Публіцистика Є. Маланюка: пошук відповідей на «прокляті питання» і спроба естетичного самовизначення (1921-1923 рр.)
Леонід Куценко
Теза Є. Маланюка, що «лірика заговорила першою» в суворих буднях «таборових республік» інтернованих вояків УНР (Польща), справедлива тільки почасти. Справді, перші поезії його з'явилися на світ ще наприкінці 1920 р. і щедро писалися у наступних 1921-22 рр. Проте це були переважно поезії-сповіді, інтимна лірика, значно рідше його поезія зверталася тоді до тем громадянсько-патріотичного звучання. Тож з урахуванням контексту висловленої поетом тези (поезія мала б відповісти на запитання: «як сталося», що УНР зазнала поразки, і вона згодом дасть на нього відповідь) справедливіше перефразувати її так — першою заговорила його проза — публіцистика, есеїстика, критика.
Навернення Є. Маланюка до публіцистики, з одного боку, було продиктоване гострою потребою у трибуні, потребою не просто висловити виношене й осмислене в таборах, а й словом своїм вплинути на ситуацію. З іншого, воно всіляко симулювалося численними виданнями, які потребували того слова. Був ще один досить вагомий чинник для народження публіцистичних матеріалів — це традиція академій та гуртків з рефератами і доповідями у таборах.
Коло проблем, яких торкається у своїх публікаціях письменник, можна передати рядом запитань: «як сталося?», «що ми за народ?», «що робити?», на які він прагне дати відповідь. Зрозуміло, йдеться не про широкі узагальнення й всебічні оцінки (для них потрібна була б, принаймні, більша часова дистанція). Євген Маланюк намагається переконливо й аргументовано, хоч подекуди й пунктирно, окреслити такі складні для нього питання, як причини поразки, витоки деморалізування душі української тощо.
Діапазон висвітлення питання «що робити?» достатньо широкий. Це проблеми роззброєної, але ще організаційно й духовно живої армії, досить категоричні претензії до екзильного уряду з комплексу питань життя еміграції, проблеми українського суспільного життя взагалі — консолідації зусиль усіх партій і громадських організацій задля спільної справи, нарешті - звернення до розробки завдань, що стоять перед сферою культури і бачення себе у розв’язанні згаданих проблем.
Друкуючи на сторінках «Українського сурмача» статтю «В темряві федералізму» (1922), присвячену п’ятиріччю української революції, Є. Маланюк і розпочинає її запитаннями: «Як це сталося? Чому така трагічна іронія долі?». Відповідь на них знаходимо як у цій, так і в багатьох інших статтях 1921-1923 років. Оскільки конкретні історичні події осмислюються по-різному, то домінує саме пошук першопричин. У згаданій статті письменник найлаконічніше зводить їх «до трьох слів: брак національної інтелігенції». А ще раніше у статті «Перше завдання»(1921) конкретизує цю тезу: «...Нечисельна, малосильна, малоосвічена українська інтелігенція і ще менше чисельний справжній активно національний елемент — то... причина наших нещасть на вже пройденому шляху».
Констатуючи і ставлячи у вину неготовність «інтелігенції поневоленого народу до подій 1917 року, Є. Маланюк прагне збагнути, у чому криється причина духовного й організаційного паралічу української еліти, ставлячи перед читачем ряд запитань: «Чи мала тоді вона хоч приблизну національну ідеологію? Чи знала вона, чим є для нації держава? Чи знала вона, нарешті, хто є ворогом народу?». І хоч наведені запитання суто риторичні, автор статті «В темряі федералізму», шукаючи на них відповідь, знаходить її у змісті І-ІІІ-го Універсалів та інших державних актів УНР. Лаконічними цитатами він ілюструє «приневолення (цим словом розпочинається 1-й Універсал — «нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю») національну свідомість провідників народу.
Отже, брак національної свідомості українців визначається письменником як основна причина поразки УНР. Звернення до історичних джерел цієї справді національної трагедії народу підказує і специфічний погляд на минуле крізь призму тотожностей. У статті «Трагічний гетьман» (1923), присвяченій Івану Мазепі, Є.Маланюк виводить причини поразки визвольного руху гетьмана Мазепи в 1701 році, фатального «нерозуміння широкими верствами українського народу своїх національних завдань в найбільш критичні моменти історії нашої» з «браку національно-державної традиції, частинної атрофії державного інстинкту, бо національно-державна традиція і державний інстинкт могли розвинутися тількі в лоні власної держави». Наголошуючи, таким чином, на глобальній тотожності повстання і вигнання Івана Мазепи з долею УНР та її еміграції, Є. Маланюк, досліджуючи гетьманську епоху, називає цілий ряд інших посутніх причин «підупадку державного інстинкту», які в наступні десятиліття будуть предметом його скрупульозного вивчення. Це проблема «отаманщини», степу і «хижаків-сусідів», які віками котилися по ньому, знову ж «мікроб невільництва московського», народжений історією синдром яничарства і зрадництва, малоросійство Лівобережжя та його приспаність тощо. Як бачимо, питання «як сталося?» цілком логічно переходить у проблему «що ми за народ?» і саме вона стає предметом пильної уваги письменника в часі його перебування в таборах.
Стосовно ж пошуку тотожностей, то Є.Маланюк не обмежував його історією власного народу. Надзвичайно цікавим з цього приводу видається посилання на Велику польську еміграцію 1830 року. У статті «Про ролю еміграції» (1922) письменник лише згадує про неї: «Мимоволі приходить на думку аналогія з польським визвольним рухом, з роллю і завданням польської еміграції під час боротьби поляків з москалями.
Для уявлення цього можна порадити інтелігентним представникам нашої еміграції проштудіювати історію польської еміграції уважно: це — найліпша лектура для нас на чужині».
Наведена цитата, переконує, що, принаймні, перше знайомство з досвідом польської еміграції у письменника вже відбулося. Тим більше, що проблем з дефіцитом лектури про її історію Є. Маланюк не мав. На той час у нього було достатньо друзів серед письменників-поляків і не виключено, що проблема тотожності двох еміграцій теж могла бути предметом їхнього обговорення. Польська еміграція піднесла на щит ідею месіанства — як альтернативу одержавлення нації. Ця ідея глибоко запала в душу таборянина Євгена Маланюка, а згодом склала основний зміст його життя і творчості. «Досить вже складати всі наші нещастя на рахунок «об’єктивних чинників» і «браку перспективи» або інших схоластичних софізмів. Треба нарешті подивитися у вічі дійсності», категоричність, різкість і самокритичність в оцінці як еміграції і її лідерів, так і нації загалом, конкретність, точність і тверезе бачення глобальних завдань, що стоять не тільки перед таборовим братством, а й перед усією еміграцією і навіть нацією, - це риси, притаманні його публіцистиці таборового періоду. Доречно наголосити, що писалися ці статті не в «столиці еміграції» Тарнові, не у Варшаві, не в Празі, а «на самотніх островах інтернації... Тут — Гетто. Сюди ніхто носа не покаже, як до зачумлених; сюди ніхто не пришле ні гроша, ніхто не скаже жадного слова надії, ніхто не покаже хоч найменшого зацікавлення. Тут не знайдете жадного натяку на будь-яку зв’язаність гетто з рештою світу і з ... урядом, армія котрого тут спокутує не свої гріхи».
Зазвучали вони на повну силу ще у вересневому числі (1921) найавторитетнішого таборового «літературно-політичного і громадсько-військового» тижневика «Наша зоря» у цитованій вже передовій статті «Перше завдання». «Єдиний критерій, котрим оцінюється все, - пише автор, - поглиблення... національної свідомості мас, як найміцнішої підвалини Української Державності».
Є. Маланюк анатомує духовний стан еміграційної громади, визначаючи три її категорії. Дуже куца група національно свідомого громадянства, присутність людей, ворожих ідеям державності, «шкідливого елементу», і левова частка пасивної середини. Виходячи з наявного розкладу сил, публіцист і політик визначає стратегію діяльності «активного українця» для обеззброювання «шкідливого елемента» й вихованню «сирого українського елемента, викопуючи його з маси байдужого загалу». Найцікавіше, що письменник ставить досить серйозні вимоги перед самим «активним українцем», наголошуючи, що однієї «щирості» замало для успіху справи. Для того важлива не тільки активна ідейна боротьба та суспільна праця, а й, що найголовніше, — завоювання скарбу духовного, стремління до самоусвідомлення, освіти, виховання. Вимога високої духовної культури, освіти як один із вирішальних чинників націє- і держовотворення — постійно присутня у статтях Є. Маланюка.
Нарешті, єдина, на думку письменника, запорука успіху справи — це єдність усіх українських сил: «Організація наступить тоді, - наголошує публіцист, - коли у всіх українців буде загальний критерій — критерій національно-державної користі». Ще свіжим був досвід політичних протистоянь Грушевського, Винниченка, Скоропадського, Петлюри та ін. Євген Маланюк констатує, що еміграція, «яка репрезентує ідею визволення України, уявляє собою, гірко сказати, - розв’язаний віник, котрий так легко можна, по різочках, переламати на шматки». Проте наприкінці третього року вигнання письменник приходить до висновку, що ідея політичного «єдиного національно-державного фронту» в тодішніх еміграційних умовах «зорить недосяжною метою». Тому він з радістю вітає статтею «Нарешті!» запропоновану О. Сальківським («Діло») та М. Шаповалом («Нова Україна») ідею формування фронту національної культури. Адже ідея культурної праці як запоруки постання національної інтелігенції, як передумови формування національної свідомості була предметом постійної уваги письменника. Тому й закінчує він статтю висновком, який логічно випливає з аналізу стану духовного життя української еміграції та бачення ним найнагальніших її завдань: «3 цього-то й треба було починати. Бо, власне, чим же є політична боротьба, як неї боротьбою ідеологій, як не боротьбою різних культур.
Грунт єдиної національної культури, що автоматично дає єдину національну ідеологію, усуне партійну боротьбу в обсязі державності і послужить основою для єдиного політичного фронту, без якого, все ж таки, наша боротьба не приведе до поважних наслідків і буде просто недоцільною.
Ні формування Нації, ні будову державної для неї форми, без єдиної національної ідеології — уявити неможливо».
Висновок цей був підготовлений двома спеціальними працями, написаними Є. Маланюком весною 1923 р. й присвяченими проблемі ролі й місця мистецтва в долі еміграції, нації загалом (опосередковано й у долі самого автора). Це реферат «Мистецтво — зброя» (рукопис його з новою назвою «Зброя культури» зберігся в архіві журналу «Веселка») та теоретична праця «Думки про мистецтво», яка того ж року з’явилася друком у видавництві «Веселка» окремою книгою. Підготовлений для публічного виступу реферат «Зброя мистецтва» за стилем близький до розглянутих статей і звертається до вже частково висвітлюваних аспектів проблеми національної культури. За задумом автора, він мусив виконувати те ж саме завдання — впливати на формування ідеології української еміграції. Реферат вирізняється від попередніх спроб осмислення зазначеної проблеми концептуальністю, широтою узагальнень і висновків. «Ні військо, ні фінанси, ні політику не можна вважати за гальванних чинників, що цілковито забезпечують самостійне життя національної держави. Кордони, економічна діяльність, промисловість і торгівля, - переконує автор реферату, — це тільки зовнішні форми, тілько рамки, в яких проходить дійсне живе життя нації в самостійній державі.
А цим дійсним життям нації, щирим змістом зовнішньої форми є внутрішнє життя національної культури, життя ідей безсмертних і вічних (і в першу чергу - мистецтво — авангард культури), бо історичні події, війни, перемоги й поразки, розквіти й упадки держав і народів, ціла рухлива маса історії є лише матеріалізацією тих чи інших ідей.
Щоб повстала або зникла держава, мусить, перш за все, існувати ідея цього повстання або зникнення».
Є. Маланюк ілюструє висловлену думку прикладами «матеріалізації ідеї в подіях» найближчої історії Європи (ідеї Гегеля і постання «могутньої Германської імперії», витоки її історії і наслідків, заховані у філософії Ніцше, народження в Італії футуризму і з’ява фашизму). Цитуючи Уайльда — «головним завданням дійсності є імітація творів мистецтва», — письменник зазначає, що «дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є Митці і в першу чергу поети» (Арк. 245). Тим самим, швидше інтуїтивно вторячи останньому рядкові Гейдерлінового вірша «Спогад»: «А все, що триває, постає завдяки поетам». Значно пізніше, розмірковуючи над цитованим рядком з Гейдерліна. Хайдеггер майже повторить Маланюкову тезу: «...Суще іменується тим, чим воно є, тільки завдяки істотному слову поета. Отже, суще стає знаним власне як Суще. Поезія - це становлення буття з допомогою слова».
Наскрізний мотив реферату - відсутність у минулому й тепер «ідеї України». Можна з достатньою мірою достовірності стверджувати, що його переконаність грунтувалася не лише на аналізі українського досвіду, а й на попередньому досвіді Польщі, Німеччини, Чехії та інших европейських держав, для яких «ідея нації як духовної спільноти, що впізнає і стверджує себе не в актах невіддільної од насильства політичної сили, а в актах матеріальної та духовної культури, стала в їхній ментальності відправним пунктом національного самоосмислення».
Як уже зазначалося, публіцистичний пафос, певний дидактизм, адресованість загалові ріднить реферат зі статтями таборової періодики. Проте в розмірковуваннях письменника про сутність і завдання мистецтва, про призначення і покликання митця, поета відчутно зазвучав і момент самоадресації, спроектування висловленого самому собі. Ті високі завдання, які містить текст реферату, не тільки звернені (а можливо, й не стільки) до абстрактного «будителя» нації, а й відчутно «виміряються» самим автором. Це не означає, що проблеми, до яких звертався письменник у попередніх статтях таборового періоду, не оберталися йому запитаннями «а хто я?» чи «а що маю робити я?» Ні, вони були. Але досі йшов пошук себе, вибір шляху (наприклад, практична політика). І тільки весна 1923 року, «Зброя мистецтва», а ще переконливіше і остаточно — завершення роботи над «Думками про мистецтво», поставили крапку цьому пошукові. З цього часу єдиною політикою Євгена Маланюка буде слово, мистецтво.
«Думки про мистецтво» - спроба проникнути в таїни художньої творчості, що мала винятково важливе значення для Є. Маланюка не тільки в час вибору ним шляху, а й для усього наступного його життя. Двадцятишестирічний автор мав за спиною реальну школу з доброю філологічною традицією, але потім п’ять років фронтів двох воєн і вже третій рік таборів за колючими дротами. Згадка ця необхідна для того, щоб ще раз наголосити на колосальній, буквально каторжній роботі письменника над створенням самого себе, про що красномовно свідчить розглядувана наукова студія. Гроно імен з галереї наук і мистецтв. І все це в контексті європейському, в динаміці, з критичною оцінкою і власним баченням предмета. Мистецтво і світ, внутрішня сутність мистецтва, Геній (так у Є.М.) і талант, елітарність мистецтва, митець і світ, теорія і психологія художньої творчості, національне та інтернаціональне в літературі — ця низка «думок» вмістилася на кількох зброшурованих у книжку сторінках.
Л-ра: Слово і час. – 2000. – № 10. – С. 31-37.
Твори
Критика
