поетів літератур народів світу: Лермонтов, Ахматова, Гумільов, Мандельштам; Міцкевич, Словацький, Тувім; Івашкевич, Данте, Гойя, По, Бодлер, Верлен, Рембо, Рільке;
образи-персонажі світової літератури: Беатріче, мадам Боварі, Каліостро, Квазімодо, Командор, Маргарита, Мефіст (Мефістофель), Мідний вершник, Офелія, П’єро, Синя птиця, Сольвейг, Фавст (Фауст);
образи письменників української літератури: Шевченко, Стефаник, Куліш, Коцюбинський, Леся Українка, Гоголь, Франко, Карашевич, Самчук, Лятуринська, Осьмачка, Зеров.
Сюди ж відносимо і персонажі української літератури, як от: Чорна Пантера (В. Винниченко, «Чорна Пантера і Білий Медвідь»), Великий Льох (Т. Шевченко).
Усі згадані образи тісно переплітають два суттєві елементи поетичного світобачення Маланюка, два його світи, що в уяві поета невід’ємні один від одного — Україну і Європу, частиною якої є Україна.
Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1996. – № 8. – С. 49-52.
Твори
Критика
